26. М.Кропивницький. Драматургія.

Тонкий, глибокий знавець сцени, М. Кропивницький насамперед дбав про яскраву сценічність, видовищність вистави, свідомо поступаючись інколи такою рисою, як психологізм. Любові до яскравого театрального дійства чималою мірою сприяв і музичний талант М. Кропивницького (сам писав музику до п'єс, уважно готував музичне оформлення.  У 60—80-ті роки М. Кропивницький пробує сили в різних жанрах, зокрема досить широко розробляє жанр водевілю, соціально-побутової драми, комічної оперети. Написані ним водевілі «Помирились» (1860), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871, переробка російського водевілю «Лев Гурыч Синичкин» Д. Ленського), «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії»(1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885, за О. Стороженком) виявляють кращі сторони таланту драматурга. 

Вже в ранній період творчості М. Кропивницький виявив блискучу майстерність діалогу — як комічного, так і ліричного, природно побудованої драматичної сцени, тонко, виразно окресленого людського характеру. Від твору до твору розширюються і жанрові форми його драматичної творчості.

Класичним взірцем водевілю на українському ґрунті став драматичний етюд Кропивницького «По ревізії» — гостра й дотепна сатира на сільську владу в пореформену добу. Писар Скубко і старшина Василь Миронович — хабарники, шахраї і п'яниці. Проте під владою цих шахраюватих, обмежених «начальників» — сотні селян. Перед глядачем постає деформований, шаржований світ людських стосунків. Із «повнометражних» творів Кропивницького першим була мелодрама «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (1862), яка після численних переробок увійшла до репертуару українського театру під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Фабула п'єси нескладна: довкола молодої закоханої пари плете інтриги син сільського старшини Микита. Вподобавши Одарку, він егоїстично й брутально намагається усунути зі свого шляху її коханого — бідного парубка Семена.  Складні морально-етичні проблеми лягли в основу драм М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і «Глитай, або ж Павук». Перша розповідає про нещасливе кохання дівчини — селянки й поміщицького сина, викриває примарну «рівність», яка нібито настала в пореформену епоху. На перешкоді щастю закоханої пари — справжня прірва соціальних, звичаєвих, моральних відносин.  Огиду і жах викликає сцена, в якій парубки хапають Оксану, погрожуючи «відчикрижити» їй косу, «походити біля неї з мазницею», «покрити очіпком зі смітника». Лише двоє з юрби — Степан і Охрім — захищають дівчину. У бійці сторін побито й Оксану. Зазнавши мук фізичних, а ще тяжчих моральних, не зустрівшись із коханим, в нервовій лихоманці дівчина помирає. Борис Воронов теж зазнає знущань: рідна мати на іменинах підпоює сина, а потім переконує його, що він освідчився панночці Ізмайловій і мусить одружитися з нею (дія відбувається у той самий час, коли з Оксаною розправляються парубки). Так розлучають нерівну пару і пани, і мужики. У наступній драмі — «Глитай, або ж Павук» — письменник піднімає також гостросучасну, актуальну тему. Визначаючи її сутність, Франко писав, що це «сумна історія руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого«кулака-мироїда».

Образ Йосипа Бичка — справжня знахідка і художнє відкриття Кропивницького. Постать Бичка змальована драматургом об'ємно, яскраво, хоча й дещо однопланово, в стилі мелодраматичного лиходія.

Святенник на словах, павук — кровопивця у стосунках із селянами, глитай добре відчуває свою силу і владу. Не тільки у лихварських справах, а і в своєму пізньому коханні до Олени, дружини Кугута, він впевняється саме на них. «Та я задавив би себе своїми руками, — говорить Бичок, — коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони тоді, коли за них не можна купити весь світ? Спалить їх тоді, у воду жбурнуть, на вітер пустить!..». І він хитро й сміливо веде інтригу проти Кугута, обплутує його боргами й відправляє на заробітки, а потім обдурює Олену за допомогою фальшивого листа, в якому йдеться про зраду Андрія. Збудивши в жінці ревнощі, він поступово доводить її до падіння, присилує до співжиття. Та це стало самовбивством душі героїні. Не витримавши душевних мук,Оленабожеволіє.

За свої гріхи розплачується життям і сам Бичок: Андрій, повернувшись із заробітків і дізнавшись про всі підступи лиходія, убиває його. Густе мелодраматичне тло подій не заважає авторові створити не тільки соціально, а й психологічно виразний образ глитая (до речі, саме слово «глитай» вперше введене Кропивницьким з народного вжитку). 

