15. І.Нечуй-Левицький. Твори з життя селянства.

Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року) — про діяльність української буржуазної інтелігенції. Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року). Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.

За півстоліття він написав близько шістдесяти художніх творів, у яких змалював життя різних верств українського населення: селян, міщан, заробітчан, інтелігенції, попів, ченців та інших.

Найкращими творами І. Нечуя-Левицького заслужено вважаються ті, у яких він показав життя українського селянства за часів кріпацтва. «Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палив», — писав І. Нечуй-Левицький.

Одним із найбільших творчих досягнень письменника є його повість «Микола Джеря», написана у 1878 році. Починається повість чудовим описом природи, де замальовуються річка Роставиця і село Вербівка. Далі разом із письменником ми простуємо стежкою і потрапляємо у село. Звичайне українське село за часів кріпаччини. Тут ми зустрічаємось із головним героєм повісті — кріпаком-бунтарем Миколою, перед нами проходять образи батька та матері героя, його дружини Нимидори, односельчан. Тяжкими, нестерпними були умови життя селян-кріпаків. З ранку до вечора змушені вони були працювати на пана. Селяни відробляли три дні панщини, потім так звані згінні дні, шарварок. Людське жито стояло й осипалося — його ніколи було жати, — а селян все гнали й гнали на панщину. Жінкам з літа до осені також давали відгодовувати панських каченят, яких вони змушені були годувати за свій кошт. А в довгі зимові вечори дівчата та жінки повинні були прясти панові прядиво. Все це селяни мусили робити й слухати пана. А за найменшу непокору били. Батько Миколи — Петро Джеря — усе життя покірно робив на пана, але це не врятувало його від панських канчуків. Виснажений непосильною працею, Джеря передчасно помирає. «Вся його сила пішла на чужу користь, на чужу кишеню, — на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки пані Бжозовській, на дорогі наїдки та напитки та на дорогі панські примхи».

Кайдаше́ва сім'я́»—реалістична соціально-побутова повість українського письменника І. Нечуя-Левицького, написана 1878 року. У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям. Твір неодноразово перевидавався і перекладався іншими мовами. Тема «Кайдашевої сім'ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми:

добра і зла ;кохання; сімейних стосунків; взаємин батьків і дітей;

людської гідності та свободи ;взаємин батьків з невістками; віри в Бога й моралі.

Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім'я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Деякі художні порівняння, використані автором у повісті: «куслива, як муха в Спасівку; в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби; Хівря доладна, як писанка; ходить легенько, наче в ступі горох товче; говорить тонесенько, мов сопілка грає; дівчина, гарна, як квіточка, червона, як в лузі калина, тиха, як тихе літо; лице, як віск, як лице в ченця, бліде; Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!»

16. І. Нечуй-Левицький. Твори з життя інтелігенції. Образ «нової людини»

Характерною особливістю українського літературного життя ос­танніх десятиліть XIX ст. стало порушення пекучих проблем, пов'язаних із соціальним і національним пригніченням народу. Українська проза намагається в цей час усебічно з'ясувати взаємини інте­лігенції з іншими суспільними верствами, художньо дослідити місце і роль інтеліген­та у визвольному русі. Звернення І. Нечуя-Левицького до висвіт­лення ролі української інтелігенції в сус­пільному житті було зумовлене перипетіями національно-визвольних змагань, які настійно висувалися пореформеною епо­хою. Обдумуючи образ громад­ського діяча, І. Нечуй-Левицький бачив його насамперед на українській культурно-освітній ниві, отже, риси Базарова, якого українські інтелігенти мали певною мірою за зразок, повинні були доповнюватися ще й національними ознаками. Автор «Хмар» говорив, що на Україні й у Галичині новий громадський діяч повинен був «встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє націо­нальне животіння, й національні, а не тіль­ки соціальні права».

У 60-70-х роках XIX ст. в літературу приходить покоління реалістів з новими ідеалами, які ставили завдання не тільки критично зображати дійсність, а й вказати шляхи її перетворення в дусі гуманістичних ідеа­лів. Вихідці з різночинного середовища і з народних низів, ці письмен­ники добре знали життя і побут усіх класів. Головною метою оголошу­ється визволення народу, а звідси – проблема нового героя. Ці люди мають насамперед перетворити себе самих, – тобто, звільни­тися духовно від соціального, національного й релігійного гніту, здобути особисту свободу; основне завдання їх – підпорядкувати себе визво­ленню суспільства з пут рабства. Одне із могутніх знарядь визволення народу – просвітництво, по­кликане розкріпачити людину.

