2. Інформаційний обсяг навчальної дисципліни «історія одеської школи права»

Форма

навчання

Назва навчального підрозділу

Курс

Семестр

Лекції

Практичні (семінарські)

Всього ауд. год.

Самостійна робота

Всього годин

Форма контролю

денна

Інститут прокуратури та слідства

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

ф-т Підготовки професійних слідчих

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

Ф-т Цивільної та господарської юстиції

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

Факультет адвокатури

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

Факультет соціально-правовий

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

Ф-т міжнар-правових відносин

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

Ф-т судово-адміністративний

1

2

16

12

28

16

44

залік

денна

Юридичний коледж

1

2

16

12

28

16

44

залік

№/№

Теми занять

Загальна кількість годин

Кількість

лекцій-них год.

Кількість

семінарсь-ких годин

Самостій-на робота

1

Предмет і завдання курсу «Історія Одеської школи права», його періодизація та історіо­графія, методи дослідження.

4

2

2

2

Закладення підвалин юридичної освіти в Одесі в умовах реформування освітньої системи в Російській імперії

4

2

2

2

3

Започаткування історико-правової, цивілістичної та кримінальної шкіл права в Імператорському університеті в Одесі.

6

2

2

2

4

Формування та розвиток традиції Одеської школи права в радянський період та її наукові здобутки

6

2

2

2

5

Утворення Національного університету «Одеська юридична академія» – найважливіший етап у формуванні сучасної Одеської школи права.

8

2

2

4

6

Видатні вчені та основні напрямки розвитку Одеської школи права на сучасному етапі.

10

4

4

2

7

Наукові та культурні зв’язки НУ «Одеська юридична академія» з іншими ВНЗ. Особистий внесок академіка С. В. Ківалова в розвиток НУ «ОЮА».

6

2

2

Всього

44

16

12

16

3. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

до вивчення курсу «Історія Одеської школи права»

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ «ІСТОРІЯ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ ПРАВА»,

ЙОГО ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ, МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ.

План

1.Предмет дисципліни «Історія Одеської школи права», її функції та завдання.

2.Поняття наукової школи, її ознаки та функції.

3.Періодизація дисципліни «Історія Одеської школи права».

4.Методи та принципи дослідження дисципліни «Історія Одеської школи права».

5.Історіографія та джерела дисципліни «Історія Одеської школи права».

6.Витоки юридичноїосвіти на українських землях.

1. Предмет дисципліни «Історія Одеської школи права», її функції та завдання.

Європейський контекст цивілізованого розвитку обумовив динамічні перетворення у сучасному українському суспільстві. Однак започатковані трансформаційні процеси в усіх сферах життя вітчизняного соціуму, впровадження світових стандартів у практику державотворення, орієнтація внутрішньої та зовнішньої політики на характерні цінності вимагають докладного наукового обґрунтування, з’ясування історичних витоків їх формування, прогнозування результатів втілення, а також виокремлення тих проблемних аспектів, які потребують посиленої уваги і науковців, і практиків. З огляду на те, що правова система України також є суб’єктом активних прогресивних перетворень, перелік проблемних тем, які є особливо актуальними в умовах сьогодення, необхідно доповнити питанням формування національних правових шкіл з високим рівнем наукових показників та самобутності. Класичним став вислів вченого В. фон Гумбольдта, який слушно зауважив, що університет – це місце, де проводять дослідження, а потім викладають те, що дослідили. В Національному університеті «Одеська юридична академія» вже достатньо тривалий час здійснюються наукові розвідки юридично-біографічного та науково-історичного спрямування, які висвітлюють становлення та розвиток правової науки в Одесі, а також наукові здобутки представників Одеської школи права, їх вплив на розвиток національної правової думки. Зокрема, можна виділити дисертаційне дослідження І. В. Корнієнко «Науково-юридична та педагогічна спадщина Є. В. Васьковського» (зах. 2013, наук. кер. – М. Р. Аракелян), наукові напрацювання Л. П. Арнаутової, М. А. Дамірлі, А. В. Дзевелюка, М. І. Пашковського, Т. Р. Короткого, Є. О. Харитонова та ін.).

Таким чином, ми можемо говорити про оформлення окремого наукового напрямку та спеціального навчального курсу в межах історико-правової науки України, в якому досліджуються питання становлення та розвитку Одеської школи права, наукова спадщина та юридична біографістика видатних представників цієї школи. Складовими вказаного наукового напрямку є дослідження галузевого спрямування: становлення Одеської школи міжнародного, цивільного, кримінального права та ін.

В більшості енциклопедій терміна «школа права» не існує. В авторському баченні «Школа права» – напрямок в галузі юридичної науки, створений колективом вчених в цій галузі наукових знань.Підготовлений курс розвиває кращі традиції українськоїісторико-правової біографістики, як частини гуманітарного та правового знання і важливого явища суспільно-політичного та культурного життя держави. Предмет дослідження дисципліни « Історія Одеської школи права» становить історична біографістика та правова спадщина представників цієї школи, визначення їх впливу на розвиток національної та світової правової думки.

Дисципліна «Історія Одеської школи права», виконує декілька соціально значимих функцій. Перша – пізнавальна, що інтелектуально розвиває.

Друга функція – світоглядна. Історія створює документально точні повісті про видатні події минулого. Світогляд – погляд на світ, суспільство, закони його розвитку – може бути науковим, якщо спирається на об’єктивну реальність. В суспільному розвитку об’єктивна реальність – це історичні факти. Щоб висновки історії стали науковими, необхідно вивчати всі факти, що відносяться до даного процесу в їх сукупності.

Третя функція – виховна. значення. Знання історії формує якості громадянина.

Вивчення минулого привчає мислити історичними категоріями, бачити суспільство в розвитку, оцінювати явища суспільного життя по відношенню до їх минулого і співвідносити з наступним ходом розвитку подій.

2. Поняття наукової школи, її ознаки та функції.

Наукова школа – один з типів наукового співтовариства, особлива форма кооперації наукової діяльності. Розвиток багатьох напрямків науки пов'язаний з діяльністю наукових шкіл.

Наукова школа є таким соціальним феноменом науки, який дозволяє розглянути когнітивні та соціальні характеристики наукової діяльності в їх єдності і взаємозумовленості. Наукова школа утворює ту динамічну одиницю науки, яка забезпечує спадкоємність наукового знання і створює оптимальні умови для його розвитку.

Поняття про школу існувало вже в давнину. Як соціальна форма розвитку пізнання наукова школа грала істотну роль в епоху античності.

Ранні досягнення математичних, природничих і філософських досліджень були значною мірою обумовлені взаємопереплетінням діяльності великих, іменитих шкіл і характерних для них взаємин вчитель-учень. Характеризуючи античну науку, видатний філософ Виндельбанд зазначав, що окремий вчений, вступаючи в одну з великих шкіл, набував тверду опору для своєї точки зору і певні принципи підходу до його питань і предметів. Відомо, що розвиток античної філософії здійснювався в рамках конкретних філософських шкіл, а також завдяки спадкоємності і протистоянню між ними. Історичні особливості зародження, розвитку та занепаду цих шкіл отримали відображення в історії філософської думки. Боротьба шкіл, що брала часом запеклі форми, найчастіше просувала вперед наукову думку, забезпечувала збільшення наукового і філософського знання.

Поняття «наукова школа» багатозначне і має різні смислові відтінки. Етимологія слова вказує на те, що первісною функцією школи була виховна. Школа служила каналом комунікації вчителя з учнями, створювала особливе поле спілкування, за допомогою якого учні долучалися до наукових традицій, ідей, висунутих вчителем, і методів дослідження. Наукову школу часто позначають іменем видатного вченого (школа Резерфорда, школа Бора, школа Сеченова і т. п.), Іноді назвою університетського міста (наприклад. Оксфордська школа); говорять також про національні наукові школи (наприклад, російська школа нейрофізіології). Найважливішою, атрибутивної функцією наукової школи є трансляція системи знань. Історія кожної школи неповторна, як і біографія кожного вченого – її засновника. Кожна школа в науці відрізняється лише їй притаманними властивостями. Відтворення відомого, стандартного знання, винахід винайденого суперечить природі науки. Тому функція навчання, прилучення до традиції нерозривно з’єднана в науковій школі з пошуком нового знання і нових методів вирішення завдань.

Наукова школа – це особливий феномен, пов’язаний з іншими науково-соціальними об’єднаннями та структурами науки, такими, як дисципліна, науковий напрямок, організація (інститут, лабораторія, сектор, кафедра), «невидимий коледж» та ін. Для того, щоб виявити характер взаємовідносин наукової школи з безліччю інших структурно-динамічних одиниць науки, необхідно виявити її відмінність від цих утворень. Ідентифікація наукової школи є однією з найскладніших проблем наукознавства і вимагає комплексного підходу.

Найважливіші, інваріантні риси наукової школи, що дозволяють відрізнити даний тип наукового співтовариства від інших його видів, полягають у наступному:

1. Наукова школа – особлива форма кооперації наукової праці;

2. Основою наукової школи є наукова ідея і дослідницька програма, яку розвивають і реалізують всі члени даного наукового співтовариства;

3. Творцем школи є великий вчений, який висунув наукову ідею і сформулював основи дослідницької програми для її розробки, що володіє особистим і науковим авторитетом для всіх учасників наукової школи. У переліку заслуг вченого почесне місце відводиться створенню власної наукової школи;

4. У процесі розробки дослідницької програми і вирішення наукової проблеми відбувається одночасне навчання і виховання вчених, підвищення їх наукової кваліфікації (у т. ч. навчання в аспірантурі, підготовка та захист кандидатських і докторських дисертацій, навчання експериментальній майстерності і методам теоретичних досліджень). При цьому дослідні цілі і завдання підготовки наукових кадрів виступають в науковій школі як рівнозначні;

5. Учасників наукової школи об’єднують спільні духовні та соціальні цінності, які проявляються в мотивації наукової діяльності, моральній підвалині, що характеризує соціально-психологічний клімат і міжособистісні відносини між вченими і керівником школи, особливий стиль наукового мислення, що спонукає до творчості. Відносини координації, неформальні особисті контакти (горизонтальні зв’язки) в науковій школі превалюють над відносинами формальної субординації (вертикальними зв’язками);

6. У науковій школі створюються умови для вільного виявлення індивідуальних здібностей і творчого зростання кожного учасника школи;

7. Наукова школа проходить в процесі свого розвитку необхідні стадії – виникнення, розквіту, кризи і розпаду.

Терміном «наукова школа» позначаються такі основні типологічні форми: а) науково-освітня школа; б) школа – дослідницький колектив; в) школа як науковий напрям, яка має за певних соціально-історичних умовах національний, а іноді й інтернаціональний характер. Однак в «чистому» вигляді ці типологічні форми наукової школи зустрічаються досить рідко, і справжня наукова школа об’єднує найчастіше ці три іпостасі.

У літературі розрізняють «класичні» та «сучасні» наукові школи. Видатний вчений К. Ланге (1973) бачить основну відмінність між ними в тому, що нібито класичні школи створюються виключно при університетах, тоді як «сучасні» можуть виникати на базі науково-дослідних інститутів. На наш погляд, дана відмінність не є суттєвою. Більш вагома відмінність сучасної наукової школи від «класичної» полягає в тому, що вчені, які належать до сучасної наукової школи, можуть одночасно працювати в інших формальних наукових установах, проте повинні підтримувати неформальну співпрацю зі «своєю» школою, розвивати і реалізовувати дослідницьку програму, бути носієм цінностей і стилю наукового мислення, що становлять характерні риси школи, з якою дослідник пов’язаний своїм корінням.

У концепції американського філософа і історика Т. Куна, як відомо, стрижневим є поняття парадигми. Спочатку Кун визнавав феномен школи невластивим «нормальній науці». Предпарадигмальний же період науки характеризувався протиборством наукової школи. З твердженням парадигми і переходом до «нормальної науки» ситуація змінюється, школи зходять зі сцени. При цьому встановлюється спільність теоретичних і методичних позицій всіх представників даної дисципліни. Однак подальший розвиток науки призводить до виявлення фактів, які неможливо пояснити за допомогою панівної парадигми, в «нормальній» науці настає криза. Тоді, як і в передпарадигмальний період, наукове співтовариство знову розпадається на школи. Наукова революція кладе край пануванню старої парадигми; на зміну їй встановлюється нова.

Згодом, під впливом критики, Кун відмовився від трактування наукових шкіл як несумісних з «нормальною» наукою і парадигмою. Термін же «парадигма» зайняв настільки міцні позиції у всіх галузях знання, що багато послідовників Куна і дослідників науки стали називати парадигму найважливішим критерієм наукової школи.

У 70-і рр. радянським психологом і наукознавцем М. Г. Ярошевським була розроблена досить продуктивна трьохаспектна модель науки, в т. ч. в її застосуванні до наукової школи. Відповідно до даного підходу, жоден феномен науки, і насамперед наукової школи, не може бути адекватно описаний поза системою трьох координат: предметно-логічної, соціально-наукової та особистісно-психологічної. Основною одиницею аналізу наукової школи в цьому випадку виступає дослідницька програма, що включає ці три взаємодіючих компонента (на відміну від «одноплощинного», чисто логічного розуміння програми Лакатосом).

Найважливіше значення для формування наукової школи має наукова ідея, висунута лідером наукової школи і яка отримує розвиток в реалізації дослідницької програми. У розробці та реалізації дослідницької програми під керівництвом голови школи приймають участь всі її члени.

Наукова школа об’єднує вчених, які підтримують висунуту лідером наукову ідею або теорію в якості парадигми, а запропонований ним метод – як спосіб вирішення наукових проблем. Ця ідея (або теорія) і розвивається в дослідницьку програму, яка дає опорні точки, дозволяє побачити в певному ракурсі об’єкт дослідження, перспективу аналізу наукової проблеми.

Наукова школа – це приклад наукового співтовариства, в якому вплив на нього особистісних якостей лідера особливо оголений. Вчений формується не тільки під безпосереднім впливом наукових ідей, а й під впливом людей, що складають наукове оточення, їх особистісних властивостей, ціннісних орієнтацій, культури, стилю мислення, мотиваційних установок і т. п.

Важливим чинником, що об’єднує вчених в наукову школу, є стиль наукового мислення. Як зазначає американський соціолог науки Д. Раветц, поняття стилю проливає світло на цілий ряд соціальних і психологічних аспектів наукової діяльності та на функціонування наукових шкіл. Стиль вчителя передається його учням, визначає спосіб міжособистісного спілкування в науковій школі, мотивацію наукової діяльності її членів. На думку Д. Раветца, деякі характерні риси наукової школи можуть бути ідентифіковані на основі неформального розуміння стилю.

Разом з тим, діяльність окремого вченого, що належить до наукової школи може бути відносно автономна в тому сенсі, що він може самостійно розробляти певний аспект наукової проблеми, «власну ділянку» загального дослідного поля, використовуючи дослідницьку програму і категоріальний апарат, вироблений школою. Результати ж діяльності вченого будуть його власним внеском у досягнення наукової школи і будуть інтегровані в загальний результат вирішення проблеми. Одним з важливих моментів, що становлять мотивацію наукової діяльності, є визнання цього вкладу іншими вченими і перш за все тими, хто належить до тієї ж наукової школи.

Наукова школа може перетворитися на форму певної ізоляції вчених від іншої частини наукового співтовариства, якщо вона обмежує комунікації вчених з представниками інших наукових шкіл, що тягне за собою звуження наукового кругозору, творчих ідей, ігнорування інших, альтернативних підходів до вирішення наукових проблем. У тих випадках, коли ізоляціонізм, боротьба за виживання своєї дослідницької програми і за самозбереження наукової школи починають домінувати над творчим підходом та дослідницькими цілями, настає криза даної наукової школи, яка з неминучістю призводить до її розпаду.

Наукова школа (НШ) – неформальний творчий колектив дослідників різних поколінь, об’єднаних загальною програмою і стилем дослідницької роботи, які діють під керівництвом визнаного лідера. Це об’єднання однодумців, що розробляє життєво важливі для суспільства проблеми під керівництвом відомого в певній галузі дослідника, має значні теоретичні і практичні результати своєї діяльності, визнані у наукових колах і сфері виробництва.

У діяльності наукової школи реалізуються такі основні функції:

• виробництво наукових знань (дослідження і навчання);

• поширення наукових знань (комунікація);

• підготовка обдарованих вихованців (відтворення).

Науковій школі властива сукупність ознак, які дають змогу ідентифікувати таке творче об’єднання дослідників. Головною ознакою НШ є ефективне засвоєння і дослідження її членами актуальних проблем з висунутих керівником наукових напрямів. Мінімальний цикл, що дає підстави фіксувати існування школи, становлять три покоління дослідників: засновник школи – його послідовник – учні послідовника.

Ключова фігура НШ – її лідер, ім’ям якого названо школу. Це – видатний, авторитетний учений, котрий розробляє фундаментальні та загальні питання науки, продукує ідеї, нові напрями досліджень, здатний об’єднати навколо себе колектив однодумців.

Серед інших ознак НШ виділяють такі:

• багаторічна наукова продуктивність, що характеризується як кількісними (кількість публікацій, посилань), так і якісними показниками (лідер і члени НШ є авторами фундаментальних наукових праць, членами редколегій провідних професійних журналів і збірників);

• широта проблемно-тематичного, географічного, хронологічного діапазонів функціонування НШ;

• збереження традицій і цінностей НШ на всіх етапах її становлення та розвитку, забезпечення спадкоємності в напрямах наукових досліджень, стилю наукової роботи;

• розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості для наукових дискусій як у професійній пресі, так і в спілку ванні;

• об’єднання в НШ певного кола талановитих учених, постійне її поновлення обдарованими вихованцями – послідовниками лідера, здатними до самостійного пошуку;

• постійні комунікаційні зв’язки (горизонтальні і верти кальні) між учителем та учнями, рядовими членами школи;

• активна педагогічна діяльність (кількість здобувачів, аспірантів, докторантів, підручників, навчальних посібників, розробка нових курсів);

• офіційне визнання державою (науковою спільнотою) важливості наукових досліджень НШ (число академіків, док торів, кандидатів наук, професорів, доцентів, заслужених діячів і працівників).

Вважається, що лідером НШ є переважно доктор наук. У її складі має бути не менше трьох докторів наук за спеціальністю. Проблематика наукових досліджень учнів обов’язково має бути пов’язана з тематикою вчителя – лідера школи. Інколи вказують на географічну дислокацію як одну з ознак школи. Ця формальна ознака може бути використана як додаткова в процесі ідентифікації НШ.

Найпоширенішим методом ідентифікації НШ є вивчення потоку кандидатських і докторських дисертацій науковців, які входять до цього неформального колективу. Такий підхід правомірний, оскільки виявляє взаємовідносини «вчитель – учень», що є особливо суттєвим для НШ. Він є ефективним, оскільки дає змогу отримати конкретні результати, що базуються на кількісних даних про захищені під керівництвом того чи іншого вченого дисертації, свідчить про відповідність тематики дисертацій учнів проблематиці дисертації лідера. Цей метод простий, оскільки зводить завдання ідентифікації до встановлення формальних показників. Виявленням документальних потоків методом контент-аналізу можна дослідити змістовну єдність проблематики НШ. Бібліометричні методи допомагають вивчити частоту цитування праць керівника його учнями.

Видатний вчений А. М. Лушніков слушно вказував на те, що поняття «школа», в тому числі стосовно права, є неоднозначним. По-перше, під нею розуміють напрямки наукової думки і педагогічної практики, створені окремими провідними вченими або групами вчених, які поділяють схожі методологічні установки (наприклад, історична школа права). По-друге, досить часто обмежуються лише національними школами права. Обидва ці підходи обґрунтовані. По-третє, наукові школи прив’язують до певних університетських міст, наукових центрів чи навіть регіонів.

Одеську школу права утворюють три компоненти: 1) особистісний (вчителі, учні, адміністрація, технічний персонал навчального закладу, науково-дослідних установ тощо); 2) матеріальний (матеріальна база навчального процесу); 3) соціокультурний (соціальне і культурне середовище в місті або населеному пункті, де розташований навчальний заклад чи навчальна установа).

Вважаємо також, що варто виділити ще методологічний компонент, який охоплює методологічний підхід до вирішення наукових проблем, світоглядну позицію дослідника, методику і техніку дослідницької діяльності. Саме цей компонент значною мірою визначає результати пізнавальної діяльності, в якій тісно взаємопов’язані предметна і методологічна складові.

Наукова школа – це сукупність осіб, пов’язаних формальним або неформальним учнівством, і об’єднаних спільною науковою ідеологією. Термін «наукова ідеологія» позначає в даному випадку сукупність ідей, які визначають: 1) підхід ученого до вибору проблеми дослідження; 2) спосіб постановки завдань і підхід до їх вирішення; 3) розуміння змісту і цілі наукової роботи. При цьому наукову ідеологію не можна підміняти науковою тематикою чи методикою. Адже не будучи пов’язаним формальним учнівством або зовсім відхилившись від тематики вчителя, дослідник може зберегти належність до наукової школи, сприйнявши наукову ідеологію цієї школи.

Видатний вчений К. Л. Томашевський під науковою школою (в інтегративному ключі) розуміє колектив учених, викладачів, аспірантів, здобувачів, а в окремих випадках і обдарованих студентів, об’єднаних спільними науковими цілями під керівництвом одного або декількох лідерів для вирішення науково-дослідницьких задач (інколи формалізованих у науково-дослідницьку програму), який бере участь у підготовці наукових кадрів і (або) розвиває один або декілька спільних наукових напрямків.

На думку іншого вченого В. М. Гураш, ознаки, які характеризують поняття «наукова школа», можна об’єднати у дві групи: формальні і змістовні.

Змістовні ознаки вказують на сутнісну узгодженість наукових досліджень у науковій школі, до них належать: спільність основного кола завдань, які вирішують у науковій школі, для всіх її представників; спільність принципів і методологічних прийомів вирішення завдань; створення і втілення у життя наукової програми, основою котрої є незмінні принципи, моделі і понятійно-термінологічний апарат; запровадження групи нових категорій і понять, що ґрунтовніше відображає природу досліджуваних явищ; інтегрування усіх напрацювань у вигляді непересічного наукового напряму.

Зауважимо, що для запровадження групи нових категорій потрібно мати вагомі підстави. Тому це не може бути характерною змістовною ознакою наукової школи. Хоча особливістю сучасного періоду розвитку науки трудового права виступає переосмислення багатьох усталених понять, категорій методологічного порядку, що мають теоретичну і практичну значимість. Не зовсім зрозумілою є така змістовна ознака, запропонована автором, як «інтегрування усіх напрацювань у вигляді непересічного наукового напряму», адже дослідницька робота починається з постановки проблеми. Тому науковий напрям є визначальним для наукових досліджень.

Формальні ознаки поділяються на організаційні і матеріальні. Організаційні ознаки Одеської школи права характеризують її структуру, це зокрема: наявність засновника; керівника; дослідницького колективу вчених-правознавців; структурного підрозділу на базі наукової чи науково- навчальної установи. Матеріальні ознаки Одеської школи права відображають об’єктивовані результати діяльності її учасників, а саме: підготовка наукових кадрів; наукові праці з різних юридичних спеціальностей, у тому числі захищені дисертації; навчальні праці; громадське визнання; участь у нормотворчій роботі. Остання ознака є обов’язковою для існування саме правничої наукової школи. Ця риса стосується практичного значення Одеської школи права, реалізації результатів наукової діяльності її учасників. Лише наявність усіх зазначених організаційних і матеріальних ознак у поєднанні дозволяє говорити про існування такого явища, як Одеська школа права. Формування Одеської школи права зумовлено якісним переродженням здобутків окремих науковців в організаційну структуру.

Отже, Одеська школа права – це творча співдружність учених-правознавців одеського регіону, об’єднаних спільністю методологічних підходів до вирішення наукових проблем, стилю науково-дослідної роботи, спільністю наукового мислення, ідей і методів їх реалізації.

Одеську школу права характеризує своєрідність наукового мислення і особливості підходу до вирішення наукових проблем. Школа здійснює вплив не лише на розробку окремих наукових напрямків чи проблем, а й на розвиток цілих наукових дисциплін, на науковий потенціал країни, забезпечуючи підготовку вчених досить широкого профілю, здатних до самостійної дослідницької роботи. Цей колектив зв’язаний спільністю принципів і методологічних основ вирішення наукових завдань, забезпечує для своїх членів постійний розвиток і вдосконалення їх знань, створює умови, необхідні для вільного і творчого прояву індивідуальних здібностей кожного члена колективу. Одеська школа права – це своєрідний спосіб мислення і дії в юридичній науці, в підході до вирішення будь-яких наукових проблем.

Отже, характерними ознаками Одеської школи права є: 1) спільність принципів і методологічних основ вирішення наукових проблем; 2) значний вплив на розвиток науки шляхом підготовки висококваліфікованих кадрів учених, здатних до самостійної дослідницької діяльності; 3) наступність наукових знань, яка забезпечується властивою для істинних наукових шкіл здатністю зберігати «життєдіяльність», тобто здійснювати вплив на розвиток науки тривалий час, інколи протягом життя декількох поколінь. Одеська наукова школа права – це форма, в рамках якої відбувається передача навиків і методів дослідницької роботи, а також підготовка наукових кадрів.

Основними доробками Одеської наукової школи права вважаються: найважливіші фундаментальні і прикладні дослідження у визначених наукових напрямах; підготовка наукових кадрів за науковими напрямами школи; наукові видання (монографії, наукові статті, підручники, навчальні посібники та методичні розробки); громадське визнання досягнень представників школи; участь у наукових форумах міжнародного рівня; залучення до наукової діяльності за напрямами школи студентів, аспірантів, докторантів.

Стимулюючи самостійність молодих учених, виховуючи в них ініціативу і високі моральні якості, наукова школа забезпечує наступність у розвитку знань як одну із закономірностей розвитку науки. Будь-яка закономірність пов’язана з повторюваністю явищ. Під закономірностями розвитку науки розуміють усталені тенденції, які проступають у її розвитку, або істотні зв’язки, що простежуються між етапами, стадіями і фазами цього розвитку. Однією із загальних закономірностей розвитку юридичної науки в нашому регіоні і є наступність у розвитку наукових знань.

Закономірність наступності у розвитку наукових знань характеризує наступність у розвитку наукових теорій, ідей і понять, методів і засобів наукового пізнання. Адже кожна вища сходинка у розвитку науки виникає на основі попередньої сходинки із збереженням всього цінного, що було накопичено раніше.

Необхідною умовою наукової праці є наступництво між особистою науковою роботою і втіленою в раніше виконаних дослідженнях. Саме тому в організації наукової роботи значну роль відіграє вивчення спадщини попередників, ознайомлення з методами їх роботи. Необхідним напрямком підготовки наукових кадрів є знання історії науки. Адже в науці жодне покоління не починає і не повинно починати заново. Попередні досягнення стають вихідним пунктом подальшого розвитку засобів і методів пізнання, систем знань, ідей, напрямків, пошуків.

