15. Історія ять.

ě успадкований від східнослов*янської мови. П. Ф. Фортунатов вважав, що цей голосний ще на прслов*янському грунті незалежно від його походження звучав як дифтонг [іе] або [іе]. Така вимова була йому властива і в давньоруській мові. О. О. Шахматов вважав, що [ě] (ять) у спільнослов*янській мові, звучав перед твердими приголосними як дифтонг [êä] (сěно, крěпъкъ), а перед м*яким та в кінці слова – як [іе] (рěчь, водě).

Останнім часом висуваються серйозні аргументи проти розуміння [ě] лише як дифтонгічного звука. Припускається, що у більшості давньоруських говорів вимовлявся як закритий [ê], що був голосним середньо-верхнього підняття. Вимову [ě] як закритого [ê] відбиває орфографія ранніх східнослов’янських пам’яток, у яких розрізнялися літери є і ě.

В переважній частині українських говорів відповідником до давньоруського [ě] виступає звук [і]: сěно→сіно, лěто→літо, дěдъ→дід, сěрыи→сірий. Він становить норму СУЛМ.

Давньоруські пам*ятки південного походження на місці ě засвідчують написання и ще з ХІ ст.: ниции, въ въри, исцили. А. Ю. Кримський вважав, що такі написання вже відбивають перехід давнього [ě] в [і].

Зміна [ě] в [і] в українській мові не залежить від наголосу чи фонетичного оточення. Староукраїнські пам*ятки з найдавніших часів досить широко відбивали зміну [ě] в [і]: всихъ, розиздъ, выихали, на рици, лисы, крипость, пасика, наився, побигли, невистку, свидков,согрєши, Днєпра.

Голосний [і], що виник з [ě], якісно відрізнявся від [і], успадкованого давньоруською мовою від спільнослов*янської; як напружений звук більш високого підняття він мав здатність сильніше, ніж давній [і], палаталізувати попередні приголосні, й тому зубні, що перед [ě] були напівпалаталізовані, перед секундарними [і] з [ě] змінилися у палаталізовані.

16. ФАРИНГАЛЬНИЙ Г. Житійно-повістеві пам'ятки XVI ст. не розмежовували на письмі питомий фарингальний звук [h] та звук [g]. Проаналізовані тексти XVII ст. засвідчили, що основним засобом передачі фарингального [h] є графема г, незалежно від позиції у слові та звукового оточення. Проривний [g] трапляється лише у словах іншомовного походження та передається найчастіше буквосполученням кг: кгреков, кгвалтованє. У поодиноких випадках вживаються графеми ґ (Лоґґинu) та g (gост").

Задньояз. [y] розвинувся з [*g] внаслідок втрати проривним змиканням при його артикуляції, а пересунення назад місця утворення задньояз. [y] зумов. виникнення фаринг. [h]. Розвиток із задньояз. до фаринг. відбувся в такій послідовності: [*g] - [y] - [h]. Час виникнення [y], [h] визначити важко. Білорус. та північнорос. задньояз. [y] зберігають 1 ступінь у процесі зміни праслов’янського прорив. [g] на фрикатив. , а укр. фаринг. [h] - другий. У староукр. пам’ятках 14 ст. фаринг. [h] позначався літерою Г, а задньояз. [g] сполученням літер КГ: кгрунть, кголдовать.