«Новий герой» в літературі, на думку Нечуя, повинен нести ідеї національного й соціального відродження, втілювати риси передового інтелігента-шістдесятника, в якого слово не розходиться з ділом.

Ідеалом «нового героя» просвітителів-шістдесятників був герой, близький до народу, морально чиста людина, здатна повести за собою маси. Проголошувалася необхідність суспільно-корисної праці «нових людей», що реалізувалася, зокрема, в організації різних артілей. Саме тому новий герой – раціоналіст, прихильник серйозного діла. Образи «нових людей» пореформеної доби виразно представлені й у романі «Що робити?» Чер­нишевського.

Ці прогресивні ідеї були відомі на Україні, де проблема «нових людей» мала своє переломлення. Спроби показати українського інтелігента бачимо в творах П. Куліша «Майор» (1859) і «Ук­раинские незабудки» (1861). До цієї теми в 60-х роках звертається й О. Кониський. Образи інте­лігентів виведені в оповіданні «Пропащі люди» (1862), «пронизаному наскрізь національною свідомістю» (К. Студинський), та в оповіданні «Перед світом» (1866).

Як бачимо, попередники Нечуя-Левицького відчували необхідність створення «нового героя», котрий міг би сприяти поліпшенню життя на­роду, відстоювати його національні права. Переконані просвітники, во­ни вважали, що несправедливі суспільні порядки можуть бути змінені силою розуму.

Проблема нової людини у романі “Хмари” – Зображено село напередодні скасування панщини (1848), проблема українського дворянства, система освіти і виховання. Трактування нової людини у Нечуя-Левицького своєрідне. Це трактування розкривається на образі Радюка і його однодумців – просвітяни, культурники, що обмежуються програмою “малих діл”, дбаючи про національні справи, не заглиблюючись у соціальні причини бідування народу. Ставлення письменника до героя суперечливе. Автор усвідомлює необхідність боротьби проти деспотизму і національних утисків, але побачив можливого борця лише в особі українофіла-народолюбця, методи якого не завжди ефективні.

Українська інтелігенція зображена у багатьох творах письменника. “Хмари”(1874), “Над Чорним морем”(1890), “Навіжена”(1891), “Гастролі”(1905), “Не однаковими стежками”(1911), “Дивовижний похорон”(1914).

17. І.Нечуй-Левицький. Повість»Микола Джеря». Ідейно-тематичний та художній аналіз.

Повість «Микола Джеря» (1876) є одним із визначних творів Нечуя-Левицького, найбільш яскравим зразком антикріпосницької літератури 70-х років і разом із тим твором про становище заробітчан-бурлак. У ньому правдиво відображені глибокі соціальні суперечності, боротьба між закріпаченими селянами й поміщиками-кріпосниками, між заробітчанами і промисловцями, між масою «звільнених» селян і сільськими багатіями.

Письменник показав і ті активні сили, що піднімались на боротьбу проти кріпосництва та проти нового гноблення після скасування кріпосного права. У повісті реалістично змальовано різних гнобителів народу: кріпосника Бжозовського, посесора Бродовського, отамана рибалок Ковбаненка, панського осавула, поліцейського пристава, попа. Свавільним, деспотичним і зажерливим панам, промисловцям та їх слугам автор протиставляє чесних, прямих, благородних, але безправних, пригноблених селян і заробітчан — старого Джерю, Джериху, їх сина Миколу, Нимидору, Кавуна та ін.

У творі викрито панщину як найганебніше явище суспільного життя, як силу, що фізично й морально калічила людину. Письменник змальовує не тільки безправність, страждання закріпачених селян, а й зростання в них ненависті до кріпосників, протест і боротьбу окремих кріпаків проти гноблення. Нечуй-Левицький, хоч побіжно, але правдиво показав, що виступи окремих селян проти панів викликали співчуття й підтримку з боку всіх кріпаків.