Водночас цілком поділяємо позицію видатного дослідника І. Г. Герасимова про те, що оволодіння досвідом попередніх поколінь дослідників не можна зводити до вивчення готових результатів. Історія дозволяє засвоїти ідеї і творчі досягнення вчених минулого, проаналізувати зміни, що відбуваються всередині науки, виникнення «точок росту», проникнути в творчу лабораторію класиків науки .

Підготовка нових поколінь учених не зводиться лише до передачі їм певних знань і умінь, а передбачає й засвоєння ними ідеалів і цінностей науки, того, що називають етосом науки. Однією з важливих норм етосу науки є необхідність з належною повагою ставитись до спадщини науки минулого і спиратись у своїй діяльності на отримані нею результати.

Запозичуючи досягнення попередньої епохи, наука безперервно рухається далі. Проте це не механічне, некритичне запозичення, просте перенесення старих ідей у нову епоху, пасивне запозичення повністю всього змісту використовуваних теорій, гіпотез, методів дослідження. Воно обов'язково включає в себе момент критичного аналізу і творчого перетворення. Наступність являє собою органічну єдність двох моментів: спадкування і критичного перетворення.

Процес наступності в науці виражається в термінах «традиція» (старе) і «новація» (нове). Це дві протилежні діалектично пов’язані сторони єдиного процесу розвитку науки: новації виростають з традицій.

Традиція розглядається як специфічний прояв у суспільстві універсального принципу збереження, пов’язаного з історичною повторюваністю, що детермінує дії минулого на сьогодення й майбутнє .

Засновником учення про наукові традиції є Т. Кун. У науковій школі величезну роль відіграє досвід, який безпосередньо передається від учителя до учня. Саме тому наукові школи мають, як правило, певне географічне положення.

Традиції в науці – це знання, накопичені попередніми поколіннями вчених, які передаються наступним поколінням і зберігаються в конкретних наукових співтовариствах, наукових школах, напрямках, окремих науках і наукових дисциплінах. Новація (у найширшому розумінні) – це все те, що виникло вперше, чого не було раніше. Новації можуть полягати у постановці нових проблем, у побудові нової класифікації, в розробці нових експериментальних методів дослідження, у виявленні нових явищ. Наприклад, у науці трудового права збереглися традиційні концептуальні підходи до визначення трудових правовідносин. Традиційним є розуміння трудового права як самостійної галузі права, що регулює відносини, які виникають у сфері застосування найманої праці. Традиційно предмет регулювання трудового права – наймана, залежна праця. Таке розуміння предмета і, отже, сфери дії трудового права дотепер складає головний орієнтир у законотворчості і в правозастосуванні.

Водночас новацією можна вважати виділення нового інституту загальної частини трудового права – права на інформацію суб’єктів трудового права і її захист (інформаційного трудового права), розуміння охорони праці як системи суспільних відносин, які покликані створити належне і здорове виробниче середовище та засоби праці для працівника, забезпечують нейтралізацію шкідливого впливу на працівника в процесі трудової діяльності, в тому числі забороняють негативний психологічний вплив на нього і полягають у забезпеченні організації професійної безпеки.

В сучасній науці поняття умов праці не пов’язується винятково з дотриманням технічних чи санітарно-гігієнічних положень, а розглядається невіддільно від такої його складової як створення комфортних, сприятливих психологічних умов для працівників під час виконання ними своїх трудових обов’язків. Поряд з традиційними термінами широкого застосування набули терміни «соціальне партнерство», «соціальний діалог» тощо. Отже, закономірністю розвитку науки трудового права є наступність досвіду і знань, єдність традицій і новаторства.

Наступність свідчить про можливість використання найбільш оптимальних основних категорій, правил, прийомів, способів, принципів тощо у регулюванні трудових і тісно пов’язаних з ними відносин, і в цьому розумінні йдеться про збереження ціннісних елементів у праві. Тому наступність спостерігається насамперед у використанні тих положень, які складають основу правового регулювання суспільних відносин, у збереженні найбільш ефективних норм права.

Основними проблемами, які потребують свого вирішення Одеською науковою школою права, є ефективність юридичної науки, її єдність і системність, сучасна правова доктрина, особливості методології юридичної науки, тенденції розвитку науки, взаємозв’язок юридичної науки з філософією, соціологією, психологією та іншими науками.

3. Періодизація історії Одеської школи права.

По-перше, періодизація взагалі це – розподіл на декілька умовних частин. Отже, суть періодизації складається з виокремлення загальних етапів, або періодів, які відрізняються один від іншого по різних критеріях. Хронологія, або періодизація дисципліни «Історія Одеської школи права» це встановлення хронологічно послідовних етапів у розвитку Одеської школи права. Членування на етапи тут запроваджується не тільки з метою систематизації матеріалу, а і для того, щоб знайти вирішальний напрям розвитку наукової думки на кожному новому відрізку історичного часу. Існує безліч хронологічних систем.

Основними історичними датами становлення одеської юридичної вищої школи є такі:

19 (7) січня 1818 р. – у місті Одесі відбулося урочисте відкриття Рішельєвського ліцею, названого на честь генерал-губернатора краю герцога Армана Емманюеля де Плюссі Рішельє.

1837 р. – затверджений статут Рішельєвского ліцею, у його складі відкрилися юридичне і камеральне відділення.

1 (13) травня 1865 р. – відбулося урочисте відкриття Імператорського університету. Перший навчальний рік у Імператорському університеті почався 7 вересня 1865 року на трьох факультетах: фізико-математичному; історико-філологічному; юридичному.

1920-1931 pp. – юридичний факультет функціонував у складі Одеського інституту народного господарства.

1947-1954 pp. – відновлений юридичний факультет у складі Одеського державного університету.

З 1954 р. – в Одесі продовжував працювати філіал Всесоюзного юридичного заочного інституту (ВЮЗІ)

1966 р. – відновлений стаціонар юридичного факультету у складі Одеського державного університету.

1 вересня 1993 р. – перетворення юридичного факультету Одеського державного університету в Юридичний інститут.

2 грудня 1997 p. – утворення Одеської державної юридичної

академії, згодом Одеської національної юридичної академії.

1998 р. – ОДЮА надано членство Асоціації Європейських університетів.

2000 р. – ОДЮА надано статус національної.

2010 р. – Одеська національна юридична академія реорганізована у Національний університет «Одеська юридична академія».

8 жовтня 2010 року на базі Національного університету «Одеська юридична академія» відкрито Південний регіональний центр Національної академії правових наук України.

4. Методи та принципи дослідження дисципліни «Історія Одеської школи права».

Щодо загального методологічного фундаменту, то можна стверджувати, що історико-правове дослідження здобутків Одеської правової школи слід провадити в річищі методу філософської діалектики. Діалектичний метод дає можливість оцінити розвиток наукових поглядів представників Одеської школи права в їх внутрішніх суперечностях у конкретному історичному контексті. У процесі вивчення курсу ми будемо передусім, спиратися на методологічний принцип історизму, який забезпечує багатостороннє бачення формування, генезису і еволюції наукових поглядів представників Одеської правової школи з часів її заснування та до сьогодні. Цей принцип вимагає коректного тлумачення історії боротьби ідей в галузі права та держави, виключення беззастережного екстраполювання категоріально-понятійного апарату сучасності на поняття і категорії більше ніж столітньої давнини та навпаки. Для всебічного розкриття матеріалу курсу огляд досліджуваних джерел ми будемо провадити на основі поєднання хронологічного й проблемно-категоріального способів викладення. Хронологічне висвітлення дозволить історично конкретніше та повніше розкрити послідовність й своєрідність процесу формування Одеської школи права, а також специфіку наукових поглядів її представників та характер їх органічного зв’язку з конкретною історичною епохою. Разом з тим, хронологічно послідовний розгляд матеріалу буде супроводжуватись теоретичним, проблемно-категоріальним висвітленням наукових концепцій представників Одеської школи права, дослідженням їх теоретико-пізнавальної значущості. За допомогою історичної біографістики будемо здійснювати максимально наближений до дійсності науковий пошук щодо визначення основних життєвих етапів основних яскравих представників Одеської правової школи. Також будуть використовуватись історико-аналітичний та історико-порівняльний методи.

З метою осягнення змісту текстів праць представників Одеської правової школи, архівних документів та нормативно-правових актів провідне місце буде відведено застосовуванню герменевтичного методу. Цей метод буде використовуватись у сукупності з онтологічним та феноменологічним методами пізнання. За допомогою системного методу ми зможемо представити науковий здобуток Одеської школи права, як цілісну систему поглядів її представників на право і державу в їх концептуальному зв’язку.

Існують також наукові принципи вивчення історичних фактів. Принцип – це основне правило, якого необхідно дотримуватись при вивченні всіх явищ і подій в історії. Назвемо декілька основних наукових принципів.

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних фактів, явищ і подій у відповідності з конкретно-історичними обставинами, в їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Будь-яке історичне явище треба вивчати в розвитку: як воно виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, чим в кінцевому рахунку стало. Не можна розглядати подію чи особу водночас чи абстрактно, поза часовими вимірами. Тобто історик повинен розглядати події з точки зору тодішньої обстановки, а не пізнішої.

Принцип об’єктивності передбачає опору на факти в їх справжньому змісті, не спотворені і не підігнані під схему. Цей принцип вимагає розглядати кожне явище в його різноманітності і суперечливості, в сукупності як позитивних, так і негативних проявів. Головним в забезпеченні принципу об’єктивності є особа історика, його теоретичні погляди, культура методології, професійна майстерність і порядність.

Принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-економічних процесів з врахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, різних форм їх проявів в суспільстві. Цей принцип зобов’язує співвідносити інтереси класові і вузько групові з загальнолюдськими, враховуючи суб'єктивний момент в практичній діяльності урядів, партій, осіб.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу об’єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити не використані можливості процесу, винести урок на майбутнє.

Тільки за умови дотримання і поєднання всіх принципів і методів пізнання можуть бути забезпечені строга науковість і достовірність у висвітленні минулого.

5. Історіографія та джерела дисципліни «Історія Одеської школи права.

Історіографія це наука про те,як виникла і розвивалась історична думка, процес накопичення історичних знань. Вона з’ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослідницької роботи в галузі історії.

Історіографію проблематики дослідження Одеської школи права можна поділіти:

• за галузевим спрямуванням (Є. О. Харитонов, М. І. Пашковський, Т. Р. Короткий, В. Хохуляк та ін..);

• праці з історії Імператорського Одеського, Казанського, Харківського, Київського та ін. університетів.

• за проблематикою організації та змісту юридичної освіти та юридичної науки в Одесі в історичному контексті;

• праці, безпосередньо присвячені життєвому та творчому шляху представників Одеської школи права.

Джерельна база курсу має комплексний характер. Основну і найбільш важливу групу матеріалів становлять численні праці представників Одеської правової школи. Безцінною скарбницею для дослідження здобутків представників дореволюційного періоду Одеської правової школи є репринтні видання (вид-во «СПАРК») їх праць, що зберігаються в Музеї старовинної книги НБ НУ ОЮА.

Крім того, вивчення курсу базується на матеріалах російських періодичних видань першої половини XIX-початку XX століття (журнал «Торжественный акт Ришельевского лицея», «Журнал Санкт-Петербургского юридического общества» та ін.), спогадах Імператорського університету, історичні очерки про Одеський університет ім. І. І. Мечникова, Юридичний інститут ОДУ та НУ «Одеська юридична академія».

Слід звернути увагу, що науковою бібліотекою НУ ОЮА було підготовлено до видання два бібліографічні покажчика «Одеська школа права. Книги вчених ОНЮА у фонді наукової бібліотеки академії, 1997-2007» (Одеса, 2008) та «Одеська школа права. Книги вчених Національного університету «Одеська юридична академія» у фонді наукової бібліотеки. 2008-2011» (Одеса, 2012), в яких систематизовано здобутки науковців НУ «Одеська юридична академія», як яскравих представників Одеської правової школи, на сучасному етапі. Окремо слід виділити біобібліографічні покажчики, що були складені фахівцями бібліотеки, і відображають життєвий, науковий та навчально-педагогічний шлях провідних вчених НУ «Одеська юридична академія» (С. В. Ківалова, Є. В. Додіна, М. П. Орзіха, Ю. С. Червоного та ін.). З їх змістом можна ознайомитись у електронному репозитарії НУ «Одеська юридична академія».

Специфічними ознаками Одеської правової школи на сучасному етапі можна вважати такі її якісні характеристики:

- часова тривалість функціонування наукової школи: її започаткування сягає ХІХ ст., але й нині через наслідування, передавання, відтворення та збагачення наукових ідей попередників це творче утворення плідно розвивається;

- територіально-просторова локалізація наукової школи у м. Одеса – інтелектуальній столиці Півдня України;

- організаційно-інституціональна єдність головних підсистем наукової школи – кафедр, факультетів та інститутів;

- предметно-змістова єдність наукової діяльності наукової школи, зумовлена вдалим визначенням пріоритетів у розробленні фундаментальних і прикладних досліджень у всіх галузях українського права;

- продукування інноваційних ідей стратегічного й тактичного рівнів;

- єдність наукового стилю, етичних норм, традицій;

- потужні внутрішні й зовнішні комунікаційні зв’язки представників Одеської школи права, напрацьовані багаторічною плідною науковою співпрацею в контексті системно-комунікаційної єдності. Можна виділити декілька рівнів системи внутрішніх і зовнішніх комунікаційних зв’язків Одеської школи права: мікро-, мезо-, екзо-, макро- та мегарівні, які розвиваються як послідовно, так і паралельно, створюючи своєрідний науково-комунікаційний простір.

6. Витоки юридичної освіти на українських землях.

Юридична освіта – певний освітній рівень, здобутий в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння системи правових знань, поглядів, переконань, умінь і навичок, формування особи, як громадянина, здатного до професійно-правової діяльності.

Фахівці розглядають «юридичну освіту», як складову більш загальної правової освіти, як галузь вищої освіти, як фундамент юридичної професії, як запоруку професійної компетентності правника, як середовище формування нового покоління правників, як один із інструментів реалізації соціальної функції права, як критерій соціальної стратифікації, як специфічний вид підприємницької діяльності, як шлях розбудови політичної кар’єри, як спосіб реалізації особистих амбіцій тощо.

Розвиток юридичної освіти на українських теренах часів Ренесансу і Просвітництва по-перше, відбувався у складних умовах відсутності української державності. Однак навіть не звертаючи уваги на утиски феодальної Речі Посполитої, потреба в освіті починала зростати разом із загальними змінами у суспільстві. У ХVІ ст. в Речі Посполитій значно пожвавився попит на послуги вчених-юристів. Одночасно, там народжувалась своєрідна правова культура, яка іноді розвивалась в гострому протиборстві як із західною, так і східною правовими традиціями. Крупними науковими центрами її розвитку були Краківський університет, Віленська єзуїтська академія (1579), приватна академія в Замості (1594). А провідними політико-правовими ідеями ХVІ ст., які використовувались у шляхетському середовищі того часу стали: зверхність закону у судочинстві та рівності перед ним усіх вільних громадян, ідея виборності монарха, парламентаризму, відокремлення судової влади від виконавчої, природні права людини тощо. Однак викладання юридичних дисциплін в середньовічних університетах стикалось з низкою суттєвих проблем. Серед них слід по-перше назвати брак кваліфікованих викладачів та посилення тиску цензури з боку Римо-Католицької церкви, особливо з початком доби контрреформації.

Важливою рисою освіти доби середньовіччя слід вважати повну підконтрольність освітніх закладів Церкві. Але говорячи про особливості розвитку освіти на українських теренах слід також звернути увагу на проблему дискримінації православних учнів в умовах політики загального окатоличення русинів. Намагаючись захистити становище православного населення на українських землях Речі Посполитої була започаткована організація православних братств. Утворені на зразок європейських християнських організацій, вони були розраховані на організацію підтримки і допомоги православному населенню в Речі Посполитій. Одним з різновидів їхньої діяльності безсумнівно була освітня робота. Конче необхідна для малописьменного руського населення, вона дозволяла отримати початкову та середню освіту рідною мовою. Саме це вигідно відрізняє систему освіти «братчиків» навіть від польської класичної, де навчання переважно здійснювалось латинською мовою. Однак, слід також відзначити, що братські школи не мали у своїх програмах римського права чи інших правничих дисциплін. Це дає нам підстави для ствердження, що братські школи були важливою, але лише початковою сходинкою до навчання в університеті.

У зв’язку з розподілом Речі Посполитої, було розпочато новий етап в історії вищої юридичної освіти на українських землях. Він пов’язаний із російським та австрійським пануванням. Початок цього періоду пов’язується з реорганізацією освіти в імперіях. Прогресивний характер цих реформ ми можемо побачити у тому, що більшість факультетів в університетах отримали світський характер. Отже незважаючи на те, що навчання велося іноземною для українців мовою, попит на вищу юридичну освіту значно зростав.

Розвиток вищої юридичної освіти в Україні почався на юридичних факультетах у складі університетів. Майже до кінця ХІХ ст. в Львівському університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Юридичний факультет був провідним в університеті, як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами.

Кафедр у сучасному розумінні цього слова, не було, поняття кафедра пов’язувалося з особою професора, що читав певний курс лекцій. Проте в університеті діяли наукові заклади, або інакше інститути, які приблизно відповідають сучасному поняттю про кафедру чи кабінет. В інститутах відбувалися практичні та семінарські заняття, вони мали постійні приміщення, обладнання, бібліотеки та обслуговуючий персонал. У вересні 1894 р. було утворено університетський архів, йому передано всі справи і книги, видані до 1848 р.

Юридична наука в другій половині ХІХ ст. перейшла від вузького практицизму до поглибленого вивчення історико-правових і філософських дисциплін. З 1862 р. в Львівському університеті починають працювати такі дві кафедри з українською мовою викладання: цивільного права, кримінального права і процесу. Славу Львівському університету принесли вчені-юристи Тадеуш Пілят, Ернст Тіль, Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський та ін. Подальший розвиток юридичної науки в Україні пов’язаний з діяльністю університетів Харькова, Київа, Одеси та ін., про що ми поговоримо в наступній лекції.

Отже, підбиваючи висновки до лекції, необхідно зазначити, що знання своїх попередників у юридичній професії та юридичній науці значною мірою сприятиме становленню національної та юридичної свідомості. Ці знання допомагають формувати активну громадянську позицію майбутніх юристів, що в свою чергу допоможе студенту сформувати свою професійну самовизначеність.

ТЕМА 2. ЗАКЛАДЕННЯ ПІДВАЛИН ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В ОДЕСІ В УМОВАХ

РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ СИСТЕМИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ.

План:

1. Історіографія теми.

2. Формування концепції юридичної освіти в освітній політиці Російської імперії та утворення

юридичного факультету в університеті Св. Володимира у Києві.

3. Особливості розвитку юридичної освіти в Київському, Харківському та Одеському

університетах з 1884 по 1917 рр.

4. Витоки юридичної освіти в Одесі та її розвиток на юридичному факультеті імператорського

університету.

1. Історіографія теми.

Дослідженням проблем становлення та розвитку юридичної освіти в Одесі у ХІХ ст. займались такі вчені як: Л. О. Ануфрієв, С. О. Аппатов, Ю. О. Аммброз, І. П. Зелінский, В. Г. Кинелева, В. В. Ганін, Б. Б. Глинський, А. Готлиб, П. К. Казанський, Н. М. Левицька, О. М. Мартиненко, О. Є Музичко, І. В. Шерешевський, М. А. Нудель, В. Т. Олієвський, В. А. Сминтина, Ю. С. Червоний та ін.

Так, наприклад, І. П. Зелінский досліджував питання пов’язані зі становленням та розвитком Одеського університету з 1865 по 1990 рр. Історію Одеського університету з 1865-2000 рр. також активно досліджували Л. О. Ануфрієв, С. О. Аппатов, Ю. О. Аммброз, В.А. Сминтина в праці «Історія Одеського університету (1865-2000)».

Значну увагу в численних дослідженнях питання науково-педагогічної діяльності викладачів та студентів юридичного факультету Одеського імператорського університету (ХIХ – початку ХХ в.) займались такі вчені як В. В. Ганін в праці «Преподаватели и студенты юридического факультета Новороссийского университета (ХIХ – начало ХХ в.)», Е. Н. Мартишенко досліджував питання організації науково-викладацької роботи викладачів вищих навчальних закладів на Україні в ХІХ ст. в кандидатській дисертації «Организация научно-исследовательской работы преподавателей высших учебных заведений на Украине (XIX ст.)». Дослідження питань студентства знайшли відображення в кандидатській дисертації Н. М. Левицької «Студентство України в кінці XIX – на початку XX століть» .

Аналізу університетських уставів (1755 - 1884 рр.) приділяв увагу такий вчений, як Б. Б. Глінський в праці «Университетские уставы (1755 - 1884 рр.)».

Ряд вчених, таких, як О.Є. Музичко, І. С. Канзафарова, І. В. Корнієнко, Г. С. Антипенко займаються вивченням діяльності окремих постатей. Так, О. Є. Музичко в своїх працях : «Громадська, наукова та педагогічна діяльність О. Я. Шпакова в Одесі: від професора Новоросійського університету до «червоного професора»»; «Адміністративна та педагогічна діяльність Ф. І. Леонтовича у Новоросійському університеті» досліджує громадську, наукову та педагогічну діяльність професора Одеського імператорського університету О. Я. Шпакова; адміністративну та педагогічну діяльність Ф. І. Леонтовича у Одеському імператорському університеті.

І. С. Канзафарова в праці «Евгений Владимирович Васьковский : биографический очерк»; «Ординарный профессор Императорского Новороссийского университета Е. В. Васьковский (к 145-летию со дня рождения)» та І. В. Корнієнко в кандидатській дисертації «Науково-юридична та педагогічна спадщина Є. В. Васьковського» досліджують питання науково-юридичної та педагогічної спадщини. Є. В. Васьковського. Г. С. Антипенко займається вивченням постаті О. Ф. Кістяківського.

Питаннями загального розвитку правової науки на юридичному факультеті з 1865-1965 рр. займались такі вчені як І. В. Шерешевський, М. А. Нудель, В. Т. Олієвський, Ю. С. Червоний.

Сучасні науковці займаються дослідженням питань розвитку Одеської школи права, так Є. О. Харитонов в праці «Одеська цивілістика ХІХ ст.: сукупність особистостей чи наукова школа», «Школа цивілістики в ОНЮА – НУ ОЮА: традиції та новації»; а також Є. В. Додін в праці «Розвиток науки морського та митного права в Національному університеті»Одеська юридична академія»; Б. С. Бачур; Л. П. Арнаутова в праці «О. В. Сурілов про призначення та функції теорії держави та права»; А. В. Дзевелюк в праці: «Н. Е. Чижов о месте правоведения в системе общественных наук». 

2. Формування концепції юридичної освіти в освітній політиці Російської імперії

та утворення юридичного факультету в університеті Св. Володимира у Києві.

15 липня 1834 р., в суспільно-світському житті України відбулася важлива подія – в Києві відкрився університет Св. Володимира. Для визначення особливої ролі Київського університету його діяльність регламентувалася окремим тимчасовим Статутом, затвердженим 25 грудня 1833 р. Згідно з ідеями Міністра народної освіти С. С. Уварова на новостворений заклад покладалася особлива місія воскресити російську освіченість в краї та стати символом оновлення вищої освіти в імперії.

Загальний Статут імператорських російських університетів був прийнятий у 1835 р. Цей документ поширювався на Московський, Казанський, Харківський, Петербурзький університети (Дерптський університет мав окремий Статут) і був покликаний задовольнити нові вимоги суспільного життя та вирішити недоліки в сфері освіти.

На початку, Київський університет складався із двох факультетів: філософсько-мате­матичного та історико-філологічного. У 1835 р., згідно з університетським статутом 1833 р., було відкрито юридичний факультет у складі семи кафедр, однією з яких була кафедра римського права. Завідуючим остан­ньої було призначено Олександра Миколайовича Міцкевича (1804-1871), рідного брата польського поета Адама Міцкевича. У 1838 р., через політичну ситуацію в регіоні, О. Міцкевич змушений залишити викладацьку діяльність в Університеті Св. Володимира і переїхати до Харківсь­кого університету.

Де-факто, юридичний факультет університету Св. Володимира розпочав своє функціонування у 1835-1836 навчальному році. Характеризуючи той період, доцільно відзначити, що зміна пріоритетів щодо самостійності університетських корпорацій була відображенням суспільної напруженості епохи Миколи І. Його охоронна політика, яка продовжила добу урядового консерватизму правління Олександра І, засновувалася на формулі: православ’я, самодержавство, народність. На переконання міністра С. С. Уварова ця формула мала стати твердою основою для виховання молоді в дусі благочестя. Однак досягнення зовнішньо благородної мети С. Уваров пропонував встановлення суворого нагляду за університетами, обмеження прийому на навчання представників нижчих станів, скорочення теоретичних засад у навчальних програмах, надання освіті догматичного й прикладного характеру.

Отже, регламентація діяльності університетів, розпочата у 20-х роках низкою обмежень ліберальних положень Статуту 1804 р. була офіційно закріплена в Статуті 1835 р. Він значно обмежив автономію університетських корпорацій та змінив університетський статус. Заходи, які знизили ступінь самоврядування університетів Російської Імперії та позбавили їх адміністративного контролю в учбових округах, були введені ще до прийняття загально-університетського Статуту 1835 р. Постановою від 25 червня 1835 р. університети імперії були відділені від середніх та нижчих навчальних закладів, внаслідок чого вони втратили своє просвітницько-виховне значення в окрузі.

Втрату взаємозв’язку університетських корпорацій з навчальними закладами округу визначають як негативне явище дослідники університетського розвитку у XIX ст. Особливо шкідливим наслідком цього заходу М. Владимирський-Буданов вважає ускладнення виконання призначеної Київському університетові місії «піонера російської цивілізації на заході».

Загальним для Статутів 1833 і 1835 рр. було виключення судових, поліцейських та господарчих питань з юрисдикцій Рад університетів. Ці структури обмежилися технічним та учбовим колом справ, обранням ректора й професорів для заняття вакантних кафедр. Але навіть у таких сферах остаточною інстанцією було рішення Міністра народної освіти.

Прийнятий 9 червня 1842 р. постійний Статут Київського університету здебільшого засновувався на загальному Статуті 1835 р., але відзначався певними відмінностями. Вони зумовлювалися, по-перше, необхідністю нових умов функціонування університету, що склалися за семирічний термін після прийняття Статуту 1835 р., а по друге, особливими вимогами, які висувалися перед Київським університетом, та більш суворим контролем з боку уряду саме цього закладу.

