105. Поезія о.Олеся .Основні мотиви. Своєрідність творчої палітри.

У 1907 році в Петербурзі Олесь видає свою першу збірку віршів «З журбою радість обнялись», в якій виявив себе глибоким ліриком. Високо оцінив цю збірку І. Франко, який писав: «Весною дише від сих віршів».

Тематичні обрії поезій О. Олеся досить широкі: в них звучить відгомін першої російської революції 1905 року, на яку він покладав великі надії, гордість за повсталий на боротьбу народ.

В еміграції Олесь видав кілька збірок поезій: «Чужиною», «Кому повім печаль свою», «Княжі часи». В них переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною. Поетичний літопис, створений Олександром Олесем на чужині, — це історія мук і сліз, жалю за рідною стороною. Сумне життя на чужині, нестерпний біль і втрати знову повертають думку до того, про що мріялось і що не збулося.

Ряд сатиричних творів Олеся не був надрукований в українських емігрантських часописах. Але їх помітили на Радянській Україні. У 1923 році на Україні було видано збірку поезій «Емігрантська переписка». В останній рік життя поет публікує «Алфавіт віршами, написаними для сина», — жартівливу, веселу абетку; болісні вірші — жаль про життя, що минає, наче сон, про величний Дніпро, про радість єднання душі людської з природою.

Олександр Олесь двома потужними струменями своєї творчості — інтимним і громадським — швидко завоював прихильність серед народу. Його лірика хвилювала людей, підносила, кликала до любові, сонця і свободи. Чемно і зворушливо для всіх поколінь звучить музика «Чарівночі» ця пісня давно вже стала народною

В доробку письменника багато віршів про роль і місце поета І в житті суспільства. Так, у вірші «Дайте, борці, мені кращую зброю!» І поет висловлює побажання, щоб його поетичне слово стало мечем і сонцем. Поет уболіває за долю українського слова. Автор складає шану рідному народу, що зберіг свою мову «...в таку страшну годину...». Поет нещадно таврує доморощених ренегатів, перевертнів. Слід також вказати на те, що в ліриці поета значна увага приділяється гармонійному розвитку кожної особистості, всього людства.

.

6.Проза 70-90 -х рр. ХІХ ст. Тематичне і жанров- стильове оновлення

Літературний процес 70—90-х років характеризується інтенсивним розвитком прози. Поряд із І. Нечуєм-Левицьким і Панасом Мирним, художній талант яких розквітає саме в цей період, в літературу вступає ряд письменників, позначених або своєрідністю творчого обличчя, або ж, при слабшому таланті, надзвичайно активних і плодовитих (Д. Маркович, М. Павлик, О. Маковей, Олена Пчілка, Н. Кобринська, О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко, Д. Мордовець). Продовжує писати в цей час Ганна Барвінок. Наприкінці 70-х років активно заявляє себе як прозаїк І. Франко.

Кількісне зростання числа авторів пов'язане з розмаїттям жанрів. Тут і соціально-побутові повісті — "Микола Джеря" (1878), "Бурлачка" (1880), "Кайдашева сім'я" (1879) І. Нечуя-Левицького, "Вихора" (1880), М. Павлика, соціально-психологічні повісті й романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1876), "Повія" (1883—1884) Панаса Мирного, "Boa constrictor" (1878), "На дні" (1881), "Основи суспільності" (1894), "Для домашнього огнища" (1892) І. Франка й повісті-хроніки "Старосвітські батюшки та матушки" (1884) І. Нечуя-Левицького, "Юрій Горовенко" (1885) О. Кониського. Істотне місце серед великих епічних жанрів належить ідеологічним повістям "Хмари" (1874), "Над Чорним морем" (1890) І. Нечуя-Левицького, "Семен Жук і його родичі" (1875) О. Кониського, "Сонячний промінь" (1890), "На розпутті" (1891) Б. Грінченка.

Активно працюють українські письменники в історичному жанрі, представленому повістю "Захар Беркут" І. Франка, історичними повістями й романами "Облога Буші" (1892), "Богдан Хмельницький" ("Перед бурей", 1895; "Буря", 1896; "У пристани", 1897) М. Старицького, повістями "Гетьман Іван Виговський" (1899), "Князь Єремія Вишневецький" (1897) І. Нечуя-Левицького.