У 80—90-ті роки Кропивницький створює соціально-побутові драми і комедії «Дві сім'ї» («Де зерно, там і полова», 1888), «Олеся», «Зайдиголова» (1889), «Перед волею», «Чмир» («Чумазий», 1890), у яких продовжує розробляти проблематику ранніх п'єс і вводить нові мотиви, залишаючись на художніх принципах побутово-реалістичної драми. У п'єсі «Дві сім'ї» зіставляються два родинні уклади: в бідній родині — лад і взаємодопомога, а в сім'ї багатого Самрося Жлудя — сварки й ворожнеча. У творі виділяються яскраві образи Самрося і його молодої дружини Зіньки. У 1899—1900 роках драматургом були створені ще дві оригінальні п'єси (перша доопрацьована з варіанта 1878 р.) — «Беспочвенники» і «Нашествіє варварів» — обидві з життя провінційних акторів. Незважаючи на актуальність і прекрасне знання автором цієї теми, великого успіху п'єси не здобули. Перша після двох вистав була знята з репертуару, друга, хоч і ставилась до 1905 року, невисоко оцінювалась театральною критикою. В останні роки життя М. Кропивницький продовжує показувати складні процеси, що відбуваються на селі, зокрема в революційному 1905 році. У п'єсі «Скрутна доба» автор зазначає: «Діється на Харківщині 1905 року».  Дещо раніше Кропивницький спробував відійти від злободенності, створивши історичну драму на сюжет роману Є. Гребінки «Чайковський, або Олексій Попович» (1904). Сильні характери, гостро-драматичні ситуації допомогли написанню твору високого романтичного звучання. Хотів письменник створити й оригінальну драму на історичну тему, радився з ученими — істориками, зокрема з М. Сумцовим, але задум свій здійснити уже не міг.

Все життя М. Кропивницького, сповнене подвижницької праці, покладене було на вівтар розвитку рідного народу, пробудження його самосвідомості, покращення долі. Численні митці сцени, виховані ним, понесли далі високі заповіти громадянськості, правди і добра.

27. М.Кропивницький. Драма «Глитай, або ж Павук» Ідейно-темат. та худ. аналіз .

Над драмою «Глитай, або ж Павук» Кропивницький почав працювати задовго до 1882 року – року за­вершення першого варіанту п'єси. Написання його бу­ло прискорене дозволом властей виставляти ук­раїнські спектаклі.

Головним героєм твору є сільський глитай (багатій) Йосип Степанович Бичок, який заради наживи готовий на все – і на шахрайство, і на крадіжку, і на будь-який інший злочин. Задля цього у нього завжди потрібні свідки знайдуться. Цей «богобоязливий» чоловік може їх «цілий десяток купити». І суддя в Бичка «свій чоловік», бо отримав від нього «немалу суму» в позику, і становий його кум, і іншим у нього «є чим руку позолотити».

У Бичка «погляд лисичий», та «вовча думка». Про це йому відверто каже інший персонаж драми – Олена. Бичок уважає, що за гроші можна купити все. «Та я за­давив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! – заявляє глитай. – Навіщо ж і гроші тоді, на бісового батька во­ни, коли за них не можна купити увесь світ?» За допо­могою грошей Бичок, мов павук павутинням, обплутує і своє село, і сусідні села та слободи.

Бичок – це новий тип в українській драматургії XIX століття, що з'явився в результаті майнового розшару­вання українського селянства в пореформений період. І Кропивницький першим серед вітчизняних письмен­ників зобразив хижака такого масштабу в своїй твор­чості.

Центральним жіночим персонажем драми «Глитай, або ж Павук» є молода жінка Олена, що попала в Бич­кові тенета. Олена палко кохає свого чоловіка Андрія Кугута, який змушений на цілий рік залишити її і поїха­ти в далекий край на заробітки, щоб повернути борг глитаєві.

Власне Бичок його і підштовхнув до цього кроку, бо задумав взяти Олену за полюбовницю. Після від'їзду Андрія Бичок своєю удаваною добротою та

с.20

шахрай­ством ще тугіше обплутує його дружину та тещу. Для того, щоб досягти своєї мети, він навіть підробляє лист від Андрія, в якому той нібито сповіщає, що знайшов собі кращу дружину, ніж Олена.

…Прем'єра «Глитая...» відбулась 11 січня 1883 року в Чернігові. Роль Бичка виконував автор, а Олени – М.Заньковецька. Потім цей твір протягом багатьох років виставлявся в Харкові, Миколаєві, Єлисаветграді, Києві, Житомирі, Одесі. Воронежі, Ростові-на-Дону, Таганрозі, Петербурзі, Москві та в інших містах України й Росії. Всюди п'єса користувалася великою популярністю, її з успіхом виставляли аж до 1894 року, коли вона раптово була заборонена і до показу в театрі, і до друку. Образ сільського глитая Йосипа Бичка, створений Кропивницьким, був настільки правдивим, що глядачі нерідко актора уособлювали з його героєм і досить неадекватно реагували на огидні вчинки цього персонажа. Ось що, наприклад, розповідає один із су­часників про виконання цієї ролі Кропивницьким: «Це треба було бачити. І не тільки бачити. Його гру сприй­мали вразливі люди всім єством своїм і доходили до забуття. Відомий факт, що одного разу на виставі «Гли­тая» якийсь експансивний глядач з перших рядів не ви­терпів міцного враження і закричав в нестямі: «Бий йо­го, мерзотника!» Мабуть, саме таке сприйняття публікою цієї драми і викликало повторну зацікав­леність цензури і Міністерства внутрішніх справ взагалі всіма творами Кропивницького. Відносно п'єси «Гли­тай, або ж Павук» цензор Косович писав у своєму ра­порті: «Взагалі автор постарався зобразити в драмі похмурими фарбами справжнє становище селянина, обездолюваного з одного боку невідповідними до йо­го справжніх прибутків податками, а з другого – нещадними утисками глитаїв <...> Сумним наслідком обставин, які склались у такий спосіб, буває не тільки розорення, але нерідко й моральне падіння беззахисної сім'ї, яке викликає на злочин людину, навіть найспокійнішу.

