ВСТУП

Вимушена міграція стала сумною, проте невід’ємною складовою двадцятого століття, яке зарубіжні історики та письменники „охрестили” в своїх працях як „століття вигнанців, шукачів притулку”, „століття біженців”. Поряд з поняттям „біженці” на Заході досить часто використовувався термін „вирвані з корінням” (англ. – “uprooted”), який досить влучно відображає саму суть явища біженства, позначаючи осіб, які з ряду причин, але обов’язково всупереч власній волі, змушені були на тривалий час або назавжди залишити свою батьківщину та шукати притулку на чужині. Відсутність правового захисту біженців з боку національних держав обумовила перенесення відповідальності за їх долю на міжнародну спільноту. Вперше це сталося 85 років тому, коли в межах Ліги націй було засновано перший Верховний комісаріат у справах біженців.

Однак невпинний приплив біженців до окремих регіонів світу, зокрема до індустріальних держав Західної Європи, продовжує вимагати як від міжнародного співтовариства, так і від національних урядів постійного вдосконалення законодавчої бази, перегляду традиційних методів розв’язання вищезазначеної проблеми, а також потребує всебічного аналізу різноманітних аспектів цього явища як у загальносвітовому масштабі, так і на регіональному та внутрішньодержавному рівнях.

У 1990-х рр. з проблемою біженства зіткнулася й Україна, яка щороку ставала транзитною територією для тисяч шукачів притулку з Російської Федерації та країн Третього світу, що намагалися дістатися Західної Європи. Важливим аспектом врегулювання цієї проблеми стало приєднання нашої держави до міжнародного співробітництва з її розв’язання. Так, у 1993 р. Україна прийняла перший закон „Про біженців”, 1994 року було відкрито українське представництво Управління Верховного комісара у справах біженців ООН, а у 2002рр. наша держава приєдналася до базових документів ООН з прав цієї категорії мігрантів.

З огляду на перші кроки у сфері врегулювання проблеми біженців в Україні, досвід міжнародної співпраці з розв’язання даної проблеми в її історичному контексті може стати в нагоді українським гуманітарним товариствам та урядовим установам, які займаються проблемами біженства в нашій державі. Особливо корисним у цьому сенсі, на наш погляд, є звернення до практики західноєвропейських держав, які вже більше вісімдесяти років активно співпрацюють зі спеціальними міжнародними організаціями.

Однак, зазначимо, що основна увага українських істориків зосереджена переважно на дослідженні національних особливостей біженства, тоді як розгляд міжнародної складової цього феномену залишається привілеєм правознавців. Така ситуація повинна бути виправлена, оскільки у зв’язку з визначенням в Україні зовнішньополітичного курсу на європейську інтеграцію постала необхідність всебічного історичного осмислення сучасних напрямків міжнародного співробітництва, зокрема тих, що стосуються розв’язання однієї з найактуальніших проблем ХХ століття – проблеми біженців.

Впродовж минулих десятиліть інтерес дослідників до явища біженства залежав як від періодичних загострень цієї проблеми в різних регіонах світу, так і від політичної ситуації, що панувала в окремих державах. Так, в радянській історіографії тема біженства тривалий час ігнорувалася, що було зумовлено визнанням міжнародним правом першими біженцями росіян, які втекли з батьківщини після революційних подій 1917 року. Першим суттєвим дослідженням з проблеми біженства в Радянському Союзі стала праця М. Павленка „Біженці та „переміщені особи” в політиці імперіалістичних держав (1945-1949)”. Автор спробував проаналізувати процес розв’язання питання біженців та переміщених осіб після Другої світової війни зусиллями повоєнних міжнародних організацій, причому, що характерно, акцентував увагу на антигуманній сутності врегулювання проблеми біженців західними державами.

Після розпаду Радянського Союзу основна увага науковців з країн СНД, які вивчали феномен біженства, була переважно зосереджена на його національних особливостях, що знайшло відображення у низці наукових досліджень. Так, в результаті підвищеного інтересу російських науковців до забороненої раніше теми еміграції з’явилося чимало публікацій, присвячених як становищу російських біженців на Заході (праці З. Бочарової, А. Дороченкова, В. Костікова тощо), так і проблемі репатріації радянських переміщених осіб після Другої світової війни (В. Земсков, В. Яременко та ін.).

Аналогічна ситуація склалася й в українсісторіографії, основним об’єктом вивчення якої стали, природно, біженці українського походження. Здобутками вітчизняної історичної науки в цьому напрямку стала монографія В. Трощинського „Міжвоєнна українська еміграції в Європі як історичне та соціально-політичне явище” та кандидатські дисертації Л. Стрільчук та С. Рудика, присвячені проблемі українських біженців після Другої світової війни. Питання вимушеної міграції в контексті аналізу міжнародних та вітчизняних міграційних процесів торкалися у своїх працях О. Піскун О.Сич,М.Шульга Найбільш повно міжнародний аспект проблеми біженства розкрито у монографії київської дослідниці О. Малиновської „Біженці в світі та в Україні”, де подано характеристику пошуків розв’язання питання біженців на міжнародному рівні впродовж 1990-х рр.

