58. Інформаційне забезпечення формування громадянського суспільства в Україні.

З погляду інтересів формування громадянського суспільства, українські мас-медіа знаходяться на самому початку третього етапу свого незалежного становлення. Період перебудови за часів СРСР, а згодом перші 4—5 років українського незалежного державного існування позначилися небувалим інтересом до ЗМІ, які відігравали тоді роль "букварів демократії".

Відсутність у людей політичного досвіду й звичка довіряти мас-медіа, вихована ще за радянських часів, привели на тому етапі до того, що люди з великим ентузіазмом поглинали все, що видавалося новим і незвичним. Лавино-подібно зростали тиражі газет і журналів, набули особливої популярності дискусійні, дратівливі, критичні передачі. На своєрідне медіа перетворився напівдемократичний представницький орган — З'їзд народних депутатів, трансляції якого жадібно слухала вся країна. Могло навіть створитися враження, що зусиллями медіа у стислі терміни вдалося із Homo sovieticus створити "нову людину" демократичного вільноринкового суспільства. Проте наступний розвиток подій показав, що це далеко не так.

Визначальним чинником пробудження громадянської свідомості українців стала та неправда, яку оприлюднювали підконтрольні КПРС мас-медіа про Чорнобильську катастрофу та інші подібні лиха. Тоді виник девіз "Якщо не хочеш бути радіоактивним, будь політично активним". Чимало відомих українських політичних журналістів, публіцистів і письменників (Віталій Коротич, Володимир Яворівський, Алла Ярошинська та ін.) стали в ті роки не менш відомими політичними діячами.

Медіа, які щойно звільнилися від цензурного тиску (цензура формально ще існувала, але вона істотно ослабла), оприлюднювали матеріали, що стали справжнім потрясінням для суспільства й навіть зумовили стан певної розгубленості, оскільки герої перетворювалися на антигероїв, розвінчувалися створені радянською владою міфи. Проте така не-підконтрольність державі була явищем тимчасовим і пояснювалася не системними перетвореннями, а деконсолідованістю правлячої верхівки, боротьбою у владних елітах.

Люди поступово звикали до розмаїття джерел масового інформування, сміливих оцінок, до "компроматного жанру" тощо. Водночас їх дивувало, що факт оприлюднення негативу чи компромату на певну особу в газеті чи на ТБ автоматично не тягне за собою суворої відповідальності (як це було за радянських часів, коли преса виконувала не лише ідеологічні, а й морально-каральні функції).

Подорожчали інформаційно цінні пресові видання й телевізійні канали, оскільки разом із колишніми нав'язливими ідеологізацією, політизацією й партизацією зникла й колишня зрівнялівка у споживанні медійного продукту. Натомість майже задарма пропонувалася рекламна або розважальна низькопробна інформація, яка спочатку видавалася цікавою, але згодом почала набридати й навіть дратувати.

Злам колишніх інформаційних бар'єрів розвіяв прищеплені радянською пропагандою міфи й певні ілюзії. Вільна преса пробудила у людей завищені очікування на те, що в найближчому часі вдасться здолати цивілізаційне відставання й невдовзі пересічного українця очікує стан "нормального європейця" і він матиме "нормальні можливості" задовольняти не лише інформаційну спрагу, а й ефективно впливати на органи влади, ефективно заробляти, матиме відповідні європейські звички та життєві стандарти. Звідси в побут українців відразу ж увійшов своєрідний префікс "евро-" для позначення усього вартісного.

Проте шлях до цього омріяного майбутнього виявився надто складним і значна частина преси, яка обслуговувала приватні інтереси "кланів", штучно спрямувала на реформаторів "гнів народу". Цей період масового конформізму позначився подвійними підходами й стандартами. З одного боку, прокламувалося входження України до європейського суспільства, в НАТО, ЄС тощо. А з іншого, — на рівні державної медіа-інформаційної політики практично нічого не робилося для організації медіа-кампаній, покликаних формувати в людині не лише завищені європейські очікування, а й громадянські якості, розвіяти прищеплені масовій свідомості за часів СРСР анти-західні, антинатовські та антиамериканські фобії та упередження. В результаті склалася парадоксальна картина, коли позитивному іміджеві ЄС в Україні не відповідає позитивний імідж НАТО, на чому активно спекулює ліворадикальна опозиція.

За таких умов певна частина мас-медіа розгубила свій авторитет. Вони значною мірою втратили колишню функцію ідеологічного обслуговування влади, проте не набули нових функцій органічної складової громадянського суспільства, чинника громадянського просвітництва, постійного тиску суспільства на політичну та економічну владу, суспільного контролю тощо [27; 28; 29; 38; 39; 54; 71; 105].

Хоча переважна більшість ЗМІ юридично є недержавними, це аж ніяк на засвідчує їхню незалежність. Не сформувалася поки що система громадських наглядових рад — своєрідних громадських судів, покликаних безкомпромісно оцінювати редакційну політику видань і каналів, — її відповідність або невідповідність національним та громадським інтересам.

Багато в чому переломним став 2004 р. — рік завищених очікувань українського суспільства не лише щодо новообраного Президента Віктора Ющенка та його команди, а й щодо національних мас-медіа, які у масі своїй підтримали "помаранчеву революцію".