Тенденція, що її проводить автор, має деморалізуючий відтінок <...> Таку тенденцію особливо небезпеч­но розповсюджувати друком зараз, коли заходи уряду якраз спрямовані як до морального, так і матеріально­го піднесення сільського населення <...>

На основі наведеного Комітет не бачить підстав до скасування своєї думки і вважає п'єсу непридатною ні до друку, ні до постави на сцені».

Кропивницький кілька разів робив спроби обійти цензурні рогатки: міняв назву твору і, майже не зміню­ючи зміст, надсилав до цензурного комітету. Так, спо­чатку «Глитай...» став «Сельським благодітелем», потім – «Добродієм», але з того нічого не виходило. Цензу­ра розгадала намір письменника. Тільки в 1900 році, суттєво переробивши твір, драматург нарешті одер­жав дозвіл цензури до вистави п'єси. Це сталося лише завдяки особистому втручанню приятельки письмен­ника, відомої і впливової в державних і громадських ко­лах артистки Александринського імператорського те­атру М.Савіної.

28. М. Старицький. Життя і творчість.

 М. Старицький увійшов в українську літературу як поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру.        Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство серед мальовничої природи, вплив діда — 3. О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812р. і був для свого часу людиною дуже освіченою, “знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем”, — дали перші імпульси до формування його світогляду.        У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852) і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В. Р. Лисенко, батько М. В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; “Наталку Полтавку”, “Москаля-чарівника”, “Сватання на Гончарівці”, що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.        На час навчання в Харківському (1858 — 1859) і Київському (з 1860) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери “Гаркуша” за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети “Андріяшіада”. Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864р. було показано “Наталку Полтавку”.        З 1871р. Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія “Різдвяна ніч” — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).        Після повернення у 1881р. з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки (“З давнього зшитку. Пісні та думи”), п'єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”, переклад трагедії Шекспіра “Гамлет, принц Данський”.        Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. І. Нечуя-Левицького “На Кожум'яках” він перетворив на динамічні комедії “За двома зайцями” (1883) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького “По-модньому”, 1887).        Інсценізація творів М. Гоголя (“Тарас Бульба”, 1880; “Сорочинський ярмарок”, 1883), І. Крашевського (“Циганка Аза”, 1888), Е. Ожешко (“Зимовий вечір”, 1888), обробка п'єси Панаса Мирного “Перемудрив” (комедія “Крути, та не перекручуй”, 1886), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма “Юрко Довбиш”  (1888), створена за романом К. Е. Францоза “Боротьба за право”. Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1887), трагедію “Маруся Богуславка” (1897).        Серед переробок були й лібретто опер “Тарас Бульба”, “Утоплена” та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.        1883 по 1885р. М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.        Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887 — 1888 рр. трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.        Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах “Тарас Бульба” (1881), “Богдан Хмельницький” (1887) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та “Оборона Буші” (1899).        У п'єсах Старицького на сучасну тематику — “Зимовий вечір”, “Розбите серце” (1891), “У темряві” (1892), “Талан” (1893), “Крест жизни” (1901), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.       Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були “значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії”.        Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі. 

29. М. Старицький. Драматургія.

Очоливши українську професійну трупу в 1883 р., М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закладав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтичного письма (особливо у творах на історичну тематику).

Драматург написав близько 30 п'єс — оригінальні, на запозичені сюжети популярних прозових творів та ґрунтовні переробки малосценічних драм інших авторів. Почавши з інсценізації творів Гоголя (оперета «Різдвяна ніч», п'єса «Сорочинський ярмарок»; трохи згодом лібрето опери і драма «Тарас Бульба»; лібрето опери «Утоплена» (музика М. Лисенка))». За сюжетом роману австрійського письменника К. Е. Францоза було створено драму «Юрко Довбиш». Важливо те, що драматург не тільки робив інсценізації яскраво сценічними, а й значно поглиблював соціальну й психологічну основу першотвору.

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками, здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати упередженість між вищими і нижчими станами». Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента — демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх — таке було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І. Карпенко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький — передусім у тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії. Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей «нових людей» у прозі 70—90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його родичі» О. Кониського), Юрія Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів» О. Кониського), Павла Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала М. Старицький виступив тут новатором. Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п'єси на історичні теми: «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Юрко Довбиш»,«Оборона Буші», й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані. Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно романтичному стилі. Так, у драмі «Богдан Хмельницький» широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, голота; всю складність цієї боротьби, зіткнення в ній різноманітних інтересів (навіть в одному таборі). Переконливо, хоча дещо надміру романтизовано, зображено гетьмана Богдана Хмельницького. Історично правдиво і художньо переконливо показуючи роль і значення визвольної війни українського народу, митець створив високопатріотичні, яскраві драматичні полотна, що не втратили свого значення і сьогодні. Героїчні й трагічні події цього періоду становлять і основу драми «Оборона Буші». Окрему сторінку драматургії М. Старицького становлять твори з життя інтелігенції — «Розбите серце», «Талан». Наступним кроком у показі життя інтелігенції була драма «Талан», в якій замальовувалось таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво.

