11.Дискусії в науковій літературі щодо проблеми визначення вичерпного переліку непрямих податків в Україні.

При аналізі непрямих податків, встановлених в України, виникають деякі проблеми із визначенням вичерпного переліку таких платежів. Так, не викликає сумнівів, що до таких платежів відносяться податок на додану вартість та акцизний податок.

Водночас, чинним законодавством передбачаються і інші платежі, що за своєю правовою природою можуть класифікуватися як непрямі податки, однак свідомо відносяться законодавцем до інших платежів. До таких передусім належать деякі різновиди збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, об’єктом оподаткування яким є вартість реалізованих ювелірних виробів із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння; вартість нерухомого майна, зазначена в договорі купівлі-продажу такого майна; вартість будь-яких послуг стільникового рухомого зв'язку, сплачена споживачами цих послуг оператору, що їх надає; вартість легкового автомобіля.

Незважаючи на те, що зазначений обов’язковий платіж кваліфікується законодавством як збір та має цільове призначення, за своєю правовою природою він є безперечно непрямим податком, адже відповідає всім ознакам непрямого податку, про які йшлося вище. Збором обкладаються операції з продажу товарів (послуг) споживачам, збір включається до ціни відповідних товарів (послуг) та сплачується в ціні таких товарів (послуг).

З огляду на зазначене, у відповідній частині збір на обов’язкове державне пенсійне страхування є безперечно непрямим податком.

З іншого боку, ми не схильні розділяти думку дослідників, що кваліфікують ввізне та вивізне мито (таможенную пошлину (рос)), як непрямий податок. Безперечно, мито займає своє особливе, окреме місце в системі обов’язкових платежів.

І.І.Янжул, зазначав, що мито є різновидом непрямих податків, що справляється з різноманітних товарів при їх переміщенні або транспортуванні.

В.О.Лєбєдев також відносив ввізне мито до податку на споживання, обґрунтовуючи свою думку тим, що зазначений платіж лягає на споживача відповідного товару, який потім сплачує його вартість.

Подальший розвиток системи оподаткування довів, що ввізне та вивізне мито, які залишилися у вжитку до сьогодні, не є непрямими податками, зважаючи на їх економічну та юридичну природу. Вони не є податками на споживання, оскільки юридичний платник податку не має юридичної можливості перекласти податок на споживача. Мито справляється з особи, що ввозить товар на митну територію держави незалежно від статусу особи та подальшого використання або не використання нею товару у її господарській діяльності, тобто за сутністю своєю не є податком на споживання. Мито лягає як на виробника, так і на споживача не роблячи жодної різниці між ними та не передбачаючи жодного правового механізму для подальшого перекладення платежу на споживача.

Не відносить до податків ввізне мито також і М.П.Кучерявенко, визначаючи його, на відміну від податку, умовним платежем. У своїй фундаментальній праці Курс податкового права, він пише що «необхідно виходити що зміст податку пов’язується з такими його рисами, як нецільовий та безумовний платіж. В той же час сплата ввізного мита пов’язується з такою умовою, як перетин митного кордону».

Державне мито, як і мито, що справляється при перетині митного кордону, попри деяку схожість з непрямим оподаткуванням є різновидом збору, що відповідає всім його істотним ознакам. Так, воно характеризується такими ознаками:

- індивідуально визначене зустрічне задоволення на користь його платника, що полягає в тому числі у вчиненні юридично значимих дій. З самого початку в його основу було покладене зустрічне задоволення, що полягало у дозволі на безперешкодне перевезення товару;

- відмінні від податку механізми реалізації примусового характеру платежу. Платник мита вступає у відповідні відносини добровільно, оскільки сам звертається за тим, що - мито сплачується за певної обставини – у зв’язку з наданням послуги (вчинення дії) на користь платника;

- за періодичністю – мито сплачується не системно, залежно від потреби платник;

- за порядком справляння – порядок справляння ввізного мита регулюється, не Податковим кодексом, а Митним кодексом.