Симпатії автора на боці уярмлених селян, на боці протестанта, бунтаря Миколи Джері. Нечуй-Левицький позитивно оцінив реформу 1861 р. і тому, змальовуючи життя селян у пореформені часи, вістря критики спрямував не проти всього ладу, а проти окремих явищ соціальної дійсності. Цим він послабив викривальну силу твору, зокрема останніх його розділів, хоч і тут переважають реалістичні малюнки. Письменник правдиво показує, як пан забрав собі кращі землі, як селяни бунтували, бо «стала знову маленька панщина», як Миколу Джерю посадили в холодну, а старшина-багач грабує селян так, як грабував і раніше.

Разом із тим Нечуй-Левицький прикрашує дійсність, коли розповідає, що комісія, надіслана царською владою, відібрала в пана добру землю і віддала її селянам, а громада скинула багатія і обрала старшиною бідного чередника. Однією з сильних сторін твору є те, що в ньому ширше і глибше, ніж в інших творах, змальовано жорстоку експлуатацію заробітчан на капіталістичних підприємствах та промислах, виведено різноманітні постаті експлуататорів капіталістичного типу (посесор Бродовський, отаман риболовецької ватаги Ковбаненко) і вперше в українській літературі показано стихійний протест заробітчан проти визиску. Автор відтворив правдиві й хвилюючі картини тяжкої праці заробітчан на цукроварні, їх життя в тісних і брудних казармах, голодування, отруєння гнилою стравою, пограбування їх посесором, а потім і власником риболовецького промислу, показав спроби заробітчан-бурлак розправитися з хижаком-посесором, з отаманом рибалок.

Ідейно-художній аналіз повісті «Микола Джеря»

Особливості сюжету та стилю

Паралельність історій кількох героїв, біографічний сюжет, контрастність типів. У своєрідному стилі І. Нечуя-Левицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням до поетизації кращих сторін народного життя, до зображення селянського світу в рельєфних, пластичних образах. Зокрема, позначилася надзвичайна спостережливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи.

Проблематика роману

Поміщики — кріпаки, батьки — діти, духовне — матеріальне.

Характеристика образів-персонажів

Письменник вивів постать українського селянина-бунтаря Миколи Джері, людини волелюбної, невтомної, енергійної, високої моралі, глибокого, щирого почуття.

Микола Джеря ненавидить гнобителів, протестує проти соціальної несправедливості. Він сміливо підносить руку на пана та його слуг, перший серед заробітчан не скоряється посесору-капіталісту і багатію-отаману, шукає спільників у боротьбі. Микола Джеря — добрий, уважний, ввічливий у відносинах із батьками, заробітчанами, скромний, здібний до музики й малярства. Джеря — духовно вільна особистість. У конфлікті з обставинами Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівникові обставинами не має механічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми причинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усвідомленням свого рабського становища.

Джеря не може пристосовуватись, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного характеру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюбного народу. Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: «Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду».

І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління. Переживши чверть столітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність.

Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі.

Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий». Уже в перших розділах повісті автор зображує старого кріпака Петра Джерю, батька Миколи. Усе життя Петро покірно робив на пана, але це не рятувало його від канчуків. Виснажений непосильною працею, Джеря передчасно помирає.

«Важка праця виссала з його усю силу. Уся його сила прийшла на чужу користь, в чужу кишеню,— на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки пані Бжозовській, на дорогі наїдки та напитки, на дорогі панські примхи та витребеньки». Дуже яскраво й зворушливо змальовано також жінку кріпачку Нимидору, дружину Миколи. Гарна, чесна, працьовита людина, вона мала всі права на щастя, але в умовах кріпосницького гніту життя її було понівечено. Крім головного героя, в повісті виведено й інших персонажів.

Не тільки Микола протестує проти панського гніту. Разом із ним тікає від панщини з рідного села ще кілька кріпаків. Вербівські бурлаки — люди волелюбні, чесні, готові на самопожертву. Серед бурлак особливо відзначається щирістю почуттів, вірністю почуттів, вірністю товариству Петро Кавун. Реалістично зображені в повісті такі визискувачі: пан Бжозов-ський, посесор Бродовський, панський прислужник — осавула. Усі вони прагнуть скористатися з праці кріпаків.