31. . М.Старицький. Драма «Не судилося»

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М. Старицький, — факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, — так замість Ілляшенків — Ляшенки, а решта ті ж самі».

Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками, здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати упередженість між вищими і нижчими станами».

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента — демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх — таке було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І. Карпенко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький — передусім у тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джиґун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п'єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних поривань» і праці на користь народу. Герой, «розкішно по-українськи одягнений», лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... Тільки Павло й зможе!».

«Програма», яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, — на користь народові!» — Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не вразумительно!». І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мы ещё на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне — одобряю». В кінці п'єси відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим. Це

належно прокоментував Павло Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, — то такі ж жироїди у ґрунті!».

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

32. М.Старицикий. Драма «Ой не ходи, Грицю…» Ід-тем. та худ. аналіз.

Одна з найяскравіших драм – «ой не ходи Грицю, тай на вечорниці»(1887р). Ті що звинувачували драматурга в плагіаті п’єси В. Александрова «Ой не ходи Грицю тай на вечорниці»(1873), яка була власне інсценізацією пісні, з додатком деяких подробиць побуту, очевидно, не читали твору Старицького, в якому дістали глибоку розробку народні характери, динамічно розвивається інтрига. Щастя закоханих Марусі і Гриця (романтизовані образи близькі до традиційних фольклорних та й саме життя їх згублені, підступним багатієм Хомою, в якого «в серці кипіла злоба» й мотивом дії якого стає: «Невже розум і гроші не можуть поборотись з красою?». Так у лиховісній постаті Хоми поєднується соціальний мотив і своєрідна ілюстрація євангельської істини: зло може породити тільки зло (тут є навіть певні етапи: внаслідок аморальності, здирства, яке чинили батьки, хлопець народився потворним, і коли він подорослішав, - до нього погано ставляться односельці,- що й виявляє рівень їхньої моралі, - далі вже підстаркуватий Хома, страждаючи від самотності, намагається її подолати, але знову ж – з допомогою зла.) Письменник уникає однолінійності у зображенні жорстокості і підступності Хоми тим, що мотивує їх; індивідуально-моральний фактор у його характеристиці є первісним, а соціальний остаточно формує цю душу, додаючи до фізичної потворності потворність моральну. Як і всі лиходії з класичної драматургії, Хома спритно використовує слабини й приховані, а часом і явні пороки людей, спрямовує деякі події в потрібному йому напрямі.

Популярна українська народна пісня «Ой не ходи, Грицю...», яку за давньою легендою нібито склала народна поетеса часів Хмельницького Маруся Шурай , неодноразово використовувалась письменниками і, зокрема драматургами, як тема чи один з головних мотивів. Отже, драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»—дальший власний крок М. Старицького - драматурга. Старовинна народна пісня з її Мотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Чурай, а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створення цікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми, яка спочатку і до кінця, як вінок з прекрасних, запашних польових квітів, являє собою художнє мереживо з народних пісень, звичаїв, ігор і танців, що є барвистим фоном для перипетій, 'В драмі розкрито типові образи українського села {переважно молоді) в їх соціально-побутових відносинах. В прості, сердечні відносини молоді вдирається пристаркуватий парубок Хома. Хоч для молоді він — «ідол», «відьмак — з чортами знається», син ненависних здирщиків, що «все село обнищили», а баба, з якою він живе, «відьма», але — «хоч і відьмак, та багатій» — і це дає Хомі силу впливу. Хома фізично потворний, хитрий і підступний. Він, маючи гроші, стає на боротьбу з красою: «Невже розум і гроші,— заявляє він,— не можуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!» (І, 3). Кожну дрібну щілинку у відносинах молоді (Гриць — Маруся, Потап — Дарина, Гриць — Галина) використовує спритний багатій Хома, розставляючи тенета, щоб заволодіти красунею Марусею. Він мучиться тяжкою мукою заздрощів — і це штовхає його на нові й нові підступи, аж до задуму знищити Гриця руками Марусі. Пекельний план, тонко розрахований на кінцевий успіх, зазнає проте краху на самому, здавалось, його завершенні.

Маруся наважується отруїти коханого Гриця, тільки пересвідчившись, що навіки втрачає його, та й то зважується вмерти разом з своїм коханим від тієї ж отрути. Цього не сталося «випадково» тільки тому, що Гриць розлив решту отрути. Маруся, побачивши труп отруєного коханого, збожеволіла, співає «Ой не ходи, Грицю...», чим доводить до нестями недолюдка Хому,— який вигукує в фіналі: «Пропало все, все! Ну, так!.. (Вихоплює ножа, кінчає самогубством)».

Такий фінал драми М. Старицького — відмінний від фіналів згаданих творів на цю тему, в тому числі й оперети Александрова, блискуче завершує напружену драматургічну дію твору, підкреслюючи, що ні за які гроші краси й кохання не придбати, що носія підступності чекає ганебний крах, а тих, хто піддається їй,— тяжка кара. Ці здорові, суто народні висновки випливають та логікою системи досить повно розроблених образів драми.

