29. Іменні прикметники

Іменні прикметники у давньор. м. відмінювалися так само, як і іменники: у чол. і сер. роді за відміною -o, -jo – основ, а в жін. роді – -а, -ja – основ.

Нечленні прикметники у спільнослов*янській мові до появи членних форм вживалися в особових прикметникових функціях – атрибутивній і придикативній.

Прикметник-означення узгоджується з іменником у всіх відмінкових формах, а прикметник-предикат – лише з підметом у формі називного відмінка, нечленні прикметники, втративши функцію означення, поступово втрачали також і форми непрямих відмінків, які з самого початку були не самостійними, а залежними формами синтаксичного узгодження прикметника з означуваним іменем. Вживання форм іменних прикметників протягом століть звужувалось, а повні форми все більш поширювались – спочатку вони брали на себе ф-ю означення, а потім проникли і в сферу присудка. Нечленні прикметники повністю втрачають відмінювання, і в сучасній українській мові зберігається лише неповна форма Н.В. одн. чол.р. присвійних та небагатьох якісних прикметників: сестрин, братів, Олесин; винен, дрібен, повен, зелен, рад.

30. Виникнення займенникових прикметників в укр. Мові.

Займенникові прикметники виникли у спільнослов’янську добу в результаті поєднання родової форми іменного прикметника з відповідною формою вказівного займенника и, я, є: нова+я=новая.

У спільнослов’янській мові відмінкові форми повних прикметників були складеними, в них чітко розрізнялися форми обох компонентів складення – іменного прикметника і займенника: *novъjь, *novajego.

Таким чином утворилася нестягнена форма прикметників, на основі якої виникла стягнена. Стягнені форми почали вживатися частіше і для сулм стали нормою. У літературній мові вживання нестягнених форм зумовлюється певними стилістичними мотивами.

31. Історія займенникових (повних) прикметників в українській мові

Крім іменникових (коротких) виникли займенникові (повні, членні) займенники. Вони розвинулися з коротких займенників за участю анаферично-вказівного займенника и, я, є, які виконували функцію артикля. Повні прикметники почали виконувати функцію позначення предмета, який уже згадується в тексті:●добра жена (вжито вперше)●добрая жена ( вказівка на те, що вона вже згадувалась в тексті)●Процес оформлення повних прикметників пройшов кілька етапів. Найдавніший етап – короткий прикметник і анаферично-вказівний займеник становили дві окремі одиниці, їх поєднання видозмінювалося залежно від родової, відмінкової і числової форми. Далі відбулась їх лексикалізація, тобто злиття в межах одного слова. Це призвело до морфемного перерозкладу на межі прикметника і займенника: закінчення іменникового прикметника обєднувалося з займенником в нову морфему. Третій етап – фонетичні зміни в займенниковому прикметнику: ●- втрата інтервокального j, ● - асимілятивні зміни голосних, ●- стягнення голосних ,●В українській мові під впливом займенникыв тому, той, того сформувались українські форми: стараго-старого. Отже, всі зміни можна проілюструвати прикладом: ●Р.в. твьрдъ+jего-твьрдаего-твердааго-твердаго-твердого. ●Займенникові прикметники в українській мові зазнали стягнення: старая-стара. Проте нестягнені форми теж вживаються у фольклорі, художньому стилі: зеленеє жито, хорошії люди.

32. СТУПЕНІ ПОРІВНЯННЯ Специфічною граматичною ознакою якісних прикм. є їх здатність до ступенювання — властивість виявляти ознаку більшою чи меншою мірою. У давніх пам'ятках фіксують вищий (компаратив) і найвищий (суперлатив) ступені порівняння. Прикметники вищого ступеня порівняння утворювали за допомогою таких суфіксів:1) 󰀭йе󰀭, що приєднували до простої безсуфіксної основи у формах називного, знахідного відмінків прикм. середнього роду: тверже, дороже. Сучасна укр. мова такого типу утворень не має;2) 󰀭ьш󰀭, який додавали до основ безсуфіксних прикметників: хужьшеє; основ прикметників, які ступеню󰀭ються від інших основ: добрь — лучии, лучьиіи; прикметників із суфіксами ок, ек, ък, ьк, що усікалися: низъкъ — нижии, высокъ — вышии.Коли основазакінчувалася на приголосні [с], [з], то внаслідок асимілятивно-диимілятивних змін виникав аломорф (варіант морфеми) суфікса ш — ч: нижчий, вищий,вужчий;3) (ять)иш, що на українському ґрунті перетворився на іш. Довго він мав трифонемну структуру (мудрейшими),але з часом голосний [и] скоротився до нескладового [й], а відтак повністю зник (у пам'ятках XIV ст.трапляється написання (ять)ш: безпечніший). Окремі форми вищого ступеня порівняння прикметників утворювали від інших основ. Деякі дослідникимови (наприклад, А. Грищенко) зараховують їх доізольованих основ, на яких «розвинувся суплетивізм у системі творення ступенів порівняння»: болии, мьнии,лучии, рачий, вячий, соулий, горий. Прикметники вищого ступеня мали короткі форми,на основі яких витворилися повні. їх морфологічні ознаки і синтаксичні функції були такими, як і в усіх ін󰀭ших прикметників.Найвищий ступінь порівняння прикментиків у давньоукраїнський період утворювався додаванням префікса най󰀭 до основи вищого ступеня порівняння: найвищий, найліпшее. Староукраїнськамова успадкувала цей спосіб творення, хоча спорадичнофіксують і приклади з варіантом на󰀭 (наесн^иший), алеареал його поширення був незначним: він траплявся вокремих поліських говірках. У гуцульських і покутських говірках найвищий ступінь порівняння утворювали й за допомогою префікса май: майстарший.