Суспільство очікує від нової влади не лише швидкого поліпшення рівня життя, а й забезпечення верховенства права й демократичних стандартів, бізнес — вільної конкуренції та невтручання держави, журналісти — кардинальних змін в інформаційній політиці.

Журналісти із національного телеканалу УТ-1 висловили, зокрема, намір підписати з новим Президентом Віктором Ющенком декларацію про нові принципи роботи державного телебачення, а приватна телекомпанія "Тоніс" вимагала перегляду результатів останніх конкурсів і навіть висловлювала сумнів щодо доцільності існування в державі такої контрольної інстанції, як Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення.

Проте найбільш глобальний та довгоочікуваний медійний проект — Суспільне мовлення. Серед структур, які підтримали цю ідею, — Асоціація українських банків. В оприлюдненій нею Заяві, спрямованій на підтримку цього проекту, наголошується: "Суспільно-політичні зміни в державі, перемога українського народу у виборюванні свободи й обрання нової української влади ставлять питання закріплення здобутків демократії і свободи слова".

Важливим кроком на шляху реалізації цього проекту є створення Суспільного телебачення України та перехід до незалежного суспільного мовлення. Це могло б стати надійною гарантією остаточного припинення практики закритого прийняття суспільно значущих рішень державною владою, забезпечення її належної інформаційної відкритості.

Суспільство вимагає, щоб журналістика працювала не навздогін подіям, а на їхнє випередження, була превентивною щодо суспільного зла, зміцнювала, а не послаблювала національний громадянський імунітет і своєчасно знешкоджувала загрози загальнонаціонального, європейського та глобального масштабу.

Інакше кажучи, відігравала ту роль "сторожового пса демократії", яку вона традиційно відіграє у країнах розвиненої демократії.

Парадокс ситуації полягає в тому, що за відсутності вітчизняного незалежного суспільного мовлення його рольові функції нерідко перебирає на себе іномовлення. І тоді люди прислухаються до думки Бі-Бі-Сі, "Радіо "Свобода"" або "Німецької хвилі" (як це було, до речі, й за радянських часів) не лише тому, що їх цікавить ситуація у США, Європі чи Німеччині або ж їм цікавий погляд "збоку" на українську дійсність, а насамперед тому, що лише від порівняно незаангажованих журналістів іноземних радіоканалів можна почути більш-менш об'єктивні, неупереджені оцінки ситуації у власній країні.

Комерціалізація медіа-середовища, звичайно, є неминучою, якщо Україна рухається до ринкового суспільства, проте вона аж ніяк не розв'язує проблем адекватного інформування та пояснення із громадянських позицій того, що насправді відбувається у країні та світі.

Отже, справжній плюралізм уможливлює не комерціалізація чи незалежність віл державного бюджету, а громадянська позиція журналістики. Це має стати аксіомою після знаменних президентських виборів, що відбулися в Україні 26 грудня 2004 р.

Саме якісно нові суспільні ЗМІ мають стати гарантією того, що нова влада не повторить помилок попередників, не створить ще одну версію квазіпублічної медіа-інформаційної системи, й усю проблему донесення до суспільства питань, що його найбільше хвилюють, не зведе до обговорення перманентних незгод та дискусій між урядом і опозицією. Тим більше, що таких дискусій з огляду на конституційну реформу центральної влади та органів місцевого самоврядування в Україні справді вистачатиме.

Окрім того, досі в електоральному полі за принципом divide et impera активно експлуатувалася тема незгоди між окремими регіональними елітами й, відповідно, — між регіонами, що гостро поставило на порядок денний проблему збереження територіальної цілісності України на засадах формування єдиної політичної нації. Тому, не в останню чергу, перед суспільними ЗМІ постало масштабне завдання консолідації пошматованого політичними незгодами та соціально-економічними протиріччями суспільства. З одного боку, йдеться про забезпечення прозорості дій уряду та інших гілок влади, а з іншого, — про сприяння цим гілкам влади в конструктивній діяльності на благо суспільства.

До народження в Україні на базі незалежних суспільних медіа "четвертої влади" поки що задалеко. Проте вселяють надію події, які впродовж 17 днів (від 22 листопада до 8 грудня 2004 р.) відбувалися на київському Майдані, де медіатизація політики досягла критичної маси. Адже без вільної преси, без націлених на суддів телевізійних камер навряд чи могло б відбутися з усіх поглядів безпрецедентне рішення Верховного Суду України, яке розв'язало небезпечне політичне протистояння. Не останню роль в остаточному виборі громадян України зіграв також само-викривальний жанр телевізійних дебатів.

Водночас, підсумовуючи ситуацію, варто зазначити, що позитиви громадянської позиції стосуються поки що меншості медіа. Більшість із них стали в революційному 2004 р. розкутішими не завдяки внутрішнім імпульсам до вдосконалення й більш вибагливій аудиторії, а завдяки ангажованості в інформаційні війни на замовлення сторін, що протиборствували. Так само передчасно закривати в Україні тему некомпетентної медійної політики з використанням державного "вказівного перста" [27; 28; 29; 38; 39; 54; 71; 104; 105].

Щоб стати насправді незалежними, медіа мають навчитися оволодівати перевіреною якісною інформацією. Не останнє значення має також своєчасна сплата податків від доходів, отриманих від реклами, як одна з передумов незалежності медіа.