Фактично, створення університету Св. Володимира було частиною русифікаторської політики царизму, яка полягала у заснуванні «розумового» бастіону російського самодержавства на українських теренах. Зазначені в Статутах 1833, 1835 і 1842 рр. положення обмежили університетське самоврядування, вводили регламентацію і контроль устрою університетського життя.

Окрім перебудови системи управління університетами докорінні зміни відбувались в структурі їх освіти, що виявилося в запровадженні нової її концепції. Одним з найсуттєвіших її проявів у період 1835 - 1863 рр. був розвиток юриспруденції. Основою цієї науки в другий період стає діюче (або позитивне) законодавство. Рішучі заходи щодо систематизації законодавства були здійснені Миколою І, чим також передбачалося зміцнити механізм самодержавної влади. У 1826 р. було засновано П-е Відділення його Величності Канцелярії, завданням якої вважалось упорядкування прийнятих раніше законів.

Душею цієї організації був М. М. Сперанський – державний діяч, відомий своїми реформаторськими та кодифікаційними проектами. Гармонійно поєднаною з кодифікаційною діяльністю була плідна робота М. Сперанського в напрямку організації в Російській імперії юридичної освіти. Важливим етапом її побудови він вважав підготовку юристів і вчених, здатних викладати в університетах на основі російського права. На юридичних факультетах університетів започатковувалася заснована на позитивному законодавстві концепція освіти.

Вперше в «позитивному» вигляді юриспруденція була визначена в Статуті 1833 р. університету Св. Володимира. Перелік кафедр юридичного факультету за цим документом повторював розділи Зібрання законів діючого законодавства. До складу факультету входили наступні кафедри: 1) загальний систематичний огляд законознавства або так звана енциклопедія прав; 2) основні закони і заклади Російської імперії, закони про стани людей в державі; 3) російські цивільні закони як загальні, так і особливі: кредитні, торгові і про фабрики із включенням тих місцевих законів, які діють в окремих губерніях; 4) російські кримінальні закони; 5) закони благочиння; 6) закони про державні повинності й фінанси; 7) римське законодавство в поєднанні з його історією.

Зміст освіти юристів позбавився філософської та історичної частин правознавства. Частково філософський напрямок змістився до енциклопедії права. Богословські науки стали поза факультетськими, для чого призначалися дві кафедри. Зникли зовсім право народне, права найзначніших стародавніх і сучасних народів, політична економія. Науковістю у такій юриспруденції відрізнялися лише римське право та енциклопедія.

Передовим кроком нової концепції юридичної освіти стало звернення до категорії законів, які діють в окремих губерніях. В Статуті 1833 р. це положення було більше розвинутим, що відповідало завданням Київському університету вивчати історію Південно-Західної Росії (тобто України). Вимогу вивчення місцевих законів було включено й до Статуту 1835 р. Варто зазначити, що на момент введення Статутів 1833 і 1835 рр. вже здійснювалися практичні кроки щодо упорядкування чинних на приєднаних від Польщі територіях правничих джерел, які засновувалися на Литовському Статуті з численними уточнюючими документами.

Політичні події 30-х років XIX ст., пов’язані з польським національно-визвольним рухом проти російського царату, змусили польських викладачів залишити Київський університет. В цей час на юридичному факультеті постало питання про перерозподіл кафедр. Узагальнені пропозиції від жовтня 1839 р. передбачали: 1) віднести місцеві закони до кафедри цивільних й межових законів, а від останньої відділити статути кредитних установлень, статути про торгівлю і статути про промисловість фабричну, заводську та ремісничу; 2) ці статути віднести до кафедри законів державного благоустрою й фінансів та відділити від неї закони благочиння; 4) закони благочиння включити до кафедри законів поліцейських та кримінальних. М Владимирський-Буданов вважав, що такий розподіл явив першу правильну організацію кафедр російського цивільного права, права поліцейського й кримінального, який за незначними змінами існує і донині. Тимчасова Рада Київського університету запропонувала відкласти викладання предмету місцевих законів до моменту, коли вийде зведення законів західних губерній, що було офіційно затверджено Міністром народної освіти.

Новий Статут Київського університету 1842 р. затвердив на юридичному факультеті 8 кафедр. Ним вперше вводилася кафедра загальнонародного правознавства, а також додаток про обов’язкове прослуховування курсу судової медицини для потреб цивільних чиновників юридичного факультету. Згідно із запропонованими факультетом у 1839 р. змінами вивчення місцевих законів відбувалося на кафедрі цивільних і межових законів, загальних особливих і місцевих. Отже, процеси розвитку юридичної освіти в університетах України у 2-ий період регулювалися політикою уряду, втіленою у Статутах університетів 1833, 1835, 1842 рр. В цей час в університетах України започатковується юридична освіта, яка визначається спеціальним юридичним характером. На відміну від попереднього етапу розвитку, вона змінює свій напрямок на вивчення позитивного законодавства. Зі створенням Київського університету в структурі правової освіти затверджується законодавчо та розпочинається фактично вивчення правничої системи західних губерній Російської імперії.

Формування загалу викладачів юридичного факультету Київського університету відбувалося відмінним шляхом, ніж на інших факультетах університету, основою педагогічного колективу якого були викладачі Кременецького ліцею. За винятком О. М. Міцкевича (з Волинського ліцею) та Г. М. Даниловича (з Міланського університету), які прийшли із закладів, розташованих на приєднаних в кінці XVIII ст. територіях, на юридичному факультеті працювали росіяни. До щойно заснованого університету Св. Володимира була направлена основна частина вихованців П-го Відділення – К. Неволін, С. Богородський, С. Орнатський, О. Федотов-Чеховський. Передова наукова сила, підготовлена в закладі, який перетворився на науково-практичну школу правознавства, сприяла формуванню нового за суттю факультету не тільки в університеті Св. Володимира, але у всій Російській імперії.

Говорячи про організацію учбового процесу на юридичному факультеті Київського університету, слід відзначити, що викладацький склад факультету плідно і сумлінно працював зі студентами. Частина викладачів Київського університету була представлена вихованцями Головного педагогічного інституту, ряд яких у 1837 р. на юридичному факультеті відкрив Г.О. Цвєтков. Першим викладачем університету з корінних киян став Микола Дмитрович Іванішев.

Негативні наслідки для розвитку юридичного факультету мало припинення діяльності університету у березні 1839 р. Його закриття супроводжувалося звільненням або переведенням до інших навчальних закладів усіх кременецьких професорів. Для інших викладачів діяльність в цей період обмежувалася підготовкою книг і посібників та організацією допомоги навчальним закладам Київського округу. Важливою втратою для факультету було залишення університету Г. Даниловичем (з його від’їздом припинилося викладання й розробка місцевих законів західних губерній) та О. Міцкевичем. Отже, після відкриття університету у 1839 р. на юридичному факультеті залишилося лише шість викладачів.

Однією з причин нестачі викладачів міністр С. Уваров бачив у відсутності притулку для тих російських уродженців, які прагнуть продовжувати службу на ниві учбової діяльності. Для вирішення проблеми, Статутом університету 1842 р. вводилася посада доцента, яка визначалася як «розсадник для штатних ад’юнктських та професорських місць». У 1843 р. нововведення було затвердженим для всіх університетів постановою Міністра освіти С. Уварова за № 850 від 28 червня 1843 р. Попри значні очікування у вирішенні кадрової проблеми, доцентура виявилася неспроможною вирішити покладені на неї завдання.

Скрутне становище спонукало Міністерство народної освіти вдатися до випробуваного методу відправки вчених за кордон. До числа викладачів Київського університету відряджені вчені приєднуються з 1847 р. Виконуючі обов’язки ад’юнктів П. Л. Тутковський та І. М. Вігура починають викладання на кафедрах, відповідно, загальнонародного правознавства та російських державних законів, а М. І. Пілянкевич – на кафедрі позитивних законодавств.

Для налагодження навчального процесу застосовувалися й інші заходи, одним з яких було подвійне викладання або тимчасове заміщення вакантних кафедр іншими викладачами. Однак, цей засіб був пов’язаний з незручностями, оскільки за положенням Статуту 1842 р. (яке засновувалося на § 89 Статуту 1835 р.) винагорода за читання лекцій по іншій кафедрі не могла перевищувати піврічний професорський оклад. Іншою перешкодою була вузька спеціалізація професорів у Російській імперії, яким було важко викладати різні дисципліни на факультеті. Пізніше для вирішення проблеми був застосований засіб вільного найму, але він, як і доцентура, не дав бажаних результатів.

З плином часу кадрова проблема почала поступово вирішуватися природним шляхом через залучення до викладання випускників університету. З 1840 по 1844 рр. на юридичному факультеті працював С. П. Романовський; з 1846 р. виконуючим обов’язки ад’юнкта на кафедрі римського права був призначений Н Л. Мітюков; з 1848 на посаді ад’юнкта цивільного права наказом Міністра освіти був затверджений Г. І. Ейсман. З Ніжинського ліцею кн. Безбородька у 1853 р. до Київського університету на посаду ад’юнкта по кафедрі загальнонародного правознавства був переведений В. А. Незабитовський. У 1859 р. звання магістра загальнонародного правознавства по кафедрі енциклопедії законознавства був удостоєний М. К. Ренненкампф. З 1859 р. роботу ад’юнктом по кафедрі державного права розпочав О. В. Романович-Славатинський. Позаштатним викладачем Київської гімназії № 2 та Університету Св. Володимира по кафедрі кримінальних законів у 1857 р. почав працювати В. Г. Демченко.

З другої половини 40-х років XIX ст. для університетів України розпочалася доба реакції. Саме в цей час в Києві ширилася діяльність слов’янофільського гуртка молоді. Розповсюдження слов’янофільських ідей являло собою значний напрямок соціально-політичної думки зазначеної епохи. Уряд розпочав адміністративне й ідеологічне протистояння слов’янофільству. Заходи цієї політики були спрямовані на знищення будь-якої думки про колишню Малоросію та про Гетьманщину. З огляду на це на увагу заслуговують ідеологічні заходи «керівництва», розраховані на навчальні заклади. Одним з таких документів була доповідна записка генерала О. Ф. Орлова про діяльність слов’янофілів, затверджена резолюцією Миколи І у травні 1847 р. В ній говориться, щоб викладачі й письменники Київського університету Св. Володимира – «рассуждали сколь возможно осторожнее там, где дело идет о народности или языке Малороссии и других подвластных России земель, не давая любви к родине перевеса над любовью к отечеству».

Особливої гостроти репресивні заходи уряду щодо вищої школи набули у зв’язку з революційним рухом в країнах Європи 1848-1849 рр. Жорстка урядова регламентація розповсюджувалася на адміністративне управління навчальними закладами, у формі обмеження викладання суспільних наук і досягала навіть ганебної перевірки програм викладання, роблячи благонадійність викладача головним критерієм якості професорської лекції. На думку Н. В. Єфремової, курс на посилення централізованого управління університетами можна простежити за документами Міністерства народної освіти, виданими в цей період. Шляхи забезпечення благонадійності викладання в навчальних закладах були закріплені в «Інструкції ректорам і деканам університетів», затвердженій Миколою І восени 1849 р. У 1851 р. вона набула статусу постійно діючої. Цей документ мав за мету встановлення контролю за університетським викладанням й зобов’язував кожного професора надавати детальну програму свого предмету декану, в якій пояснювалися об’єм, послідовність і засіб викладання та вказувалися праці, якими користувався вчений при складанні матеріалів.

Найгіршим чином епоха реакції відбилася на гуманітарних і правничих науках та політекономії. З листопада 1849 р. з програм було виключено викладання державного права європейських держав, а у 1850 р. філософія була приєднана до кафедри богослов’я, що фактично скасувало її викладання. Звичайно, всі вжиті заходи негативним чином впливали на розвиток освіти і науки в університетах України.

Становище жорсткої регламентації та нагляду за вищими навчальними закладами скінчилося з початком правління у 1855 р. Олександра II. Майже одразу були скасованими всі поліцейські заходи щодо університетів. Важливі зміни відбулися в ході навчального процесу. До значних нововведень можна віднести зрушення у бік теоретичних засад викладання в університетах, оновлення навчальних планів, розширення тематики лекцій та зміну їх форми. Впливовим чинником поширення світогляду вчених через ознайомлення їх з передовими західноєвропейськими течіями були закордонні відрядження. Вони сприяли теоретичному й практичному ознайомленню з правничими науками, впровадженню новітніх методологічних засад до академічного процесу.

Видами науково-дослідницької діяльності вчених у цей період стають видання наукових праць професорів, написання дисертацій на отримання ступенів магістра й доктора, написання промов наукового характеру, присвячених урочистим подіям в університетах, відрядження вчених у наукові поїздки по Росії і за кордон.

З іншого боку, гоніння на університетську науку в добу реакції 1848-1855 рр. знижують показники наукової праці. Відчутної шкоди в цей період зазнали гуманітарні та юридичні науки, що відбилося у найнижчій продуктивності у порівнянні з іншими факультетами. До того ж, організація науково-дослідницької роботи в університетах ще не набула динамічного характеру, що виявилося у майже відсутності друкованих органів університетів, неузгодженості вимог написання дисертацій, тривалому перебуванні на початковій стадії заснованих наукових товариств. Щомісячний журнал «Университетские известия» був започаткований лише у вересні 1861 р.

Певні зміни в цей час відбулися в змісті та характері проведення практичних занять. Положення про них були визначені у всіх Статутах, що регламентували освітню діяльність університетів України 2-го періоду розвитку, але різною мірою й диференційовано для різних категорій студентів. Так, у Статуті Київського університету 1833 р. в главі «Про казенних студентів» говорилося, що останній, четвертий рік, для категорії казеннокоштних студентів може бути присвячений «спеціальним практичним трудам з обраної галузі наук». Для вузької категорії студентів існує положення про практичні заняття в іншому Статуті університетів 1835 р. Воно зустрічається тільки в главі «Про педагогічний інститут», де говориться: «Студенти педагогічного інституту отримують керівництво з практичних вправ з обраної кожним з них галузі наук», що полягає у викладанні випробувальних лекцій та проведенні уроків.

Вперше практичні заняття ввів на юридичному факультеті професор А. Г. Станіславський після вивчення їх постановки в Санкт-Петербурзькому й Київському університетах, після чого в записці до факультету й Ради Харківського університету обґрунтував, що університетські заняття треба влаштовувати таким чином, щоб студент навчався також і методам практичного пристосування юридичних знань. Отже, головною проблемою розвитку юридичної освіти у 1835-1863 рр. залишалася нестача викладачів.

У методиці викладання «українських» вчених-юристів переважали догматичний, історичний і порівняльний методи. Суттєвий вплив на вітчизняних правознавців мала історична школа права. Певною мірою матеріали, використані в навчальному процесі, засновувалися на результатах власних наукових пошуків вітчизняних учених. На характер дослідницької роботи вчених Київського університету впливала потреба обґрунтування наукового правознавства в Російській імперії та необхідності дослідження правничої системи західних губерній. Частково це завдання уможливлювалося завдяки діяльності вчених юридичного факультету в межах Археографічної комісії для розбору давніх актів.

Порядок прийому студентів на навчання був визначений майже однаково Статутом Київського університету 1833 р. та загальним університетським Статутом 1835 р. Обидва документи передбачали необхідність «витримати попередній іспит», що відрізнялося від положення Статуту 1804 р., який не містив цієї вимоги .

Другий період розвитку освіти відзначився підсиленням нагляду за студентським контингентом. Статутом 1835 р. контроль розповсюджувався не тільки на казеннокоштних студентів, але й на вільних слухачів. Дисциплінарні заходи, які застосовувалися для студентів, були занадто суворими. З архівної справи «Кондуїтний список студентів Харківського університету з 1 березня по 1 вересня 1839 р». бачимо, що основним видом покарання було утримання студентів під арештом, термін якого залежав від тяжкості порушення порядку і передбачався від 4 годин (за пропуски занять) до 7 діб (за влаштування безпорядку в місті).

9 січня 1839 р. виходить урядова постанова про «Призупинення прийому студентів до університету Св. Володимира». На розвиток студентського контингенту юридичних факультетів університетів України у 2-ий період найбільшим чином впливала політика уряду. Нестабільне функціонування університетів цього періоду призвело до постійного коливання кількості студентів університетів України.

Важлива особливість підготовки студентів виявилася в орієнтації навчання на підготовку на юридичних факультетах чиновників державної служби, що особливого значення набувало в Київському університеті Св. Володимира, завданням якого була підготовка висококваліфікованої адміністративної еліти для західних губерній Російської імперії.

Таким чином, основними важелями регулювання юридичної освіти в університетах України в 2-ий період були університетські Статути 1833, 1835, 1812 рр. Вони визначали головну особливість правової освіти – її орієнтацію на вивчення діючого законодавства, що стало втіленням курсу Миколи І, спрямованого на дослідження вітчизняного законодавства. Покладене в межах цієї політики на університет Св. Володимира завдання – вивчення історико-правничої спадщини західних губерній – визначило важливі особливості розвитку юридичної освіти в Україні.

Характерною особливістю розвитку студентського контингенту в другому періоді була визначена урядовими документами необхідність підготовки благонадійних державних службовців. В умовах політичної нестабільності це завдання набувало особливої гостроти для юридичних факультетів університетів України. Завдяки суспільно-демократичному піднесенню середини 50-х – початку 60-х рр. XIX ст. стали можливими якісні зміни в розвитку студентських досліджень, що проявилося в розширенні тематики вивчення правових аспектів.

Новий етап розвитку юридичної освіти в університетах Російської імперії був пов’язаний із проведенням буржуазних реформ в державі. Зростання темпів суспільного поступу, зумовленого скасуванням кріпосного права, новий етап функціонування державної системи, технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове висунули нові вимоги до підготовки інтелігенції: державних службовців, юристів, медиків, учителів, інженерів, фахівців сільськогосподарської галузі. Отже, складовою буржуазних реформ 60-х років стала і реформа університетів, основні положення якої втілилися в загальному Статуті імператорських російських університетів 1863 р.

Розробка загального університетського Статуту 1863 р. розпочалася ще у 1858 р. Складений проект був надісланий для обговорення до університетських рад, а потім обговорений у новій редакції фахівцями і вченим комітетом Міністерства народної освіти та іноземними вченими. Остаточно Статут був затвердженим 18 червня 1863 р. Його дія поширювалася на Санкт-ІІетербурзький, Московський, Казанський, Харківський і Київський університети.

Основною ідеєю Статуту була автономія професорської корпорації. Роль головного органу університетського самоврядування відводилася Раді. Знов ставали виборними посади ректора, деканів, професорсько-викладацького корпусу. Хоча радам, факультетам і правлінням надавалися широкі повноваження у вирішенні навчальних, методичних, наукових, фінансово-господарських питань, основна частина рішень все ж таки здійснювалася тільки після затвердження попечителя учбового округу або Міністра освіти.

В цілому вчені відзначають прогресивний характер реформаторської доби і пов’язують з нею значні успіхи в розвитку діяльності університетів. Дослідники розглядали центральні положення Статуту 1863 р. як поступки самодержавства прогресивним силам, а зміни в розвитку освіти цього періоду – як їх відповідні наслідки. При цьому всіляко нехтувалася роль урядової політики, замовчувалося її значення в процесі демократизації освіти і науки.

Відомі Ніжинські громадські діячі – М. Костомаров, В. Антонович на сторінках періодичної преси, в університетських лекціях відстоювали думки про необхідність використання української мови в навчальному процесі українських університетів. Протидіяти процесам національної і культурної ідентифікації українства були покликані документи уряду. На цей період припадають Циркуляр Міністра внутрішніх справ П. Валуєва 1863 р. про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою та Емський указ Олександра II 1876 р. Про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наречием», заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису. Отже, визначеним у документах курсом інтелігенцію позбавляли навіть надії на національну освіту.

Цей період розвитку освіти в українських губерніях позначений суперечностями не тільки з точки зору утисків національної мови і культури в умовах ліберального університетського Статуту. В своєму первісному вигляді Статут 1863 р. проіснував лише кілька років, після чого розпочалося скорочення університетської автономії. До того ж, розвиток правової науки і освіти ускладнювався контр реформами 60-70-х рр., які зводили нанівець формально проголошені царизмом принципи буржуазного права. Незважаючи на об’єктивні перешкоди на шляху освітнього й наукового розвитку, в університетах України відбувалися позитивні процеси, набували сили тенденції зростання числа викладачів, науковців, студентів, розгалудження правничих дисциплін та оновлення їх наукових методологічних засад.

Для юридичних факультетів Російської імперії Статут 1863 р. визначив дію 13 кафедр: 1) енциклопедії права, 2) історії найважливіших іноземних законодавств – стародавніх і нових, 3) історії руського права, 4) історії слов’янських законодавств, 5) римського права, 6) державного права, 7) цивільного права і цивільного судоустрою і судочинства, 8) кримінального права і кримінального судочинства, 9) поліцейського права, 10) фінансового права, 11) міжнародного права, 12) політичної економії і статистики, 13) церковного законознавства.

Важливим досягненням побудови освіти стало виокремлення кафедри історії руського права, що стало проявом оформлення на середину XIX ст. історії права як науки. М. К. Нелідов наголошує на тому, що новий Статут є яскравим вираженням зміни поглядів уряду на цілі й завдання юридичної політичної освіти, що втілилося у заміні слова «закон» терміном «право» і викладенні теорії державного права замість російських державних законів.

Однак недоліком порядку регламентації вищих навчальних закладів, на думку академіка Ю. С. Шемшученка, слід вважати втрату Київським університетом права на індивідуальність, що сталось з прийняттям загального для всіх університетів Статуту. В дійсності Статутом 1863 р. передбачалося гнучке врахування місцевих умов кожного університету, що було закріплено у главі II (§ 7), згідно з якою факультети на розсуд університетської ради і за затвердженням Міністра народної освіти можуть бути поділені на відділення, а також у главі V (§ 42 п.З), яка дозволяла з’єднання та роз’єднання кафедр та заміну одних іншими за представленням Ради та затвердженням Міністра.

Згідно зі Статутом 1863 р. на юридичні факультети призначалося 13 професорів і 6 доцентів, що значно перевищувало кількість посад у порівнянні з попереднім періодом. Університетам України важко було забезпечити юридичні факультети такою кількістю викладачів. Через зростання престижу юридичної професії в суспільстві в умовах розбудови нової судової системи випускників-юристів більше приваблювала практична діяльність.

Однак протягом 3-го періоду в процесі формування професорсько-викладацького складу поступово відбувалися позитивні зміни, введення інституту стипендіатів для підготовки до професорського звання. Першим серед університетів України це нововведення випробував Київський університет, який у 1864 р. призначив стипендіатам 4 рублів утримання. З 1869 р. такий захід отримав законодавче підтвердження, а розмір стипендій підвищився до 600 рублів.

Високим теоретичним рівнем викладання відзначався навчальний процес на юридичному факультеті Київського університету. Принципово нові засади були Притаманні право розумінню професора-криміналіста Олександра Федоровича Кістяківського (1833-1885), ім’я якого пов’язують зі створенням наукової школи в галузі кримінального права. Період творчої діяльності вченого припадає на 60-80-ті рр. XIX ст. – доби становлення науки кримінального права і процесу. Вагомим внеском О. Кістяківського в розвиток юридичної науки України булийого праці з історії права та звичаєвого права. Видатним доробком О. Кістяківського було виявлення, наукова обробка та видання у 1875-1878 рр. найважливішого документа, який визначав правові та суспільні відносини минулих часів України – Кодексу 1743 р. «Права, за якими судиться малоросійський народ». Наслідком його відкриття стало формування школи істориків українського права як окремо існуючого та діючого в Україні протягом тривалого періоду.

В середині 60-х років розпочав творчу і педагогічну діяльність один з найвидатніших вчених-правознавців Михайло Флегонтович, Владимирський-Буданов (1838-1916). У 1872, 1873, 1875 роках вчений видав «Хрестоматию по истории русского права», до якої він включив найважливіші пам’ятки давньоруського законодавства з тлумаченнями до них, широкою бібліографією та своїми коментарями.

Фундаментальні розробки з кримінального права на юридичному факультеті були представлені дослідженнями професорів кримінального права О. М. Богдановського та В. М. Палаузова.

Актуальною проблемою університетського життя досліджуваного періоду стало вільне відвідання лекцій, яке Статут 1863 р. залишив на розсуд університетських Рад. Обговорюючи обов’язковість відвідування професорських лекцій, Рада Харківського університету в засіданні 3-го березня 1870 р. визнала лекцію найціннішим джерелом інформації для студента, оскільки вона охоплює цілу систему науки, супроводжує її критичним оглядом літератури. Але, попри серйозні аргументи на користь лекційного методу навчання, професори висловилися за вільне відвідування занять, оскільки університет є закладом, який передбачає моральну й розумову зрілість студентів у вищій школі.

Реформи 60-х рр. XIX ст., і насамперед судова реформ 1864 р., обумовили стрімкий злет юридичної науки. Важливим проявом цих процесів була організація принципово нових юридичних об’єднань – юридичних товариств при університетах Російської імперії, які займалися дослідженням правничих питань. Сучасний український історик В. І. Онопрієнко підкреслює, що для діяльності наукових товариств був характерним менший контроль держави, бо існували вони переважно на членські внески і пожертвування, дія принципу автономії в організації, утвердження механізму колективної праці вчених, що сприяло формуванню кваліфікованої спільності та наукових шкіл.

Значна увага Статуту 1863 р. приділялася розгортанню студентської наукової роботи. Важливим кроком тут стало відкриття з 1880 р. при «Университетских известиях» університету Св. Володимира «Сборника починений студентов университета Св. Владимира». В імператорському університеті в м. Одеса наукові роботи студентів, які отримали винагороди, друкувалися в спеціальних друкованих збірниках університету.

Таким чином, особливості розвитку юридичної освіти в університетах України в третьому періоді зумовлювалися чинниками соціально-політичного піднесення в Російській імперії, пов’язаного з реформаторською діяльністю Олександра II. Умови пореформеного суспільства висували перед юридичною освітою потреби збільшення кваліфікованих юристів, які могли забезпечувати нові правові відносини різних рівнів у країні. Істотний вплив на якісні й кількісні зміни в розвитку правознавства спричинив університетський Статут 1863 р. Ним вводилася більша частина кафедр, що відбило потребу часу в розгалудженні правничих наук. Суттєві зміни відбулися в структурі юридичної освіти, яка набула гармонійного вигляду через оптимальне співвідношення спеціальних і загальноосвітніх предметів тобто поєднанні суто юридичних дисциплін з історичними та політекономічними складовими. Вагомим досягненням юридичних факультетів України стала можливість майже повністю забезпечувати себе викладачами за рахунок власних педагогічних кадрів.

3. Особливості розвитку юридичної освіти в Київському, Харківському та Одеському університетах з 1884 по 1917 р.