На відміну від вітчизняної історіографії, зарубіжні дослідники мали більше можливостей для всебічного вивчення та аналізу зазначеного феномена, що було зумовлено відсутністю ідеологічних заборон, доступністю до архівів міжнародних організацій та, насамперед, актуальністю самої проблеми у західних державах.

Починаючи з 1930-х рр. зарубіжні науковці наполегливо досліджували динаміку біженства, його історичне та політичне підґрунтя (В. Адамс, М. Маррус, Т. Шоффус та ін.). Ретроспективний аналіз міжнародних та національних зусиль з розв’язку проблеми біженців знаходимо у працях Л. Барнета, Б.рБейлі, І.рБроккарді, Е. Гвілд, Р. Луї, Дж.рКарліна, Ш.рПракаша, І. Юліуса та інших відомих науковців.

Предметом наукових досліджень Дж. Клау, Г. Лешера, В. Турка, Є. Ферріс, В. Ховелла та Л. Холборн став процес становлення та функціонування Міжнародної організації у справах біженців та Управління Верховного комісара у справах біженців ООН. Діяльності останнього також присвячено фундаментальне видання „Становище біженців світу: Управління Верховного комісара у справах біженців ООН”, де на основі документів ООН та УВКБ ООН висвітлюються особливості формування Управління та основні напрямки його діяльності в різних регіонах світу, зокрема в Західній Європі. Для з’ясування міжнародно-правового аспекту явища біженства в нагоді стали наукові праці таких визначних правознавців, як Г. Гудвін-Гілл та Дж. Меландер.

Однак, визнаючи суттєвий вклад, здійснений західними науковцями у вивчення проблеми біженства та міжнародних спроб її розв’язання, зауважимо, що подекуди в їх працях можна простежити вплив атмосфери холодної війни та занадто емоційну характеристику того чи іншого аспекту проблеми. З огляду на це, використання здобутків як вітчизняної, так і зарубіжної історіографії, вимагає критичного підходу, що необхідно для об’єктивного висвітлення теми нашого дослідження.

В межах другої групи, яка охоплює документи та матеріали безпосередньо пов’язані з явищем біженства в Західній Європі, виділяємо декілька підгруп. Першу з них складають джерела періоду діяльності спеціальних установ Ліги націй у 1920-1930-і рр.: міжнародні угоди, конвенції, протоколи стосовно розв’язання проблеми біженців, дані офіційного журналу Ліги націй, окремі звіти, публікації та огляди, що стосувалися досліджуваної проблеми. До другої підгрупи віднесено статути міжнародних організацій у справах біженців, створених за ініціативою ООН, Конвенція 1951 року про статус біженців та Протокол до Конвенції 1967 року, резолюції ГА ООН, доповіді верховних комісарів у справах біженців ООН, статистичні видання МОБ та УВКБ ООН, а також міжнародні угоди з розв’язку проблеми біженства. Остання підгрупа джерел вміщує документи організацій західноєвропейських держав, насамперед Ради Європи та Європейської Співдружності (а пізніше – Європейського Союзу), які стали результатами тривалого процесу співробітництва урядів Західної Європи щодо координації їх політики у сфері імміграції та надання притулку. Документи, використані у дослідженні та об’єднані до цієї групи, були зібрані як з опублікованих джерел (періодичні та спеціальні видання Ліги націй та установ ООН, збірники документів), так і з даних офіційних інтернет-сайтів провідних міжнародних організацій (ООН, УВКБ ООН, Ради Європи та ін.).

Різні за змістом, характером, походженням і значенням джерела дозволяють усебічно та ґрунтовно проаналізувати західноєвропейський контекст діяльності міжнародних організацій у справах біженців.

РОЗДІЛ 1 ПОХОДЖЕННЯ БІЖЕНСТВА ЯК СОЦІАЛЬНОГО ЯВИЩА ТА ЙОГО ПРАВОВІ АСПЕКТИ.