Кожний з персонажів її виразно індивідуалізований І одночасно в масі становить невід'ємну деталь цілої динамічної соціально-побутової драми на ґрунті нещасливого кохання, в якій, всупереч твердженням про «мелодраматизм образів Хоми й головної героїні драми Марусі», злочинний Хома виступає не виключною причиною страждань героїв, і не лише в простодушній докірливості їх криється лихо.

В цьому не важко впевнитись, прослідкувавши, що й процесі розвитку дії драми характери головних героїв так формуються, що в їх взаєминах утворюються щілини, які спринт використовує підступний Хома, сплітаючи інтригу.

Визначаючи своєрідність літературно-драматичного жанру свого твору, драматург назвав його «народною драмою, ч музикою, співами, танцями».

Такою вона з великим бучний успіхом проходила довгі роки на сцені українського театру і тепер ще займає серед інших класичних творів української драматургії видне місце в репертуарі українських радянських театрів.

33. І.Карпенко-Карий. Життя і творчість.

Періоди:

І) ранній період(80-83) «Новобранець» «Чабан» переробл. в «Бурлака»;

ІІ) (Новочеркаський) (84-87) Зявилася нова дружина Софія Віталівна, народила йому 4 дітей, життя було складним. Твори: «Бондарівна» «Чортова скала» переробл. в «Безталанна» «Маотин Боруля»

ІІІ) Завершальний (87-907) Знаходить помилку у вироку, переселяється на хутір «Надія», через рік з нього знімають поліцейський нагляд. Приєднується до професійної театральної трупи. З 88р. починається надежденський період. «Сто тисяч» «Хазяїн» «Сава Чалий» іст драма «Гандзя», «Суєта» «Житейське море»

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 р. у с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду.

Працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, якої так прагнули батьки для своїх дітей, довелося через матеріальну скруту обмежити повітовим училищем у Бобринці на Єлисаветградщині, і з 14 років хлопець мусив уже заробляти на життя Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях— від писарчука до секретаря поліцейського управління. Власне до літературної творчості він приступив уже в зрілому віці і з перших спроб виявив чітку громадянську позицію, тонку спостережливість, високу художню вправність. Особливості творчого почерку Карпенка-Карого виявило вже оповідання ≪Новобранець≫. Стиль оповідання ≪Новобранець≫ позначений схильністю автора до прийомів драматургії: наповненість подіями, напружений сюжет, діалог як один із основних засобів характеротворення, виразність І лаконізм мови персонажів. Театральні зацікавлення І. Карпенка-Карого сформувались іще в Бобринці, де в драматичному гуртку він грав різні ролі у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. У Єлисаветграді, як згадував П Саксаганський, будинок родини Тобілевичів на Знаменській вулиці був центром української культури; тут збиралася молодь на музично-драматичні вечори. Тут певний час мешкав М. Кропивницький. Карпенко Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р. в Берліні, куди їздив на лікування; поховано його коло хутора Надія (поблизу с. Миколаївки Кіровоградської області). Життя народу письменник відображав за принципами правдивості й гуманізму. Творчість Івана Тобілевича, зазначав Іван Франко, ≪наповнює нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя. Драматургія Карпенка-Карого підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. За відточену стилістику, за витриману стильову послідовність творів Карпенка-Карого називають найбільш літературним з усіх українських драматургів.

35. Карпенко-Карий «Мартин Боруля»

Ідейно-тематичний зміст

Цим твором Іван Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство.

Жанрові й стильові особливості

Жанрова особливість цієї п’єси — трагікомедія.

Сюжет твору становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. В Карпенка-Карого мораль спрямована проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі.

Система дійових осіб

Боруля марить тим, щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи. І сам він затято відстоює свою гідність.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі «дворянські порядки». Головна мета Борулі - добитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає.

Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».

Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля) рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» попери в печі.

Дочка Борулі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну мо­ральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував сво­їх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині сло­ва

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю — ніби то так, як у чиновницькому колі було заведено. Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.

Яскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи.

Один із найколоритніших образів п’єси — Омелько. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм.

Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою.

Ідея п’єси — смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.

У кінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мар­тина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою.

36. Карпенко-Карий «Сава Чалий»

Трагедія І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», створена на основі народної історичної пісні, їй притаманна глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім'ям своїх побратимів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого «заступництва» за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрішня суперечність між суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливістю досягти мети обраним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюваної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайдамацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака. У першій дії з відгуків колишніх селян, а тепер гайдамаків Медведя й Гриви, зустрічей та розмов з покривдженими шляхтою молодицями та гайдамаками, Сава постає як справжній ватажок. Чалий жив радощами, болями, інтересами свого народу. З розвитком дії Сава Чалий усе більше й більше виявляє нестійкість своїх переконань і відступництво. Перед ним постає проблема етичного вибору: готовність на самопожертву в ім'я свободи свого народу чи слава. Вибір падає на останнє. Далі характер героя розкривається в цілковитій відповідності з народнопоетичною традицією, в обставинах його гострої внутрішньої боротьби з самим собою, зумовленої переоцінкою ідейних, морально-етичних та психологічних цінностей. Те, чого прагнув Сава – слава, жінка, маєтності, – він здобув, але це не приносить жаданого спокою, щастя і блага. Тепер же він відчуває й усвідомлює, що переступив межу моральних цінностей, якими жив раніше та яким у лиху для народу годину залишилися вірними його колишні побратими. Сава в ім'я власних дрібних вигод відмовився прийняти на себе відповідальність за майбутнє народу. Такими діями й вчинками Сава Чалий протиставляє себе обставинам, у яких живе, викликає їхню активну протидію. Себелюбство, корисливість тепер переростають у демонстративну зверхність, приховане боягузтво, які говорять про те, що Сава Чалий глибоко усвідомлює своє відступництво, але саме в такий спосіб прагне виправдати його, заспокоїти себе.