Суспільно-економічні перетворення, зумовлені буржуазними реформами 60-70-х років, істотно впливали на еволюцію правової системи Російської імперії. Різні галузі розвитку права: державне, кримінальне, цивільне, процесуальне та інші – мали відповідати змінам в політиці, економіці, відносинах суб’єктів господарювання. В умовах значного зростання правових норм у державі розвиток юридичної освіти в університетах України наштовхувався на проблему підготовки фахівців-юристів, здатних діяти згідно з новими підвалинами законодавчого поля. Завданням юридичної освіти ставало забезпечення суспільства значним потенціалом наукових знань, а розгалудженої під впливом бурхливого розвитку капіталізму системи правових дисциплін – теоретико-методологічною базою.

Четвертий період розвитку юридичної освіти в університетах України був започаткований введенням нового університетського Статуту 1884 р. Цей документ залишався чинним протягом тривалого періоду – з 1884 р. до Лютневої революції 1917 р.

Прийняття такого документу стало проявом панування в Росії 80-х років реакції у всіх галузях суспільного і державного життя, пов’язаної з приходом у 1881 р. нового імператора – Олександра III.

Як найсуттєвіший прояв реакційності Статуту 1884 р. дослідники відзначають скасування ліберальних засад Статуту 1863 р., що відобразилося у позбавленні університетів автономії, їх підпорядкуванні ретельному нагляду та залежності від міністерства та попечителя. За новим Статутом ліквідувався Інститут обрання університетських органів самоврядування. Дріб’язкова й принизлива опіка міністерства розповсюджувалася не тільки на затвердження навчальних планів та внесення змін до них, але й навіть на розподіл лекцій за днями, тижнями й годинами. Проведений Міністром народної освіти І. Деляновим проект Статуту зазнавав критики як від вчених навчальних закладів, так і від громадськості, яка приділяла все більше уваги університетському розвитку.

Під впливом боротьби студентів за демократизацію вищої освіти та здобуття права студентського самоврядування, царський уряд був змушений піти на деякі поступки університетським корпораціям, в результаті чого, 27 серпня 1905 р. було видано «Тимчасові правила про управління вищими навчальними закладами». Згідно з ними в університетах поновлювалося внутрішнє самоврядування, яке діяло до запровадження Статуту 1884 р. Тим часом, право обирати ректора та його помічника знов поверталося Раді. Усвідомивши неможливість подолання студентського руху, «Тимчасовими правилами» царизм передав повноваження регулювання університетського життя на відповідальність радам, керівництво інспекцією передавалося ректорові, а розгляд студентських справ – професорському дисциплінарному судові.

Суттєвим нововведенням академічного життя в Російській імперії періоду 1884-1917 р. стало запровадження з 1906-1907 академічного року в університетах так званої предметної системи, замість курсової. За інформацією «Довідника з вищої освіти» за 1911 р. недоліком курсової системи навчання вважалися шаблонне ставлення та обмеження свободи студентів, тоді як до переваг предметної (яка тривалий час існувала в країнах Західної Європи) – належали рахування індивідуальних здібностей у засвоєнні знань та розподілі відповідно з цим порядку вивчення наук. Безсумнівно, прагнення до індивідуального підходу в навчанні було позитивною стороною організації дореволюційної вищої освіти взагалі. Однак не завжди індивідуальний підхід належною мірою інтегрувався до реального життя університетів України. По-перше, у 1906-1907 р. предметна система не була введена в Одеському імператорському університеті.

По-друге, навіть після офіційного її затвердження в деяких університетах вона працювала з обмеженнями. В означений період відбулося розгалудження спеціалізації на юридичних факультетах, що проявилося в їх поділі на 2 відділення: юридичних та державних економічних наук. Різниця в академічних програмах, визначена збірником правил прийому до вищих навчальних закладів Російської імперії на 1908-1909 рік, полягала у введенні для першої категорії студентів більшої частки суто юридичних дисциплін і переважанні державознавчих та економічних предметів у програмах державознавців.

Період дії Статуту 1884 р. відзначився серйозними протиріччями суспільного життя, в т.ч. в освітньо-науковій сфері. Гострим проявом кризового стану розвитку університетів Російської імперії стала зміна в період з 1897 по 1915 рр. дев’ятьох міністрів народної освіти. З кожним новим міністром розроблявся новий статут університетів. Однак спроби реформування вищої освіти не приводили до бажаного покращення ситуації.

Стрімким піднесенням зацікавлення суспільства питаннями функціонування вищої юридичної школи ознаменувався кінець XIX – початок XX ст. В центрі уваги наукових і громадських кіл було питання співвідношення теоретичного та практичного компонентів у навчанні майбутніх юристів. Зміст освіти на юридичних факультетах повинен був задовольняти потреби підготовки з одного боку, майбутніх науковців, а з іншого, – діячів практичної галузі: державних службовців, суддів, адвокатів, прокурорів. Засіб досягнення компромісу, вважав Г. Ф. Шершеневич, полягав у налагодженні належної організації на юридичних факультетах практичних занять. На бік переважно теоретичного викладання схилявся юрист В. М. Гессен, який підкреслював, що перш за все університет має культивувати науку, отже, академічне викладання має бути переважно теоретичним.

Однак практика доводила, що підготовка як науковців, так і практичних діячів повинна ґрунтуватися на гармонійному поєднанні теоретичних засад із напрацюванням практичних навичок. Задоволення вимогам підготовки юриста повинно здійснюватися за рахунок гнучкої спеціалізації юридичних дисциплін.

Здебільшого питання змісту освіти стикалося зі старою та болючою проблемою співвідношення складових для навчання юристів і державних службовців. У доповіді Комісії з перегляду плану програм викладання на юридичному факультеті університету Св. Володимира за 1892 р. наголошувалося на тому, що юристу вже на перших ступенях його кар’єри доводиться проявляти не тільки просте знання законів, але й розуміння юридичного сенсу, який формується в строгій юридичній школі.

Найзначнішою проблемою розвитку юридичних факультетів Харківського, Київського та Одеського імператорського університетів тривалий час була нестача викладачів. На 1-му етапі проблема вирішувалася спочатку за рахунок запрошення західноєвропейських науковців, пізніше – завдяки створенню педагогічного інституту й підготовки вітчизняних викладачів на базі власних університетів.

Розв’язанню проблеми нестачі викладачів в університетах значно сприяло створення інституту професорських стипендіатів. Вже на початку XX ст. викладання здійснювалося по всім вакантним кафедрам, що досягалося шляхом активізації ресурсів факультетів. До навчального процесу також залучалися приват-доценти і професори з багаторічним стажем.

Протягом XIX ст. – 1917 р. в навчальному процесі юридичних факультетів України проводилися лекційні й практичні заняття. Головним видом аудиторної роботи в означений період в цілому були лекції. Основними методами, які використовували викладачі в лекційних матеріалах, були історичний, порівняльний, філософський і догматичний. Зміна методологічних настанов у навчальному процесі відбувалася залежно від етапів розвитку юридичної освіти.

У цей же період значно пожвавився процес забезпечення студентів університетів України вітчизняними підручниками та додатковими матеріалами до навчального процесу. Однак нестабільна й несистемна робота наукових інституцій зумовлювала незначну кількість праць навчального напрямку, і в цілому така література залишалася важкодоступною для студентів.

Орієнтація на теоретичні підвалини університетського розвитку реформаторської доби Олександра II сприяла впровадженню до навчального процесу теоретично-обґрунтованих наукових методів. З розповсюдженням ідей історичної школи права було пов'язане застосування історичного та порівняльного методів. В цей період відбувається значне зближення педагогічної і наукової діяльності викладачів, що відобразилося у використанні результатів наукових пошуків вітчизняних вчених при складанні навчальної літератури. Підняття освіти і науки на новий рівень в значній мірі уможливлювалося завдяки організації постійно діючого форуму – системних засідань юридичних товариств при Київському та Одеському імператорському університетах, які давали вченим можливість проводити колегіальні обговорення наукових правничих питань. Послідовність у дослідженні історії та права західних губерній знаменувало проведення вченими-юристами українських етнографічних студій та вивчення українського, зокрема, звичаєвого права. Цей процес знаходився у відповідності до етапу українського національного відродження, позначеного ідеєю охорони історичного буття народу.

Отже розвиток правознавства в університетах на українських теренах, що входили до складу Російської імперії в період з 1884 по 1917 рр. відбувався в складних умовах соціально-політичного життя, яке ускладнювалося подвійним тиском царського уряду на «українські» університети. Разом з тим, розгалуження правових дисциплін відбувалося згідно з потребами суспільства, яке диктувало необхідність кваліфікованого забезпечення правових відносин на міждержавному, політичному, господарському і приватному рівнях. Структура освіти на юридичних факультетах відповідала основним тенденціям розвитку законодавства держави.

4. Витоки юридичної освіти в Одесі та її розвиток на юридичному факультеті імператорського університету.

В історію Одеси особливу сторінку вписав 1817 рік, коли на Півдні Російської імперії було вирішено створити престижний нав­чальний заклад закритого типу – лі­цей. У царській Росії ліцеями назива­ли привілейовані навчальні заклади, в яких поєднувалась середня школа з вищими юридичними курсами. За важливим, у комерційному відно­шенні, місцезнаходженням м. Одеси, писав міністр народної освіти князь О. М. Голіцин у доповідній записці на ім'я Олександра І, за великим насе­ленням його і далекою відстанню від університету та вищих училищ наста­ла потреба в особливому інституті або ліцеї, який містив би у собі ступеневі класи освіти навчальної.

Такий особ­ливий вищий заклад з найменуван­ням «Рішельєвський», названий так з поваги до Дюка де Рішельє, було від­крито 6(19) січня 1818 р. В Одесь­кому обласному архіві зберігається документ «Січня 7 числа 1818 р. відбулося тут урочисте відкриття Рішельєвського ліцею. Акт розпочався промовою генерал-губернатора графа Ланжерона. При акті були присутні багато громадян міста, всього близько 500 осіб, у тому числі духовенство, чи­новники та інші почесні громадяни». Закінчується цей документ словами: «Таким чином Одеса, яка швидко вхо­дить у змагання з найпершими міста­ми Росії, вміщує у системах своїх цей заклад, який служить їй найкращою прикрасою».

Першим директором Рішельєвського ліцею (1817-1820) став абат Шарль Ніколь. Він народився у Франції, переїхав до Петербурга, де здобув репутацію відомого виклада­ча. У його школі виховувалися брати Орлови, Голіцини, Наришкіни, Гагаріни, Меншикови, Волконські. Час управління абата Ніколя був щасливою епохою для ліцею.

Навчальні плани ліцею не перед­бачали спеціалізації, термін навчання становив 8 років. До 1820 р. викла­дання велось французькою мовою. За директора І. С. Орлая були удоскона­лені навчальні програми, до них було включено математику, фізику, хімію, біологію, географію, історію та інші предмети; були поліпшені методи викладання, відкрито педагогічне від­ділення (згодом педінститут) для під­готовки педагогічних кадрів для пові­тових та комерційних шкіл, при якому створена кафедра педагогіки. У 1837р. були організовані фізико-математичне і юридичне відділення, інститут східних мов, який готував переклада­чів для військових закладів.

Історію ліцею можна поділити на два періоди: перший – охоплював 1817-1837 рр., коли навчальний за­клад був близьким до середнього типу; другий – 1837-1864 рр., коли за структурою, програмами, системою викладання ліцей став повністю ви­щим навчальним закладом. Протягом першого десятиліття після 1837 р. сталися суттєві зрушення у суспільстві і в юридичній освіті. Позитивно впли­вали на її зрушення такі освітньо-юри­дичні центри Росії, як юридичні фа­культети Петербурга, Москви, Варшави і особливо Києва і Харкова.

Із закор­донних науково-викладацьких центрів, які сприяли розвиткові юридичної ос­віти в Одесі, слід зазначити Сорбоннський університет, який був відомим вищим навчальним закладом. На пожертвування своїх меценатів і за допомогою ззовні в бібліотеках Одеси почали складатись унікальні фонди юридичної літератури, стан яких у середині 1840-х років пос­тупово почав відповідати університет­ським вимогам. Викладачі та студенти отримали можливість використовувати багату російську і зарубіжну літерату­ру. Багатий фонд юридичної літерату­ри, створений у бібліотеці університету, стає безцінним здобутком інтелектуаль­ного життя міста і краю.

У 1847 р. юридична освіта в Рішельєвському ліцеї набула статусу ви­щої на державному рівні: випускники юридичного відділення Рішельєвського ліцею вперше отримали дипломи і значки державного зразка про вищу юридичну освіту. Таким чином, здобут­тя вищої юридичної освіти в Одесі і на Півдні України сталося в 1847 р.

Рішельєвський ліцей став настільки популярним, що сюди посилали своїх дітей на навчання не тільки дворяни Півдня України, але і сім’ї аристо­кратів з Петербурга, Москви та інших міст. Дисципліна в ліцеї була найсуворішою. У правилах для студентів, затверджених попечителем Одеського навчального округу 5 груд­ня 1853 р., передбачалось: а) за від­сутність на 6 лекціях впродовж місяця без поважної причини – догана дирек­тора; б) за відсутність на 12 лекціях – ув’язнення в карцері. Якщо подіб­ні прогули повторювались, то «поверх встановленого за вищезгадані штрафи студент позбувається наприкінці року права на іспит і залишається на тому ж курсі або виключається з ліцею».

Видатні сторінки історії ліцею пов’язані з іменами попечителів Одесь­кого навчального округу Д. М. Княжевича і М. І. Пирогова. Останній – видатний вчений-хірург, прогре­сивний громадський діяч і викладач – невтомно доводив необхідність ре­організації ліцею в університет. Це за його ініціативою ліцею було передано газету «Одесский вестник», яку редагу­вали професори-правознавці О. М. Богдановський і А. Г. Георгієвський.

На юридичному відділенні Рішельєвського ліцею викладали рим­ську словесність, енциклопедію та історію правознавства, російське за­конодавство і практичне судочинство. Крім того, читались загальні предмети: філософія, російська словесність, іс­торія, статистика, а також обов’язкові для всіх студентів – богослов’я, цер­ковна історія та церковне право.

Юридичні науки викладали відо­мі правознавці: П. М. Протопопов, П. В. Архангельський, В. А. Ліоновський, К. К. Цин та ін. Багато з них дру­кували свої праці в «Одесском альманахе» який був популярним не тільки в Росії, а й за кордоном.

На початку 1840-х років було від­крито камеральне відділення, на яко­му вивчались економіка з наукою про фінанси, наука про торгівлю та ко­мерцію, фізика та фізична географія, хімія, природна історія, сільське гос­подарство, технологія, архітектура та огляд російських законів. Тут готували фахівців-юристів у галузі державного і приватного права, державних служ­бовців. Це відділення було найбільш численним.

Історично склалось так, що каме­ральне і юридичне відділення, які одержали статус «університетських факультетів» (а слухачі – звання університетсько­го студента), стали попередниками спеціалізованої підготовки з публічно-правових наук на юридичному факуль­теті імператорського (потім – Одесь­кого) університету. З його відкриттям з’явилось 11 кафедр (не враховуючи ліквідованої до початку роботи кафед­ри іноземних законодавств). Чотири з одинадцяти кафедр були орієнтовані на публічно-правові науки і відповід­ні навчальні дисципліни: державне право (включало порівняльне державо­знавство), фінансове право, поліцейсь­ке право і міжнародне право. Публічно-правовий цикл навчальних дисциплін включав також кримінальне право з кримінальним судопроводженням і су­доустроєм.

Влітку 1861 р. Олександру II, який проїздом зупинився в Одесі, було подано прохання про відкриття тут університету. Імператор погодився на ре­формування Рішельєвського ліцею на університет, урочисте відкриття якого відбулося 1(13) травня 1865 р.

Перший навчальний рік у імператорському університеті в Одесі розпочався 7 вере­сня 1865 р. на трьох факультетах: фізико-математичному, історико-філологічному і юридичному – найбільш численному. Четвертий факультет – медичний – було відкрито у 1900 р. Все навчальне і наукове життя університету з моменту відкриття регламентувалось Статутом 1863 року. Першим ректором, ще до відкриття університету було призначено проф. І. Д. Соколова, який у перші роки існування Одеського імператорського університету виконував обов’язки декана юридичного факультету (у зв’язку з недостатньою укомплектованістю викладацького складу факультету). В 1869 році посаду ректора університету займає Ф. І. Леонтович.

Першим деканом юридичного фа­культету став дійсний статський рад­ник О. М. Богдановський. В архівах юридичного факультету часто згадуються прізвища деканів юридичного факультету Д. І. Азаревича (з 1866 р.), М. І. Малініна, професора О. В. Куніцина. Юридичний факультет у 1865 р. у своєму складі мав такі кафедри: 1) енциклопедії права; 2) історії важливих законодавств, давніх і нових (згодом ліквідована); 3) історії російсь­кого права; 4) історії слов’янського за­конодавства; 5) римського права; 6) дер­жавного права; 7) цивільного права з цивільним судоустроєм і судочинст­вом; 8) кримінального права з кримі­нальним судоустроєм і судочинством; 9) поліцейського права; 10) фінансо­вого права; 11) міжнародного права; 12) економіки і статистики; 13) цер­ковного законознавства (канонічного права). У 1865 р. рада університету виз­нала за корисне ввести на юридично­му факультеті допоміжний предмет – російську історію.

Правом вступу на юридичний факультет Одеського імператорського університету користувалися лише ті, хто мав атестат про закінчення гімназії або прирівняного до неї навчального закладу. Вступні випробування не передбачалися: важливо було лише до 20 серпня записатися на один з університетських факультетів.

За Університетським статутом 1884 року навчальний план юридичного факультету передбачав наявність таких кафедр і, відповідно, наук, що викладалися студентам: римське право; цивільне право та цивільне судочинство; торгове право та торгове судочинство; кримінальне право та кримінальне судочинство; історія російського права; державне право; міжнародне право; поліцейське право; фінансове право; церковне право; політична економія та статистика; енциклопедія права та історія філософії права.

У 1885 р. Міністерство народної освіти ухвалило зразковий навчальний план для юридичного факультету, в якому було призначено 144 навчальних годин на вісім семестрів, тобто по 18 годин на тиждень. Згідно із цим планом, на читання дисциплін відводилося: римське право – 36 годин; російське цивільне право і судочинство – 22 години; торгове право і судочинство – 22 години; російське кримінальне право і судочинство – 12 годин; російське державне право – 8 годин; церковне право – 8 годин; поліцейське право – 8 годин; фінансове право – 8 годин; політична економія – 8 годин; міжнародне право – 6 годин; статистика – 4 години; енциклопедія права – 4 години; історія філософії права – 4 години.

Студентам-юристам рекомендувалося слухати лекції й на інших факультетах, зокрема з логіки, стародавньої римської історії, російської історії, судової медицині, вивчати, принаймні, одну іноземну мову. Навчальний рік складався з двох семестрів (20 серпня – 20 грудня; 15 січня – 30 травня).

Найбільше число годин відводилося на вивчення римського права. Протягом першого року студенти вивчали історію римського права, а в наступні два з половиною роки – систему римського права. Домінуюче становище римського права в навчальному плані юридичного факультету сучасники пояснювали тим, що воно є найбільш досконалою формою права, яка ґрунтується на приватній власності. Видатний російський романіст Й. О. Покровський зазначав, що римське право «є чудовою юридичною школою для цивілістів: воно розвиває юридичне мислення, юридичну логіку, навчає юридичних методів та прийомів. Воно, як і будь-яка теорія, дає юристу можливість орієнтуватися за будь-яких випадків, можливість розуміти правовідносини, вгадувати їх природу і надавати їм юридичного вираження. По-друге, воно дає і матеріальні знання – саме знання тих загальних положень, які випливають із самої природи правових інститутів і так тісно пов’язані з цією останньою, що не підлягають навіть ніяким змінам в місцевих правах ... Таким чином, вивчення римського права переслідує далеко не ті цілі, які за ним часто припускають. І перш за все не усунення місцевого, національного права та не заміна його правом римським як якимсь вищим законом, ratio scripta, чого домагаються романісти, а тільки більш широкої точки зору на право і можливо більш наукового, теоретичного вивчення його».

Так, зокрема, в історичних нарисах про Одеський імператорський університет висвітлено структуру юридичного факультету, показано основні напрями наукової та педагогічної діяльності його колективу. Цінні відомості про юридичний факультет Одеського імператорського університету представлені у роботах О. Є. Музичка.

Навчання на юридичному факультеті вважалося завершеним і студент допускався до випускних випробувань, якщо він пред’являв випускне свідоцтво, в якому було зараховано вісім семестрів.

На відміну від інших факультетів, які ніколи не відчували нестачі викладачів, на юридичному відчувалась го­стра потреба у висококваліфікованих фахівцях: майже десятиріччя не була заміщена посада завідувача кафедри державного права, біля 20 років – по­сада завідувача кафедри міжнародного права. Незважаючи на складне стано­вище з науково-педагогічними кад­рами, викладання публічно-правових наук здійснювалося багатьма відомими вітчизняними вченими-юристами, та­лановитими лекторами, юристами-практиками.

З 1869 до 1877 р. ректором уні­верситету був відомий правознавець Ф. І. Леонтович. Талановитий вчений та викладач Ф. І. Леонтович мав адміністративні здібності, які послідовно проявилися на посадах декана юридичного факуль­тету, проректора і ректора Одеського імператорського університету.

Вітчизняна юридична на­ука пов’язана з іменами багатьох викладачів імператорського Одеського універ­ситету. О. М. Богдановський, будучи директором Рішельєвського ліцею, доклав чимало зусиль для організа­ції університету взагалі і юридичного факультету зокрема. Не менш яскравою фігурою на ка­федрі кримінального права універ­ситету був викладач кримінального судоустрою і судочинства В. М. Палаузов. Вчені-юристи Одеського імператорського уні­верситету внесли чимало нового в юри­дичну науку і практику. Професор П. П. Цитович брав участь у розроблен­ні проекту вексельного статуту, ряду законів про акціонерні товариства; він опублікував «Підручник торгового пра­ва» (1891).

Значний внесок в юридичну науку зробив професор О. Ф. Федоров, відомий як фахівець у галузі міжнародного права, він завідував кафедрою торгового права і торгового судочинства Одеського імператорського університету.

В Одеському імператорському університеті склалась шанована і популярна у на­укових колах школа цивілістів. Од­ними з найвидатніших представників цієї школи був професор М. Л. Дювернуа, профе­сор Ю. С. Гамбаров, професор О. Л. Боровиковський, Є. В. Васьковський В. І. Адамович та інші фахівці.

Високоосвіченим, ерудованим викла­дачем був магістр А. П. Пригара, на­укові інтереси якого зосереджувались у галузі теорії та історії федеративних відносин. З 1885 р. державне право викладав магістр В. В. Сокольський – автор одного з перших навчальних посібників з де­ржавного права (1890).

Курс поліцейського права розробля­ли і викаладали екстраординарний профе­сор М. К. Ренненкампф, приват-доцент П. Н. Шеймін. Неперевершеним спе­ціалістом у цій галузі був М. М. Шпилевський, який був секретарем юридичного факультету, засновником Юридичного товариства.

Розроблення проблем міжнародно­го права пов’язано з такими іменами, як професор М. В. Васильєв, приват-доцент М. Р. Кантакузен. У 1884 р. в університет був запрошений магістр міжнародного права І. О. Івановський, пізніше автор двотомного «Збірника чинних договорів Росії з іноземними державами» та праці «Про підготовку осіб, які присвятили себе консульській кар’єрі, і роль у цьому вищих комерційних шкіл».

Слід відзначити і науково-методичні роботи екстраординарного професора П. Є. Казанського про постановку викла­дання міжнародного права на юридич­них факультетах вищих навчальних закладів Російської імперії, які були рекомендовані усім університетам краї­ни. Істинно енциклопедичними стали його монографія «Влада Всеросійсько­го Імператора», «Нарис чинного росій­ського права», ряд праць про порядок формування і роботи Державної думи. У «Владі» П. Є. Казанський вперше для визначення влади государя-імператора вживає два терміни: «верховна самодержавна влада» і «влада управ­ління». Перший передбачав розгляд внутрішніх істинних властивостей ім­ператорської влади, другий – зовніш­ніх проявів цієї влади в дії.

Дуже різноманітними були і наукові інтереси професора В. Д. Каткова, який вів дослі­дження проблем зв’язку юриспруденції з логікою. Його перу належать такі роботи, як «Нариси статистики економічної і культурної», «Передача векселя за надписом».

У 1889 р кафедру римського і цивіль­ного права очолює Дмитро Іванович Азаревич, який обирається орди­нарним професором кафедри римського права в Імператорському університеті. У 1886-1887 роках – де­кан юридичного факультету, а потім – ординарний професор Варшавського університету.

М. С. Власьєв прийшов до Одеського імператорського університету із Рішельевського ліцею, де був професором кафедри державного права і законів державного упорядкування і благочинства. Викла­дав енциклопедію та історію філософії права, а потім – міжнародне право. Читав лекції у різних європейських університетах, відзначався освіченістю і гострим розумом.

Енциклопедію права викладав М. Ю. Чижов, який був автором пра­ць, що набули великої популярності: «Засвоєння особистістю права», «Дже­рела права», «Нариси вчень руських юристів про право» та ін.

Кафедрі слов’янського законодавс­тва ставилось завдання вивчити право ряду слов’янських держав, взяти все найкраще, що в них є. Для читання лекцій з цього предмета нерідко запро­шувалися вчені з інших країн. Так, один з них – Балтазар Власович Богішич навчався в Мюнхені, Берліні, Парижі, Віденському університеті, де і здобув ступінь доктора філософії і права. Б. В. Богішич з 1869 р. за­відував кафедрою історії слов’янських законодавств, потім був ординарним професором Одеського імператорського універси­тету до грудня 1889 р. Згодом виї­хав за кордон, де брав участь у скла­данні збірки законів для Чорногорії, був Міністром юстиції Чорногорії.

Помітною фігурою на кафедрі римського права був І. Г. Табашніков. Одесит, навчався у Рішельєвському ліцеї, закінчив С.-Пе­тербурзький університет. Вільно во­лодів французькою та німецькою мова­ми, чудово знав латинь. У 1875 р. був зарахований до Міністерства юсти­ції. Магістерську дисертацію захистив у Московському університеті, був суд­дею, із суду був запрошений на кафед­ру римського права на посаду екстра­ординарного професора.

Приват-доцентом, одним із найпопулярніших викладачів кафедри рим­ського права був Конрад Конрадович Диновський. Закінчив Київський уні­верситет ім. Св. Володимира і за твір «Давність як засіб набуття права влас­ності за римським правом» був наго­роджений у 1885 р. золотою ме­даллю і премією М. І. Пирогова. Був відряджений Міністерством народної освіти до Інституту римського права при Берлінському університеті для чи­тання лекцій.