Особливо жорстоким гнобителем був пан Бжозовський, від якого кріпаки втікали з рідного села. Змальовуючи в повісті цих жорстких експлуататорів, письменник показав їх як «ворожу силу», з якою вже не бажає миритися трудовий народ

18. . І. Нечуй-левицький. Повість «Кайдашева сім’я». Ідейно- тематичний та художній аналіз.

«Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки.

Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм). Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. Таким способом І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово-етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним же принципи реальності, національності й народності.

Ідейно-тематичний зміст. Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми:

добра і зла;кохання; сімейних стосунків;взаємин батьків і дітей; людської гідності та свободи; віри в Бога й моралі.

У повісті немає добрих або поганих героїв, немає ні одноплощинної сенти­ментальності Квітки-Основ'яненка, ні афектації та подекуди нуднуватості П.Куліша, ні eтнографічно-"дамськогo" реалізму Марка Вовчка. Це вже інша проза, із якісно відмінними способами характеротворення...

Письменник, можливо, підсвідоме надає повісті справжньої екзистенційної наповненості. Немає рецептів від здичавіння та деградації особи, навіть людина із найліпшими задатками, як от Мелашка, під впливом неадекватного сере­довища, воскрешає в собі егоїстичні, примітивні інстинкти.

Повість "Кайдашева сім'я" була завершена 1878 року. Цей твір ні на один відсоток не втратив своєї етичної актуальності й на початку XXI сторіччя...

Образи

Іван Нечуй-Левицький «Кайдашеву сім’ю» розпочинає мальовничим панорамним пейзажем гористого Правобережжя. Карпо і Лаврін — протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий — тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий — веселий, привітний, балакучий…

Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. Роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — він любить «заглядати в чарку», що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями. Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рідного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства». Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моє золото», «серце», «дитя моє», — а згодом все навпаки. Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони тільки формуються.

Старший син Карпо в молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька «іродовою душею» і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито кричить: «…їжте мене або я вас з’їм!», а потім з дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. До пари Карпові Мотря, «бриклива», «з перцем», «робоча та проворна», «куслива, як муха в Спасівку» — словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без «допомоги» Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!»

А ось Мелашка з Лавріном — повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього. Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: «Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — усе подихало молодою парубочою красою».

Отже, «Кайдашева сім’я» хоч і весело читається, але це сумна повість про долю українського села другої половини ХІХ ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, про гірші сторони нашого національного характеру, сказана з метою, щоб ми, українці, ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті.

«Кайдашева сім’я» є нагнітання епізодів і сцен сварок, завдяки чому досягається напруженість у розвитку подій, чітко окреслюється характер конфлікту.

Саме діалоги відіграють чи не основну композиційну роль у творі — вони «рухають» сюжет, розкривають психіку героїв.

19. І.Нечуй-Левицький. Роман «Хмари». Ідейно-тематичний та художній аналіз.

Тема інтелігенції в творчості Нечуя-Левицького вперше з'явилася в романі «Хмари» (1874).

хмари – "символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на при­служників російського царизму, душителів української національної культури".

Роман «Хмари» був відповіддю І. Нечуя-Левицького на болючі проблеми буття українського народу. Життя вимага­ло з'ясувати ставлення інтелігенції до страждань селянства у нових умовах, шука­ти виходу із зачарованого кола обтяжли­вої праці, злиднів, соціального й національ­ного гноблення мас. Цкй роман був одним з перших художніх відгуків на розгортання народ­ницького руху.

Образ хмар– темні суспільні сили, що прагнуть заду­шити будь-які прояви українського націо­нального життя.

Характеризуючи нові порядки в академії, письменник звертає увагу на те, що з неї були вигнані українська й латинська мови, а інші світські дисципліни були «закутані в дух теології», в навчанні запанувала «схо­ластика, од котрої висихала всяка мисль в головах студентів».