1.1Проблеми пов’язані з біженством

Проблема біженства як масового соціального явища виникла у період Першої світової війни. Тоді вся Європа зарухалась, і на Східному, і на Західному фронтах, де мільйони людей, боячись за життя, виїздили в тилові регіони воюючих країн. До них долучились сотні тисяч примусово переміщених за розпорядженнями військових, урядів, що сповідуючи тактику «випаленої землі», намагались не залишити ворогу ні людських, ні матеріальних, ні фінансових ресурсів. А нині ми спостерігаємо схожу картину, тому що в 1914­1915 рр. на теренах України було близько 400 тисяч біженців з Польщі, Литви, Латвії, Західноукраїнських і Білоруських губерній, далі у 1918 році їх кількість вже становила до мільйона осіб. Проблема біженства як масового соціального явища виникла у період Першої світової війни. Тоді вся Європа зарухалась, і на Східному, і на Західному фронтах, де мільйони людей, боячись за життя, виїздили в тилові регіони воюючих країн. До них долучились сотні тисяч примусово переміщених за розпорядженнями військових, урядів, що сповідуючи тактику «випаленої землі», намагались не залишити ворогу ні людських, ні матеріальних, ні фінансових ресурсів. А нині ми спостерігаємо схожу картину, тому що в 1914­1915 рр. на теренах України було близько 400 тисяч біженців з Польщі, Литви, Латвії, Західноукраїнських і Білоруських губерній, далі у 1918 році їх кількість вже становила до мільйона осіб. Ще можна провести паралелі – на усвідомлення ситуації у уряду тогочасної Російської імперії пішов майже рік. Правляча династія вважала, що вирішення проблем біженців мають взяти на себе громадські інституції. Був створений комітет Її Імператорської Величності княжни Тетяни, який ініціював дуже багато акцій по збору грошей, речей, медикаментів, організовував благодійні концерти, ще т.з. кухликові збори – інструментарій, який повною мірою використали й сучасні волонтери. І лише через рік, коли сотні тисяч стихійних біженців (в одній лише Катеринославській губернії було до 250 тисяч) заполонили вузлові транспортні центри імперії, тільки тоді почали створювати урядові механізми допомоги цим людям, розроблялись кошториси, уточнювались проблеми, залучили місцеве самоврядування. У бюджеті заклали витрати на це, але ці кошті стрімко знецінювались і вже не полегшували повною мірою матеріальний стан переміщених осіб. Багато з них гинули, найбільш вразливими були немовлята і старі – дітки часто губилися в дорозі, немовлята помирали, а люди похилого віку не витримували подорожей. І узбіччя доріг означилися тисячами надмогильних хрестів. Біженцям вдавалось вижити й хоч якось адаптуватися завдяки усвідомленню громадськістю, що ці люди вирвані зі свого звичного середовища, перебувають у скруті, в стані психоемоційного шоку, голодують, хворіють. Самі ж біженці мали єдину мету – повернутися додому. До понівеченого, спаленого, окупованого, але свого рідного дому.

У 1914 році, коли люди побачили матерів із вузликами за плечима та купою голодних діток, то сприйняли їх гостро­позитивно, допомагали чим тільки могли, готові були віддати останню копійчину, зняти власну сорочку, та вже у 1916 році, після двох років важкої виснажливої війни, коли всім стало жити набагато важче, коли гроші, які почала видавати влада на оплату квартир, знецінились – ті ж самі люди, які перед тим жертвували на користь біженців, почали виселяти їх з помешкань. Уряд був змушений застосувати австро­угорський досвід, з того боку фронту, побудувавши для біженців барачні містечка. У Полтаві такі бараки розміщувалися в районі Парку «Перемога», де проживало до 7 тисяч осіб. Це не було повноцінним житлом, та воно давало хоча б мінімальний прихисток. Не хотілось би допустити сучасне українське суспільство до тієї межі, коли ми перестанемо відчувати біль цих знедолених людей, у яких війна відібрала все, коли люди почнуть ставитися до них байдуже, а то й вороже. Це вже було у 1914-1918 роках. Багато зв’язків сьогодення з далеким минулим сигналізують нам, що виклики дуже серйозні і варто вже зараз готуватися їх долати.

1.2 Правові аспекти біженства Однією з глобальних світових проблем, безпосередньо пов’язаною з міжнародною міграцією, є біженство. В результаті військових та міжетнічних конфліктів, політичних репресій, стихійних лих та інших факторів кількість біженців постійно зростає. За офіційними даними Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), кількість людей, що бажають отримати статус біженця в розвинутих країнах, в 2007 р. зросла на 10 % в порівнянні з 2006 р. [1].

В загальному розумінні під поняттям «біженець» розуміється не тільки особа, яка отримала офіційний статус біженця, але і та, яка шукає притулку в результаті вимушеного переселення на інше місце.

На міжнародному рівні правовий статус біженців закріплений в Конвенції ООН 1951 р. В 1967 р. Конвенція про статус біженців була розширена Протоколом та ратифікована в подальшому більш як 145 країнами світу [2]. Приєднавшись до Конвенції, країни запозичили визначення поняття «біженець» у своє законодавство.

Отже, представники сучасної науки міжнародного права наполягають на чіткому окресленні поняття міжнародно-правового статусу тих осіб, кого визнають біженцями. Розрізняють міжнародно-правовий статус біженця як систему визнаних і закріплених нормами міжнародного права та практикою держав прав і обов’язків осіб, котрі розглядаються як біженці, а також правовий режим біженця, як конкретну форму реалізації вже визначеного міжнародного статусу біженця на території держави, яка його приймає [3].

Проблеми правового статусу біженців розгляда

лися в працях як зарубіжних, так і вітчизняних вчених: М. Вейнера, П. Гітелсона, І. Девіда, О’Нейл Річарда, С. Спенсера, Е. Цакірі, О.В. Кузьменко, О.А. Малиновської, В.О. Новіка, Ю.І. Римаренка, Ю.М. Тодики, Ю.С. Шемшученка, М.О. Шульги, С.Б. Чеховича та ін.

Держава суб'єктом міжнародного права характеризується наявністю двох матеріальних компонентів, саме, території і що населення. Фізичні особи, мешканці території держави й які під його юрисдикцією, разом становлять населення цієї держави. До складу населення входять особи, які користуються дипломатичним імунітетом. Правове положення осіб, у яких поширюється територіальна юрисдикція цієї держави, різний і залежно від рівня цього виділяються такі групи, як громадяни цієї держави, громадяни інших держав (іноземці), особи без громадянства (>апатриди), особи з подвійним громадянством (>бипатриди).