У 1864 р., коли в країні трива­ла підготовка до судової реформи, на юридичному факультеті виникла ідея створення Юридичної громади. Її засновниками були професори О. М. Богдановський, М. Л. Дювернуа, Ф. І. Леонтович, М. І. Малінін, М. І. Патлаєвський, А. С. Посніков, М. М. Шпилевський, П. П. Цитович та ін. Проект статуту громади склав про­фесор О. М. Богдановський. Головою Юридичного товариства обрали професора Ф. І. Леонтовича, секретарем – про­фесора М. І. Малініна, були обрані 18 дійсних членів товариства. Було розроблено проект статуту товариства проф. О. М. Богдановським та згодом затверджено Міністерством Народної Просвіти. Мета товариства – консолідація зусиль юристів-теоретиків та практиків з розробки проблем вітчизняного права.

За першій рік діяльності Юридичної громади кількість її членів досягла 123 осіб. Робота Юридичної громади проходила у формі засідань, на яких заслуховувались реферати та повідомлення з різних правових питань. У 1882-1883 роках відбулося 16 засідань Юридичної громади та розроблення питань стосовно громадського укладу. Кожне засідання оформлялось протоколом, який потім опубліковувався. В основному, засідання присвячувались розгляду проблем з цивільного та кримінального права.

20 серпня 1885 року Міністр Народної Просвіти закриває Юридичне товариство при Одеському імператорському університеті. Нетривале існування Юридичної громади при імператорському університеті в Одесі залишило яскравий слід у становленні юридичної науки та практики на Півдні Російської імперії, сприяло підвищенню авторитету одеських юристів, консолідації їх зусиль на шляху розв’язання теоретичних та практичних задач.

В університеті працювали відомі професори: у галузі історії руської права О. Я. Шпаков, фінансового права – С. І. Іловайський. Тривалий час, перебуваючи в Одесі співпрацював з правниками та іншими представниками інтелігентських кіл Українського національного рух С. П. Шелухин. Закінчивши юридичний і фізико-математичний факультети університету ім. Св. Володимира в Києві, він майже тридцять років з 1889 до 1917 р., обіймав прокурорські і судові посади в різних містах.

Університетська юридична освіта в Україні XIX ст. – початку ХХ ст. репрезентована Харківським, Київським та Одеським імператорським університетами. Вона пройшла в своєму розвитку чотири етапи, які визначалися чотирма Статутами російських університетів (1804, 1835, 1863, 1884 рр.) як вираженням політичного курсу уряду Російської імперії щодо освіти і науки. Зазначені документи разом з окремими Статутами Київського університету 1833 і 1842 рр. були головними важелями, що регулювали організаційні засади юридичної освіти, її зміст, спрямованість відповідних філософських або правових засад.

Також доцільно зазначити, що з початком масштабних реформ в області кодифікації права та судової системи Російської імперії, почав активно зростати і попит на досвідчених фахівців юристів. Одночасно, досягнення розвитку юридичної освіти і науки сформували нові вимоги щодо стану підготовки юристів в університетах та наукової розробки галузей права.

В наступному періоді (1863-1884 рр.) юридична освіта відходить від позитивізму попереднього етапу і набуває гармонійного вигляду завдяки поєднанню в своїй структурі суто юридичних дисциплін, заснованих на теоретичному підґрунті, з історичними компонентами та політ економічною складовою. В ідейно-правовому полі юридичних факультетів панівним залишається вплив історичної школи права.

Побудова юридичної освіти в періоді з 1884 – 1917 рр. максимально підпорядкувалася потребам ринкового господарства – її структура переважно відповідала основним галузям законодавства, за якими діяла країна. Теоретичною основою правничої освіти в цей період оголошується римське право, яке ставало одним з основних предметів в університетських програмах юридичних факультетів.

Отже, на підставі наведеного, ми бачимо, що викладацьку діяльність юридичних факультетів університетів на території Наддніпрянської та Пвденної України у 4-му періоді характеризує високий професійний рівень. Особливості формування навчальних матеріалів зумовлювалися наявністю різних правових течій у Російській імперії наприкінці XIX – початку XX ст.: позитивізму, історичної школи права, соціологічних підходів до право розуміння тощо. Різноманітність підходів до вивчення права пояснювала наявність у курсах і програмах юридичних факультетів передусім догматичного, історичного, порівняльного, філософського методів. Використання в рамках окремих програм чи курсів методичного «синтезу» відкривало можливості ґрунтовного викладу матеріалу, який поєднував теорію конкретної правової галузі з оглядом її діючого законодавства, а також історичними екскурсами та порівняннями з іншими правовими системами. Лекції характеризувалися включенням важливої проблематики з питань ринкового господарства в Російській імперії.

Негативним чином на розвиток юридичної освіти і науки впливала ретельна перевірка матеріалів освітніми адміністраторами, через що політ економічні та державознавчі курси позбавлялися важливих відомостей про сучасні політико-правові течії.

Характерними особливостями розвитку студентського контингенту юридичних факультетів університетів України були їх лідирування за численністю та постійне зростання кількості студентів протягом майже всього періоду XIX ст. – 1917 р. На початку XX ст. наукова робота студентів досягла значних результатів, що проявилося у високому теоретичному рівні письмових робіт, а також у системній організації студентських юридичних наукових гуртків. Характерною особливістю розвитку студентського контингенту юридичних факультетів України було переважання в її соціальному складі дітей дворян і чиновників, що було свідченням престижності та високого статусу університетської правової освіти в суспільстві.

У першій чверті ХХ ст. юридична освіта в Харківському, і Київському та Одеському імператорському університетах характеризувалася гармонійною структурою через поєднання в навчальному процесі спеціальних та загальноосвітніх дисциплін високим теоретико-методологічним рівнем викладання, ґрунтовною розробкою юридичних дисциплін, а також високим рівнем підготовки фахівців для народного господарства.

ТЕМА 3. ЗАПОЧАТКУВАННЯ ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ, ЦИВІЛІСТИЧНОЇ ТА

КРИМІНАЛЬНОЇ ШКІЛ ПРАВА В ІМПЕРАТОРСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ В ОДЕСІ.

План

1. Формування та розвиток історико-юридичної школи Ф.І. Леонтовича, М. Є. Слабченка та ін.

2. Наукова та педагогічна діяльність провідних фахівців в галузі кримінального права на

юридичному факультеті Імператорського університету (О. М. Богдановський,

В. М. Палаузов та ін.)

3. Наукова та педагогічна діяльність провідних фахівців-цивілістів на юридичному факультеті

Імператорського університету (Є.В. Васьковський, М. Л. Дювернуа, Ю. С. Гамбаров та ін.).

4. Внесок Є.В. Васьковського у розвиток адвокатури в ХІХ – початку ХХ ст.

Історіографія. У сучасній українській історико-правовій науці доволі розвинутими є юридико-біографічний та науково-історичний напрями досліджень. Зокрема, у цій царині плідно працюють О. Л. Копиленко, О. Ф. Скакун, І. Б. Усенко, О. Н. Ярмиш та ін. Значний біографічний масив присутній у виданій в Україні шеститомній «Юридичній енциклопедії», в якій майже вичерпно представлено перелік персоналій української юридичної науки.

Дослідженням відомої і за дореволюційних часів, і тепер Одеської школи права займаються С. В. Ківалов, Є. О. Харитонов, П. П. Музиченко, Н. М. Крестовська, М. А. Дамірлі, І. В. Корнієнко, Л. П. Арнаутова, О. М. Гетьман, А. В. Дзевелюк, К. Г. Некіт, І.С. Канзафарова, О. Є. Музичко та ін. На базі Національного університету «Одеська юридична академія» відбувся захист кандидатських дисертацій, присвячених видатним представникам Одеської школи права, а саме: Корнієнко І. В. «Науково-юридична та педагогічна спадщина Є. В. Васьковського», Дзевелюка А. В. «Правова спадщина М. Ю. Чижова : загальнотеоретичний і науковознавчий аспекти».

1. Формування та розвиток історико-юридичної школи Ф.І. Леонтовича, М. Є. Слабченка та ін.

Вагомою сторінкою української історико-правової науки є науковий доробок Федора Івановича Леонтовича (1833-1911). Федір Іванович Леонтович народився у 1833 р. в Чернігівській губернії. Впродовж 1856-1860 рр. він навчався на юридичному факультеті Київського університету, проявляючи натхнення та увагу до вивчення історико-правових джерел. У квітні 1861 р. він стає виконуючим обов’язки ад’юнкта кафедри державного права, історії російського права Рішельєвського ліцею. Ад’юнктом Ф. І. Леонтовичем у 1864 р. було захищено в університеті Святого Володимира дисертацію «Про права литовсько-руських євреїв». У 1865 р. він повертається до Імператорського університету в Одесі і працює завідувачем кафедри історії руського права. Ступінь доктора державного права Федір Іванович отримав за дисертацію: «Давнє хорвато-далматське законодавство», яку захистив в Одесі у 1868 році.

З 1869 до 1877 р. (два терміни) він працював на посаді ректора Новоросійського університету; у 1879 р. його обрано деканом юридичного факультету; з 1881 до 1884 р. Ф. І. Леонтович виконував функції проректора. Впродовж 1890-1910 рр. Ф. І. Леонтович працював у Варшавському університеті.

Федір Іванович Леонтович присвячував свої наукові дослідження декільком аспектам історії права. Певну кількість праць вченого присвячено праву слов’янських народів. Це, зокрема, «Державне значення старого Дубровника» (1867), «Джерела з історії слов’янських законодавств» (1866), «Звичаєве право південних слов’ян» (1873), «Показник джерел та досліджень з історії слов’янських законодавств» (1867). Ф. І. Леонтович вважав вивчення слов’янських законодавств надзвичайно важливою частиною історії права, оскільки вони містять велику кількість спільних рис з Руською Правдою, пояснюючи юридичний порядок доби раннього середньовіччя (до XV ст.).

Важливим етапом діяльності вченого стали також дослідження з історії литовсько-руського права, які дали можливість вважати Ф. І. Леонтовича разом з М. Ф. Володимирським-Будановим фундатором нової західноруської школи права.

Опублікування тексту Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. сприяло появі наприкінці ХІХ – початку XX ст. ряду історичних досліджень, присвячених історії суспільного, державного ладу, права Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ), в яких тією чи іншою мірою вивчались джерела Статуту 1588 р., аналізувались його норми. Серед таких була низка праць Ф. І. Леонтовича, зокрема «Руська Правда і Литовський Статут», «Спірні питання литовсько-руського права», «Нариси історії литовсько-руського права».

У наукових дослідженнях вченим розглядались питання державного ладу, правового, соціального, економічного розвитку руських земель у складі ВКЛ. Головні підходи вченого були сформовані в межах київської школи істориків права. Вчений відносив ВКЛ до слов’янської цивілізаційної моделі, вважаючи магістральною тенденцією еволюції його державного ладу, соціально-правових та соціально-економічних відносин витіснення традиційних руських інститутів польсько-німецькими – західними. Він виявив правові традиції Київської Русі в литовсько-руському праві, сприймав звичаєве право як спільне джерело для давньоруського та литовсько-руського права. Ці ідеї безпосередньо вплинули на становлення досліджень історії ВКЛ в Російській імперії , зокрема в Україні. Праця Ф. І. Леонтовича «Руська Правда та Литовський Статут» стала своєрідним маніфестом членів київської школи істориків західноруського права, до якої належали такі відомі вчені, як М. Ф. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максимейко та інші. В свою чергу, в усіх принципових питаннях стосовно розвитку ВКЛ Ф. І. Леонтович дотримувався ідей київської історичної школи, знаходячись під впливом праць її представників.

Таким чином, суть концепції Ф. І. Леонтовича полягала в тому, що джерелом Литовського Статуту була Руська Правда.

Важливим аспектом наукового доробку Ф. І. Леонтовича стосовно права ВКЛ було те, що він вивчав окремі українські (руські) землі, що входили до складу цієї держави впродовж XIV-XVI ст. – Київщину, Волинь, Сіверщину, Поділля і дійшов висновку про своєрідність їхнього розвитку, відособленість від інших регіонів князівства та збереження ними багатьох рис укладу Київської Русі.

Таким чином, з входженням означених територій до Литовської держави «удільний устрій Київської Русі не закінчив свого існування, а лише увійшов в нову, заключну, фазу розвитку. В уділах до XVI ст. продовжував існувати земський лад, втілений у функціонуванні удільних князів, віче, громадських судів тощо. Удільна система та земський лад поступово руйнувалися унаслідок державної централізації, що проводилась великими литовськими князями та у зв’язку з поширенням у ВКЛ польського шляхетського права».

З ім’ям Ф. І. Леонтовича пов’язаний початок дослідження державного ладу ВКЛ другої половини XVI-XVIII ст. Зокрема, він один з перших в історіографії висловився на користь думки про збереження ВКЛ незалежного державного статусу після Люблінської унії. До цієї позиції схилялися такі авторитетні дослідники, як І. Лаппо, С. Кутшеба та М. Василенко.

Досліджуючи Статути ВКЛ, Ф. І. Леонтович розглянув правове становище окремих соціальних груп ВКЛ: селянства, міщанства, боярства, шляхти. Крім того, дослідник приділив увагу також правовому становищу євреїв у князівстві відповідно до Статутів, започаткувавши новий історико-юридичний напрямок у вивченні даної проблеми. За відзивом С. Бершадського, значна частина цієї роботи була написана Леонтовичем самостійно на матеріалах першоджерел.

На підставі теоретичних розробок, у тому числі в галузі дослідження Статутів ВКЛ, Федір Іванович Леонтович викладав навчальні курси на юридичному факультеті Імператорського університету в Одесі.

Основним предметом викладання Ф. І. Леонтовича була історія руського права, в якому вчений знайомив студентів зі змістом Руської Правди, Статутів, еволюцією суспільних інститутів, державних установ тощо. Окрім свого курсу у 1860-х він викладав історію слов’янських законодавств, а у 1870-1880-х – державне право. Свій основний предмет – історію російського права він викладав по 4 лекції на тиждень на І і ІІ курсах.

В 1860-х рр. вчений ішов за традиційною тоді системою викладання, що передбачала розподіл курсу на зовнішню та внутрішню історію права. Курс зовнішньої історії російського права передбачав перш за все ознайомлення студентів із давніми правовими пам’ятками: Руською Правдою, Уставами, Судебниками тощо. Лекції поєднувалися із практичними заняттями, яким Ф. Леонтович надавав великого значення. Лекції із внутрішньої історії російського права були присвячені еволюції суспільних інститутів (перш за все общини), державних установ тощо. У 1880-х р. він відмовився від такого штучного поділу. Його курс став поділятися за тематично-хронологічним критерієм, починаючись із дуже змістовного теоретичного вступу, охоплюючи величезний період – від звичаєвого права до ХІХ ст. Ф. Леонтович видав один із перших у Росії підручників з історії російського права. За його автором слід визнати заслугу самостійної обробки таких теоретичних питань, як періодизація, бібліографія та історіографія історії російського права. Повні ж курси професора неодноразово літографувалися. Важливою особливістю курсу був аналітичний виклад матеріалу. Лектор подавав різні точки зору авторів останніх фундаментальних праць і висловлював до них своє ставлення.

Отже, постать Ф. Леонтовича посідає одне з почесних місць в історії вищої освіти на півдні України. Адміністративна діяльність професора заклала традицію управління навчальним процесом на півдні України. Ф. Леонтович спрямовував свою кадрову політику на залучення до Імператорського університету в Одесі всесвітньо відомих вчених. Це перетворило цей навчальний заклад на один з провідних осередків науки та освіти у всесвітньому вимірі. Вчений продемонстрував гідний поваги приклад поєднання високих адміністративних якостей з плідною педагогічною працею. Остання мала велике значення для становлення традицій викладання історії та права у вищих навчальних закладах Південної України. Його курс історії російського права, заклав основи інтеграційного, комплексного підходу у дослідженні історичних явищ, що набуває все більшої уваги у сучасній науці.

Ще однією видатною постаттю Імператорського університету в Одесі був Слабченко Михайло Єлисейович (1882-1952). Народився він 9 липня 1882 р. в Одесі в родині каменяра. Навчався в духовній семінарії, але не закінчив її. Заробляв на життя працею в порту, палітурній майстерні, пральні. У 1903 р. він вступає на історико-філософський факультет Імператорського університету в Одесі. Невдовзі його було виключено за участь у студентських страйках, але в 1905 р. поновлено на факультеті. Вчився добре, за конкурсну працю «Крестьянский вопрос в законодательной комиссии Екатерины ІІ» одержав срібну медаль, а праця «Малорусский полк в административном и хозяйственном отношениях» відзначена золотою медаллю.

У 1910 р. Слабченко закінчив університет і був залишений для підготовки до професури, його вчителем був професор російської історії Імператорського університету в Одесі, член-кореспондент Російської Академії наук І. Линниченко. Перед початком Першої світової війни Слабченко їде в наукове відряджений до Франції, багато публікується в «Записках Одеського бібліографічного товариства», «Военно-историческом вестнике», «Записках наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка». Виходять його «Опыты по истории права Малороссии XVII и XVIII вв». На початку війни його мобілізовують, а в дні Лютневої революції обирають головою комітету офіцерських і солдатських депутатів. У 1917 р. він вступає на старший курс Військово-юридичної Академії у Петрограді, по закінченні повертається до Одеси, де розгортає активну роботу в «Известиях Одесского исполнительного комитета», «Голос революции», «Революционном вестнике», редагує газету «Вільне життя». За участь у революційному русі підпадав під арешт, але це не зменшило його активності. Він очолює спілку вчителів, читає лекції з історії України та історії українського права, організовує наукове товариство. З встановленням влади більшовиків працював у газеті «Боротьба», де провадив правовий та літературний відділи.

В 1919 р. захистив магістерську дисертацію і був обраний приват-доцентом Імператорського університету в Одесі, тоді ж увійшов до комісії по реорганізації вищої школи. У 1920 р., коли університети України було перетворено на інститути народної освіти (ІНО), Слабченко став професором Одеського ІНО, де викладав історію України, читав лекції в театральному інституті. За його участю в Одесі у 1921 р відкрито археологічний інститут. В ці роки одна за одною виходять його наукові праці: «Центральные учреждения Украины ХVІІ-ХVІІІ ст.», «Судівництво на Вкраїні», «Организация хозяйства Украины от Хмельниччини до мировой войны», «Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст.», і багато статей з історії права, літератури, економіки України.

Розвиток загальнотеоретичної юриспруденції в Імператорському університеті в Одесі пов’язаний з ім’ям Миколи Юхимовича Чижова (1853-1910) – доктора державного права, заслуженого професора по кафедрі енциклопедії та філософії права, дійсного статського радника, видатного представника вітчизняної юридичної науки і громадського діяча. М. Ю. Чижов походить із дворянської родини. Початкову освіту здобув у Ярославській духовній семінарії. У 1876 р. він закінчив юридичний факультет Варшавського університету і за роботу «О происхождении права» отримав наукову ступінь кандидата. З 1876 по 1879 р. працював секретарем і помічником бібліотекаря у тому ж університеті. Одеський період формування і розвитку творчої особистості й наукових поглядів М.Ю. Чижова розпочався у 1881 р. й охоплював його роботу на юридичному факультеті як приват-доцента (1881), доцента (1882), екстраординарного (1885), ординарного (1893) і заслуженого професора по кафедрі енциклопедії права (1907). М. Чижов не раз був у наукових закордонних відрядженнях. Так, з жовтня 1879 р. протягом року він слухав лекції Фішера, Шерера, Штрауса в Гейдельбергу, Зома і Меркеля у Страсбурзі, Гольцен-дорфа в Мюнхені, Штейна у Відні, а з липня 1882 р. до 1 січня 1884 р. вивчав викладання юридичних наук, переважно енциклопедії і історії філософії права, в Берліні, Парижі та Страсбурзі. На становлення наукових поглядів сильно вплинув Лоренц фон-Штейн, який керував підготовкою його магістерської дисертації. У 1891 р. отримав ступінь доктора державного права за монографією «Право и его содержание по учению Лоренца фон-Штей».

Звернення до спадщини М. Чижова, аналіз творчого шляху і праць вченого дозволяють зробити певні висновки про процес формування та розвитку правознавства в Південній Україні. Крім педагогічної діяльності, М. Ю. Чижов, уже як зрілий учений, інтенсивно займається науковою творчістю, посилено працює над новими працями, часто публікується в періодичних виданнях, видає роботи з енциклопедії права, історії політико-правових учень і окремих галузей права, займається пропагандою юридичного знання в середовищі широких верств населення.

Праворозуміння М. Ю. Чижова базується, насамперед, на критиці двох крайніх напрямів у розумінні права: суб’єктивізму й об’єктивізму. Якщо суб’єктивізм не брав до уваги безпосереднього зв’язку права з об’єктивними, реальними життєвими відносинами людей, то об’єктивізм, визнаючи об’єктивне підґрунтя права виключним, не враховував основ права, що кореняться в людській особистості. За М. Ю. Чижовим, щоб зрозуміти право, необхідно з’ясування як об’єктивних, реальних життєвих умов людини, так і природи самої людини, отже, зміст науки права повинний полягати в розкритті суб’єктивних і об’єктивних основ права. Як неважко помітити, М. Ю. Чижов був проти виключності як суб’єктивного підґрунтя права, так і об’єктивного підґрунтя права. Тим самим учений визнає дуальність природи права.

Наукова спадщина М. Ю. Чижова багатогранна, і незважаючи на те, що він не створив своєї власної правової теорії, його дослідження права мають власну оригінальну концептуальність. Системний аналіз науково-правової спадщини М. Ю. Чижова дає підставу затверджувати, що найбільш важливими напрямами науково-правових досліджень М. Ю. Чижова є:

1) оригінальне трактування важливих загальнотеоретичних проблем права;

2) розробка наукознавчих проблем правової науки.

Загальнотеоретичні погляди М. Ю. Чижова охоплюють такі питання: а) критика однобічності суб’єктивізму й об’єктивізму в розумінні права; б) визначення співвідношення природного права і позитивного права; в) аналіз походження права, виявлення матеріальних джерел права і роль особистості в правотворчості; г) характеристика елементів (ознак) поняття права; д) визначення співвідношення права, свободи і справедливості; е) розробка поняття права; є) розробка проблем кодификації права.

Загальнотеоретичні дослідження правових явищ М. Ю. Чижова майже завжди базувалися на вивченні поглядів мислителів минулого з відповідних питань. Поряд з широким застосуванням історичного методу до вивчення права, М. Ю. Чижов написав і роботи в галузі історії політико-правових вчень. Зокрема, такими є його роботи «Нарис навчань російських юристів про право», «Матеріали до історії системи права (Енциклопедії права). До питання про систему права у римлян (з нарисів римської юриспруденції)» і «Історико-філософський огляд вчень про право, моральності та державі». Однак такого роду роботи вченого або підпорядковувалися загальнотеоретичним завданням, або носили оглядовий характер, і з точки зору рівня розвитку сучасної правової науки не представляють особливої цінності.

Аналіз наукової спадщини М. Ю. Чижова показує, що він як теоретик права не був байдужим до власних проблем своєї науки і приділяв велику увагу її теоретико-методологічним питанням. Він міркував по багатьом наукознавчим і теоретико-методологічним проблемам пізнання права. В центрі уваги вченого були такі наукознавчі та теоретико-методологічні проблеми правової науки, як система суспільствознавства, місце правознавства в цій системі, співвідношення правознавства та державознавства, стан сучасної йому правової науки та її основні завдання, статус енциклопедії права та ін. Ці проблеми отримали своє відображення у таких працях вченого, як «Завдання сучасної науки права» (Одеса, 1881), «Право і його зміст за вченням Лоренца фон-Штейна» (Одеса, 1890), «Вступ до вивчення права (Енциклопедія права)» (Одеса, 1908).

Зберігають свою наукову цінність і донині думки М. Ю. Чижова про завдання правової науки. Зокрема, у своїй вступній лекції, прочитаної в актовому залі Імператорського університету в Одесі, вчений, виходячи з трьох моментів природи права, завдання сучасної йому науки права зводив до трьох положень: 1) до знання норм чинного права, 2) вивчення явищ людського життя, які визначаються правом, і 3) до розуміння сил, що перетворюють життєве явище в юридичне, тобто до розуміння правотворчих сил.

Слід зазначити, що наукова діяльність М. Ю. Чижова була тісно пов’язана з його педагогічною діяльністю. Для вченого навчальний заклад (юридичний факультет) був, перш за все, «науковим організмом». Невипадково, що він часто говорив про систему наук юридичної освіти.

Як педагог М. Ю. Чижов завжди серйозно і з відмінною ретельністю ставлячись до свої головної педагогічної справи – читання лекцій студентам. За оцінками своїх колег, М. Ю. Чижов легко опановував своєю аудиторією і вмів пробудити науковий інтерес у своїх слухачів, говорив з натхненням і з гідністю досвідченого викладача і вченого. Саме ці якості допомогли йому скоро придбати симпатії і серед професорів, і серед студентів.

Важливою складовою науково-педагогічної діяльності вченого була підготовка навчально-методичної юридичної літератури. Його книги з енциклопедії права стали навчальним посібником для цілого покоління студентів-юристів. Для забезпечення літературою цієї дисципліни вченим було підготовлено спеціальне видання «Подробное указание литературы к программе курса «Введение в изучение права».

М. Ю. Чижов був активним пропагандистом правових знань не лише в рамках системи вищої юридичної освіти; він долав багато сил для того, щоб правові знання могли проникнути в широкі верстви суспільства. Цю мету він реалізував, перш за все, з допомогою газети «Южное обозрение», яку він запровадив в Одесі. Свої популяризаторські ідеї вчений прагнув впровадити в життя і через викладання правової науки в середніх навчальних закладах. До речі, будучи членом комісії для складання статуту середніх шкіл, він перший підняв питання про введення викладання законознавства в середніх школах Міністерство Народної Освіти і, незважаючи на сильну протидію, відстояв свою пропозицію. М. Ю. Чижов сам викладав курс законознавства в Одеському комерційному училищі і сам же забезпечив вивчення цього курсу навчально-методичною літературою. Вчений мріяв про відкриття в Одесі комерційного університету і з цього приводу написав кілька статей про вишу комерційну освіту («Комерційний університет у Мілані (Universita commerciale Luigi Bocconi)» (1904), «Комерційні університетські курси (Комерційний університет) в Одесі» (1905), «До питання про вищу комерційну освіту в Росії» (1907) і т. д.

2. Наукова та педагогічна діяльність провідних фахівців в галузі кримінального

права на юридичному факультеті Імператорського університету в Одесі (О. М. Богдановський, В. М. Палаузов та ін.)

Викладання кримінального права як навчальної дисципліни почалось в 1866/1867 навчальному році. Кримінальне право викладалось три години на тиждень студентам III курсу. Існуюча тоді суспільна обстановка, певна архаїчність існуючого в ті роки кримінального законодавства, яке часто називали творінням «крючкотворів», створювала дуже значні перешкоди для наявності якісного кримінального законодавства, для проведення наукових кримінально-правових досліджень, підготовки необхідних фахівців. Вважається, що тільки відміна кріпацосного права в 60-х роках ХІХ століття, проведення судової реформи 1864 р., деяка лібералізація суспільного життя створювали певні умови для напрацювання основ вітчизняного кримінального права. Йдеться про труднощі, які об’єктивно виникали при викладанні кримінального права. Основним викладачем цієї дисципліни був відомий фахівець, професор О. М. Богдановський.

