2.1 Григорій Савич Сковорода - найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття

Григорій Савич Сковорода - найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства.

Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. На майбутнього філософа незабутнє враження справили чудові рідні краєвиди, народні звичаї і традиції, пісні й думи лірників. Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, сам складав і гарно виконував пісні. Батьки прагнули дати синові освіту: спочатку хлопчика навчав сільський дяк, а згодом його віддали до сільської церковнопарафіяльної школи, де він виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук, співу й музики.

У 1738 році (в деяких дослідженнях вказується 1734 рік) Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, яка в той час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України, але не поступалася своїм рівнем перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки - чужинці, зокрема, з Болгарії, Молдови, Сербії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий - фара, три молодші - інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької та польської мов. У двох старших класах - філософії та богослов’я кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років).

Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років. У перших чотирьох граматичних класах він ґрунтовно оволодів старослов’янською, книжною українською, латинською й польською мовами. У наступних слухав лекції цими мовами, складав вірші й промови, брав участь у диспутах і тим самим удосконалював володіння ними. З кінця 30-х років XVIII століття в Академії було поновлено вивчення грецької мови, а також започатковано курси німецької і староєврейської мов. Слухач Г. Сковорода швидко оволодів і цими академічними дисциплінами. Захоплювався творами Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіана.

У 1742 році Г. Сковорода був змушений перервати навчання, бо, згідно з царським указом «Про набір співаків у придворну капелу, між іншим і з студентів Київської академії», його як соліста академічного хору, забрали до Петербурга. Окрім життєвого досвіду, тут Григорій Савич здобув додаткову музичну освіту. Проте, не задовольнившись званням придворного співака, у 1744 році він першої нагоди повертається до Академії і в 1750 році закінчує клас піїтики, риторики й філософії, а також прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я. Оскільки Сковорода - студент зажив слави «знанням музики» адміністрація рекомендувала його генерал-майорові Г. Вишневському для супроводу в його поїздці до Угорщини. Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, поповнити освіту, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в російській місії в м. Токаї (1750 - 1753) Г. С. Сковорода дістав змогу подорожувати з Угорщини до Відня, Офена та інших міст Австрії, до Словаччини, Німеччини.

У жовтні 1750 року Сковорода стає учителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Сріблицький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалінський, Г. Сковорода, маючи обширні знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читали традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, «котрі були простіше й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї». У написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 року змушений був покинути Переяславський колегіум. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 року почав учитися у класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 року митрополит Тимофій Щербицький рекомендував його домашнім вчителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього богословського класу, тобто повного курсу академії, і до навчання більше не повернувся.

З 1753 року, з невеликою перервою, до 1759 року Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті педагога. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думки й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних «словесних наук», написав для нього латинською мовою вірш «На день народження Василя Томари». Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Коврая, повів у Москву, де він зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяслава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки «Сад божественних пісень». У 1759 році праця Г. Сковороди в Ковраях закінчилися, і звідси він подався на Слобожанщину, де на запрошення білгородського єпископа Йосифа Миткевича протягом десяти років, до 1769 року, був викладачем поетики, етики, синтаксису та грецької мови у Харківському колегіумі.

В колегіумі педагог набуває популярності завдяки своєму талантові, здібностям оратора й розумові вченого. Тому єпископ Білгородський Йосиф Миткевич, який опікувався колегіумом і був щирим покровителем наук, із добрих намірів запропонував. Г. С. Сковороді прийняти постриг, оскільки, за статутом колегіуму, викладачами могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Але педагог категорично відмовився від пропозиції через те, що ставився до світу священиків неприязно.

Улітку 1760 року Г. С. Сковорода залишає колегіум, проте вже наступного року добротворець єпископ Йосиф, цінуючи його таланти й бажаючи «извлечь из дарований его пользу», знову запропонував Григорію Савичу місце викладача і право читати навчальну дисципліну за вибором. Тепер вимога прийняти чернецтво не ставилися перед педагогом.

Для Г. Сковороди і його роботи в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, доноси, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 року при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи, що мали випускати спеціалістів світських наук - інженерів, архітекторів, топографів та інших. Викладати катехізис у цих класах було запрошено Г. Сковороду. Для цих класів улітку 1768 року написав курс лекцій під назвою «Вступні двері до християнської добронравності». Проте новопризначений білгородський єпископ, колишній співучень Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії, відомий русифікатор української освіти Самуїл Мисливський виступив проти Г. Сковороди і його курсу лекцій. У квітні 1769 року Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він був мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов'я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країн - місця перебування «мандрівного університету» України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на цю останню чверть життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку «Сад божественних пісень», написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: «Бесіда, названа двоє» (1772), «Діалог, або Розмова про давній світ» (1722), «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті» (1773 - 1774), «Кільце» (1773 - 1774), «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» (1774), «Ікона Алківіадська» (1775 - 1776), «Жінка Лотова» (1780 - 1788), «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783), «Вдячний Єродій» (1787), «Убогий Жайворонок» (1787), «Діалог. Назва його - Потоп зміїний» (закінчено 1791).