У сучасному міжнародне право, на відміну класичного міжнародного права, є ціла галузь, присвячена прав людини. Сучасне міжнародне право містить загальновизнані, і, отже, обов'язкові всім держав норми, що визначають основні правничий та свободи людини незалежно від громадянства, статі, раси тощо. Крім цих загальновизнаних основних норм, є також велика кількість загальних договорів із спеціальним питанням правами людини, як, наприклад, Конвенція про права жінок, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція про статус біженців, численні конвенції Міжнародної організації праці, і навіть регіональні угоди про Права Людини.

Є низка міжнародно-правових норм, договірних та звичних, безпосередньо чи опосередковано які стосуються індивідам, зокрема, із питань захисту правами людини, придбання втрати громадянства, режиму іноземних громадян, надання політичного притулку та інші.

Війни між державами, конфліктинемеждународного характеру, політичні переслідування ведуть до масової результату населення інших країнах. Це зробило необхідним врегулювання правового становища біженців, оскільки часто вони опиняються у безправному стані. Перші акти було прийнято після Першої Першої світової.

Правовий основою регулювання правовідносин між окремими категоріями осіб, складових населення держави, є Загальна Декларація правами людини 1948 р., Європейська конвенція про захист людини та основних свобод 1950 р. і Протоколи до неї, Декларація ООН про територіальному притулок 1967 р. і Нью-йоркский протокол 1967 р., Шенгенська угоду йДублинская конвенція 1990 р., Хартія Європейського союзу про основних правах 2000 р. ідругие[3]. У системі ООН для сприяння вирішення питань, що з правовим статусом біженців, створено Заснування у справах біженців (Статут Управління прийнято РезолюцієюГАООН 428 (V) від 14 грудня 1950 р.).

Конвенції і угоди, є прямими джерелами права біженців, можна класифікувати залежно від територіальної сфери дії на універсальні і регіональні. До універсальним ставляться Конвенція 1951 р. про статус біженців і Протокол до неї 1967 р., до регіональних угодам - міжнародні договори, укладені рамках регіональних відділу міжнародних організацій, сфера дії яких поширюється на держави, належать одного географічному регіону. Такими є Конвенція з конкретним аспектам проблем біженців у Африці (1969), Європейське угоду стосовно скасування віз для біженців (1959), Європейське угоду про передачу відповідальності за біженців (1980), Угоду Ради Європи, що стосуєтьсяморяков-беженцев (1957) і Протокол щодо нього (1973), Угоду Співдружності Незалежних Держав про допомогу біженцям і переселенцям (1993) і Протокол щодо нього (1993),Дублинская конвенція (1990), визначальна держава, відповідальне за розгляд клопотань про надання притулку, поданих у одному державами - членів Європейського співтовариства, Конвенція Європейського Союзу (1990) про застосування Шенгенської угоди (1985). Слід зазначити, що це регіональні договори, хоч і грунтуються на положеннях Конвенції 1951 р., або мають особливості у трактуванні поняття «біженець» (Конвенція ОАЄ 1969 р., Угоду СНД 1993 р.), або конкретизують питання, що стосуються надання притулку та пересічення кордону (Угоду Ради Європи - й Конвенція Європейського Союзу).

Протягом часу, який минув від дня створення ООН (Статут було підписано 26 червня 1945 р.), під її егідою розробили необхідна міжнародно-правова базу й освічений механізм до розв'язання найгостріших проблем біженців. Цілями ООН затверджувалася гуманістична спрямованість її діяльність, проголошена у преамбулі: «Ми, народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості... знову затвердити віру в основні прав людини, в гідність і цінність людської особистості, в рівноправність чоловіків і жінок й у рівність великих і малих націй...». Основні цілі й принципи ООН названі на год. 1 ст. 2 Статуту: «...здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного гуманітарної характеру й у заохочення та розвитку шанування правами людини й основних свобод всім, незалежно від раси, статі, мови та релігії».

Для розвитку положень Статуту ООН було прийнято Конвенція ООН 1951 р. «Про статус біженців», Протокол, що стосується статусу біженців, 1967г.[4], які теж визначають поняття «біженець» і юридичні підстави визнання особи таким. Конвенція розроблялася разом з створенням УВКБ і базове універсальним міждержавним угодою на проблеми біженців. Вона є основним правовим засобом міжнародної системи їхнього захисту й містить загальне визначення поняття «біженець». Примітно, що це дефініція не співвіднесена з деякими національними групами.

Конвенція є фундаментальним документом чинного міжнародного права біженців.

Безумовно, Конвенція 1951 р. позитивно вплинула розв'язання проблеми біженців. Разом про те вони містять обмеження, що перешкоджають своєчасному надання допомоги всім особам, потребують політичної, правовій і соціальній захисту.

Нині основним актом є універсальна Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. З огляду на актуальність собі цієї проблеми, Росія стала її учасницею 1992 р.

