Розділ 1. Бідність, як соціальна категорія

1.1 Поняття і сутність бідності, її витлумачення та історичні етапи

На кожному з етапів розвитку суспільства людей породжує безліч проблем. Вони перетинаються, взаємопроникають, викликаючи до життя інші, часом складніші проблеми. У соціології склалося цілий напрям - соціологія соціальних проблем - у якого, з різних теоретичних позицій обгрунтовується, чим є соціальна проблема, що її обумовлює, як його вивчати і вирішувати. Соціальна проблема - це об'єктивне протиріччя, що веде до порушення пропорцій соціального функціонування та розвитку та як наслідок - до дисбалансу інтересів різних соціальних груп, до руйнації домінуючих соціальних цінностей. Останнім часом про бідність почали казати як "про новий соціальний феномен, властивому українському суспільству за межею століть.[46]

У громадському життя убогість й її крайня форма - злидні - оцінюються як соціальне зло. Стан бідності не дозволяє людині й суспільству реалізувати свої потенційні можливості, отже, розвиватися найефективніше. Саме тому бідність пов'язують із регресом у розвитку, ніж обумовлюється необхідність розгляду бідності як гострої соціальну проблему.

Бідність - цей стан потреби, нестачі життєвих коштів, не що дозволяє задовольнити насущні потреби індивіда чи сім'ї. Бідність належить до найгостріших соціальних проблем сучасного суспільства [3,c.33].

Останнім часом про бідність почали казати як і справу новому соціальний феномен, властивому українському суспільству за межею століть. Актуальність даної теми визначається необхідністю осмислення бідності як складного й різноманітного соціального феномена, виступає неодмінним «супутником» цивілізаційного розвитку.

Що таке бідність? Словник Ожегова пояснює це слово як «убогість, брак коштів існування, потреба, убозтво, непривабливість» [ 9, c.76].

«Українська соціальна енциклопедія» більш академічна: бідність - це категорія, якою виражено абсолютне чи відносне відставання від досягнутого у суспільстві стандарту споживання [6, c.78].

Цікаво, що до середини ХVIII століття поняття «бідність» немає. Суспільство полягала або з дуже заможних, або з безпросвітно жебраків - врівноважуючої середини мало було. У період Просвітництва, коли європейське суспільство взялося створювати певні соціальні стандартів життя, з'ясувалося, що є такі, нездатні цих стандартів відповідати [47, с.112].

Як стан бідність існувала споконвіку, але вважалася цілком звичним явищем, властивим переважна більшість населення. У азіатських, античних і феодальних суспільствах розподіл на багатих і бідних мало чого залежало від особистих здібностей людини. У різних соціальних груп був різний спосіб життя, тому неможливість для низьких станів слідувати престижному способу життя вищих верств сприймався як звична норма життя. У капіталістичному ж суспільстві уперше виник контраст між юридичною рівністю усіх громадян і фактичною сильною економічною нерівністю. Тому неможливість кому жити оскільки живуть інші, сприймається як соціальна несправедливість [42].

Першим на цю проблему бідності звернув увагу «винахідник ринку» ж Адам Сміт. Він, щоправда, вважав бідність «соціальної іржею» і думав, що бідняком не той, хто мало має, а той, хто мало має і навіть багато хоче. До того ж протестантська етика, визначала моральний клімат суспільства, вважала їх «неправильними» громадянами. Тому вивчати бідність як як економічне, а й соціальне стали порівняно недавно[25].

У 1917 року, російський соціолог Стопани вперше досліджував сімейні бюджети російських робітників і запровадив в господарський оборот поняття «риса бідності» [13,c.370]. Сьогодні визнано, що бідність одна із найважливіших індикаторів життя суспільства. Якщо суспільстві багато, отже, воно економічно неблагополучне. Щоправда, досі соціологи усього світу по-різному тлумачать саме поняття, слід вважати бідним.

Аналізуючи праці філософів та закордонних вчених різних історичних епох і сучасних напрямів, і навіть представників економічної, політичної, естетичної й релігійної думки дамо різні тлумачення бідності як соціального явища. Так, Платон, розмірковуючи над розшаруванням людей на бідних і багатих, бачив держава що складається з двох частин: одну становлять бідні, іншу – багаті, й вони живуть разом. Діяльність «Держава» показується, що бідні і багаті – це верстви, групи всередині стану хліборобів і ремісників, серед вартою О.Тимошенка й правителів таких, немає [8, c.98].

Аристотель також розглядав питання соціальну нерівність і стверджував, що у всіх державах є три елемента: один клас дуже багатий, інший – бідний, а третій є середнім. Відповідно до нього, держава повинна думати скоріш про бідних, ті які при виключенні безлічі бідняків з управління вони неминуче будуть ставати його ворогами. Бідність породжує бунт і злочини, і держави, яких багато, приречені на загибель.