Г. Сковорода жив у цей час (1770 - 1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Сошальських, звідки навесні 1771 року їздив у Київ і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. З кінця 1771 року перебрався у місто Острогозьк, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 році бачили його в селі Бабаях у Якова Правицького. У серпні 1775 року Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потіи жив у селі Великому Бурлуці на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сокальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, жив у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровенеьках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Мамачинівці, Іванівні. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789 - 1790 роках. Г. Сковорода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівні. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, який оселився в селі Хотєтовому на Орловщині, приніс із собою і подарував М. Ковалинському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 року вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року у селі Іванівні (нині Сковородинівка Золочівського району Харківської області) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: «Світ ловив мене, та не спіймав», що й було виконано.

2.2 Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано Яном Амосом Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує поняття «народності». Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, інакше кажучи ментальністю народу. Позиція Г. С. Сковороди відносно виховання в наступних його словах: "Без природи як без шляху: чим далі рухаєшся, тим більше блудиш. Природа є вічне джерело бажання. Воля (за прислів'ям) є дужча за всяку неволю. Вона спонукає до приватного досвіду. Досвід є батько мистецтву, знанню і звичці. Звідси народилися всі звички, і книги, і хитрощі. Це головна і єдина вчителька вірно навчати птаха літати, а рибу - плавати. Премудре ходить у Малоросії прислів'я: без Бога ні до порога, а з ним хоч за море. Бог, природа і Міневра є одне і те ж» [16, с. 475-477]. В цих словах українського філософа позначено основний принцип його педагогіки, так само як і античної філософської традиції: йти слідом в усьому за природою.

Світоглядні основи Г. Сковороди яскраво відбилися на його педагогічних поглядах. На освіту мислитель дивився як на засіб виховання всього народу; в поглядах на освіту ще раз виявилася його народність. Йдучи від села до села, перебуваючи весь час серед простого народу, Сковорода заслужив собі добру славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди, як вказують сучасні дослідники, були традиції народної педагогіки, народна мудрість, погляди на освіту прогресивних філософів Європи [25].

У свій час дослідник В. Ф. Ерн звернув увагу громадськості на ті принципи, що лежали в основі діяльності Г.С. Сковороди як педагога і дійсно народного просвітителя.

Ерн вважав, Сковорода "був палким супротивником того мавпування у вихованні, яке було в такій моді в Росії XVIII століття". Ерн звертає увагу, що критика Сковороди була спрямована проти денатуралізованого підходу в освіті. У цьому випадку слід мати на увазі, що при всій прогресивності просвітницької моделі освіти, вона була повна утиску єства людини і обмеження ії свободи (про що написав у своєму знаменитому педагогічному романі "Еміль" Жан-Жак Руссо). Звертаючись до цієї проблеми, В.Ф. Ерн вірно підмічає: "Безприродне «денатуралізоване» XVIII століття протиставило природі мистецтво, зробивши їх непримиренними протилежностями, і оголосивши природу занадто грубою для себе, вирішило перевершити її, удосконалити безприродним мистецтвом, у результаті чого були втрачені і природа, і мистецтво і замість них вийшла штучність» [22, с. 568].

Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час, Йоган Генріх Песталоцці та Жан-Жак Руссо. Останній ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи, готувати дитину до майбутнього життя.

На відміну від своїх попередників Сковорода висуває ідею «спорідненого», тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості. У байці «Собака та Кобила» педагог-мислитель висловлює думку про те, що природа має вплив на лдину; без урахування цього людина не може мати успіху вжитті, адже «без природи - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутуєшся» [17, с. 112].

За Г. Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Під природою людини філософ-просвітитель розуміє обдарування, схильності, дані від народження. Він стоїть на тому, що надані природою особливості дитини мають добре знати батьки та вихователі й всебічно розвивати їх шляхом навчання. Г. С. Сковорода вважає, що успадковані можливості людини можуть розкритися безпосередньо у природному стані діяльності.