І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин і ситуацій, на протистав­ленні поглядів і переконань представників протилежних груп і старшого, і молодшого поколінь київських інтелігентів, на показі суперечностей між «батьками» і «дітьми». Письменник нама­гається якнайвиразніше показати ті суспіль­ні ідеали, які підносила різночинна молодь. Дашкович висловлює прог­ресивні погляди на роль жінки в родині, захоплюється красою і багатством народ­ної пісні, прагне піднести рівень дослід­ження культури рідного народу. На противагу добропо­рядному, духовно багатому Дашковичу туляк Воздвиженський розглядав навчання в академії тільки як необхідний щабель сходження на суспільну піраміду. Дашкович не міг стати тією новою людиною, яку ав­тор хотів віднайти в житті й показати в лі­тературі. Ця думка проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подає­ться через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув та­лант і просвіта «вченого чоловіка». Радюк хоче діяти активніше, не раз висловлює громадівську програму вивчення історії, фольклору, звичаїв своїх краян, поширення просвіти серед селян, засвоєння передо­вих гуманістичних ідей, які вже давно ре­алізуються в західноєвропейських країнах.

І все ж, сперечаючись з батьком, Павло лише декларативно заявляє, що нам "не треба балакання, не треба слів, а треба діла». Але письменник критикує героя за бездіяльність. Радюк, зви­чайно, пішов далі за Дашковича у пізнанні народу, однак вузькість його програми, її половинчастість розкриваються в романі у конкретних ситуаціях. Павло ніби й прагне живого діла: ви­вчаючи європейських філософів, він всо­тує передові ідеї, мріє використовувати їх у праці для народу. Він кладе на ноти українські пісні, думає про народні школи, одягається в народний одяг, щоб і зовніш­ністю не відрізнятися від селян, називає себе й своїх товаришів «народовцями» й «націоналами». За­клик «Нам не треба войни, а треба про­світи!» промовисто свідчить, що герой тво­ру відкидає шляхи насильницького запере­чення «темних хмар», які нависли над на­родом.

Глибоко перейнятий ідеями освітньої праці, Радюк у мріях бачить її результати, бачить рідну землю вільною і щасливою. І все ж такі картини не ідеалізують зоб­ражуваного. У композиційній структурі ро­ману вони, навпаки, за принципом конт­расту протиставляються сірій буденності, тій безвиході, в якій опинилися трудящі. Крім того, письменник, малюючи майбут­нє, закликає працювати для його наближен­ня. У творі проводиться гірка думка, що між мрією і ділом широка відстань. «Новий герой» Нечуя-Левицького Павло Радюк («Хмари») – різ­ноплановий. Його мета – національна самоідентифікація, певним ета­пом якої є наближення до народу (одяг, звичаї, культура), залучення інтелігенції до селянської роботи, просвіта народу, без чого неможлива боротьба за його краще життя.

Радюк намагається свої ідеї при­класти до практичного життя. Він організовує читання лекцій для на­роду, пропагує заборонену літературу (Ренан, Бюхнер, Фейєрбах, Прудон), популяризує «Кобзар», записує українські народні пісні, має на­мір заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Правда, Радюк іноді виявляє й безпорадність, обмеженість, але у своїх пориваннях герой цільний: «В його душі була мета,– ясна й проста – народ й Україна...». Радюк непохитно вірить, що визволення від національного й соціального гніту можна здобути поширенням знань, просвітою.

Нечуй-Левицький переконливо показує, що ті, хто прагнув нести просвіту в народ, були відірвані від життя, письменник бачив розбіжно­сті між їхніми гаслами й ділами, між теорією і життєвою практикою. Все це стало об'єктом осуду в романі «Хмари».