У роздумах Гоббса зустрічається думка у тому, де неприпустимо існування привілейованих класів, оскільки вони зумовлюють хаос. Ж.-Ж. Руссо бачив у бідності, як і в невігластві, умову моральної хвороби. И.Кант вважав, де завжди будуть бідні й у числі інваліди і, утримання яких необхідні державні кошти і (в богодільнях і лікарнях). Філософ допускав, і інших форм державних бідних. Наприклад, видачу їм посібників. Ці ідеї Канта, як відомо, широко практикуються соціально-орієнтованими державами. Натомість, Г.В.Ф.Гегель давав різні характеристики бідності та багатством. Він висуває поняття «збідніла маса», «нужденні», «бідний клас», «випадковість потреби», «бідність» як протилежність «багатства», «злидні». Він розглядає бідність як соціальне явище, тобто таке, що є певним специфічним станом індивіда, соціальної групи й суспільства. Їм виділяються дві сторони бідності: об'єктивна, що з обставинами, і суб'єктивна як область моральності суб'єкта. Філософа хвилювало питання: «як усунути бідність?». Гегель не вважав благодійність тим засобом, з допомогою якої може бути розв'язано проблему бідності. Він про «середній клас» як такий, що панує у цивільному суспільстві [11, c.117].

Значний вплив формування різних концепцій бідності справила філософія позитивізму. Так було в концепції Г.Спенсера затверджувалася позитивно-санітарна роль бідності, виконує функцію природного відбору. Г.Спенсер пов'язав виникнення бідності зі зростанням громадського виробництва, й, оскільки зупинити виробництво неможливо, неможливо ліквідувати бідність. По Спенсеру бідність – це стільки соціальне явище, як власна проблема, якийсь «індивідуальний вибір» і «індивідуальна доля» [47]. У концепціях гегалітаристів (Э.Реклю, Э.Беллами, Ч.Холл, П.Колкахан, В.Голдвин та інших.) бідність розглядали як соціальне зло, що заважає гармонійному розвитку суспільства. Як шляхи розв'язання проблеми вони пропонували революційні перевороти та інші кардинальні заходи щодо існуючого ладу (наприклад, у системі розподілу ресурсів). Ліберально-реформістські концепції, близькі за своєю сутністю доегалітаризму, вбачали бідування коріння соціальної хвороби, яку і потрібно викоренити шляхом реформ. Звідси пропонувалися щодо лояльні до існуючої соціально-політичної та його економічної системі шляхи вирішення проблеми.

Представники соціал-дарвінізму бачать у бідності неминучий результат індустріального розвитку та зростання кількості населення. Бідність розглядається нею як закономірне явище ієрархічно організованого суспільства. Так, Т.Мальтус спробував пояснити явище бідності природними законами природи. Він стверджував, держава, допомагаючи бідним, заохочує їх розмноження. Дж.Бентам обіймав радикальнішу позицію щодо бідних. На його думку, бідні винні у власній бідності, й суспільство на повинно нести ніякої відповідальності за них. Звідси робився висновок про необхідність скасувати різні допомоги бідним. Понад те, всіх бідних він пропонував розмістити у місця з тюремним режимом. П.Прудон бачив основну причину бідності протиріччя безмежності споживання й обмеженості виробництва. Він вважає, що людина у змозі цивілізації отримує у вигляді праці те, що потрібно для підтримання її тіла, і розвитку душі – ні більше, не менше. Це «суворе взаємообмеження виробництва та споживання це і є бідність», а «злидні швидко карає надмірність і лінощі». Звідси розв'язання проблеми бідності Прудон бачив в загальній економії газу й праці [11, c.120].

“Сьогодні для усіх, окрім самих недалекоглядних і догматично налаштованих ідеологів вільного ринку, очевидно, що колишні комуністичні держави не досягнуть успіху там, де потерпіли поразку всі інші країни, – у справі будівництва неоліберальної утопії. Воістину найбільш витончена і жорстока іронія історії полягає у тім, що криза легітимності інститутів західного ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермаса дарма чекали протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни, очевидно, настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час відсутності ворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних теоретиків сучасності, британський науковець Дж. Грей [6].

Останній не є ні марксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він привертає увагу наукової спільноти до безперечних і очевидних фактів сучасності. На його думку, перетворення посткомуністичних країн в дослідницький полігон для запровадження збанкрутілих ліберальних ідеологій неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населення на постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західній державі. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на “економічному дні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного експерименту, у тому, що це була не політична помилка, а свідомий вибір українських можновладців та олігархів, навряд чи має рацію.

Проблема бідності перебуває у центрі уваги провідних вітчизняних та зарубіжних дослідників: Ю. Архангельського, А. Вайдьянатхана, О. Бородіної, К. Верфа, І. Гнибіденка, В. Куценко, Е. Ліанової, Р. Нурєєва, М. Папієва, І. Прибуткової, Т. Репіної, А. Сена, Л. Черенько.

Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було сексу в СРСР? [34.ст 314]

Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків [9.]

Проведений короткий аналіз феномена бідності, здійснений у філософській і з наукового думки, дозволяє дати такі визначення бідності:

• Бідність – це такий стан соціальності, у якій відсутні одна чи кілька складових: економічних, соціальних, моральних, правових, духовних, естетичних, виражають потреби і їхні коштовності особистості, групи, суспільства, цивілізації, що робить цей стан деструктивним.

• Злидні – переважна відсутність у соціального суб'єкта всієї системи цінностей, крайня межа бідності.

• Обездоленість – стан соціального суб'єкта, що характеризується відсутністю можливості самореалізації, здобуття самодостатності у соціальному часу й просторі

Під бідністю в широкому сенсі слова ми розуміємо такий стан, при якому виникає невідповідність між досягнутим середнім рівнем задоволення потреб і можливостями їх задоволення у окремих соціальних груп. Вона характеризується нерозвиненістю самих потреб, прагненням задовольняти матеріальні потреби і потреби в збиток духовним і соціальним, порушенням соціальних зв'язків.