Як і в прозі 40—60-х років, популярною жанровою формою запишається оповідання, широко представлене в різних варіаціях, починаючи від соціально-побутових ("Лесишина челядь", "Хлопська комісія", "Цигани" І. Франка, "Лихий попутав" Панаса Мирного, "Ксеня" Б. Грінченка, "Баба Явдоха" О. Кониського), соціально-психологічних ("Моя стріча з Олексою", никли "Рутенці" та "Борислав" 1. Франка, "Без хліба", "Підпал" Б. Грінченка) й закінчуючи казково-алегоричними й сатиричними ("Казка про Правду і Кривду" Панаса Мирного, "Як русин товкся по тім світі", "Казка про добробут", "Свиня", "Опозиція", "Історія кожуха" І. Франка, "Павло Хлібороб" Б. Грінченка).

Цей розквіт прози має історичне пояснення. Нова українська література формувалася в річищі визвольного руху, в якому їй судилося виконувати функцію гуманістично-історичного самоусвідомлення українського суспільства, стати формою утвердження й збереження його національної ідентичності. Вироблене національною естетичною думкою 50—70-х років розуміння твору мистецтва (П. Куліш, М. Драгоманов, Іван Білик, І. Франко) як соціально-історичного документа орієнтувало письменників на розуміння цієї функції передусім як соціально-пізнавальної. Остання ж відповідно до духу позитивістського емпіризму, властивого загальноєвропейській художній свідомості XIX ст., могла бути здійснена через відображення й аналіз безпосередньо побаченого, відчутого. Художнє слово цінувалося насамперед за його інформативну, відображальну здатність, за смислову точність, що природно пересувало центр ваги в структурі української літератури на прозові жанри. Показово, що до рефлексій у формі опису, до епічності тяжіє й поезія 70— 90-х років (І. Франко, Б. Грінченко, М. Старицький).

Щодо свого художнього змісту проза 70—90-х років являє собою, однак, досить строкате явище. З одного боку, й далі активно розробляється успадкована письменниками 70—90-х років від натуральної школи (вплив М. Гоголя) тема дегуманізаційного впливу на людину укладу життя, орієнтованого на просте соціально-біологічне відтворення або ж на тісні рамки усталених станових норм і передсудів. Попри окремі нотки ностальгії за втраченою гармонією з природою і за поезією сільського побуту, відчутні подекуди в І. Франка (оповідання "Вівчар", 1899, "На роботі", 1876), Б. Грінченка ("Батько та дочка", 1893), за потоптаним культом сім'ї — в І. Нечуя-Левицького ("Бурлачка", 1880), визначальним для прози 70— 90-х років є осуд і тогочасного стилю життя, "пригніченого усяким панством, зубоженого, — де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корені" [1, 26], і стилю життя, прищеплюваного новими капіталістичними відносинами.

Духовно безпросвітне, зведене до рівня біологічного виживання й вимушеного виконування осоружної роботи, що час од часу пож-вавлюється тільки п'яними загулами, є життя робітників на цукроварнях, суконних заводах ("Микола Джеря", "Бурлачка" І. Нечуя-Левицького), на шахтах (оповідання "Батько та дочка", "Серед чужих людей" Б. Грінченка), на нафтових промислах ("Boa constrictor", "Борислав сміється", серія оповідань бориславського циклу "Полуйка", "Ріпник", "Задля празника" та інших І. Франка).

Але не краще й життя села, зруйнованого капіталістичним промислом ("Яць Зелепуга" І. Франка), розореного панськими реформами ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного, оповідання "Ліси і пасовиська" І. Франка).

У селі, позірно нібито обійденому соціальними катаклізмами, трясовина матеріальних розрахунків, прозаїчних житейських клопотів, що вряди-годи перериваються поминками, бучними весіллями та святковими пиятиками, поступово засмоктує ще живі душі. Так, кмітлива Онися Моссаківська перетворюється на зажерливу, лайливу попадю, яка постійно гризеться за кожну копійку й зі слугами, й із власними дітьми. Сповнений молодих надій Харитон Моссаківський закінчує життя полохливим, обмеженим попом, який покірливо гнеться перед начальством і власною дружиною й виявляється нездатним до будь-якої ініціативи, живого діла ("Старосвітські батюшки та матушки" І. Нечуя-Левицького).