Олександр Михайлович Богдановський народився в 1832 р. в Тамбовській губернії та виховувався в Миколаївському сирітському інституті. В 1853 р. він закінчив Московський університет і 8 грудня цього ж року був призначений ад’юнктом Рішельєвського ліцею з кримінального права та практичного судочинства. В 1857 р. О. М. Богдановський успішно склав екзамен магістра та захистив дисертацію на тему «Развитие понятий о преступлении и наказании в русском праве до Петра Великого», після чого був затверджений професором ліцею, а в подальшому і його директором. Будучи директором Рішельєвського ліцею, професор О. М. Богдановський доклав чимало зусиль для організації Імператорського університету в Одесі взагалі та юридичного факультету зокрема (20 грудня 1865 р. його було обрано проректором університету). 26 квітня 1870 р. в актовому залі юридичного факультету Імператорського університету в Одесі відбувся публічний захист дисертації екстраординарного професора кафедри кримінального права і судочинства, магістра О. М. Богдановського на тему: «Молодые преступники. Вопросы уголовного права и уголовной политики». 26 квітня 1870 р. на засіданні Наради Імператорського університету в Одесі було затверджено магістра О. М. Богдановського в ступені доктора кримінального права. На цьому ж засіданні його було затверджено в званні ординарного професора.

Також, доцільно сказати, що професор О. М. Богдановський був не тільки досвідченим викладачем та науковцем, але й видатним громадським діячем. Він був Почесним мировим суддею, Головуючим Одеського з’їзду мирових суддів, Головою педагогічної громади. 22 лютого 1858 р. був обраний членом Імператорської Одеської громади історії і давнини, а в 1870 р. його обрано присяжним засідателем Одеського окружного суду. В 1865 р. О. М. Богдановський займав посаду інспектора Одеської Маріїнської міської жіночої гімназії, в 1868 р. – Голова Комісії опікунів Одеських початкових народних училищ. О. М. Богдановський доклав значних зусиль для удосконалення учбового процесу, приймав участь у редагуванні газети «Одесский вестник».

У наступному 1867-1868 навчальному році студентам ІV курсу почали викладати кримінальне судочинство, яке теж вів проф. О. М. Богдановський. Кримінальне судочинство викладалось по дві години на тиждень. У 1868-1869 році змінилась назва предмета з «кримінального судочинства» на «кримінальний процес» та збільшилась навчальне навантаження студентів IV курсу, які слухали лекції з криминального процесу вже три години на тиждень. Кримінальне судочинство в ті роки значно реформувалось. Зміни до кримінального законодавства, проведення судової реформи, про яку ми вже вище згадували, переосмислення діяльності судів присяжних та інші значні зміни, потребували і певних змін в викладанні і кримінального судочинства, що теж було зовсім не простою справою і потребувало необхідного рівня викладачів, які залучались до такої роботи; від викладачів вимагалась якісна, цілеспрямована робота щодо підготовки відповідних молодих юристів.

Через десять років крім лекцій вже проводились практичні заняття. Особливу частину кримінального права в ці роки викладав О. М. Богдановський. Практичні заняття включали: розв’язання задач та казусів по кожному виду злочинів; порівняльного вивчення текстів кодексів: російського, французького, німецького і голландського. Вивчення текстів іноземних кримінальних кодексів, введення порівняльного аналізу кримінального законодавства було в ті роки необхідної справою: бо багато фахівців того часу справедливо вважало, що в низці зарубіжних країн кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство вже мало певний час існування, фахівцями тих країнах накопичений певний досвід в його застосуванні, і тому така практика буде цікавою і для вітчизняних спеціалістів.

Після виходу О. М. Богдановського у відставку (27 січня 1879 р.) юридичний факультет Імператорського університету в Одесі почав шукати нового викладача для викладання цих дисциплін і в 1880 р. викладачем кримінального судоустрою та судочинства став магістр Володимир Миколайович Палаузов, який народився 12 травня 1851 р. в Одесі. В. М. Палаузов навчався на юридичному факультеті Новоросійського університету (1868-1872 рр.) та 25 вересня 1872 р. на прохання О. М. Богдановського був залишений на два роки стипендіатом при цій кафедрі для підготовки магістерської дисертації, яка була представлена у 1877 р.. У 1880 р. В. М. Палаузов був обраний доцентом, у 1884 р. – призначений екстраординарним професором кримінального права, а 31 травня 1885 р. – затверджений доктором кримінального права Новоросійського університету. В. М. Палаузов був автором багатьох праць з кримінального права і процесу: «Постановка вопросов присяжным заседателям по русскому праву. Содержание вопросов» (докторська дисертація), «К вопросу о форме участия народного элемента в уголовной юстиции» (магістерська дисертація), «О предании суду в обвинительном процессе» (лекція, яка була прочитана в актовому залі Новоросійського університету в квітні 1880 р.) та багато інших.

Головним напрямом у вивченні кримінального судочинства було викладення змісту догми кримінального процесу на всіх стадіях, від порушення кримінальної справи і до виконання вироку. Практичні заняття проходили в вигляді казуїстичного репетиторію по пройденим частинам курсу.

Традиційно, до дисциплін, які викладаються на кафедрі кримінального права, відносять і судову медицину. Але ця дисципліна почала викладатись в університеті трохи пізніше, бо при відкритті не була такого викладача, який би за рівнем своєї підготовки відповідав вимогам університету. В усякому разі офіційно лекції з судової медицини почались в університеті з 1886 р. Дисципліна проводилась два рази на тиждень. Головними напрямами вивчення цієї дисципліни були: визначення суті судової медицини та її значення для юристів; предмети судово-медичного дослідження; ознайомлення із трупними явищами; травматичні ушкодження та насильницька смерть; самогубство; дитовбивство; протизаконне задоволення статевих спонукань; види асфіктичної смерті; судова токсикологія; загальні фізіолого-паталогічні поняття душевного життя; класифікація душевних розладів.

Практичні заняття проходили у вигляді демонстрування анатомічних малюнків та препаратів у зоологічних аудиторіях та при судово-медичних розтинах у місцевій лікарні та анатомічних покоях на кладовищах; розборах спірних судово-медичних актів.

Першим викладачем цієї дисципліни був доктор медицини М. І. Розумовський. М. І.Розумовський народився в 1850 р., син військового лікаря. Закінчив курс Керченській гімназії в 1867 р. і в тому ж році вступив в Імператорській університет в Одесі на фізико-математичний факультет, який закінчив 1872 р. В 1881 р. – призначений Радою Імператорського університету в Одесі лікарем і в 1886-1887 рр. читав судову медицину для студентів юридичного факультету, продовжуючи при цьому працювати університетським лікарем.

З 15 лютого 1888 р. судову медицину викладав приват-доцент доктор медицини О. В. Корш. Корш Олександр Володимирович народився у 1846 р. у дворянській сім’ї. Навчався у Полтавській гімназії, після закінчення якої вступив до імператорської медико-хірургічної академії. В 1870 р. закінчив академію, отримавши ступінь лікаря і був призначений ординатором у полтавський богоугодний заклад.

Професійна освіта і серйозне ставлення до обраної справи дозволили йому поступово піднятись службовими східцями. У жовтні 1874 р. О. В. Корш уже керував жіночим і хірургічним відділенням закладу. Майже одночасно він був призначений позаштатним молодшим чиновником Медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ з прикомандируванням до Медико-хірургічної академії для наукового удосконалення. 23 травня 1881 р. йому було присвоєно ступінь доктора медицини, а в липні цього ж року він був призначений позаштатним ординатором Петропавлівської лікарні в Петербурзі.

Володіючи великим практичним досвідом і маючи науковий ступінь, О. В. Корш підходив для роботи в контролюючих органах . Тому 18 лютого 1882 р. він був призначений помічником лікарського інспектора у Вятку, а з 3 липня 1886 р. – лікарським інспектором в Одесу. В Одесі О. В. Корш витримав конкурсне випробовування в Новоросійському Імператорському університеті, і з 15 лютого 1888 р. почав читати судову медицину у статусі приват-доцента. Глибокі знання, професіоналізм та багатий практичний досвід дозволили О. В. Коршу відразу завоювати симпатії і визнання як педагогічного колективу, так і студентів Імператорського університету в Одесі.

30 серпня 1892 р. О. В. Корш отримав чин дійсного статського радника. 20 червня 1903 р. приват-доцент О. В. Корш був призначений екстра-ординарним професором Імператорського університету в Одесі. З цього часу він очолив вже самостійну кафедру судової медицини, яка була виділена з кафедри кримінального права. Активна наукова і педагогічна діяльність О. В. Корша була відзначена в 1904 р., коли 23 грудня він був призначений ординарним професором кафедри судової медицини.

Незважаючи на велику педагогічну зайнятість (він очолював дві кафедри: на юридичному і медичному факультетах університету), активно продовжувалась його наукова робота. Він багато працював у лабораторіях, їздив у відрядження до Петербургу, Москви, Варшави з науковою метою.

Відзначивши 30-річчя своєї роботи, 12 квітня 1906 р. О. В. Корш вийшов зі штату професорів, але продовжував активно працювати. 27 листопада 1913 р. він отримав звання заслуженого професора медицини.

Здавалося б, що після такого високого визнання діяльності професора О. В. Корша, у нього буде достойна і почесна старість. Проте революційні події, які відбулись уже пізніше, багато змінили в долі людей. Університет то закривали, то відкривали. Було скасовані всі звання і пов'язанні з ними привілеї. Вчена рада університету припинила свої засідання, звільнили багатьох професорів. Все це торкнулося і О. В. Корша. У 1919 р. за Наказом Наркомату освіти УРСР він був звільнений з роботи і виключений із списку викладачів університету

У 1891 р. з’являється спеціальний курс «тюрмознавство». Викладав цей спеціальний курс проф. О. М. Богдановський, який в ті роки вже працював деканом юридичного факультету. Цей курс був направлений на вивчення історії тюрмознавства та закладів ув’язнення на заході Європи та в Росії, їх сучасного стану. Дисципліна «Тюрмознавство» проводилась два рази на тиждень.

У 1895-1896 навчальному році знову було змінено назву предмета «кримінальний судоустрій та судочинство» на «кримінальний процес», однак ніяких змін у викладанні цього предмета не було. Структурні зміни в викладанні з’явилися в 1902/1903 навчальному році, коли кримінальне право викладали вже два викладачі. Вони розділили між собою професійні обов’язки і, таким чином, кримінальне право викладали В. М. Палаузов та приват-доцент М. М. Амбрашкевич.

В. М. Палаузов читав Загальну частину кримінального права, крім вчення про покарання та в Особливій частині – злочини проти особи та власності. М. М. Амбрашкевич читав вчення про покарання в Загальній частині та практично всю Особливу частину, окрім злочинів проти особи та власності.

Кафедра кримінального права юридичного факультету Імператорського університету в Одесі успішно працювала аж до 1917 року. Викладачі кафедри того періоду пройшли не легкий шлях свого соціального життя, революційні події мали вагомий вплив на їх наукову та педагогічну роботу. Однак все це не заважало їм розвивати освітянську діяльність, проводити наукові дослідження практично з усіх дисциплін, які викладалися на цій кафедрі для підготовки в Імператорському Новоросійському університеті дійсно висококваліфікованих спеціалістів.

3. Наукова та педагогічна діяльність провідних фахівців-цивілістів на юридичному факультеті Імператорського університету в Одесі (Є. В. Васьковський, М. Л. Дювернуа, Ю. С. Гамбаров та ін.).

Значний слід на юридичному факультеті Імператорського університету в Одесі залишили видатні цивілісти, які заклали основи існуючої сьогодні цивілістичної правової школи. Яскравим представником вітчизняної цивілістичної школи XІХ – першої половини ХХ ст. був Євген Володимирович Васьковський (1866-1942).

Є. В. Васьковський народився в 1866 р. в Акермані (тепер м. Білгород-Дністровський Одеської області) в родині польських дворян. Загальну освіту здобув у Першій Одеській гімназії, яку закінчив у 1883 р. із золотою медаллю (її будівля на розі вулиць Торгова та Садова збереглась до наших днів, сьогодні там розташовано Одеське базове медичне училище).

У 1884 р. Є. В. Васьковський успішно склав іспити до Імператорського університету в Одесі, який закінчив у 1888 р. зі ступенем кандидата.

По закінченню Імператорського університету в Одесі з 1888 р. по 1897 р. Є. В. Васьковський почав працювати в місцевій адвокатурі, а саме спочатку помічником присяжного повіреного, пізніше – присяжним повіреним з цивільних прав в м. Одеса. Слід відзначити, що Є. В. Васьковський був всебічно розвиненою людиною: перекладав з німецької поезії, писав музичні рецензії, гумор, вірші. Отже, зайняття адвокатською діяльністю не заважало займатися йому творчістю. В одеських газетах, зокрема, в «Одесском вестнике» протягом кількох років друкувались його рецензії під псевдонімом «Maestro», музичні фейлетони під псевдонімом «Мартын Боруля», а також переклади поетичних творів Г. Гейне. Окремим виданням ще в 1885 р., під час навчання в університеті, у його перекладі вийшла книга «Из песен Г. Гейне». Пізніше у 1891 р. Є. В. Васьковський видав книгу «Альбом юмористических стихов Мартына Борули».

В цей же час автор серйозно займався наукою. У 1893 р. світ побачила його перша фундаментальна книга «Организация адвокатуры», яка була надрукована в Санкт-Петербурзі в 1893 р., і складалася з двох томів. Ця книга звернула на себе увагу тими якостями, які пізніше були визнані властивостями наукового та викладацького стилю Є. В. Васьковського: особливим умінням надавати найскладнішим викладам дуже яскравої і стислої форми при збереженні наукової глибини в трактуванні досліджуваних питаньⁱ. Саме цей науковий твір прикладного характеру як магістерську дисертацію він захистив в Імператорському Казанському університеті у 1897 році. 23 жовтня того ж року Є. В. Васьковський був обраний приват-доцентом Імператорського університету в Одесі на кафедру цивільного права.

Слід відзначити, що окрім зазначеного твору, в 90- ті роки ХХ століття було опубліковано низку його наукових праць: «Учебник гражданского права» (два випуски, 1894-1896 рр.), книга «Основные вопросы адвокатской этики» (1895 р.), ряд статей в «Журнале министерства юстиции» и «Журнале Санкт-Петербургского Юридического общества» (1894-1895 рр.).

Завдяки працям Є. В. Васьковського на території України отримали розповсюдження ідеї, які були сформовані корифеями російської та української цивільно-правової науки. В своїх працях Є. В. Васьковський був послідовником ідей приватного права. Однією із найбільш відомих його праць з цивілістики є «Підручник цивільного права». Вказаний підручник є не просто навчальним посібником, а фундаментальною творчою теоретичною працею.

Основні положення і питання, які були розглянуті в підручнику Є. В. Васьковським, залишаються актуальними, а сформульовані автором положення та висновки зберігають теоретичну та практичну значимість. Слід відзначити, що на значення та місце своєї роботи неодноразово вказував і сам автор. Скрізь всі цивілістичні праці Є. В. Васьковського проходить актуальність досліджених проблем, глибина аналізу, чітка аргументація, культура полеміки, наукова новизна положень та висновків.

Цивільне право Є. В. Васьковський за усталеною традицією поділяв на дві частини – загальну та особливу. Загальну частину науки цивільного права він розглядав як вчення про суб’єкта права, вчення про об’єкт права і вчення про правові відносини. Внутрішній поділ особливої частини цивільного права він пояснював тим, що всі відносини, які існують між суб’єктами цивільного права, поділяються на чотири види: відносини, які пов’язані із задоволенням життєвих потреб фізичних осіб матеріальними предметами та речами (речове право); відносини, які виникають внаслідок обміну між суб’єктами цивільного права послугами (зобов’язальне право); відносини, які виникають між подружжям, батьками та дітьми (сімейне право); відносини, які виникають у процесі переходу прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців (спадкове право).

Є. В. Васьковський був прихильником пандектної системи цивільного права і критикував інституційну систему з огляду на її обсяг, оскільки вона включала в себе ще й вчення про позови, тобто цивільне судочинство. Крім того, ця система спонукала поділяти зміст сімейного та спадкового права на дві підгалузі, відносячи одну підгалузь до розділу «особи», а іншу – до розділу «речі». Особливо цінним у цивілістичних працях Є. В. Васьковського є учення про поняття та класифікацію юридичних осіб, що має на теперішній час важливе теоретичне і практичне значення у зв’язку з розбіжностями щодо поняття та класифікації зазначених осіб у Цивільному та Господарському кодексах України.

У 1901 р. Є. В. Васьковський захистив докторську дисертацію «Цивилистическая методология: Учение о толковании и применении гражданских законов» і отримав вчений ступінь доктора права. Одним з перших в Росії Васьковський використав юридичну герменевтику як науковий напрямок у пізнанні права. Тоді юридична герменевтика ще не мала установленої та раціональної теорії. Вона базувалася на деяких емпіричних правилах, сформульованих ще римськими юристами і мала обмежене та умовне значення. Є. В. Васьковський здійснив спеціальну розробку раціонального, наукового рівня методології. У структурі його дослідження було виділено елементи, які відповідають юридичній герменевтиці, якуавтор визнавав юридичну герменевтику найважливішим напрямком розвитку російської юридичної науки.

Серед наукових робіт дореволюційного періоду «Учение о толковании и применении гражданских законов» Є. В. Васьковського можна вважати найбільш повним та глибоким дослідженням, присвяченим проблемам герменевтики. В подальшому, на жаль, зростання інтересу щодо герменевтики в Росії було перервано у зв’язку з революцією, яка серед іншого викликала кардинальні зміни суспільного світогляду та правової ідеології. Питання юридичної герменевтики втратило своє наукове і практичне значення внаслідок утвердження принаймні на деякий час «революційної правосвідомості». Розробка проблем розуміння, тлумачення та застосування нормативно-правових актів зупинилися у своєму розвитку не тільки у порівнянні зі світовим рівнем, але й з рівнем розвитку герменевтичних ідей у праві, які були досягнуті в дореволюційній Росії.

У цей же період наукової діяльності Є. В. Васьковського особливу увагу привертає «Курс гражданского процесса». Слід відзначити, що Є. В. Васьковський був одним із перших дослідників цивільного процесуального права в Російській імперії, а його праці стали основою для формування цивільного процесуального права як науки. Тривалий час на праці цього видатного вченого, з суто політико-ідеологічних підстав, не робилося посилань і не згадувалося його прізвище. Хоча з впевненістю можна сказати, що фундаментальні основи для формування подальших наукових напрямків у науці цивільного процесуального права були закладені саме ним. Цьому, насамперед, сприяла проведена судово-правова реформа 1864 року, яка, за твердженням ученого, здійснила корінний переворот в галузі цивільного процесуального права тим, що видані до неї нечисленні видання з цивільного процесу втратили те невелике значення, яке вони мали.

Окрім «Курсу гражданского процесса», який було доповнено і перероблено у 1917 р., в еміграції Є. В. Васьковським було опубліковане польською мовою об’ємні монографії і підручники: «Система цивільного процесу і теоретичний виступ», «Принципи раціонального устрою суду і цивільного процесу» (1932), а також ряд статей: «Незалежність суду» (1924), «Угода сторін в цивільному процесі» (1928), «Принципи цивільного процесу» (1930) та інші. Загалом, підручники, публікації Є. В. Васьковського з цивільного процесу характеризуються доступним стилем викладення матеріалу, в них наводяться погляди інших науковців, здійснюється їх аналіз, використовується своєрідна методика власної компетенції.

Особливістю наукових досліджень Є. В. Васьковського було те, що він постійно здійснював аналіз поглядів, ідей зарубіжних авторів, зокрема представників німецької, австрійської, французької шкіл науки процесуального права. Дана методика сприяла формуванню власного наукового підходу шляхом підтримання та доповнення таких ідей, поглядів або їх критичного аналізу із протиставленням власної концепції.

Повертаючись до біографічних даних Є. В. Васьковського, слід відзначити, що восени 1906 р. починається один з найскладніших періодів життя цього видатного вченого. У передреволюційному 1904 році він був призначений екстраординарним, а у 1906 р. – ординарним професором кафедри цивільного права Новоросійського університету. Поряд із цим у 1905 р. вчений отримує чин колезького радника. За час роботи в Новоросійському університеті читав курси: вчення про коментування і застосування цивільних законів, цивільне право, судоустрій. У 1905 р. Є. В. Васьковський виконував обов’язки декана юридичного факультету, а у 1906 р. був обраний проректором Імператорського університету в Одесі.

Це був період першої російської революції. Виконання посадових обов’язків в умовах залучення майже усього контингенту студентів до революційних подій було практично неможливим. В результаті у лютому 1909 р. Є. В. Васьковський разом із ректором І. М. Занчевським був усунутий з посади та відданий під суд за протизаконну діяльність. Рішення Кримінального касаційного департаменту Правлячого Сенату було мотивоване тим, що вищезазначені особи університету не забороняли студентських виступів, страйків та політичних угрупувань. Слід відзначити, що ця справа викликала значний суспільний резонанс. Студенти та викладачі Імператорського університету в Одесі висловили протест проти цього судового процесу, однак безрезультатно.

По звільненню з університету Євген Володимирович продовжував займатися науковою діяльністю. У 1913 р. він закінчує роботу над першим томом «Курсу гражданского процесса», публікує «Руководство к толкованию и применению законов для начинающих юристов» та збірник «Задач по русскому гражданскому праву и русскому гражданскому процессу». Також у 1914 р. в світ виходить перше видання «Учебника гражданского процесса», а у 1917 р. – його друге видання. Ці праці отримали високу оцінку в юридичній літературі того часу.

Після Лютневої революції, 23 травня 1917 р. Міністр народної просвіти А. А. Мануїлов поновив Є. В. Васьковського на посаді ординарного професора на кафедрі цивільного права та цивільного процесу. Євген Володимирович очолював зазначену кафедру та залишався її керівником до моменту закриття Одеського університету в 1920 р. Поряд із цим в тому ж 1917 році Є. В. Васьковського було обрано деканом юридичного факультету Одеського університету. На цій посаді він працював до травня 1920 року.

Слід відзначити, що одночасно із здійсненням викладацької діяльності в Одеському університеті, з 1919 р. Є. В. Васьковський читав лекції з цивільного права та процесу в Одеському інституті народної освіти.

У 1920 р., після закриття університету, Євген Володимирович протягом року працював професором і проректором Одеського гуманітарно-суспільного інституту. Однак у 1921 р. його було закрито і на його базі було створено інститут народного господарства. 27 серпня 1921 р. Є. В. Васьковського було призначено проректором цього закладу і цю посаду він займав до кінця 1924 р.

Не менш якрасим представником одеської цивілістики був Дмитро Іванович Азаревич (1848-1912 або 1920), який у 1871 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, залишився на кафедрі римського права та наступного року захистив магістерську дисертацію на тему «Про відмінності між опікою і піклуванням за римським правом». У 1877 р. в Імператорському університеті в Одесі Д. І. Азаревич захистив докторську дисертацію за темою «Прекарій за римським правом», з 1884 р. – ординарний професор, а з 1886 р. – декан юридичного факультету цього університету. Досліджуючи проблеми цивільного права та історії розвитку римського права, Д. І. Азаревич дотримувався визначення права як морального явища, яке повинно формуватися на «історичних підвалинах національного життя». Основними працями Д. І. Азаревич є: «Патриції та плебеї» (1875 р.), «Шлюбні елементи та їхнє значення» (1879 р.), «Античний світ і християнство» (1880 р.), «Історія візантійського (греко-римського) права» (1886-1887 рр.), «Система римського права» (1887-1889 рр.).

Юрій Степанович Гамбаров (1850-1926) після закінчення Московського університету переїхав за кордон, до Геттінгенсього університету, для продовження вивчення права. Тут він став учнем і послідовником Р. фон Єринга. Повернувшись до Москви у 1879 р., захистив дисертацію магістра права.

У 1880 р. Ю. С. Гамбарова перевели до Імператорського університету в Одесі на посаду доцента кафедри цивільного права. У 1882 р. він отримав від університету відрядження до Німеччини. Після повернення і до травня 1884 р. викладав в Імператорському університеті в Одесі. У 1911 р. видав перший том свого «Курса гражданского права», основою якого були лекції, що читалися ним в Імператорському університеті в Одесі. У цій праці він узагальнив висновки своїх попередніх праць та ще виразніше сформулював свою точку зору на наукове правознавство, яке, на його погляд, має бути порівняльно-історичним.

Микола Львович Дювернуа (1836–1906) у 1857 р. закінчив Московський університет зі ступенем кандидата. У 1865 р. отримав можливість поїхати за кордон своїм коштом для продовження вивчення римського права та його історії. Після повернення в 1869 р. захистив магістерську дисертацію «Источники права и суд в древней России, опыты по истории русского гражданского права». Після захисту дисертації два роки був у закордонному науковому відрядженні. У Відні М. Л. Дювернуа особисто познайомився з Р. фон Єрингом, праці якого з римського права справили великий вплив на його наукові погляди.

У 1871 р., повернувшись до Ярославля, отримав запрошення викладати римське право в Демидівському ліцеї, де потім протягом чотирьох років очолював кафедру римського права У цей період написав докторську дисертацію «Основная форма корреального обязательства, историко-юридическое и критическое исследование по римскому праву», яку 26 травня 1874 р. захистив в Одесі. 31 травня 1874 р. Рада Імператорського університету в Одесі обрала його ординарним професором римського права. Працював в Одесі до 1882 р., виступаючи одночасно і як цивіліст, і як історик права. За семирічне перебування в Одеському Імператорському університеті розробив курси з історії та догми римського права.

3 1882 р. М. Л. Дювернуа очолював кафедру цивільного права Санкт-Петербурзького університету. У 1889 р. була опублікована остання значна робота М. Л. Дювернуа «Из курса лекций по русскому гражданскому праву». (Пізніше перевидавалася під назвою «Чтения по гражданскому праву»).

М. Л. Дювернуа був послідовником німецької історичної школи, особливо тієї її частини, яка об’єднує основні погляди старої філософської школи з методом та історичними поглядами Савіньї Під впливом Р. Єринга написана згадана вище магістерська дисертація. Роль Р. Єринга у розвитку історичної школи належним чином оцінена і в лекції: «Значення римського права для російських юристів». Проте, коли Р. Єринг почав критикувати погляди Савіньї, Дювернуа виступив захисником саме цих двох засад. Обстоював думку, що процес історичного розвитку цивільного права визначається поступовим відокремленням «чистих цивільних форм» від публічно-правових елементів, що переважають на ранніх щаблях розвитку, і завершується пануванням «загального права», що спирається на вільну волю вільної від державної опіки особистості – волю, яка і є основним елементом правотворення. Ніде ці «чисто цивільні форми» не з’ясувалися з більшою точністю і визначеністю, ніж у праві римському; тому засвоєння норм останнього скрізь супроводжує процес утворення загального права на місці партикулярного. Такий самий шлях розвитку доведеться пройти і Росії, для якої він так само неминучий, як і плідна наукова рецепція римського права.