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками. Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця.

Карпенко-Карий порушує цілий ряд проблем морально-етичного плану:

1. - проблема відступництва і зради, яку драматург вирішує, дотримуючись віковічних принципів народної моралі, а також спираючись на народнопоетичну творчість.

2. - компромісне розв'язання протиріччя між інтересами уярмлених українців і поляків-гнобителів. В інтерпретації Карпенка-Карого протистояння цілком непримириме й позбавлене будь-яких перспектив

3. - утвердження праведності гайдамацької боротьби як національно-визвольного руху за відновлення суверенності України.У творі органічно поєднано морально-людський і соціально-історичний аспекти зображення особи; Карпенко- Карий створив багатогранний образ, притаманний новітній супільній драмі.

37. Я. Щоголев. Життя і поетична творчість.

Творчість Якова Щоголева посідає винятково своєрідне місце в українській поезії другої половини XIX ст.  Народився Яків 5 листопада 1823 р. в м.Охтирка на Слобожанщині. З дитячих літ він виніс захоплення поетичною красою річки Ворскли та її зеленими берегами. Вони пробудили його художню уяву. Хлопцем він занедужав на сухоти і мати виблагала синові здоров»я перед образом Божої Матері Святотроїцького монастиря. Ця подія дала поштовх культивування церковно-релігійних мотивів у його творчості. Від 1836 р. він здобуває освіту в Харківській губернській гімназії, з 1843 р. — навчається на факультеті словесності Харківського університету, закінчує який наприкінці 1848 р. Ще гімназистом Щоголів пробує сили у поетичній творчості, пише російською мовою (перший вірш "Раздумье"). У "Молодика на 1843 год" з'являються перші україномовні вірші Щоголева ("Неволя", "На згадування Климовського", "Могила"). Яків за власним визнанням закінчив свою письменницьку працю на цілих 2 роки. А в 1846р. поет відгукнувся на запрошення А. Метлинського та надіслав кілька творів. Після університету понад 20 років Щоголев зазнавав «справжньої кари Божої». Так він називав урядову службу. Внутрішню потребу писати відчув знову, коли 1864р в гостях несподівано почув у виконанні господині дому свого «Гречкосія». Після цього він створив ще 4 вірші і замовк більш, ніж на десятиліття. Роки після Емського указу стали для нього найпліднішими. У цей період було видано його збірку «Ворскло»(Харків, 1883). Дальші роки життя він присвятив написанню другої збірки віршів. Однак «Слобожанщина» з*явилася лише 8 червня 1898 р. – у день, коли містом пронесли труну з тілом поета. Яків Щоголев – романтик. Щоголев намагався творити на віки – для читачів наступних поколінь.

39. П. Грабовський. Життєвий і творчий подвиг.

Павло Грабовський – поет революціонер. Він народився 11 вересня 1864 року в с. Пушкарному на Харківщині. Батько помер у молодому віці. Мізерної пенсії ледве вистачало, щоб звести кінці з кінцями. Навчався в Охтирській бурсі (1874—1879) та Харківській духовній семінарії (1879—1882). Ще під час навчання в семінарії Грабовський бере безпосередню участь у діяльності харківської групи "Чорного переділу". Перебуваючи під гласним наглядом поліції, Грабовський до квітня 1885 р. прожив у Пушкарному. Він активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. У червні 1885 р. в цензурі розглядалася поема Грабовського "Учительша", написана російською мовою. Героїнею поеми є вільнодумна особа, яка стає жертвою переслідувань місцевої влади. Поему не було допущено до друку. У листопаді 1885 р. Грабовського беруть на військову службу. Грабовський зазнав арешту і каторги. Зимою, босими ногами він йшов до Сибіру. У творі "По Сибири" автор послідовно описує пригоди на тяжкому шляху кайданників упродовж одного дня, відтворює їхній побут, стосунки, нужденні розваги. За жанром — це ліро-епічна поема, в якій значне місце посідають авторські роздуми та прямі звернення до читача. У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації Надією Константинівною Сигидою. Особистість цієї жінки справила велике враження на поета, проте бути разом їм довелося недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару, Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Вона – його перше кохання. Пізніше він дізнався про трагічну смерть Надії. У серпні 1889 р. його було знову заарештовано в іркутській тюрмі. Наприкінці 1896 р. Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ, губернське місто, де життя політичних засланців було значно активнішим. Там він уклав збірку перекладів "Доля" (видана у Львові р.) та збірку "Кобза" (видрукувана Б. Грінченком у Чернігові 1898 p.). У Тобольську зустрів свою долю – Анастасію Лук*янову. В ній він бачив ідейну товаришку. В 1901 р. в сім'ї народився син Борис (став відомим ученим — радіофізиком). Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й за таких умов Грабовський не полишає літературної роботи. Помер Павло Арсенович Грабовський 12 грудня 1902 року в Тобольську, похований за заповітом поруч із декабристами. Поезія Грабовського переважно на політичну та громадянську тематику, в них сильна дикція. Кожна поезія нагадує марш. Є і любовна лірика посвячена Надії («До Н.К.С») і національно-патріотична поезія (звертався до молоді). Він писав «Горем та злиднями почалось моє життя, горем та злиднями скінчиться….».