20. Життєвий і творчий шлях Панаса Мирного

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) на родився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 р. в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, обіймає цю саму посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. З 1871 р. Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, обіймаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х pp. публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі.Панас Мирний почав писати художні твори в середині 60-хроків, коли селянство після скасування кріпаччини одержало «голодну волю». Чотири пореформених десятиріччя — суцільний процес повільного болісного вмирання. Селяни постійно недоїдали і під час неврожаїв десятками тисяч умирали від голоду та епідемій. Ці жахливі події знайшли свій відбиток у творах П. Я. Рудченка. Перші твори письменника (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 р.У цьому журналі 1874 р. побачили світ нарис «Подорож од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а в 1877 р. в Женеві з'являється повість «Лихі люди», яка стала помітним явищем у літературному процесі. У повісті вперше було показане розмежування в середовищі інтелігенції. Письменник сміливо наголошував, що «лихі люди» то не революціонери, а ті, хто намагається врятувати занепадаючу систему.Ще 1875 р. в сцівавторстві з братом Іваном Біликом Панас Мирний закінчив роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Того ж року твір подано до цензури, але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 р. цей твір не був опублікований і теж вперше з'явився в Женеві у 1880 рТільки в середині 80-х pp. твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Стариць-ким у 1883-1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 р. в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно твори Панаса Мирного продовжують з'являтись і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та. Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».Міцними були зв'язки Панаса Мирного з діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпёнком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою..Помер, Панас Мирний 28 січня 1920 р. Поховано його в Полтаві. У його творчості найповніше розкрита тема села, але його не цікавить побут та описання,його цікавить душа. Однією з центральних тем – -проблема жіночої долі. У творчості Мирного відбулося декілька етапів щодо розуміння психології жінки 1 етап – « Лихий попутав» ( Варка Луценко ), 2 етап - «Повія»( Христя Притика) 3 етап – « Лихо давнє і сьогочасне»(Марина Проценко)

21. Ідейно-тематичний та художній аналіз «Хіба ревуть воли як ясла повні» Панаса Мирного

Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.Редакції: 1) нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадяча»; 2) повість «Чіпка»; 3) «Пропаща сила»; 4)роман-епопея «Хіба ревуть воли як ясла повні»

Ідейно-тематичний зміст

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло, з якого немає виходу.

Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув'язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.».

Головні герої твору: Чіпка, його мати Мотря («найбільш трагічний жіночий образ української літератури»); батько – Іван Варениченко (Хрущ, Хрущов, Притика); Оришка – бабуся Чіпки; Максим Ґудзь, Матня, Лушня, Пацюк – «Пропаща сила»; Явдоха (Явдошка) – дружина Максима; пани Польські; чиновництво – Порох, Чижик; Галя («польова царівна») – дружина Чіпки, Грицько – друг дитинства Чіпки; Христя – дружина Грицька.

Композиція: 4 частини, які поділяються на 30 розділів.

Проблематика:

Людина і суспільство,Батьки і діти,Добро і зло,Народна мораль,Жіноча доля,Кріпацька неволя,«Пропаща сила»,Хабарництво

Місце дії – село Піски Час – понад 150 років

Сюжетні лінії- рід і життя Чіпки; рід і життя Максима Ґудзя;

Грицько і його дружина; пани Польські; історія села Піски.

Внесок Івана Білика :

Він написав 2 розділи- «Новий вік»,»Старе і поновлене» (пореформена дійсність,кріпаки,пани,бунт) Білик порадив змінити назву твору,взяти назву з Біблії,прочитавши історію Йови.

22. Панас Мирний «Повія» ідейно-тематичний аналіз

«Повія» – один з найвизначніших творів української класичної прози. Панас Мирний вважав його вершинним у своєму доробку. Письменник ма¬лює життя села й міста після реформи 1861 року, правдиво показує класове розшарування селянства й безправне становище трудящих, у гостросатиричному плані зображує дворянство, міську й сільську бур¬жуазію, розкриває їхню антинародну суть.

Роман «Повія» – соціально-психологічний твір. Соціальне дослідження дійсності поєднується тут з психологічним аналізом поведінки персонажів. Щоб глибше розкрити психологію героїв, письменник вво¬дить портрет, пейзаж, ліричний відступ.

Ще з юнацьких років Панаса Мирного цікавила доля жінки в суспільстві. Художника хвилювали на¬родні пісні, в яких ішлося про страдницьке жіноче життя. У щоденнику він писав: «Я часто задумуюсь над жіночою долею: та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю...» Панас Мирний обурювався насильством, яке чинилося над жінкою. Тему жіночої долі він зробив головною в своїй творчості.

Тему і план роману «Повія» класик визначив так: «...головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку, в минулому просту селянську дівчину, показати її побут в селі (І ч.), в місті (II ч.), на слизькому шляху (III ч.), попідтинню (IV ч.)». Ми визначимо тему так: моральне падіння і трагічна доля селянської дівчини-наймички в умовах буржуазного суспільства другої половини XIX століття. Панас Мирний своє головне завдання бачить у тому, щоб показати неймовірно тяж¬ку долю жінки, розкрити деградацію суспільної систе-ми, яка постійно глумиться над трудящою людиною і штовхає її на слизький шлях.