Іван Григорович Табашников народився у 1844 р. (1842 р.) в Одесі. В 1872 р. екстерном склав іспити за університетський курс та отримав ступінь кандидата юридичних наук у Санкт-Петербурзькому університеті, після чого був залишений при ньому стипендіатом для підготовки до професорського звання. У 1878 р., після захисту дисертації «Литературная, музыкальная и художественная собственность», отримав ступінь магістра у Московському університеті. У 1887-1898 рр. працював в Імператорському університеті в Одесі в.о. екстраординарного професора кафедри римського права, де він читав різні розділи римського права (історію, систему, догму, читання джерел), а також російське цивільне право. Наукові дослідження цивілістичних інститутів містили ґрунтовний аналіз історичного розвитку відповідних понять і категорій, оскільки автор вважав, що історичне дослідження кожного інституту не може не бути корисним при вирішенні законодавчих завдань і навіть при застосуванні законодавства на практиці.

Петро Павлович Цитович (1843-1913) закінчив юрфак Харківського університету у 1866 р., де після захисту дисертації «Исходные моменты в истории русского права наследования» у 1867 р. зайняв посаду приват-доцента цивільного права. У 1873 р. після захисту докторської дисертації «Деньги в области гражданского права» був обраний екстраординарним професором цивільного права Імператорського університету в Одесі, з 1874 р. – ординарний професор цивільного права. Наукові праці мав із різноманітної цивілістичної проблематики. У багатьох випадках торкався питань історії цивілістики, а коли йшлося про дослідження проблем, скажімо, векселю, праця супроводжувалася чудовим історичним нарисом розвитку вексельних операцій, літератури та з вексельного права.

Сергій Павлович Ніконов (1868 – ?) закінчив юридичний факультет Казанського університету в 1869 р. З 1903 до 1909 р. виконував обов’язки екстраординарного професора кафедри римського права Харківського університету. Був магістром, згодом доктором цивільного права.

У липні 1909 р. переведений до Імператорського університету в Одесі на посаду ординарного професора. Тут він очолив кафедру цивільного права і цивільного судочинства. Читав повний курс цивільного права, історію і догми римського права, вів практичні заняття з цивільного та римського права. У 1912 р. він був переведений до Санкт-Петербурзького університету на кафедру торговельного права і торговельного судочинства.

Наукові праці з цивільного права мали помітне «історичне забарвлення», включали в себе положення щодо рецепції норм римського права стосовно окремих інститутів. Крім того, був автором підручника з римського права.

Ще один представник одеської цивілістики ХІХ ст. – Олександр Іванович Загоровський (1850-1918) після закінчення в 1872 р. університету Св. Володимира був залишений для підготовки до професорського звання. Працював приват-доцентом, а з 1879 р. – доцентом Демидівського юридичного ліцею. В 1879-1885 рр. доцент кафедри цивільного права Харківського університету. Після захисту докторської дисертації в 1886 р. став ординарним професором тієї ж кафедри. В 1892 р. О. І. Загоровського обрано ординарним професором кафедри цивільного права та судочинства Новоросійського університету. У 1902 р. була опублікована головна його праця – «Курс семейного права», яка відрізнялася від усіх подібних курсів своїм енциклопедичним характером – розгляд кожного з основних інститутів сімейного права передував короткий нарис його історії, а виклад інститутів сучасного сімейного права Росії супроводжувався зіставленням їх з аналогічними інститутами у праві Австрії, Англії, Бельгії, Німеччини, Італії, Франції, Швейцарії.

Таким чином, на кінець ХІХ ст. на юридичному факультеті Імператорського університету в Одесі склалося дуже сильне ядро професури, а сам факультет на межі століть перебував у розквіті, що відповідало розвитку ринкової економіки Півдня України і, зокрема, Одеси.

4. Внесок Є. В. Васьковського у розвиток адвокатури в ХІХ – початку ХХ ст.

Адвокатура в Україні має давні історичні коріння, але як самостійний інститут правової системи на Наддніпрянщині вона була запроваджена тільки після судової реформи 1864 р. Як слушно зазначає Т. В. Варфоломеєва, необхідність заснування інституту присяжної адвокатури була зумовлена введенням до російського судочинства змагального процесу.

Саме адвокатська діяльність стала першим професійним заняттям Є. В. Васьковського, який у 1888 р. закінчив юридичний факультет Імператорського університету в Одесі. Подібно більшості випускників, що обрали адвокатську стезю, він розпочинав як помічник присяжного повіреного, пізніше став присяжним повіреним з цивільних справ, продовжуючи у цьому плані сімейну традицію – його батько, Володимир Миколайович був присяжним повіреним у Бесарабській губернії. Займаючись адвокатською практикою в Одесі, Є. В. Васьковський на її основі створив разом із своїм однокурсником А. А. Бугаєвським практичний посібник «Типові цивільні справи». Водночас він досліджував теоретичні проблеми організації та практики адвокатури.

Історико-правові аспекти адвокатури, проблематика її сучасного стану та оцінки перспектив її розвитку знайшли своє відображення у брошурі «Майбутнє нашої адвокатури» та у двотомній монографії «Організація адвокатури», яка була надрукована в Санкт-Петербурзі у 1893 р. За підтримки Г. Ф. Шершеневича цю монографію він захистив в Імператорському Казанському університеті у 1897 р. як магістерську дисертацію.

Чимало проблем у сфері розвитку сучасного інституту адвокатури можна розглянути крізь призму історико-правового підходу на прикладі позиції Є. В. Васьковського. І сьогодні ми маємо можливість спостерігати за процесами, що відбуваються у сфері розвитку інституту адвокатури, які були виявлені або передбачені ученим ще в позаминулому столітті.

Перша частина монографії містила «Нарис всесвітньої історії адвокатури», де були зібрано і за допомогою історико-правового та компаративного методу досліджено величезний фактичний матеріал щодо виникнення та розвитку адвокатури в Росії та зарубіжних країнах. Є. В. Васьковський наполегливо аргументовано доводив принципову відмінність змісту поняття «адвокатура» (advocatio, l'avvocatura, abogacia, die advocatur, the advocacy, le ministère, d'avocat) у законодавстві країн Західної Європи та вітчизняному законодавстві того часу. Так, на думку автора, у законодавстві країн Західної Європи термін «адвокатура» характеризує діяльність адвокатів, а не діяльність присяжних повірених. Саме на такому значенні цього слова побудована система аргументів Є. В. Васьковського щодо організації та призначення адвокатури, яка є елементом правосуддя, уповноваженим суспільством до захисту суспільних інтересів. На його думку, тільки визнання адвокатів уповноваженими представниками суспільства, а не найманими посібниками приватних осіб дає адвокатурі право на існування.

Наводячи дві ідеальні моделі організації адвокатури (англо-французька та австро-германська), Є. В. Васьковський стверджував, що саме англо-французька модель є ближчою до такого розуміння адвокатури. Російська ж пореформенна адвокатура була створена на принципах австро-германської адвокатури, а саме: 1) суміщення правозаступництва із судовим представництвом, 2) відсутність міцного зв’язку з судовою магістратурою, 3) відносна свободи професії, 4) станова організації (в меншості округів) і дисциплінарна підлеглість судам (в інших округах і в приватній адвокатурі) і 5) визначення гонорару за угодою. Усе це, на його думку, було разюче відмінним від справжнього покликання адвоката – а саме, служіння праву з позицій інтересів суспільства, що є основою адвокатської професії в країнах англо-французької системи. Він акцентує увагу на красномовному вислові французького процесуаліста Г. Л. Ж. Карре: «Якщо суддю я уважаю наділеним королівською владою відплачувати правосуддя народу, адвокат при виконанні своїх обов’язків видається мені, в свою чергу, – уповноваженим всього цього народу, що вимагає правосуддя для одного з його членів. Що таке суддя? Голос правителя. Що таке адвокат? Голос народу».

Перш за все, на думку Є. В. Васьковського, адвокат – не замінник сторін, суб’єктів процесу, а фактор правосуддя і елемент судової організації, адвокатура уособлює таким чином інститут у тій гілці публічного права, яка має назву судового або процесуального. Адвокат має виконувати функції консультування та судового захисту, а не займати місце сторін у процесі. Між тим російський адвокат не тільки виконує функції представництва, але й залишається тим же стряпчим, що й до реформи 1864 р.; через дріб’язкову, а подекуди й принизливу рутинну роботу він дуже далекий від того, щоби служити правосуддю. Є. В. Васьковський розрізняв розуміння адвоката як правозаступника, і як уповноваженого від суспільства. Функції адвоката він розглядав в двох аспектах, а саме як консультування та судовий захист. Консультування розглядалось ним як таке, що не має владних повноважень і не може підлягати кримінальному переслідуванню, за винятком тих порад, що спонукають клієнта до вчинення злочину, чи такої дії, що завдала б клієнту матеріальних збитків.

Як правозаступник адвокат розглядався ученим в якості учасника кримінального процесу, а не приватної особи. У свою чергу, як «уповноважений суспільства» в цивільному процесі, адвокат виступав як приватна особа. Адвокат в цивільному процесі сприймався як приватна особа, тоді як в кримінальному процесі він виконував свій службовий обов’язок. Отже, йшлося про службовий обов’язок адвоката в кримінальному процесі та суспільний (громадський) – в цивільному процесі.

Учений вказував на принципову відмінність перспектив адвокатської професії у межах різних систем організації адвокатури. Так, англійський адвокат може зробити в подальшому кар’єру судді або прокурора – в Росії така можливість майже виключена, що штовхає адвоката на шлях збагачення як єдино можливий. У поєднанні з деформованою корпоративною організацією адвокатури та договірним принципом визначення винагороди за адвокатські послуги, робив висновок Є. В. Васьковський, майбутнє російської адвокатури виглядає більш ніж песимістично. Зроблений ним аналіз реформи російської адвокатури, що мала відбутися в той час на території Російської імперії доводив, що жодний підхід, який пропонує майбутня реформа, не зможе змінити та покращити стан російської адвокатури. Учений мріяв про таку організацію професійної діяльності адвокатів, яка давала б можливість здійснювати їм їх високу місію. Окрім цього, він розрізняв теорію і практику, вважаючи, що на практиці захист приватних інтересів веде до особистої наживи адвоката, і пропонував таку організацію адвокатури, яка виступала би як противага прокуратурі та суду.

На думку Є. В. Васьковського, в ідеальному випадку адвокатура мала бути організована як громадська служба, за аналогією з державною службою. Адвокат служить суспільству подібно до того, як судді і прокурори – державі, а, отже, поряд з чинами прокуратури та судової магістратури, мав би бути створений персонал громадської адвокатури з тією тільки різницею, що призначення, контроль, утримання, нагорода і підвищення чинів адвокатури залежали б не від держави, а від суспільства. Але суспільство не веде самостійного, незалежного від держави юридичного існування, а тому і не в змозі дати адвокатурі аналогічного устрою. Незалежність від клієнтів та суду й рівноправність з прокуратурою – ось основні риси організації адвокатури у вигляді громадської служби. Засобом досягнення такої досконалої організації Є. В. Васьковський уважав підвищення надання адвокатській професії рангу корпорації. Тільки самоврядування гарантує адвокатурі необхідну їй незалежність від судів і адміністрації в тому сенсі, що єдиним безпосереднім начальством над нею служать її виборні органи, і що дисциплінарним судом є суд товаришів по професії.

Ще одним ключовим моментом організації адвокатури, на думку Є. В. Васьковського, має бути формалізований законодавчими приписами постійний зв’язок адвокатури та суддівського корпусу, в якому за вихідцями з адвокатури слід зарезервувати не менше чверті місць. Зазначимо, що в сучасних розвинутих правових системах, хоча, як правило, неформально, такий зв’язок підтримується. Так, у США сьогодні суддями, як правило стають, досвідчені адвокати з обширною практикою та бездоганною репутацією. Досить вказати, що саме адвокатами були такі знамениті судді Верховного Суду США як Олівер Вендел Холмс та Тергуд Маршал.

Питання адвокатської етики також були комплексно розглянуті Є. В. Васьковським у його науковій праці «Основні питання адвокатської етики», яка була опублікована у 1895 р. Ця праця була керівництвом щодо юридичної етики. У ній автор детально аналізував норми моралі та визначав етичні правила поведінки адвокатів. Є. В. Васьковський проаналізував усі, в тому числі протилежні, позиції щодо адвокатської етики. Одні вчені вважали, що адвокатура допомогає багатим та утискає права та інтереси бідних. Інші вказували, що адвокатська етика є абсолютно зайвою, тому що бути чесною людиною – це обов’язок кожного громадянина, загальнолюдська вимога, а не спеціальна адвокатська. Представники цієї позиції робили висновок, що адвокатові не потрібна ніяка спеціальна адвокатська етика, достатньо, щоб адвокат був чесною людиною.

Праця Є. В. Васьковського відстоювала позицію про наявність професійної етики адвоката. На підтвердження цих слів Є. В. Васьковський наводить багато прикладів, зокрема, «під час корабельної катастрофи діє загальне правило sauve qui peut, але капітан корабля має останнім залишити корабель; для кожної людини обов’язкова заповідь «Не убий», але солдат в окремих ситуаціях повинен її порушувати». Отже, ми можемо зробити висновок, що загальнолюдська мораль виокремлюється від професійної моралі, тому що адвокатура не є загальнолюдським обов`язком, відповідно, адвокатська діяльність повинна мати свою професійну етику.

Брошура «Основні питання адвокатської етики» була у цьому сенсі справжнім практичним керівництвом у поставленій проблемі. У вступі до неї Є. В. Васьковський пояснює специфіку діяльності адвоката, що не схожа на інші професії: «адвокат зобов’язаний знаходитися у сфері, повної підводного каміння, яке є зовсім невідомим представникам інших ліберальних професій». У ній автор детально аналізував норми моралі та визначав етичні правила поведінки адвокатів. Є. В. Васьковський зазначав, що «жодна професія не являє для моральності займатися нею, таких спокус, як адвокатура». Адвокат, на його думку, «будучи фахівцем у правознавстві, може оформити в законну форму будь-яку хитрість, будь-який підступ ...». На його думку, «cудді і прокурори, знаходяться в такому ж становищі», тому він вважає, що поведінка адвоката – це об’єктивний показник його моральних якостей. Вона виражається через сукупність його вчинків, які мають моральне значення, а саме через наявність етичних почуттів, знань, звички давати моральну оцінку чужої поведінки, поступати морально – по совісті.

У зазначеній роботі Є. В. Васьковського присутні глави, які присвячені основним принципам адвокатської етики, процедурі вибору справи адвокатом, способам ведення певної справи, межам дисциплінарної влади, етиці судового представництва та інш. Автор вважав, що адвокатська етика базується на двох принципах. По-перше, адвокат як уповноважений від суспільства повинен дотримуватися суспільних інтересів. По-друге, будучи фактором правосуддя адвокат повинен вести себе з гідністю, яка притаманна двом іншим учасникам правосуддя: прокурору та судді.

Є. В. Васьковський розглядав адвоката як представника суспільства у здійсненні правосуддя. Він завжди діє в інтересах суспільства. У свою чергу, для інтересів суспільства моральні норми стоять вище правових приписів. Більше того, для Васьковського право – одна з форм моралі, оскільки воно є засобом здійснення добра та справедливості. Відповідно, право повинно базуватися на нормах моралі, у зворотньому випадку, право перетвориться на засіб, за допомогою якого неможливо досягти поставленої мети, а саме здійснення справедливого та об’єктивного суда.

Є. В. Васьковський вказує на те, що на відміну від діяльності суддів та прокурорів, які мають встановлену державою заробітню платню та не зацікавлені у вирішенні справи, адвокат, навпаки, отримує кошти від клієнта. Неодноразово вчений вказує на той факт, що адвокати знаходяться у залежності від своїх клієнтів. Тому адвокат потребує дотримання правил професійної етики більше, ніж представник будь-якої іншої професії.

Підсумовуючи викладене, Є. В. Васьковський робить висновок, що діяльність адвоката має відповідати двом принципам адвокатської етики. Сутність першого полягає в тому, що адвокат як уповноважений від суспільства, повинен переслідувати суспільний інтерес. Другий принцип передбачає те, що будучи фактором правосуддя, адвокат має поводитися так само гідно, як суддя та прокурор.

Є. В. Васьковський розглядає дві класифікації судових справ. Юридична класифікація передбачає поділ справ на: безумовно вірні (сприятливий результат є безсумнівним); безнадійні справи (шансів виграти справу немає); сумнівні (справи, відносно яких не можна сказати нічого достовірного, поки вони не буть розглянуті у суді). За критерієм моральності справи поділяються на такі: гідні, в яких мораль знаходиться на вищому рівні; негідні справи, в яких моральна сторона у справі відсутня взагалі; сумнівні справи, за яких мораль можна визначити лише після початку розгляду справи у суді.

Після наведення у своїй науковій роботі «Основні питання адвокатської етики» цих двох загальних класифікацій судових справ, Є. В. Васьковський пропонує власну класифікацію. Згідно із зазначеною авторською класифікацією судових справ науковець виокремлює:

- справи, які є юридично вірними та відповідають нормам моралі (за таких справ адвокат отримує чітке переконання у тому, що його клієнт діяв правомірно);

- справи, які є юридичо вірними, однак зовсім не відповідають нормам моралі (зовні справа виглядає надійно, але під нею ховається аморальна поведінка);

- справи, які є юридично вірними, але моральна сторона сумнівна (адвокат впевнений у виграші справи, але не впевнений чи правий його клієнт з моральної сторони);

- справи, які є юридично безнадійними, але відповідають нормам моралі (зокрема, вимоги про відшкодування шкоди за зобов’язаннями, що втратили силу за строками позовної давності);

- справи, які є юридично безнадійними і не відповідають нормам моралі (дії особи, яку затримали на місці вчинення злочину, спрямовані проти законних та правдивих позовів);

- справи, які є юридично безнадійними і морально сумнівними (ще до початку розгляду справи у суді очевидним є те, що справу буде програно і адвокат не впевнений чи правий його клієнт з моральної точки зору);

- справи, які є юридично сумнівними, але відповідають нормам моралі (обидві сторони сумлінно тлумачать закон або договір на свою користь, але результат розгляду справи невідомий);

- справи, які є юридично сумнівними та не відповідають нормам моралі (адвокат не знає кінцевого результата розгляду справи, моральна поведінка відсутня);

- справи, які є юридично і морально сумнівними (кінцевий результат та моральна поведінка осіб залишаються невідомими ще до початку розгляду справи у суді).

Враховуючи таку детальну класифікацію, можна зробити висновки з приводу того, за які із представлених категорій справ адвокат візьметься одразу, від яких може відмовитись, а над якими буде розмірковувати. Очевидно, що перша категорія справ є найсприятливішою, при її виборі у адвоката не виникає сумніву з приводу того чи буде справу виграно у судовому процесі, на відміну від четвертої, п’ятої, шостої категорій справ, де шляхом судового розгляду неможливо вирішити спір. Стосовно судових справ і усіх інших категоріях у адвоката може виникнути право вибору.

Розглядаючи питання етики російської адвокатури, Є. В. Васьковський перш за все звертав увагу на етику присяжної адвокатури, зазначаючи моральне розкладення приватної адвокатури як уже доконаний факт. Автор зазначав, що законодавство того часу не містило положень стосовно вибору справи адвокатом та його поведінки в особистому житті. Частково у законодавстві того часу були зазначені деякі аспекти професійних відносин між адвокатами та іншими державними службовцями і дуже абстрактно відображено права присяжних повірених щодо ухилення від захисту за призначенням. Всі спірні питання, які виникали стосовно адвокатської етики, вирішувалися згідно з положеннями етики судової магістратури.

Цікавою є позиція Є. В. Васьковського з приводу порівняльного аналізу інституту судового представництва та інституту адвокатури. Судовий представнику здійснював клопотання у суді за чужими справами. Звідси автор робить висновок, що адвокатура та судове представництво є абсолютно різноманітними за своєю правовою природою інститути. Основною завданням представника є захист суспільного інтересу у суді, завданням адвоката – захист інтересів клієнта. Також Є. В. Васьковський вказував на те, що вибір справи повіреним визначається принципом закономірності, а не моральною розбірливістю. Цей принцип застосовується і до способів ведення справ повіреним. Повірений завжди діє як допоміжний орган правосуддя і зобов’язаний суворо дотримуватися законів. Щодо поведінки повірених у професійних відносинах та у приватному житті застосовуються менш суворі вимоги, ніж до адвокатів. Вчений вважає, що враховуючи зазначені позиції, очевидно, що судове представництво потребує зовсім іншої організації, ніж інститут адвокатури. Відповідно етика адвоката суттєво відрізняється від етики представника. Автор відзначає, що етика судового представництва тільки за одним пунктом співпадає із етикою адвокатури, а саме у питаннях про способи вибору справ. Тому він пропонує відокремити інститут адвокатури від інституту представництва.

Є. В. Васьковський робить висновок, що адвокат перебуває у матеріальній залежності від клієнтів, що спонукає його, особливо в умовах жорсткої конкуренції, до відхилення від норм моралі. Звідси випливає, що адвокатура більш ніж будь-яка інша професійна діяльність потребує чітко побудованої адвокатської етики. Іншими словами, інституту адвокатури необхідна система правил особистої поведінки, якими повинні керуватися адвокати під час здійснення своєї професійної діяльності і порушення яких має передбачати накладення на них дисциплінарних стягнень.

Значну увагу Є. В. Васьковський приділяв також питанню розголошення адвокатської таємниці. Він вважав, що від розголошення таємниці страждає все суспільство, формуючи цим публічно-правову позицію, а також вимогу кримінальної відповідальності за розголошення адвокатської таємниці.

Отже, у наукових працях видатного вченого-правознавця, практикуючого адвоката Євгена Володимировича Васьковського присутнє історико-правове обґрунтування адвокатури як правового інституту. Саме Є. В. Васьковський, в цілому, відобразив цілу епоху, протиставляючи адвокатуру прокуратурі та суду. Неодноразово вчений заявляв, що прокуратура та суд представляють державу, а адвокатура представляє інтереси суспільства. Виявляючи проблеми адвокатури та аналізуючи їх, Є. В. Васьковський підкреслював важливе суспільне значення адвокатури, наголошуючи, при цьому, що судова система без адвокатури є неповною. Його висновки та обґрунтування необхідності застосування адвокатської етики і зараз використовуються багатьма вченими сучасності при написанні своїх наукових праць. Безперечним є той факт, що наукові пошуки та здобутки Є. В. Васьковського у сфері застосування основ адвокатської етики являють собою цінність і мають великий виховний потенціал для сучасних адвокатів, що зумовлює інтерес практиків та теоретиків до його творчої спадщини.

Таким чином, на кінець ХІХ ст. на юридичному факультеті Імператорського університету в Одесі склалося потужне ядро професури, а сам факультет на межі століть перебував у розквіті, що відповідало розвитку ринкової економіки Півдня України і, зокрема, Одеси. Юридичні науки в Імператорському університеті в Одесі наприкінці XIX – початку XX ст. викладали представників різних наукових шкіл, а саме такі відомі вчені та педагоги, як Д. І. Азаревич, Є. В. Васьковськии, Ю. С. Гамбаров, М. Л. Дювернуа. О. І. Загоровськии, С. П. Ніконов, І. Г. Табашников, П. П. Цитович та ін., які заклали основи існуючої і нині школи цивілістики; Ф. І. Леонтович, М. Є. Слабченко (історія руського і українського права); М. Ю. Чижов (філософія права); О. М. Богдановський, В. М. Палаузов та ін. (кримінальне право і кримінальний процес).

Однак, революційні події 1917 р. та початок громадянської війни в Російській імперії негативно вплинули на функціонування одеського університету. Весна 1920 р. була останнім моментом в історії Імператорського університету в Одесі. До початку навчального року була здійснена реорганізація вищої школи на Україні, в результаті якої університети були ліквідовані.

ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ТРАДИЦІЇ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ ПРАВА В

РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД.

План

1. Державно-правові основи розвитку юридичної освіти в радянський період.

2. Розвиток юридичної освіти в Одесі впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст.

3. Історія становлення юридичного факультету м. Одеси впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст. як

продовжувача традицій Імператорського університету.

4. Особливості організації навчального процесу на юридичному факультеті м. Одеси впродовж

20 – 40 рр. ХХ ст.

5. Юридична освіта в Одесі наприкінці 40 – 80-х рр. ХХ ст.: відновлення, розвиток та

реорганізації юридичного факультету Одеського державного університету.

6. Основні наукові напрямки розвитку галузевих шкіл права на юридичному факультеті

Одеського державного університету.

Розвиток юридичної освіти радянського періоду ставав предметом дослідження, в основному, безпосередньо в радянський період. Зокрема, це загальні праці з історії університетів, які виходили у 1940 – 1950-х рр. Слід також підкреслити, що дослідження юридичної освіти радянської доби саме в Одесі не стало до цього часу предметом належної уваги й сучасних науковців, а представлені лише поодинокими працями, які присвячені окремим аспектам розвитку юридичної науки в Одесі в означений період часу. Серед них, наприклад, праці С. В. Ківалова «Історія Одеської національної юридичної академії», М. І. Скакун «Політико-правові засади формування і становлення радянської системи освіти у 1920-х - середині 1950-х рр.», О. В. Сурілова «Від ліцея – до юридичного інституту» та ін.

1. Державно-правові основи розвитку юридичної освіти в радянський період

Революція 1917 р., що зруйнувала становий лад, привела до демократизації вищої освіти. Від початку встановлення радянської влади здійснювалися спроби побудови принципово нової системи освіти – початкової, середньої, вищої. Важливе місце в цих процесах належало юридичній освіті, оскільки існуючі навчальні заклади, звичайно, не задовольняли потреб радянської влади.

Одним з головних органів нової влади в галузі освіти й науки був Народний комісаріат просвіти (Наркомпрос), структура якого постійно змінювалася.

Вже 2 серпня 1918 р. Рада Народних Комісарів (РНК) РРФСР приймає декрет «Про правила прийому до вищих навчальних закладів». Означений документ дозволив отримувати вищу освіту представникам робітничої та селянської верств, оскільки узаконив безкоштовність навчання та державну допомогу студентам. Для того щоб прискорити вступ до вищих навчальних закладів «потрібних» владі верств населення, при ВНЗ були створені робітничі факультети (робфаки).