У статті 1 Конвенції міститься таке визначення поняття «біженець». Таким вважається обличчя, яка була межами країни громадянства з цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, громадянства, приналежність до певної соціальної групи чи політичних переконань і який неспроможна або хоче користуватися захистом цієї країни або повернутися у ній внаслідок побоювань стати жертвою переслідування. Отже, правове регулювання становища біженців відповідно до Конвенції охоплює кілька аспектів:

- визначення поняття «біженець» закріплення принципів їхневисилки і невидачі;

- надання біженцям щодо низки питань правового режиму іноземців (наприклад, щодо цивільних, цивільно-процесуальних, кримінально-процесуальних, трудових прав);

- надання біженцям з певних питанням національного режиму (так, біженці, як й україномовні громадяни цієї держави, вирівняно у праві звернення до суду, отриманні початкової освіти, урядової допомоги, у питаннях оподаткування, захисту інтелектуальної власності).

Вступ Росії у Ради Європи додало нового потужного імпульсу роботу з забезпечення правами людини Російській Федерації.

Для Російської Федерації стало обов'язково керуватися у своїй практичній діяльності положеннями, які у основних нормативно-правові акти Ради Європи про права людини. Окремо зазначимо що з'явилася необхідність дотримання вимог, які у Європейської конвенції про видачу, Європейської конвенції про захист людини та основних свобод і протоколах до неї, Європейської конвенції з запобігання тортурам і нелюдського чи який так принижує звернення чинаказания[5].

Після приєднання до Конвенції 1951 р. у Росії 1993 р. було прийнято закон «Пробеженцах»[6]. У законі підкреслюється, що він виданий у відповідність до загальновизнаними нормами міжнародного права; у разі розбіжності міжнародного договору ЄС і Закону застосовуються правила договору, окрім тих випадків, коли це можуть призвести до обмеження прав біженців згідно із законом.

Друга категорія за міжнародні договори, складових правову базу інституту права біженців, - це конвенції універсального та регіонального характеру, що стосуються основних правами людини, застосовних до біженцям, або містять спеціальні становища, які регламентують їх статус.

До таких угод, які визначають фундаментальні прав людини, ставляться Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965), пакти про права людини (1966), Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських чи принижують гідність видів обігу євро і покарання (1984) і регіональні договори, Європейська конвенція про захист людини та основних свобод (1950), Європейська конвенція з запобігання тортурам і нелюдського чи який так принижує гідність звернення чи покарання (1987), Африканська хартія про основних правах (1981), Конвенція СНД про права та основних свобод (1995), Американська конвенція про права людини (1969).

Регіональні угоди з прав людини, збігаючись із універсальними у трактуванні права і свободи, мають ефективнішу судовою системою контролю над дотриманням державами на відміну механізму контроль над дотриманням універсальних конвенцій, здійснюванихквазисудебними органами - комітетами, укладання яких немає мають обов'язкової юридичної сили на розподіл державам.

Слід пам'ятати, що біженцям ставляться як особи, мають громадянство певного держави, а й особи, які мають громадянства. Збереження чи втрата обличчям своєї громадянства в останній момент визнання його біженцем впливає з його правової статус біженця. Відповідно до ст. 1 Конвенції державі, приймаючої біженців у своїй території, повинно бути різниці між біженцями,сохранившими громадянство або його втратили.

Звісно ж, що з головних положень, відображених у Конвенції, є затвердження принципуневисилки, за яким будь-яка особа, шукаюче притулок, може бути насильно повернуто на державу, у якому може піддатися різним переслідувань. З іншого боку, зазначена угода визначає статус біженця, вирішує питання медичного, соціального забезпечення та інших.

Поняття «біженець» застосовується до обличчя, яке:

1) перестав бути громадянином Російської Федерації;

2) перебуває межами країни своєю принциповою громадянською приналежності (а разі відсутності продукції певного громадянства - межами країни свого колишнього звичайного місце проживання);

3) залишило зазначену країну на силу цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, громадянства, національності, приналежність до певної соціальної групи чи політичних переконань;

4) неспроможна (не хоче) користуватиметься його захистом (повернутися до неї) внаслідок такі побоювання.

До біженцям не ставляться звані економічні біженці, які залишають країну з економічних міркувань. Не претендує тут на статус біженця обличчя, скоїла злочин проти світу, військове злочин чи злочин проти людяності; скоїла раніше тяжкий злочин неполітичного характеру.

У принципі так, держава мусить надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж до урядової допомоги, всі вони прирівнюються до місцевих громадянам. Заборонено накладати стягнення на біженця за незаконний в'їзд. Держави наскільки можна полегшують асиміляцію біженців. Особливого значення має правило про неприпустимість висилки біженців у країну, де їх життю або свободі загрожує небезпека.

Відомі ситуації масового вигнання частини громадян під час громадянської війни. У разі інші держави змушені приймати іноземних громадян, у ролі біженців, що створює серйозні проблеми. У цьому іноземне держава вправі вимагати повернення цих осіб, а вітчизняне держава мусить прийняти своїх громадян, і забезпечувати їхню права.

Контроль над виконанням прав біженців здійснюється Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, статут якого було затверджений Генеральної Асамблеєю ООН в 1950 р.