17. ПРЕДМЕТ ІСТОРИЧНОЇ МОРФОЛОГІЇ. М о р ф о л о г і я є розділом граматики, в якому вивчається слово як граматична одиниця мови. Це вчення про частини мови, їх граматичні категорії і систему словозміни. Предметом вивчення в морфології є слово як носій низки граматичних значень, що виражає відповідні граматичні ка- тегорії, властиві лексико-граматичним класам слів. Відповід- но до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою систему форм.Окремо взята форма конкретного слова є його словофор-мою.Видозміни слова, що слугують для вираження його синтак-сичних властивостей (відношень між словами), називаються с л о в о з м і н о ю , а система форм, співвідносних з певноюсистемою синтаксичних граматичних значень, — його парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних ча-стин мови (за відмінками, числами або й родами) відображено в терміні «відмінювання» на відміну від «дієвідмінювання» (заособами, числами або й родами) дієслівних форм.Слова, які не виражають граматичних видозмін як синтак-сичних властивостей слова (нульовий показник), мають однусловоформу. Це так звані незмінювані слова. Словозмінні значення в сучасній українській мові переваж-но виражаються словозмінною морфемою — флексією. Система відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає також і систему відповідно оформлених основ з урахування морфонологічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові тощо), наприклад: дуг-d, дуг-й, дуг-бю, дуз-і, дуг-и, дуг, ду’г-ам, дуг-ами; водж-у, вдд-иш, вбд-ить, вбд-имо, вбд-ите, вбд-ять.Предметом вивчення в морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні характеристики слова, незалежні від його синтаксичних властивостей, наприклад форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітива, дієприслівника.

18. СИСТЕМА ЧАСТИН МОВИ Історична морфологія вивчає зміни граматичних категорій у межах граматичних класів — частин мови.У мові слов'ян як найдавнішого, так і більш новочасних періодів серед граматичних класів слів (частин мови)виокремлюють повнозначні і неповнозначні, змінні і невідмінювані слова. До відмінюваних слів належать імена(змінюються за відмінками) і дієслова (змінюються за особами). Невідмінювані слова(прийменники,сполучники, частки) мали сталу форму. На основі данихнайдавніших писемних пам'яток виділяють такі повнозначні частини мови:1) іменник. Інші назви в українській граматичній практиці — сущник, речівник; термін «іменник» у 1873 р. запровадив український мовознавець, етнограф Омелян Партицький 2) прикметник. Уперше цей термін використав україн. культурний діяч Яків Головацький 3) займенник, або містойміння. У наукову практику термін «займенник» увів у 1865 р. освітній, церковний діяч Г. Шашкевич.

4) дієслово. У 1862 р. автор однієї з перших шкіль󰀭них граматик української мови Пилип Дячан запрова󰀭 див цей термін. До цього використовували позначення«рєчєніє»,«р(ять)чь», «глагол». Дієслова об'єднували осо󰀭бові форми дійсного (у трьох часових різновидах), умовного і наказового способів, а також іменні форми —інфінітив, супін, дієприкметник. Дієприслівник як окрема форма дієслова виник у пізніші часи;5) прислівник, або придієслівник. Це не відмінюванаповнозначна частина мови, що виникла значною мірою внаслідок скам'яніння архаїчних іменних форм. У пам'ятках його вживали рідко. За кількісним складом ця частина мови була біднішою, ніж у сучасній українській мові. Термін «прислівник» належить О. Партицькому. Слова, що позначали число, у давньоукраїнський період не становили окремого граматичного класу: вони своїми граматичними ознаками зближувалися або з іменниками (від 5 і далі), або з прикметниками (до4 включно). Становлення цієї частини мови завершилося в середньоукраїнський період. Термін «числівник» належить П. Дячану. Неповнозначні частини мови об'єднували прийменник (О. Партицький, 1873), сполучники (О. Огоновський), частки. їхні граматичні функції були близькими до сучасних. Вигуки у давніх писемних текстах використовували мало. Вперше цей термін вжив у 1907 р. Є. Тимченко. Отже, морфологічна будова сучасної українськоїмови сформувалася внаслідок багатовікового розвитку мови українського народу та його попередників. У різні історичні епохи виникали певні морфологічні категорії,складалася система мовних засобів їхнього вираження;частина цих категорій (значень) зникла, інша —. зазнала змін; з часом з'явилися нові граматичні категорії або напозначення старих почали використовувати нові мовнізасоби. Головне завдання історичної морфології — дослідити процес творення сучас. системи відмінювання окремих частин мови.