46. Собор — символ духовної краси людини е однойменному романі Олеся Гончара.

"Собор" Олеся Гончара — це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, "своїм романом "Собор" Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій".

Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

Він "ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій..". Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть "облуплений собор".

Спрямований у небо силует собору видно здалеку.

Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: "Зуміли ж так поставити!" Якусь невидиму магічну силу-відчувають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же ставляться персонажі роману до собору?

Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швидко змирилися з тим, що собор одягли у "потьомкінські" риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати:

— Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти. Миколо, із своїм собором, як із писаною торбою.

Студент Микола Баглай — найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним "дивний смуток". Собор навіває на нього щось "велике", він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що "святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм", хоча бачить, як убога антихудожні сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти україн-ського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистецькою красою собору, він для юнака — символ душі, духовної краси.

— Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. — каже закоханим Миколі і Єльці старий учитель Хома Романович.

Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницість свого єства: зачіплянський висуванець, що "сидить" на районній культурі, зауважив на засіданні, що на місці собору "доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих".

Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релігійної моралі. Зрозуміло, що у 60-х рр. висвітлення цієї проблеми було б неможливим. Для нього образ храму-собору — це символ духовного генія запорозького лицарства і нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цієї "гордої поеми степового козацького зодчества".

Вдумливий читач "Собору" мимоволі поставить перед собою запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая; "А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?"