3. Вимірювання бідності: методики визначення основних концепцій

Методик визначення бідності є безліч. У багатьох розвинутих країн застосовують так звану «канадську» схему: за нею бідним вважається сім'я, яка витрачає на першочергові потреби - їжу, одяг, оплату житла - більшу частину доходів (за кордоном цю частку визначають по-різному). У європейських державах бідних «обчислюють» по так званим індексом ПКС - паритету купівельної спроможності. Примітно, що розмір ПКС щороку спеціальному сесії встановлює Світового банку. ПКС визначає мінімально необхідну кількість грошей, які потрібні людині, щоб підтримувати фізичне існування. Для різних регіонах він різний. Для островів Карибського басейну, наприклад, долар, а Росії - чотири. Щоправда, у Росії індекс ПКС «спрацьовує», оскільки вона не враховує особливостей нашої національної економіки [13, c.370].

Є ще стандарти бідності, розроблені ООН. Ними потрібно було порівнювати зміна доходів 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших представників населення. Україна знов-таки на ці методики не вписується, оскільки є країною з перехідним типом економіки, де розрив багатими і "бідними дуже високий. А загалом, за оцінками ООН, може бідності сьогодні живе майже мільярд людей, причому найвищі темпи приросту бідного населення країнах Африки [14].

1. Концепція прожиткового мінімуму. Першими, хто зайнявся кількісними розрахунками рівня бідності, стали англійські вчені Чарлз Бут і Сибом Раунтрі, які впровадили в 1890-х поняття «поріг бідності». Поріг бідності - це мінімальний дохід, необхідний придбання лише життєво важливих продуктів, одягу та житла. З розвитком суспільства набір необхідні життя предметів й нових послуг розширювався, але суть методу залишалася той самий - віднесення індивіда чи сім'ї у розряд бідних залежить від цього, що вони мали. З допомогою цього є можливість виміряти абсолютну бідність. [14, c.398]

2. Концепція відносної бідності (депривації). Серед перших її авторів був американський вчений Пітер Таунсенд. Якщо перша концепція базувалася на понятті доходу, то концепція відносної бідності на чільне місце ставила поняття добробуту. Вона враховувала задоволення лише фізичних, а й соціальних потреб. Адже часто люди забезпечені життєво необхідними предметами і послугами, але зможуть вести прийнятий у суспільстві спосіб життя. З іншого боку, дохід перестав бути визначальним показником тих країн, де вона здійснює політику, спрямовану на поліпшення добробуту бідних у вигляді як грошових субсидій і допомоги, а й найрізноманітніших натуральних пільг (безкоштовний проїзд у громадському транспорті, пільгове житло, безкоштовну освіту та т.д.). Акцент якості й нестерпні умови життя дозволяє визначити розрив соціальної позицією індивіда (чи сім'ї) та її рівнем життя [14]

3. Концепція акумульованої депривації. Ця концепція вперше запропонована 1979-го норвезьким соціологом Е.Хансеном. Суттєвий недолік методики концепції відносної бідності, — це довільність вибраних критеріїв. Відсутність будь-якого критерію може бути стільки показником бідності, скільки свідомим вибором індивіда (наприклад, для вегетаріанця відсутність м'яса в раціоні перестав бути наслідком неможливості його купувати). Характерною рисою нового підходу стало непросто вивчення добробуту індивіда (або сім'ї), а й підрахунок кількості проблем, із якими зіштовхується (матеріальний дохід, зайнятість, соціальні відносини, освіта тощо.).

4. Концепція бідності як самооцінки. Усі описані підходи засновані у тому, що дослідник вибирає критерії бідності, тоді як студійовані люди є пасивним об'єктом. Останніми десятиліттями дедалі більше використовується метод визначення бідності по самооцінці респондентів — вважають вони себе бідними чи ні. Такий їхній підхід має перевагу у цьому, що дозволяє краще оцінювати бідність як соціальну проблему, що вимагає прийняття спеціальних заходів. [14,c.400]

Вітчизняні соціологи визначають бідність методом, запропонованому вже згаданим соціологом Стопани. Бідним можна вважати людину, чиї доходи становить половини чи трьох чвертей (до різних регіонів) середнього доходу на одну людину. Метод Стопани дуже зручний. Є бюджет прожиткового мінімуму (БПМ), яку називають «межею бідності», є такі, чиї прибутки нижче «межі бідності» - і є бідні. Ті, хто має доходи становлять не менше половини БПМ, вважаються гостро нужденними, в просторіччя – злиденними/

Соціологи відзначили сумну тенденцію: бідність поширювалася у суспільстві як чума, причому «заражалось» насамперед саме працююче населення. Серед головних причин української бідності соціологи назвали тоді низькі ставки найму, високе зростання безробіття і затриманні зарплати. Заодно з'ясувалося, що українська бідність разюче відрізняється від європейської. Наприклад, у Швеції (там найнижчий світі рівень бідності - близько трьох відсотків працездатного населення) бідний - або котрий підробляє під час канікул студент, або вічно не працюючий «халявщик», не потрапив в жодну з соціальних програм. У Україні її бідний - це кваліфікований працівник, зазвичай, сімейний, який живе найомному житлі, отримує маленьку зарплатню і повністю залежить від роботодавця, оскільки висока безробіття. Без власності, без прав, без перспектив. [4,c.299]

Рівень бідності, обмірюваний за критеріями кожної з цих концепцій, буде помітно різнитися, але вони дадуть вищий від бідності, ніж у випадку з виміром прожиткового мінімуму.