Перше визначення поняття „біженець”, запроваджене в Угоді 1926 р. про видачу посвідчень особи російським та вірменським біженцям, отримало суто категоріальний характер, оскільки надання статусу біженця було можливим лише для певної категорії громадян, які тікали з конкретної країни. Однак стрімке зростання в Європі чисельності втікачів від переслідувань з боку державної влади вимагало постійного перегляду категорії „біженець”. Поширення у другій половині ХХ ст. проблеми біженців з європейського континенту на інші регіони світу обумовило потребу у визначенні універсальних критеріїв, яким повинна відповідати особа, що претендує на статус біженця. На міжнародному рівні такі критерії, а також права та обов’язки цієї категорії мігрантів були зафіксовані у Конвенції ООН про статус біженця 1951 р., а Протокол до Конвенції 1967 р. остаточно ліквідував усі часові та географічні обмеження. Положення міжнародно-правового визначення поняття „біженець”, закладені у цих документах, були покладені до основи інших міжнародних договорів та угод, а також відповідних національних нормативно-правових актів більшості держав світу

В 1920-1930-ті роки біженці стали феноменом західноєвропейського суспільства, виокремлено дві основні групи чинників міжвоєнного біженства. Першу з них становлять переслідування осіб на підставі їх національної, етнічної чи релігійної приналежності. З причини переслідування за вищеназваними ознаками залишали території колишньої Оттоманської імперії християнські біженці (вірмени, греки, болгари, ассирійці та асиро-халдейці). Особливо виразно чинники переслідування на національному ґрунті простежувалися в ході масової єврейської еміграції з Німеччини після 1933 р. Другу групу складають політичні чинники, що полягали у переслідуванні нововстановленою в цій державі владою своїх політичних опонентів. Втеча з політичних причин у міжвоєнні роки мала місце практично в усіх європейських країнах, де існували тоталітарні режими. Перша та найбільш масова хвиля політичних біженців відбулася після більшовицької революції 1917 р. у Росії та остаточної поразки Білої Армії в ході Громадянської війни. Подальші хвилі політичних біженців в Європі виникали з встановленням фашистських і авторитарних режимів (Італія, Португалія, Німеччина, Іспанія). Однак такий поділ чинників біженства є достатньо умовним, оскільки нерідко прагнення особи втекти з країни було зумовлено переслідуванням цієї особи як за національною чи релігійною ознакою, так і через її політичні переконання.

Після Другої світової війни проблема біженства набуває більш складного та суперечливого характеру. Основними джерелами біженства до Західної Європи в цей період були соціалістичні держави Східної Європи та Радянський Союз, а також країни Третього світу. Серед східноєвропейських біженців умовно можна визначити три категорії: 1) переміщені під час Другої світової війни особи, які відмовлялися від репатріації через неприйняття комуністичної ідеології та радянської політичної практики, через побоювання звинувачень у державній зраді та переслідувань з причин політичних переконань, соціальної приналежності, а також з підстав національного та релігійного характеру (друга половина 1940-х – початок 1950-х рр.); 2) біженці, що втекли з Угорщини та Чехословаччини в результаті відомих подій, відповідно, 1956 та 1968ррр. (друга половина 1950-х – 1960-і рр.); та 3) біженці, які з'явилися внаслідок зростання міжнаціональної та міжрелігійної напруги під час розпаду соціалістичного блоку держав і СРСР (1990-і рр.). Масове біженство з країн Третього світу до західноєвропейських країн було зумовлено як чинниками виштовхування (конфлікти на ґрунті релігійних, етнічних, національних, расових, кланових чи мовних розбіжностей, жорстока політика місцевих диктаторів), так і факторами притягання (сприятлива політика надання притулку в державах Західної Європи, їх економічна та політична стабільність).

