2.1. Загальна характеристика

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа. Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов'янське письмо, і списали книги много".

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі — велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виникла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з'явилися (порівняно великі — від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією.

У ній чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному грунті. Якщо подивитись на співвідношення перекладної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут переважала перекладна література. Захоплення книжною справою не було для великого князя Ярослава Мудрого самоціллю; воно виступало складовою частиною його зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з великокнязівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст., тобто грецької церковної класики. Це церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полюбився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії — кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле — акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Псалтир став книгою, за якою вчили дітей в перших школах, багато хто знав його напам'ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання.

Книга псалмів є збіркою молитв, тобто ми можемо говорит про те, що саме молитви стали тим просвітницьким базисом Київської Русі, яким дав можливість для розвитку майбутніх філософських шукань.

У Поученії невідомого автора про істинну віру проповідник подає максиму, що істинно віруючі повинні молитись — як у церкві, так і вдома — за князів і всіх вірних, включно з ворогами (Мт. 5: 44) [18]. Цьому ідеалові відповідають також різноманітні молитви (або молитовні наміри), які знаходимо в Теодосія Печерського (за всіх християн, тобто за всі стапи) [19], Кирила Турівського (благословення для всіх станів наприкінці проповіді на Христове Вознесення [20], а також Авраамія Смоленського (про відвернення Божого гніву від міста, монастиря, князя і всіх православних)[21].

У Кирила Туровського подібною темою як недільної тріади молитовних монологів, так і для всіх інших, є тема покаяння, сповідання. Як і у всіх випадках, образно-стилістично дана тема розробляється на основі псалмопевческой, євангельської та християнської богословської думки про гріх. Звідси її мінорна інтонація. Остання при цьому зростає в самооблічітельних пасажах, «... прийми вечора цього моління, еже недостойний всилаю Ті: яко голуб неразумием повчати, чи яко вран неподібно зовий; хитрість бо словес піднімаю голос, але прикрістю душа з глибини серця воздиша Тобі схиляю серце ... »; і знижується в пасажах самооправдательного: «... дерзаю розумом беспрестані Тобі молитися і, думкою розслабитися, ні години молитві залишити, духом бажаю Тобі предстояті, а тілом падаю зло в злодіянь моїх ...» (Молитва в суботу по вечерні2).

«Повість» і «Сказання», як можна судити по заголовкам, присвячені чернецтву в його реальний і містичному аспектах. Вони написані у формі послань, а, по суті, являють собою богословські трактати, в яких за допомогою символіко-алегоричній екзегези і повчального тлумачення осмислюються конкретні факти чернечого життя-від різних приватних духовних і поведінкових обов'язків ченця до особливостей і деталей його одягу і зовнішнього вигляду. Інакше кажучи, в цих трактатах на прикладі історичних ана¬логій з старозавітної і новозавітної історії роз'яснюється зміст чернечого служіння як ідеального шляху до порятунку.

Кирило широко, тонко і вміло використовував попередню літературну традицію,-перш за все, святоотеческое гомілетіческіх спадщина, і не тільки як скарбницю найрізноманітніших риторичних прийомів, але і як джерело богословської думки і образно-емоційної промови. Дослідники відзначають в його «Словах» рефлекси використання творів значного числа візантійських авторів IV-XI ст .: Євсевія Кесарійського, Тита Бострійского, Єфрема Сирина, Григорія Богослова, Єпіфанія Кіпрського, Іоанна Златоуста, Кирила Олександрійського, Прокла Константинопольського, Симеона Метафраста, Феофилакта Болгарського та ін. Широко і різноманітно використовував Кирило Туровський також ветхо- і новозавітні оповіді, апокрифічні тексти, богослужбові стіхословія, «Хроніку» Георгія Амартола та інші літературні джерела.

Деякі фрагменти з Поученія князя Володимира Мономаха свідчать про те, що Ісусову молитву практикували також і світські люди. Ось як звертається князь до своїх синів: „Якщо на коні їдучи не будете ні з ким спілкуватись і якщо інших молитов не вмієте, то взивайте „Господи помилуй" без устапку потиху, бо ця молитва є багато ліпша, ніж мислити про пусте, їдучи“

 „наслідування Христа" ідеал, який неодноразово розвивали. Ідея наслідування (гр. mimesis) обертається згідно з природою довкола полюсів недосяжного ідеалу, який не допускає в наслідуванні жодного самовільного відступу, а також, можливо, досконалого і саме через це рідкісного або й виняткового його відображення, незвичність і безумовність якого одночасно свідчить про його одиничність

У Житії святих братів Бориса і Гліба Борисове наслідування в мучеництві особливо тісно пов’язане з низкою особистих молитов [49]. За змістом ці молитви простягаються від рішучого непротивлення злу (тобто вбивству, планованому його старшим братом Святополком), через зростаючу готовність до дотримання вірності Божій волі, всупереч всіляким спокусам здобуття влади і владарювання, аж до добровільного прийняття смерті, що зв’язана з   безумовною любов’ю до брата і ворога (у цьому зв’язку і розвитку). Перед своїм мучеництвом Борис так молився перед образом Господнім:

Господи Ісусе Христе, що в цьому образі з’явився па землі спасіння ради нашого, власного волею дав прибити руки свої на хресті і прийняв страждання за гріхи наші. Так і мене сподоби прийняти страждання.

В останній момент свого життя, перед обличчям смертоносних ворогів:

Слава Тобі, щедрий Дарувателю життя, що признав мене гідним святих і мучеників! Слава Тобі, Господи і Чоловіколюбче, що мене єси вибрав, аби сповнилось жадання мого серця [...]. В очах людей єсьм подібний до ягняти, призначеного на заріз. Ти відаєш, Господи, що пе противлюсь і не опираюсь Тобі. [...] Не згадуй йому (тобто моєму братові) цього гріха і прийми мою душу до палати Твоєї [50].

Подібна туга за з’єднанням з Христом, передовсім прохання про помилування для вбивць і порівняння з кенозою Христа (нагота) і  жертвою смерті, міститься в повідомленнях Київського Літопису про насильницьку смерть Ігоря Олеговича і Андрія Боголюбського. У цих текстах в межах київської літератури зустрічаємось з найвищим злетом — з одного боку — до особисто сформульованої і виконаної, з іншого, одночасно міцно зорієнтованої на святе Письмо і центральну містерію християнської віри молитви — саме такої, котру (принаймні тенденційно) окреслюємо як містичну.

Ще раз звертаючи свій погляд назад, усвідомлюємо, що Київська Русь не пропонує жодних трактатів про молитву — ні про її конечність, ані про її зміст чи форму. Проте вона, поза всяким сумнівом, має низку молитов — як літургійного характеру, так і особистого — які дозволяють розгледіти певну концентрацію на істотних правдах християнської релігії. На перший погляд, просьба за окремих вірних чи за їх загал нібито й залишається прихованою; проте хвала і подяка Богові, котрий підтримує життя у всьому і є чоловіколюбцем, рішуче виявляється принаймні у звертанні і повному довіри очікуванні, починаючи з похвальної пісні митрополита Іларіона аж до набагато сильніше індивідуально забарвлених взивань про змилування Кирила Турівського і Авраамія Смоленського. Розквіт краси, що розвинувся згодом, вже в зародку перебуває у своїй