40. ФРАНКО ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ (1856 — 1916) 

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля. 

Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р. 

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько дев’яти років. Саме про смерть батька у 1865р. Франко написав свій перший вірш «Великдень». Сам Франко вважає це початком своєї творчості.

Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.). 

І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості. Громадська і творча діяльність, особисте життя Івана Франка тісно пов'язані з історією і культурою колишньою Станиславівщиною. На Прикарпаття привела його любов до подорожей, прагнення до пізнання світу, замилування красою природи.

1878р – перший арешт, засоціальну агітацію. Друзі відвернулися, батько нареченої відмовив йому у шлюбі. Смуга депресій. 9 місяців у в’язниці без суду і слідства. Після виходу з тюрми з ним ніхто не спілкувався. Трагедією теж була розлука з Ольгою Рожкевич, коханою, яку силоміць видали заміж. Вони ще довго листувалися, але Франко сам поставив крапку у їх відносинах. В кожній жінці він шукає свою давню Ольгу, але не знаходить. Щастя так він і не мав. (1880р. – другий арешт.) (1889 -3 арешт).

Друга його любов – Юзефа Дзвонковська, польська княжна яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові. Третя любов – Целіна Жуковську, яка так і не стала його дружиною.

Франко - поет - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок - близько півсотні  творів складають поеми. Окрім того, Франко - автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка - це „новелістичний Декамерон" - понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори  класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

1908-го року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові. Через два дні відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі.

41. ФРАНКО, БАГАТОГРАННІСТЬ ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ

Іван Франко дуже багатогранний у своїй творчості: поет світового масштабу, прозаїк і драматург.

 Він був перекладачем, науковцем, видавцем, активним громадським діячем. Він вивів на рівень світового значення українську фольклористику, етнографію, критику, філософію, теорію літератури.

Найповніше на сьогоднішній день зібрання творів Івана Франка налічує п’ятдесят томів. І дослідники вважають, що це зібрання охоплює лише половину спадщини Франка. За все життя Франко написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць! Він працював до самозабуття, до повного фізичного і психічного виснаження.

Його поетична творчість вражає обширом та глибиною зображення життя й душі народу.

Вірші Франко почав писати ще у Дрогобицькій гімназії і не полишав цієї справи до кінця життя. Збірка «З вершин і низин», сповнена громадянською лірикою, порушує питання суспільного життя та революційної боротьби. Наступна збірка «Зів’яле листя» вражає своїм ліризмом та ніжністю, і, за словами М.М. Коцюбинського, «…не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Книжка «Мій Ізмарагд» — це збірник переспівів на стародавні теми, але з новим змістом, за допомогою якого автор знайомить свій народ з найціннішими досягненнями культури народів світу. Є в набутку Франка і ліро-епічні твори — філософські, історичні, сатиричні поеми. Вершиною поетичної творчості Франка вважають філософську поему «Мойсей» (1905), у якій він піднімає проблему вождя і народу.

Не можна забути про прозову творчість Каменяра. У своїх повістях та оповіданнях він зумів відобразити життя всіх верств тодішнього суспільства. Особливо глибоко він розкриває проблеми життя робітничого класу («На роботі», «Ріпник», «Яць Зелепуга», «Борислав сміється», «Воа constrictor »). Франко першим у світовій літературі відтворив робітничий визвольний рух від його початкової стихійної помсти до організованих форм боротьби. Але не забував письменник про життя та проблеми інтелігенції. Ця злободенна тема була висвітлена в романах «Лель і Полель» та «Перехресні стежки».

Драматургія. У творчому доробку Франка є сім п’єс, написаних у 90-х роках і присвячених, головним чином, відображенню життя галицького села. У центрі їх стоїть драма «Украдене щастя».

У вірші «Декадент» є такі слова:

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

Можна назвати це життєвим кредо Івана Франка. Людини, твори якої вже більше ста років живуть і хвилюють читачів різного віку, різних занять, різних держав.

42. ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

Жанрова система лірики І.Франка формувалась упродовж усієї творчості поета і позначена закономірностями, пов'язаними з окремими аспектами поетичного висловлювання. Лірика не гомогенна, тобто жанрово однорідна, а навпаки, – гетерогенна, тобто неоднорідна: складається з різних жанрів та жанрових груп. Жанри лірики І.Франка переважно мають чітко виражені художні ознаки, досить часто вони визначаються самим автором ("Гімн", "Веснянки", "Осінні думи", "Вольні сонети", "Буркутські станси", "Майові елегії" та ін.), тому ідентифікуються та піддаються групуванню.