Розпад Радянського Союзу привів до того, що велика кількість людей втратила зв’язки з історичною батьківщиною і стали громадянами іноземних держав, які в минулому були союзними республіками. В багатьох таких державах почали притискати населення інших національностей. Форми утисків прав і свобод набували різноманітних форм. Як приклад, можна навести ситуацію, яка склалася в країнах Балтії по відношенню по відношення до російськомовного населення: відмова надавати громадянство, поява обмежень у виборі професій, російські школи почали кількісно скорочуватися, засоби масової інформації почали заборонятися. Це призвело до масового переселення. Крім того в різних регіонах колишнього Радянського Союзу спалахують міжнаціональні конфлікти, що також призводить до змушеного переселення. Не можна обійти увагою ще й той факт, що в країнах Східної Європи відбулися бурхливі події. Громадянська війна на міжнаціональному та релігійному ґрунті в республіках бувшої Югославії змусили тисячі людей шукати притулку в інших країнах. І хоча імміграція із-за кордону не носить такого масового характеру як із країн СНД, але й ця категорія людей потребує правового регулювання їх статусу на території України. Україна зіткнулася з проблемою міграції. Виникла гостра необхідність вирішення складних питань громадянства і забезпечення прав людей. І в грудні 1993 року був прийнятий закон “Про біженців”. Цей закон визначає статус біженців, в ньому встановлюються економічні, соціальні і правові гарантії захисту їх прав і законних інтересів на території України у відповідності до Конституції України, принципів та норм. Україна дотримується міжнародних зобов’язань щодо захисту прав людини, яка вимушено залишила країну своєї громадянської належності або країну свого постійного проживання. (Конвенція 1951р. про статус біженців, Протокол 1967р., що стосується статусу біженців) Ст..1 Закону “Про біженців” дає таке визначення поняттю “біженці”. Біженець – це особа, яка не є громадянином України і яка у наслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або через політичні переконання вимушена покинути територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання) і не може чи не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань. У даному визначенні, основою для звернення за отримання статусу біженця вступають обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками, перерахованими вище. Особами, які клопочуть про визнання біженцями можуть бути: • Іноземні громадяни, які прибули або бажають приїхати на територію України; • Особи без громадянства, які прибули, або бажають приїхати на територію України; • Іноземні громадяни чи особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах. В законі “Про біженців” визначені і умови, при яких особа не може бути визнана біженцем. Основні положення є такими: Біженцем не може бути визнаним: • Особа, яка здійснила злочин проти миру і людства чи інші важкі злочини; • Особа, яка винна у вчиненні дій, які суперечать межі і принципам Організації Об’єднаних Націй; • Особа за якою компетентні органи влади держави, в якій вона проживала, визнають права і обов’язки, пов’язані з громадянством цієї держави; • Особи які користується захистом і (чи) допомогою інших організацій та установ ООН, окрім верховного комісара ООН по справам біженців. • Особи, які залишили місце проживання з економічних причин, або внаслідок голоду, епідемії чи надзвичайних ситуацій природного, або техногенного характеру. 3. Порядок набуття статусу біженця. Для отримання статусу біженця необхідно, щоб особа, яка виявила бажання бути визнаною біженцем і досягла 18 років, звернулася особисто, чи через уповноваженого на те представника ( у випадку, якщо особа за станом здоров’я не може звернутися особисто) з клопотанням у письмовій формі у відповідний орган міграційної служби України. Таким органом може бути: • Дипломатичне представництво чи консульська установа України, якщо дана особа не перебуває на території України; • Пост імміграційного контролю державного органу виконавчої влади по міграційній службі, а за його відсутності – орган прикордонного контролю державного органу виконавчої влади; • Орган прикордонного контролю органу виконавчої влади по прикордонній службі, чи територіальний орган державного органу виконавчої влади по внутрішнім справам при вимушеному незаконному перетину Державного контролю України; • Територіальний орган державного органу виконавчої влади по імміграційній службі, якщо особа перебуває на законній підставі на території України. Після того, як клопотання про визнання особи біженцем було подано до одного з перерахованих вище органів, проводяться такі процедури:• Клопотання попереднього розглядають по суті; • Приймається рішення про видачу свідоцтва про розгляд клопотання по суті, або про відмову у розгляді клопотання. Таке свідоцтво видається на руки особі, яка звернулася із клопотанням; • Клопотання розглядається по суті; • Приймається рішення про визнання біженцем або відмова у визнанні біженцем; • Видається посвідчення біженця, або у випадку відмови повідомлення про відмову у визнанні біженцем; Такі основні етапи процедури набуття статусу біженця. Роздивимось тепер більш ретельно кожен з цих етапів. Особа, яка зацікавлена у набутті статусу біженця, зобов’язана надати документи, які засвідчують особистість, заповнити анкети і відповісти на питання під час індивідуальної співбесіди з працівниками міграційної служби. При відсутності документів, які засвідчують особистість, проводиться установлена законом та іншими нормативно-правовими актами процедура ідентифікації особистості, включаючи дактилоскопію. Ст.4 Закону “Про біженців” визначає термін подачі клопотання, яке подається до органу прикордонного контролю, в пост імміграційного контролю органа виконавчої влади по міграційній службі, а саме 3 дні від дня надходження клопотання. Після цього здійснюється попередній розгляд клопотання у такому порядку: 1. клопотання людини, яка знаходиться за межами території України, попередньо розглядається дипломатичним представництвом чи консульською установою протягом одного місяця від дня надходження клопотання ; 2. клопотання особи, яка знаходиться в пункті пропуску через Державний кордон України чи на території України, попередньо розглядається постом імміграційного контролю чи територіальним органом державного органу виконавчої влади по міграційній службі протягом 5 робочих днів з моменту надходження клопотання. Рішення про видачу