Питання композиції – не другорядні в літера¬турному творі, а суттєво важливі. Літературний твір доводить до читача свої ідеї за допомогою складного розташування героїв, сцен, портретів, пейзажів та інших компонентів. Питання композиції важливі й для характеристики майстерності письменника.У романі «Повія» автор майстерно розташовує ху¬дожній матеріал. Порівняно з романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» цей роман має досконалішу, простішу і стрункішу сюжетно-композиційну будову. У творі в хронологічній послідовності розвиваються події, відповідно змінюються характери героїв.Твір складається з 4 частин. Перші дві частини («У селі» і «У городі») мають по 8 розділів. Третя («Сторч головою») має 10 розділів, і остання («По всіх усюдах») – 15 розділів. Роман писався протягом 40 років, уперше надрукований у 1883 р. в альманасі «Рада» М. Старицького. Остаточно завершений у 1900 р.

Композиція роману «Повія»

Експозиція Знайомство з Мар'янівкою, з сім'єю Притик, з Христею

Зав'язка Перехід Христі в місто. Примусове наймитування в Загнибіди

Розвиток дії

Смерть матері. Наймитування в Рубця. Зрадливе кохання Проценка. Утриман¬ка Колісника

Кульмінація Статус готельної професійної повії, ву¬лиця, загибель

Розв'язка Передсмертний сон: мрія про вільне, гідне людини майбутнє

23. БОРИС ГРІНЧЕНКО (1863—1910)

Псевдоніми — В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня І863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині Протягом 1874—1879 pp. він учився в Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений і ув'язнений за зв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Екстерном склавши іспит на народного вчителя, у 1881—1894 pp. працював учителем на Харківщині, Сумщині, Луганщині, окрім - періоду 1886— 1887 pp., коли перебував на посаді статистика в губернському земстві на Херсонщині. Спілкувався з відомою діячкою народної освіти X. Д. Алчевською. На її запрошення він разом з дружиною працював у народних школах Харкова.

У 1894 р. Грінченко переїхав до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, він організував видання бібліотечки народно-просвітніх книжок, став одним із керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою — упорядкував музей української старовини В. Тарновського. З 1902р. письменник жив у Києві. У 1905р. він редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), наступного року журнал «Нова громада»; став керівником київського товариства «Просвіта», одним із організаторів Української радикальної партії (УРП).

В останні роки життя Грінченка посилились його переслідування владою. Письменник зазнав недовгочасного арешту. Жандарми довели до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії.

Письменник помер 6 травня 1910р. у місті Оспедалетті в Італії. Його тіло було перевезене в Україну й поховане на Байковому кладовищі в Києві.

Борис Дмитрович Грінченко — в українській літературі постать, безперечно, помітна і важлива. Він був відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадський діяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Підхмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). На початку 90-х pp. уже цілком природною була паралель: Б. Грінченко — І. Франко. За твердженням А. Кримського,, «коли Франко є найперший письменник в Галичині, то Чайченко — перший між новітніми українськими, його твори найбільш од усіх сучасних українських підходять до Франкових». Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що провідною темою лірики, а потім і прози письменника стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емоційного поєднання й народився шедевр патріотичної лірики «Смутні картини» (1883). Продовження й конкретизація мотиву «Смутних картин» здійснюється в ліричній мініатюрі «Україна» (1883), де знаходимо вже увиразнено-предметний образ обездоленої вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої.

Хотілося б зазначити, що Б. Грінченко досяг значних успіхів і як учений у багатьох галузях науки. Особливо цінними є його збірники етнографічних та фольклорних матеріалів «Думи кобзарські» (1897), 3 томи.«Етнографічних матеріалів» та чотиритомний «Словарь української мови» (К, 1907—1909). Як діяч народної освіти Грінченко писав підручники, педагогічні розвідки тощо. Він же є автором першої книги для читання в школі українською мовою «Рідного слова».        Літературознавець С. Єфремов у постаті Грінченка вбачав «символ цілої епохи безмежного гніту з одного боку і дужого від-пору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю».