4. Стадії правозастосування та їх зміст.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.[1]

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа - складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу України).[2]

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

4. Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами.[1]

Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.[2]

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:

— визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

— визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:

— підбір відповідної правової норми;

— перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

— аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

— Чи діяла правова норма на момент виникнення фактичних обставин справи?

— Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

— Чи діє вказана норма на території, де справа розглядається?

— Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

— Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання?

Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.[1]

На третій стадії правозастосування приймається рішення у справі.

У рішенні втілюються воєдино дві попередні стадії, відбувається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини.

Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регулювання, гарантувати здійснення суб’єктивних прав, а також виконання юридичних обов’язків. Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивідуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис у свою чергу виконує функцію юридичного факту, з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, застосування права в цілому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин.[4]

Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами - державними органами, державними та іншими організаціями, громадянами. Це стадія фактичної діяльності, "роботи" правовиконавчих органів (наприклад, примусове виконання судових рішень державними виконавцями як представниками влади). На жаль, нерідко ухвалені судами чи виконавчими органами рішення залишаються на папері, що є ущемленням прав і законних інтересів громадян. Виконання чи невиконання правозастосовних рішень в більшості випадків залежить від якості самого рішення, його відповідності закону і доцільності, можливості досягти реальної мети. Правозастосувач повинен нести персональну відповідальність за використання тих правових можливостей (засобів), які необхідні задля того, щоб право-виконавчі органи виявили активність у їх здійсненні.[2]