На 70-і роки XIX ст. припадає початок формування жанрової системи лірики І.Франка, в якій домінують історичні теми. Під знаком історичного романтизму складається жанрове мислення лірика, яким характеризуються поезії збірки "Баляды і росказы" (1876). ). Появу цієї збірки вважають першим кроком на шляху від романтизму до реалізму, проте природа жанрів зберігає всі ознаки романтичної системи й може трактуватися швидше як ще один крок у розвитку романтичної поетики.

1887р – перше видання другої збірки «З вершин і низин», яка була пізніше доповнена і відредагована і вийшла ще раз в 1893р.

1896р. – третя збірка. Лірична драма «Зів’яле листя»

1897р. – четверта збірка філософської лірики «Мій Ізмарагд», в якій містяться поезії, де чітко виявлені переоцінка цінностей в житті самого І.Франка, осмислення політичної боротьби. Політика, говорив він, має робитися чистою душею, базуватися на моральності. Він акцентує на пошуку компромісів , порозуміння, моральних принципів..

Крім цих збірок були ще:

1900 – «Із днів журби»

1906 – «Semper tiro» (завжди учень)

1911 – «Давнє і нове»

1914 – «Із літ моєї молодості»

Від найдавніших і до останніх поезій у його творах присутній мотив гуманності.

Літературна творчість І.Франка характеризується дивовижною здатністю всеохопності, інтеграції й диференціації завдань, які стояли перед тогочасною українською літературою. Як митець, він усвідомлював, що потрібно продовжувати й розвивати традиції попередників, розрізняв особливості романтичного і реалістичного мислення, а також розумів творчо-психологічні ознаки, які мали свою актуальність у сучасності.

43. І.Франко. Поеми.

 1. Соціально-побутові епічні поеми та віршовані оповідання ("Про багача, що їздив біду купувати" "Історія товпки солі", "Історія мідяного крейцара", "Матрона-комірниця", "Панські жарти" , поеми з циклу "Жидівські мелодії" ("Сурка", "У цадика", "З любові", "По-людськи та циклу "Галицькі образки" (уривки з поем "Різуни", "Марійка" та "Нове життя"; "Лісова ідилія" 

2. Сатиричні поеми ("Сон князя", "Ботокуди", "Вандрівка русина з Бідою"; до цієї групи відносять також сатиричну поему-казку "Лис Микита»

3. Історичні поеми ("На Святоюрській горі", "Євшан-зілля" 

4. Фольклорні поеми (поетичні обробки східних казок та сюжетів міжнародного характеру: "Лис Микита", "Пригоди Дон-Кіхота", "Бідний Генріх", "Істар", "Поема про білу сорочку" (усі 3 - кінець 90-х років), "Коваль Бассім" 

5. Філософські поеми ("Наймит" (1878, незакінчена), "Смерть Каїна", "Цар і аскет", "Похорон", "Іван Вишенський", "Страшний суд" (бл. 1905-6) ,"Мойсей" (1905)  + "П'яниця" (1892), "Терен у нозі" "Легенда про святого Маріна" (1897-1914), уривки та фраґменти "Ольга", "Самійло Кішка", "Снігова казка"  . Найкращою спаджиню І. Франка э філософська поема«Мойсей»

Образ біблейського Пророка Мойсея цікавив Івана Франка ще в юності. Працюючи над поемою, Франко використав багатющий історико-культурний матеріал з життя древніх євреїв, досконально вивчив їх міфологію, релігію, історію, географію.

Робота над поемою йшла досить швидко, так як біблейська тема осмислювалась і опрацьовувалась до національної культури, історії і психології рідного народу.

У першій частині поет розповідає про депресію євреїв. Мойсею вподовж 40 років "доводиться утримувати в євреях ентузіазм у пошуках обітованої землі, аж поки не виросло молоде покоління. Йому нелегко вести бесіду з тими, хто не бажає тривалої праці й терпіння заради високих патріотичних ідеалів. Проти нього повстають Датан і Авірон. Настає момент, коли юрба діє всупереч здоровому глузду.

Мойсей ігнорує ухвалу відступників, іде до священного каменя, щоб знову промовляти перед народом.

Він розповідає людям, як дерева обирали собі короля. Притча має алегоричний зміст і закликає громаду пробудитися.

Датан звинувачує Мойсея в зраді. Мовляв, він вирвав євреїв з Єгипту тоді, коли ті зростали кількісно і могли перемогти єгиптян. Друга частина поеми. Вона цікава тим, що в ній письменник показує людину сам на сам з собою.. Так і Мойсей, залишившись самотнім, веде боротьбу з собою.

Як і Мойсея, І. Франка переповнює почуття любові до українського народу, якому він віддає, по суті, своє життя.

Франко по-філософськи осмислює питання свободи особистості для виховання національної гідності. Він ніби звертається до нас, сьогоднішнього покоління, і просить піднести і очистити свої душі, запалити їх священною любов'ю до України, до її народу.

Ось і Мойсей задає собі цілий ряд питань: чи спроможна Юрба без предводителя будувати своє майбутнє? Чи може вона піднятися до рівня пророків своїх? Чи потрібно пророкові картати себе за те, що тебе не зрозумів народ?

Але ще одне впадає в душу. Думаю, що зерна Мойсея, повинні полонити душу кожного: ти посланий на цю землю пророщувати зерна. Коли кожен з нас зрозуміє це, можна будувати майбутнє.