26. Історія особових займенників.

До особових належать: азъ, язъ, я, мы, вы, вѣ, ва. Вони характеризуються суплетивізмом, різні відмінкові форми одного й того самого займенника творилися від різних основ. Деякі відмінки(зокр. Д.в. та З.в.) х-зув. наявністю 2-х типів форм – давніших первинних(енклітичних, коротких – ти, си) та пізніших(повних – тобі, собі).

Подібно до іменника, особові займенники вживаються у реченні в ролі підмета або додатка, в окр. відмінкових формах вони мають закінчення, тотожні із закінченням іменників. Проте, на відміну від ім. ос. займ. Не мали категорії роду. Специфічною рисою відмінювання є паралельні форми Д.в. і З.в. Відмінювання їх у сулм дуже близьке до відмінювання у давньоруській мові.

27. Історія займенника

У праслов’янській мові було три варіанти займенника я: найдавніший язъ, аз і новіший я. Найновіший займенник я майже в усіх слов’янських мовах, крім болгарської і македонської, замінив собою форму язъ. У давньоруській мові XI-XII ст. старослов’янська форма язъ найчастіше вживалася в текстах релігійного змісту, а форма я була провідною в живій мові східних слов’ян. У сучасній українській мові вона залишилася єдиною формою займенника 1-ї особи однини. Вказівні займенники jь (и), jе (є), jа (я) та онъ, оно, она були надзвичайно близькі за значенням і функцією. Це призвело до диференціації у їх вживанні. По-перше, займенники онъ, оно, она стали предметно-особовими і замінили собою у називному відмінку однини, множини і двоїни займенники jь (и), jе (є), jа (я), зберігши без змін їх форми в непрямих відмінках. Так склалася ще в праслов’янській мові суплетивна ситуація: форма називного відмінка мала основу займенника *он-, а форми родового, давального, знахідного, орудного, місцевого відмінків мали основу займенника *jь- : онъ, jего, jему, jiмъ, jемъ. По-друге, займенники jь (и), jе (є), jа (я) почали перетворюватися на флексійну частину членних займенників (тъи, тоє, тая), дієприкметників (несений, несеноє, несеная), прикметників (пятый, пятое, пятая, новъи, новое, новая).

28. Прикметник

У спільноіндоєвропейській мові-основі існував єдиний клас імен, в якому імена-прикметники мали з іменами-іменниками однакову морфологічну структуру,відрізняючись від них тільки тим, що в реченні узгоджувались з іменами — назвами предметів, означаючи їх. На підтвердження цього дослідники наводять такі аргументи:1) етимології багатьох прикметників генетично пов’язані з іменниками (голубий <— голуб, солодкий <— солод, зелений <— зело);2) давньоукраїнські пам'ятки одні й ті самі словафіксували або як іменники, або як прикметники (напр., у словосполученні лъжъ съв съв'кд'йтелъ лъжъ — прикметник). В українському фольклорі трапляються препозитивні (лат. ргае — перед і positio — розташування)іменники у функції означення: Ой дівчино молодая, камінь серце маєш...;3) у пам'ятках періоду Київської Русі наявні залишки іменного відмінювання прикметників (у Лаврентіїв󰀭ському списку літопису сънъ благовірна отьца);4) у діалектах сучасних слов'янських мов трапляються рідкісні випадки ступенювання іменників (укр. мористіше, болг. найюнак);5) давні прикметники іменники й іменники-назви мали однакові дериваційні суфікси (ім. даръ <— дати і прикм. старъ <— стати). Протягом тривалого історичного періоду імена-означення набували певних семантичних і граматичних ознак, за якими їх виділили в окремий клас слів — прикметники. Це дало підстави мовознавцю Олександрові Потебні(1835—1891) вважати, що відмінність між іменником і прикметником зменшується в напрямі до минулого. Атрибутивна (лат. attribuo — надаю, приписую) синтаксична функція певних імен була лінгвістичним рушієм виокремлення їх із загального класу імен. Прикметник — самостійна частина мови, що передає ознаку предмета, характеризується особливими словотвірними та граматичними показниками, залежними від роду, числа та відмінка іменника, з яким прикметник узгоджується в реченні, виконуючи функцію означення або іменної частини складеного присудка. Поява перших писемних пам'яток у східних слов'ян засвідчила період становлення прикметника як частини мови, коли семантично він уже відділився від іменника, а морфологічні ознаки ще певною мірою лишалися нерозмежованими. За структурою й граматичними ознаками давньоукр. прикметники поділяють на дві групи: іменні і прикметникові.