Дріб'язкові амбіції, сварки за межу, за порося, що забігло на чужий город, за те, кому вважатися кращим господарем чи господинею, перетворюють на ворогів добрих і працьовитих братів Кайдашів, лагідну й поетичну Мелашку роблять дедалі подібнішою до своєї лайливої свекрухи ("Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького). Поневіряється в наймах Мар'я — одна з героїнь роману Панаса Мирного "Повія". Принизливий морально й духовно убогий її любовний роман із солдатом, але й життя з захланною свекрухою не обіцяє жінці також нічого доброго, тож вона зрештою скоряється своїй наймитській долі.

Скупий і обмежений священик Нестор Деревіцький, якого убиває заради грошей власний син, на схилі свого віку нічим не нагадує вже того красномовного студента філософії, в якого була закохана юна Олімпія Лісовицька. Так само й пані Олімпія Торська, домагаючись від священика грошової допомоги їхньому синові, обмірковує, як Адасеві замести сліди вбивства, дуже далека не тільки від тієї молодої дівчини, яку розлучили з коханим і силоміць віддали заміж за старого шляхтична-гульвісу Торського, а навіть від тієї, котра сподівалася знайти з психологічно надломленим попом розраду в заміжжі ("Основи суспільності").

Не залишилась обійденою в українській прозі 70—90-х років породжена капіталістичним розрахунком і визиском проблема відчуження людини від своєї сутності. Колишній онучкар Герман Гольдкремер, вимуштруваний злиднями, проймається ідеєю збагачення й стає великим капіталістом, але водночас духовно збіднюється й втрачає людські риси — здатність співчувати ближньому, почуття справедливості ("Boa constrictor" І. Франка). Не менш показова й історія поповича Шавкуна, якого боротьба за життя навчила улесливості, жорстокості та підлості й вивела в предводителі дворянства ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного). Духовну деградацію Нестора Деревіцького І. Франко пояснює втратою сенсу життя водночас із втратою надій на одруження з коханою Олімпією: душевну пустку, зумовлену втраченим коханням, заповнює жадоба наживи й грошей.

Із іншого боку, в прозі 70—90-х років зберігається не менш сильна, пов'язана з традиціями натуральної школи ("Шинель" М. Гоголя) та демократичної прози 40—60-х років ("Записки студента", "Доктор" Є. Гребінки) тенденція до реабілітації матеріально-предметних, біологічно-фізіологічних спонук і мотивів поведінки людини, надання їм статусу власне людських потреб і рис. Радість Мотрі від того, що в них із сином з'явилася корова (на столі — сир, молоко, масло), а в Чіпки — сива шапка та юхтові чоботи, Панас Мирний зображає як власне духовне, людське почуття: "Дякує Богові, що з Чіпки вийшли люди".

Із цією тенденцією пов'язаний гуманістичний, викривальний пафос усієї української літератури XIX ст., її демократизм, але водночас і звичка трактувати таких героїв, як "маленьку людину", темного меншого брата ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного, роман "Перехресні стежки", оповідання "Цигани", "Вугляр", "Добрий заробок" І. Франка, оповідання "Наймичка" О. Кониського, оповідання "Без хліба", "Хата", "Екзамен", "Брат на брата" Б. Грінченка). Цій тенденції завдячує українська проза 70—90-х років також ідеалізацією "малих справ" народницької інтелігенції, спробами зобразити організацію крамниць, позичкових кас як форму культивування в народі моральності й гуманності ("Семен Жук і його родичі", "Вісім днів з життя Люлі", "Стельмахи" О. Кониського). Хоча в наративній структурі 70—90-х років і далі зберігає чинність типова для прози 40—60-х років опозиція "двору" й села, панства й народу ("Микола Джеря", "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Основи суспільності"), хоча соціально-рольова зумовленість мо-рального світогляду героїв залишається одним із найсуттєвіших принципів характеротворення, в ній простежується розмивання моральної полярності самих понять мужика й пана, відхід від станово-закріплених моральних характеристик до характеристик, побудованих на аналізі всієї сукупності соціальних зв'язків і відносин, що створювали ту чи ту етичну позицію або поставали як її результат. Андрій Темера ("На дні" І. Франка), Телепень ("Лихі люди" Панаса Мирного), Проценко ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного) — все це "пани" з мужичого погляду. Але які вони різні з огляду на соціальну, моральну поведінку! Один міряє життя інтересами "людськості", другий — інтересами народу, а третій — власною кар'єрою.

34. Карпенко-Карий. Комедії "сто тисяч" і "Хазяїн". Ідейно-тематичний та художній аналіз.

Карпенко-Карий - видатний творець української реалістичної драми. Його творчість знаменувала найвище досягнення критичного реалізму в українській драматургії XIX століття. Створені ним п'єси відіграли важливу роль у розвитку українського театру.

У створенні повноцінної літературної комедії Карпенку-Карому також належить провідне місце. Комедії його завжди відзначаються глибоким суспільним змістом і актуальністю.

У сатиричній комедії "Хазяїн" Карпенко-Карий не тільки викрив потворні явища капіталістичної дійсності, а й висміяв моральне убозтво глитаїв, які в гонитві за наживою втрачають людську подобу, стають огидними і жалюгідними хижаками. У листі до сина Назара автор так визначив тему цієї комедії: "Хазяїн" - це зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!"

Основою комедії є сміх - убивча сила, скерована на викриття негативних явищ життя. У центрі п'єси - реалістично змальовані негативні персонажі, яких драматург "бичує сатирою страшною".

Дія комедії, її сюжет виникають на основі конфлікту, породженого суперечностями суспільства, у якому одиниці стають мільйонерами, а тисячі - наймитами і жебраками. У постійному непримиренному конфлікті перебуває головний "герой" комедії, мільйонер Терентій Пузир, з усіма, хто насмішиться стати на перешкоді здійсненню його хижацьких планів. Пузиреві добре відомо, що головним джерелом його збагачення є жорстока експлуатація робітників. Ненаситна жадоба до наживи штовхає експлуататора на шлях злочинних махінацій.Він добре усвідомлює, що, погодившись взяти участь у прикритті банкрутства купця Михайлова, порушує державні закони. Пузир боїться відповідальності, та не може з собою нічого вдіяти. Прагнення одержати "кругленьку суму грошей - двадцять відсотків" від валової виручки - бере гору над усіма іншими почуттями і примушує його стати на цей небезпечний шлях.

Пузир планує збільшити свої багатства також за рахунок шлюбу дочки Соні з сином багатія Чобота. Його не цікавлять почуття дочки, яка любить учителя гімназії Калиновича. Так у творі накреслюється ще один конфлікт - конфлікт Пузиря з рідною дочкою.

Під час здійснення хижацьких намірів Пузиря зростає напруження й ускладнюються взаємини між багатієм та його робітниками. Селяни не витримують жорстокої експлуатації і в мануйлівській економії спалахує стихійний бунт. Пізніше розкривається махінація з банкрутством, і над Пузирем нависає загроза арешту. Дочка Соня не скоряється волі батька і відмовляється одружуватися із нелюбом, багатієм Чоботенком, а з самим Пузирем, внаслідок його страшної скупості, стався нещасний випадок, і йому загрожує смерть. Сповнена викривального сатиричного пафосу, комедія Карпенка- Карого правдиво змальовує методи капіталістичної наживи. Письменник-реаліст переконливо показує, що багатство Пузирів виростало на визиску тисяч селян-бідняків. Показуючи в комедійному плані загострення конфліктів, що постають у житті "чумазих", володарів "темного царства", драматург підносить драматичну ідею боротьби проти усієї системи гноблення.

«Сто тисяч» аналіз У комедії «Сто тисяч» І. Карпенко-Карий висміює хазяїв, для яких багатство стало метою всього життя, а не засобом для існування. Такі люди ладні продати все на світі, навіть щастя власних дітей, аби тільки збільшувати маєтки. Ганяючись за прибутками, Герасим Калитка стає жертвою шахраїв, що грають на його жадобі та отримують від цього великий визиск. Тема «Сто тисяч» : зображення життя селянства в пореформені часи, суспільні явища, що мали місце в 80–90 роках XIX століття. Ідея «Сто тисяч» : викриття й засудження в образі Герасима Калитки хижацтва, жорстокості, ненаситної жадоби до наживи, духовної обмеженості, а також згубного впливу грошей на вихідців із народу (Бонавентура, Савка). Основна думка: автор бичує сатирою страшною всіх і сміхом крізь сльози сміється над пороками і змушує людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків. «Буде здоров’я, будуть і гроші…» Жанр «Сто тисяч» : комедія.