Сковорода передбачав розвиток природних здібностей шляхом самовдосконалення, боротьби внутрішньої натури людини з брутальними пристрастями та потворними соціальними цінностями. Отже, Сковорода обстоює незалежну, вільнодумну людину, яка б протистояла впливові «цивілізованого» суспільства, була б свідомим творцем власних ідеалів, вчинків.

Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує твори Г. С. Сковороди: байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо. У багатьох із них змальовано найвищі якості людини, якими вона наділена природою: людяність, сердечність, великодушність, доброчесність, справедливість, скромність, працьовитість, гідність тощо. Ними обдаровані всі люди від народження, але не всі пізнають їх у собі і наслідують «блаженній» натурі. Неробство, пихатість, жорстокість, самодурство, егоїзм, чинопочитання, плазування перед модою, на думку педагога, є протиприродними, тобто набутими внаслідок неправильного виховання й умов життя (байки «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень», притчі «Вдячний Еродій», «Вбогий жайворонок» та інші) [17, с. 109; 10, с. 104 - 122].

Таким чином, Г. С. Сковорода не протиставляє природу вихованню чи навпаки, а всіляко підкреслює, що виховання посилює розвиток природних можливостей, чим сприяє формуванню «істиної людини».

Великою заслугою Г. С. Сковороди є те, що він у своїх творах наголошує на необхідності раннього пізнання природи дитини і визначення виховання відповідно до природних обдарувань. У притчі «Вдячний Еродій» педагог стверджує цю думку: «Хто захоче чомусь навчитися, повинен до того зродитися» [10, с. 104].

Новим словом в українській педагогіці прозвучало застереження батьків і вихователів про наслідки обраного без урахування природних можливостей навчання та життєвого шляху. У байці «Жайворонки» педагог стверджує, що «багато людей без природи починають великі справи та погано кінчають», і навпаки, того, хто правильно визначив свої сили, чекає успіх: «Коли ти твердо йдеш шляхом, який почав іти, то, на мою думку, ти щасливий» [10, с. 122].

Педагогічні погляди Г. С. Сковороди охоплюють широкий спектр навчально-виховної діяльності в спеціальних закладах, у сім'ї та засобами самовдосконалення особистості. Світоглядні основи педагогіки Г. С. Сковороди увібрали досягнення вітчизняної літератури, школи, освіти, виховних ідеалів того часу, кращі здобутки діячів зарубіжної педагогіки, і мали значний резонанс у формуванні плеяди наступних діячів української педагогіки.

Г. С. Сковорода робить висновок про те, що коли виховувати дітей відповідно до їхніх природних можливостей, то цим визначається подальша доля людини (байка «Годинникові колеса»). Педагог-гуманіст наполягає на тому, щоб молоді люди після закінчення навчання влаштовувались у житті не за становищем у суспільстві, а за своїми здібностями та набутими знаннями [17, с. 105].

Думки Г. С. Сковороди про роль природи в розвитку людини та спорідненість виховання дітей з їхньою природою мали позитивний педагогічний та соціальний зміст і значно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки в Україні та інших слов'янських державах.

Г. С. Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої б було служіння простому трудовому народові. Своїм подвижницьким життям Г. С. Сковорода подав приклад відданості народу, показав, яким має бути народний учитель.

Григорій Савич як педагог-гуманіст стоїть за народну школу, в якій би вихованці набували корисних для життя знань. Він засуджує систему виховання, якою замість всебічного розвитку людини прищеплюються молоді зовнішні манери та плазування перед іноземним (притча «Вдячний Єродій»). Навчання молоді має бути поступовим і послідовним. Цей дидактичний принцип він обґрунтував афоризмом: «Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього навчання не труд, а втіха».

Висміював педагог і тих батьків, які відходили від народних звичаїв і традицій. Особливо обурювався Сковорода українським панством, яке, одержавши від царизму привілеї, намагалося зрівнятися в усьому з російськими поміщиками. Вірно підданство монархії стверджувалось зреченням своєї мови, культури, нехтуванням історії рідного краю. Становище ускладнювалося ще й тим, що в тогочасній Росії мало місце явище галоманії - схиляння перед усім французьким. Українське панство намагалося не відставати від моди і таким чином, зрадивши свій народ, зразу погналося за двома зайцями - треба було оволодіти російськими та французькими світськими манерами. Сковорода в'їдливо висміює такого “малоросійського тетервака», який плазує перед чужою модою і звичаями. Багато часу минуло з тих пір. Але зречення рідної мови, національний нігілізм і безпам'ятство мають місце і сьогодні. І в процесі перебудовчої практики, у боротьбі за відновлення престижу української мови, національної культури, школи і педагогіки Г. С. Сковорода виступає разом з нами.