свідоцтва про розгляд клопотання по суті приймається дипломатичним представництвом чи консульською установою за місцем подачі клопотання або постом імміграційного контролю чи територіальним органом державного органу виконавчої влади по міграційній службі. Рішення дипломатичного представництва чи консульської установи про видачу свідоцтва і матеріали попереднього розгляду клопотання направляються в державний орган виконавчої влади по міграційній службі для видачі свідоцтва і розгляду клопотання по суті. Рішення про визначення біженцем приймає державний орган виконавчої влади міграційної служби чи його територіальним органом за підсумками розгляду клопотання по суті. Особа, яка була визнана біженцем і досягла 18 років, видається посвідчення встановленої форми. Це посвідчення є документом. Особа, яка визнана біженцем на строк до трьох років і може продовжуватися на кожний наступний рік при збереженні за місцем попереднього проживання особи обставин, які передбачені підпунктом 1, пункту 1 ст.1. Закону “Про біженців”. Особі, яка претендує на статус біженця може бути відмовлено в реєстрації клопотання по зазначеним законом обставинами, а саме: • у відношенні людини порушено кримінальну відповідальність; • відсутність обставин в країні місця проживання, які дають підстави для визначення біженцем; • Якщо особа отримала раніше обґрунтовану відмову в будь-якій державі, учасниці Конвенції 1951р. Протоколу 1967 року, якщо законодавство про визначення біженців в ньому не суперечить українському; • У випадку прибуття з території держави, де особа могла бути втзнана біженцем; • У випадку, коли особа залишила державу проживання не за зазначеними законом обставинами, а боїться покарання за незаконний виїзд чи здійснене правопорушення на території зазначеної держави; • Якщо особа при вимушеному незаконному перетині кордону України не звернулася в зазначений термін із клопотанням; • У випадку відмови повідомити дані про себе і надати інформацію про причини прибуття; • У випадку, коли особа перебуває у шлюбі з громадянином України і має можливість отримати дозвіл на постійне проживання; • Якщо згаданий дозвіл на постійне проживання вже отримано. У випадку відмови особі, яка подала клопотання про визнання його біженцем протягом п’яти днів направляється до дипломатичного представництва чи консульської установи рішення про відмову, після чого протягом трьох днів даній особі направляється повідомлення про відмову із зазначенням причини відмови, порядку оскарження рішення і пояснення правового статусу особи та членів його родини на території України. У випадку відмови особи, яка подала клопотання у пункті перетину кордону, дана особа зобов’язана залишити територію України протягом трьох днів з моменту отримання повідомлення. Факт отримання особами, які претендують на статус біженця свідоцтва про реєстрацію клопотання є підставою для надання гарантованого законодавством мінімуму прав та пільг і покладення на них певних обов’язків: • Право на користування послугами кваліфікованого перекладача; • Право на одноразову грошову допомогу;• Право на отримання їжі і медичної допомоги, на сприяння по проходженню професійної перепідготовки чи працевлаштування; • Право на отримання інформації відносно своїх прав чи обов’язків і законодавства, яке стосується статусу біженців. Обов’язки: • Дотримання Конституції України, Законів, діючого законодавства країни; • Дотримання правил проживання в центрі тимчасового розміщення і встановлених санітарно-гігієнічних норм; • Проходження медичного огляду в обсязі, встановленому законодавством. Якщо особа отримала статус біженця, відповідно законодавству розширюється коло його прав: • На роботу по найму; • На підприємницьку діяльність; • На соціальний захист, у тому числі соціальну допомогу; • Право влаштовувати дітей у дошкільні заклади, загальноосвітні установи. Особа, яка отримала статус біженця має право отримати документ, який дає їй право виїздити за межі України, на добровільну репатріацію. 4. Правові розбіжності в статусах біженця і змушених переселень. В цілому ці статуси мають багато схожих рис. Але між ними є й різниця. Перш за все це наявність громадянства України. Біженці не можуть бути громадянина ми України. Змушеними переселенцями навпаки визнаються в основному громадяни України. Цим зумовлена більш широка система пільг, передбачених для них законодавством. Біженці, які не виступають громадянами України обмежені і в деяких політичних правах: • Право на мирні мітинги та демонстрації; • Право на участь в управлінні справами держави; • Право вибирати і бути обраним в органи державної влади і органи місцевого самоуправління; • Право на участь у референдумі, на участь у здійсненні правосуддя; Також біженці не виконують певних обов’язків (не несуть військову службу). 5. Порядок втрати статусу біженця. Підстави для втрати особою статусу біженця (пункт1, ст..9) 1. Особа втрачає статус біженця у випадку отримання дозволу на постійне проживання на території України, або після набуття громадянства. 2. Якщо знову добровільно використав захист держави своєї громадянської приналежності. 3. Якщо особа позбавлена громадянства, знову його добровільно набула. 4. Якщо набула громадянство іноземної держави і користується захистом держави своєї нової громадянської приналежності. 5. Якщо добровільно повернулася до держави, яку залишила. 6. Якщо не має певного громадянства і може повернутися до держави свого попереднього проживання, в зв’язку з тим, що обставини, які змусили його виїхати більше не існують. Повідомлення про позбавлення або втрату статусу біженця вручається особі протягом трьох днів з моменту прийняття рішення. У такому випадку посвідчення біженця визначається не дійсним і має бути повернуто у відповідні інстанції. Особа, яка втратила або була позбавлена статусу біженця, може оскаржити дане рішення в судовому порядку або у вищих інстанціях протягом одного місяця з дня отримання повідомлення. До прийняття рішення по скарзі за особою зберігається всі передбачені законом права і обов’язки. Якщо скарга не буде задоволена, особа разом із всіма членами своєї родини зобов’язана покинути територію України протягом трьох днів з моменту отримання повідомлення про відмові на скаргу, якщо не має інших законних підстав для перебування на території України. В цілому правовий статус біженців визначається законодавством країни і дозволяє особам, які мають або бажають набути даний статус, реалізувати весь комплекс прав людини і громадянина.