У січні 1918 р., коли стали наочними труднощі з залученням наукової інтелігенції до викладацької роботи, у складі Наукового відділу Наркомпросу почав діяти Відділ мобілізації наукових сил. На початку 1919 р. була створена Державна Вчена Рада, яка проводила усі поточні затвердження професорсько-викладацького складу, планів та звітів.

У березні 1919 р. постановою Наркомпросу РРФСР «Положення про факультети суспільних наук», юридичні факультети в університетах були ліквідовані й замість них створені факультети суспільних наук (ФСН). Згодом були ліквідовані й історико-філологічні факультети, а їх студенти також переведені на ФСН. У складі ФСН були створені три відділення: 1) юридично-політичне, 2) економічне; 3) історичне.

На юридично-політичному відділенні ФСН повинні були викладатись такі курси: історія права і держави, еволюція політичної та юридичної думки, публічне право радянської республіки, соціальне право, кримінальна соціологія і політика, робітниче право і соціальна політика, історія міжнародних відносин та міжнародне право, соціальна гігієна та санітарія.

Велике значення для розвитку юридичної освіти мала постанова РНК РРФСР від 4 березня 1921 р. «Про порядок організації факультетів суспільних наук російських університетів». Згідно з цією постановою, юридично-політичні відділення ФСН були перетворені на правові відділення з двома циклами: судовим та адміністративним. Такі відділення функціонували в багатьох університетах.

З осені 1921 р. прийом до університетів здійснювався за класовою ознакою. Це призвело до того, що до університетів почали вступати робітники та селяни, які отримали підготовку на робітничих факультетах.

Курс навчання на ФСН було розраховано на три роки. До програми були включені дисципліни, які повинні були створити цілком новий, адаптований до радянської системи тип науковця-викладача – історичний матеріалізм, політична економія, історія соціалізму, історія Комуністичної партії. На основі цих наук, спільних для всього ФСНу, студенти правового відділення вивчали такі юридичні дисципліни, як загальна теорія та історія права, кримінальне право, господарче право, трудове право, державне право, римське право, права іноземних держав, цивільний процес, судоустрій.

Студенти, які виконали навчальний план, повинні були складати іспити у державній іспитовій комісії – з політичної економії, історичного матеріалізму та юридичної дисципліни (з обраної спеціальності). З 1925 р. замість іспитів було впроваджено захист дипломної роботи.

Головний контингент студентів правового відділення складали робітники радянських закладів, партійні працівники, робітники. Всі вони навчалися без відриву від виробництва. Тому заняття проводилися у вечірній час.

Проголошення комуністичного виховання означало визначення ідеологічних пріоритетів радянської політичної системи не лише серед молоді, а й в суспільстві загалом. У 1919 - 1921 рр., коли в Україні точилася національно-визвольна боротьба, принципи комунізму як теорії не мали поширення в освітніх закладах, тому що вся система освіти перебувала на стадії радикальної руйнації.

В цьому контексті, головною проблемою для радянської влади лишалася нестача професорів з потрібною ідеологічною підготовкою. У зв’язку з цим 11 лютого 1921 р. було запроваджено інститут червоної професури. На інститути покладалося завдання підготовки професорів та викладачів з соціально-економічних дисциплін для вищої школи, у тому числі й з права та радянського будівництва. В основному це були вихідці з родин педагогів, дрібних службовців, священиків. Вони стали «червоними», оскільки пристосувалися до нових умов.

У 1921 р. радянське керівництво приділяє значну увагу структурі управління навчальними закладами. Так, у «Положенні про вищі навчальні заклади РСФСР» від 2 вересня 1921 р. зазначалася необхідність скасування адміністративної автономії вищої школи, передбачалося управління на основі централізації. Усі вищі навчальні заклади підпорядковувалися Наркомпросу (безпосередньо його Главпрофобру).

З переходом до НЕПу вимоги до юристів суттєво підвищилися. Розширення сфери діяльності державного апарату, виникнення банківської мережі та системи фінансових закладів, діяльність судових установ, розвиток торгівлі, господарчі зв’язки між окремими закладами промисловості - все це вимагало підготовки фахівців, які були б добре обізнані на певній галузі правознавства. Крім того, кодифікація радянського законодавства (починаючи з 1922 р. були видані Карний, Цивільний, Карно-процесуальний, Цивільно-процесуальний та інші кодекси) спричинив виникнення такої кількості нормативного матеріалу, засвоїти який у короткочасні терміни за допомогою вечірнього навчання стало неможливим. Відповідно підвищувалися й вимоги до наукової кваліфікації викладачів, до змісту надрукованих ними статей та монографій.

На території України розвиток юридичної освіти відбувався,в основному на тих самих засадах. У 1918 р. була заснована Академія наук Української СРР. У складі соціально-економічного відділу академії було створено два наукових заклади з правових наук: постійна комісія для вивчення західно-руського та українського права та постійна комісія для вивчення звичаєвого права України. Першу комісію з 1920 р. очолив Н. П. Василенко, обраний академіком АН УСРР за спеціальністю історія західно-українського права, другу – академік О. І. Левицький, а згодом О. О. Малиновський.

У 1927 р. у складі соціально-економічного відділу запроваджується ще один науковий правовий заклад – комісія для вивчення радянського права, очолювана професором А.Е. Кристером.

У 1932 – 1933 рр. багато чисельні комісії у складі АН УСРР змінювалися науково-дослідними інститутами. На базі правових комісій було створено кабінет радянського будівництва і права, який було ліквідовано у середині 30-х рр. ХХ ст.

У 1927 р. при Українському інституті Маркса, Енгельса, Леніна була створена комісія права, реорганізована у 1928 р. у кафедру права. Вона працювала в контакті з правовим факультетом Харківського інституту народного господарства. На базі кафедри права у 1930 р. було засновано Науково-дослідний інститут радянського будівництва і права, дві третини співробітників якого складали викладачі колишнього правового факультету Харківського інституту народного господарства, реорганізованого у тому ж році у навчальний інститут радянського будівництва і права.

Питаннями права займались також Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). У 1926 р. на базі Харківської, Київської та Одеської лабораторій судової експертизи були створені інститути судової експертизи.

Для України були характерні ті ж самі тенденції в галузі науки й освіти, що й для інших територій, де діяла радянська влада. Ставлення влади до колишньої інтелігенції було загалом негативним, а взаємини з нею досить напруженими. Ліквідувати схему і структуру вищої школи виявилося справою легшою, ніж навернути до нової системи освіти професорсько- викладацький склад дореволюційної підготовки. Для них створювали науково-дослідні кафедри, яких у 1925 р. налічувалося 85 з різних галузей знань. Активна радянізація вищої школи виявилася для професорського складу несподіваною, а її організаційні й особливо концептуальні підвалини викладачі спочатку не сприймали. їх матеріальне становище було жахливим, а, так звана, зарплата в умовах економічної кризи і руїни засвідчувала лише працездатність та зайнятість колишніх професорів, звиклих до певних привілеїв і гідного життя.

Так, впродовж 20 - 30-х рр. XX ст. була здійснена перебудова системи підготовки юристів та організації юридичної науки, яка повинна була забезпечувати радянське державне будівництво. Відповідно до цього були розширені масштаби підготовки юристів для судово-прокурорських органів та органів державної влади та управління з цією метою у 30-х рр. XX ст. юридичні факультети були виділені зі складу університетів та перетворені на самостійні юридичні інститути.

В межах усього Радянського Союзу у 1930-х рр. набуває розвитку заочна юридична освіта.

Для розвитку заочної юридичної освіти велике значення мала постанова РНК СРСР від 29 серпня 1938 р. «Про вищу заочну освіту». Цією постановою було заборонено складання іспитів у заочних інститутах за письмовими роботами і впроваджене обов’язкове очне складання іспитів та заліків з усіх дисциплін навчального року.

У 1940 р. усі юридичні інститути, що перебували у віданні республіканських наркоматів юстиції, були передані під безпосереднє управління Наркомату юстиції СРСР.

Впродовж 1938 - 1941 рр. було видано багато підручників з теорії держави і права, історії держави і права СРСР, земельного права, колгоспного права, міжнародного приватного права, радянського судоустрою тощо.

Після Другої світової війни певна кількість навчальних закладів знову перейшла до складу університетів, оскільки потреба радянського керівництва в лояльних до влади юристах була забезпечена.

Починаючи з 1950-х рр. державне регулювання юридичної освіти набуває ще більшої централізації. Зокрема, про це свідчить впровадження у 1954 р. єдиної спеціальності «правознавство»; затвердження єдиного учбового плану для всіх вищих юридичних навчальних закладів; створення журналу «Правознавство», який набув рис координатора наукової діяльності юристів усього СРСР. Коло наукових досліджень радянських юристів становили питання соціалістичної законності, вдосконалення роботи державного апарату.

Важливим аспектом юридичної освіти, починаючи з 1960-х рр., було створення широкої мережі вищих юридичних закладів МВС СРСР, які були важливою складовою загальнодержавної системи юридичної освіти. На забезпечення максимально можливого контролю над всіма фахівцями - юристами СРСР було спрямовано й переважання системи заочної юридичної освіти (ВЮЗІ) впродовж практично всього періоду існування радянської влади.

У другій половині 1980-х рр. розвиток вищої освіти, зокрема юридичної, визначався постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР про перебудову вищої школи. Так, з початком доби перебудови радянським керівництвом була зроблена спроба надати більше самостійності навчальним закладам, підвищити роль самоврядування у керівництві навчально-методичною роботою у вищій школі, проте ці заходи вже не встигли здійснитися в межах радянської системи.

Таким чином можна стверджувати, що радянське керівництво намагалося винайти найбільш сприятливу для себе модель освіти, яка б забезпечувала підготовку передусім лояльних владі фахівців. Державна політика щодо юридичної освіти в СРСР була визначена на початку існування радянської влади й лишалась практично незмінною впродовж всього її існування, зобов’язуючи юристів виконувати функцію формального юридичного обґрунтування державної політики.

2. Розвиток юридичної освіти в Одесі впродовж 20 – 40-х рр. ХХ ст.

Створений у 1918 р. при Одеському губвиконкомі Комісаріат (відділ) народної освіти на чолі з Є.М. Щепкіним розпочав перебудову Новоросійського університету відповідно до нових вимог. Оскільки велика кількість професури не погоджувалася на участь в управлінні університетом, керівництво було вирішено тимчасово передати революційній студентській раді, а існуюча до цього часу Вчена рада університету припинила свої засідання. Для обговорення проблем, пов’язаних з навчанням, викладачі факультетів збиралися у присутності представників ревстудради. Обговорювалися питання нормалізації учбового процесу, що виникли у зв’язку зі звільненням частини професорів. Замість звільнених пропонувалося залучати молодих викладачів, зрівнюючи їх у правах з професурою.

Велика кількість викладачів не розуміла подібних методів та висловлювала протест. У квітні 1919 р. було прийнято тимчасове положення про управління вищими навчальними закладами, затверджене Наркомпросом УСРР. Усі вищі навчальні заклади були зобов’язані проводити роботу у трьох напрямках - науковому, науково-навчальному та загальноосвітньому. Керувати цими галузями у кожному вузі повинні були ради – наукова, науково-навчальна та освітня. Були ліквідовані посади ректора та проректорів; управління вузом переходило до комісара народної освіти.

Поряд з цим, в Одесі було створено Раду комісарів вузів, яка прийняла рішення про відновлення в університеті багатьох звільнених професорів, незважаючи на розпорядження відділу вузів Наркомпроса УСРР. Факультетам було надано право розробляти методику вивчення курсів та складання іспитів.

У 1919 р. в Одесі було п’ять вищих навчальних закладів: університет, Вищі жіночі курси, Вищий міжнародний, Політехнічний та Сільськогосподарський інститути. Рада комісарів вузів Одеси, керуючись вказівками Наркомпросу УСРР, прийняла рішення об’єднати всі вищі навчальні заклади міста на базі університету. Крім того, з метою відкриття доступу до вищої освіти всім верствам населення, в університеті було впроваджено так званий нульовий семестр, присвячений підготовці для вступу на всі факультети.

Проте у 1920 р. політика щодо освіти дещо змінилася: Університети на території України були визнані «консервативною» формою навчання і їх факультети були реорганізовані в інститути. На базі Новоросійського університету у 1920 р. були створені Медичний, Фізико-математичний та Гуманітарно-суспільний інститути.

Згодом було створено Інститут народної освіти (ІНО), до якого увійшов Гуманітарно-суспільний інститут. До складу ІНО увійшли також Вищі жіночі курси та Вчительський інститут, утворений у червні 1920 р. в Ананьївському районі.

Одночасно з ІНО в Одесі було створено Інститут народного господарства, до якого увійшов, у тому числі, юридичний факультет університету.

На цьому етапі були, в основному збережені навчальні курси з основних юридичних дисциплін та їх програми. Це було обумовлено передусім збереженням на юридичному факультеті, в основному професорського складу з числа колишніх викладачів Новоросійського університету.

Зміна режиму суттєво позначилась на науково-дослідній роботі в галузі права. В Одесі вона була репрезентована науково-дослідною кафедрою «Сучасних правових проблем», історико-юридичною науковою школою соціально-правового напрямку під керівництвом М.Є. Слабченка, яка діяла в інституті народної освіти.

Науково-дослідна робота певною мірою продовжувала традиції, закладені у попередній період. Це відбивалося, зокрема, у видавничій діяльності, публікаціях окремих статей у місцевих та центральних виданнях. З початку 1930-х рр. ця діяльність поступово припинилася.

Впродовж 1920-1930-х рр. юридична освіта в Одесі не була зосереджена в одному науково-навчальному осередку, як це було у попередній період. Можна говорити про наявність окремих аспектів юридичної освіти у декількох наукових та науково-навчальних центрах.

Поряд з цим необхідно констатувати, що вже з початку 20-х рр. до освіти активно починає втручатися нова пролетарська держава, запроваджуючи «класовий підхід», перевірки на «лояльність викладацького складу та студентства.

Цій меті були присвячені й вимоги до абітурієнтів – відрядження від радянських органів, надання пільг робітникам та червоноармійцям. Надання пільг, в першу чергу стипендій виключно особам «пролетарського» походження сприяли змінам у контингенті студентів.

Необхідно відзначити, що в цей час, у зв’язку з неможливістю державного забезпечення вищої освіти, вищі навчальні заклади були фактично на самозабезпеченні.

Почасти юридична освіта в Одесі впродовж зазначеного періоду була представлена школою з підготовки старших і молодших міліціонерів, яку було створено наказом начальника Одеської губернської міліції № 56 від 27 лютого 1922 р. на базі курсів старших і молодших міліціонерів при Одеській губернській міліції.

Необхідність створення подібного навчального закладу була обумовлена тим, що у навчанні міліціонерів до того часу рівень був надзвичайно низьким. У роботі міліції головною фігурою був старший міліціонер, який працював на ділянці. Старші ділянкові міліціонери не мали ані достатніх загальноосвітніх, ані професійних знань. Після наполегливого клопотання управління НКВС Одеської губернії була відкрита школа міліції у приміщенні районної міліції Бульварного району м. Одеса. На першому етапі існування школи навчальними посібниками, в основному, були циркуляри та інструкції головного управління НКВС України.

У школі, як і в інших навчальних закладах того часу, не вистачало обладнання, матеріальне забезпечення було недостатнім. Проте курсанти мали одяг, гуртожиток; працювали навчальні лабораторії. Викладачами, переважно, були працівники міліції, зокрема, карного розшуку. Часто практичні заняття проводили такі досвідчені працівники карного розшуку, як Кацнельсон та Гескін. Певна кількість працівників карного розшуку поєднували навчання з практичною роботою.

За період з 1922 по 1941 р. школою було підготовлено для органів внутрішніх справ понад 1300 спеціалістів. Під час війни командно-викладацький склад, курсанти та слухачі брали активну участь в обороні Одеси, вони склали ядро сформованого загону особливого призначення НКВС СРСР, який у жовтні 1941 р. було евакуйовано із частинами Приморської армії. Після визволення Одеси з 15 квітня 1945 р. школа поновила свою діяльність.

Певною мірою осередком юридичної освіти можна вважати Інститут науково-судової експертизи. Як вже вказувалося, в Одесі, ще у 1914 р. було засновано Кабінет науково-судової експертизи, який у 1923 р. було реорганізовано та перейменовано на Інститут науково-судової експертизи (ІНСЕ).

Після реорганізації кабінетів науково-судової експертизи в інститути розпочалася фахова підготовка експертів на базі самих інститутів НСЕ. Ця підготовка здійснювалася на засадах прийнятої 18 вересня 1925 р. постанови РНК УСРР «Про аспірантів при кабінетах НСЕ».

Відповідно до цієї постанови, у Київському, Одеському і Харківському ІНСЕ були введені посади аспірантів в кількості по 3 особи в кожному, з терміном навчання 3 роки, з метою підготовки експертів з числа осіб, які одержали вищу освіту.

В Одесі аспірантами ІНСЕ були М. Т. Козловський, А. І. Пеннєр, О. І. Рвачева, Т. М. Терлецька, В. В. Фаворський, Т. М. Загоровська, Е. А. Клярфельд, С. О. Кнауп, М. Г. Фукс, С. В. Туцевич, М. А. Кравцов, М. Д. Капон.

У зв’язку з тим, що серед аспірантів, які навчалися при Одеському ІНСЕ практично не було фахівців з юридичною освітою (тільки М. А. Кравцов), на засіданнях вченої ради Одеського ІНСЕ неодноразово порушувалося питання про необхідність залучення фахівців з юридичною освітою. Але дирекція Одеського ІНСЕ не змогла покращити становище з прийомом до аспірантури осіб з вищою юридичною освітою із-за існуючих на той час об’єктивних причин – низької заробітної платні.

Важливу роль у вихованні майбутніх юристів відігравав у той час криміналістичний музей інституту науково-судової експертизи.

В Одесі криміналістичний музей було створено у серпні 1925 р. Музей Одеського ІНСЕ був суто криміналістичним музеєм, збірка речових доказів і основна його тема включала матеріалізацію досудового і судового слідства, тому, відповідно до цього, його завданням була ілюстрація методів пошуку судових доказів серед речей, які могли мати сліди злочину, надання наукових підстав для оцінки достовірності й категоричності цих доказів, з’ясування їх ролі, значення для даної конкретної справи. Матеріали в музеї було розміщено у шести відділах відповідно до різновидів речових доказів.

22 вересня 1941 р. музей був зруйнований від бомби, яка спричинила пожежу. За період існування музею з його експонатами регулярно знайомилися студенти юридичних вузів та юридичних шкіл.

Таким чином, юридична освіта періоду 20 - 40-х pp. XX ст. загалом була несистемною, не мала єдиного осередку, який би координував її розвиток. Можна зазначити, що вона найбільш постраждала від зміни режиму й переживала гостру кризу.

3. Історія становлення юридичного факультету м. Одеси впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст. як продовжувача традицій Імператорського університету.

З 20-х років ХХ ст. починається новий період в історії юридичного факультету м. Одеси. Наказом по Одеському губернському комітету спеціально-наукової і професійно-технічної освіти (губпрофосвіти) № 66 від 16 травня 1921 р. було оголошено рішення губвиконкому про створення з 1 червня 1921 р. Одеського інституту народного господарства (ОІНГ) з тривалістю навчання 10 триместрів (3 роки). Передбачалося створення промислового, статистичного, праці, фінансового, зовнішніх торговельних відносин, кооперативного, транспортного та адміністративно-консультативного відділень, яким передував загальний для всіх навчальний цикл.

Як вже зазначалося, керівництво народною освітою УСРР створює на базі університетів інститути народної освіти. В Одесі, на основі реорганізації Новоросійського університету в червні 1920 р. було утворено декілька інститутів. Серед них був і інститут гуманітарно-суспільних наук (Гумобін), створений на базі юридичного та історико-філологічного факультетів.

Першим ректором інституту став Віктор Моріцович Штейн, відомий як фахівець з історії та економіки Китаю та історії російської економічної думки. Згодом, керівництво інститутом народного господарства було доручено ректору Гумобіну професору О. Я. Шпакову.

До 1930 р. ректори управляли інститутом не одноосібно, а колегіально. Колегією главпрофосвіти, потім наркомосвіти призначалося бюро, згодом - правління в складі ректора, проректора, декана та деяких інших керівних осіб, яке й відповідало за стан справ у навчальному закладі. Так, згідно з постановою колегії главпрофосвіти від 30 вересня 1922 р. до складу бюро правління ІНГу увійшли: ректор О. Я. Шпаков, проректор професор Є. В. Васьковський, декан правового факультету професор Е.Я. Немировський та декан факультету зовнішніх відносин професор Г. І. Тіктін. Накази по інституту підписували ректор та політкомісар, посада якого була впроваджена наприкінці 1921 р.

В період заснування вузу було створено три факультети: кооперативний, який спочатку вважався основним, адміністративно-консультативний, зовнішньо-торгівельних відносин та двомісячні підготовчі курси.

Деканами факультетів та їх секретарями (заступниками) були призначені педагоги, які раніше працювали в Одеському, Петербурзькому та інших університетах, добре знали зарубіжні школи, збагачували їх педагогічні традиції своїм досвідом.

Осередком юридичної освіти був адміністративно-консультативний факультет, який було перейменовано на юридичний. Очолював його з 1921 до 1929 р. відомий в юридичній науці фахівець, автор двох монографій з кримінального процесу та підручника з кримінального права Еммануїл Якович Немировський. Факультет мав добре обладнаний юридичний кабінет. Створений ще в 1903 р. кабінет систематично поповнювався російською, українською та іноземною літературою. На факультеті були сприятливі умови як для навчальної, так і для наукової роботи студентів. Зокрема, діяла науково-дослідна кафедра сучасних правових дисциплін, яку очолював Е. Я. Немировський. Серед випускників факультету були відомі вчені, доктори юридичних наук A. A. Рускол, P. M. Халфіна, М. Д. Шаргородський та інші.

В 1923-1924 навчальному році юридичний факультет складався з трьох відділів - адміністративного, судового і господарського.

В 1924-1925 навчальному році на двох факультетах навчалося 421 студент і на робфаці – 134.¹ Головним завданням вузу, як відзначалося в анкеті Наркомосвіти в квітні 1925 р. була підготовка «з пролетарських елементів» висококваліфікованих працівників для практичної діяльності в економічній, правовій і адміністративній галузях. Він повинен був надавати студентам можливості якомога повніше використовувати набуті теоретичні і практичні знання для вирішення сучасних проблем народного господарства.

У 1927-1928 навчальному році інститут перейшов з трирічного на чотирирічний курс навчання. У зв’язку з цим випуск студентів не проводився. Крім того, до ОІНГ на підставі постанови Наркомосвіти від 17 серпня 1928 р. був приєднаний торгово-промисловий технікум.

У 1927 р. у вузі була відкрита аспірантура, до якої було направлено 7 кращих випускників інституту.

У зв’язку з політикою ліквідації багатопрофільних вузів і створення галузевих інститутів назрівало питання про реорганізацію ОІНГ. В інституті, зокрема, вважали, що назріла потреба ліквідації юридичного факультету, який дещо випадав із системи економічного вузу. Крім того, склалася думка, що викладацькі кадри надто постаріли, а гідної зміни їм не було.

Юридичний факультет ОІНГ разом з юридичним факультетом КІНГ (Київського інституту народного господарства) об’єднувалися з юридичним факультетом Харківського ІНГ. На базі цих трьох факультетів на 1930/31 навчальний рік створювався факультет радянського будівництва і права, який до нового навчального року потрібно було довести у всіх відношеннях до інституту. На 1930-1931 навчальний рік факультет радянського будівництва і права, на основі якого створювався відповідний інститут, залишався у складі Харківського інституту народного господарства. Про ці зміни урядова комісія проінформувала загальні студентські збори ОІНГ 6 жовтня 1930 р.

Необхідно також згадати діяльність юридичного факультету Одеського університету часів румунської окупації.

В Одесі, від початку окупації, головним напрямком діяльності нової влади стала боротьба із комуністичною ідеологією за вплив на свідомість населення міста. В цьому контексті освіта набувала неабиякого значення. 7 грудня 1941 р. було проголошено про відкриття єдиного вищого навчального закладу на всій території між Прутом та Південним Бугом – Одеського університету, ректором якого було призначено професора медицини П. А. Часовникова. Було намічено прийом на декілька факультетів, зокрема на юридичний. Майбутніх юристів передбачалося приймати лише на перший курс, що було обумовлено відсутністю подібного факультету в Одеському університеті до початку окупації.

Кожен студент університету впродовж першого півріччя повинен був скласти іспити в обсязі восьмикласної гімназії з румунської мови, закону Божого, латини, історії та географії Румунії.

Юридичний факультет розпочав роботу 23 вересня 1942 р. Деканом його обуло обрано професора О. О. Жиліна. До програми факультету увійшли: енциклопедія права (професор І. Я. Фаас, статистика (професор А. Ф. Бориневич), економічна географія (К. К. Стемерев). До учбового плану увійшли також латина, румунська і німецька мови, богослов’я, вступ до історії Румунії (професор Яського університету A. B. Болдур). Даний навчальний заклад було ліквідовано з поверненням радянської влади.

4. Особливості організації навчального процесу на юридичному факультеті м. Одеси впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст.

Особливості організації навчального процесу на юридичному факультеті в означений період визначалися спрямуванням існуючої радянської влади.

Оскільки влада була зацікавлена у «марксистському» вихованні, на кожному курсі створювався вищий курсовий орган – семестрове бюро (сембюро) та вищий міжкурсовий орган - інститутське бюро. Сембюро обиралося студентами курсу терміном на один семестр. Комуністичний осередок інституту делегував свого представника з правом вирішального голосу до сембюро. У свою чергу кожне сембюро курсу делегувало до складу інститутського бюро одного представника. Із рівного сумі згаданих представників числа членів комосередок направляв до складу інститутбюро своїх членів. До складу інститутбюро включався також представник комуністичної фракції вищої школи. Термін дії цього бюро – один семестр, потім відбувалося переобрання цих студентських органів.

На всіх факультетах діяли контрольно-навчальні комісії, організовані політкомісаром і оголошені наказом ректора в січні 1922 р. Головне призначення цих комісій – контроль за дисципліною та академічною успішністю студентів. Функціонування комісій було припинено наприкінці лютого 1930 р. Замість них, для розв’язання окремих актуальних завдань інститутського життя, профспілкові організації повинні були періодично скликати факультетські та міжфакультетські комісії.

Призначенням суспільних дисциплін було формування політичної свідомості студентів. Згідно з наказом губпрофосвіти про обов’язкові цикли, у всіх вузах Одеси викладачі обов’язкових предметів, особливо суспільних дисциплін, спеціально підбиралися і призначалися відповідними відділами губпрофосвіти перш за все з комуністів.

Студентами юридичного факультету інституту народного господарства, в першу чергу зараховувалися студенти, які, згідно зі встановленими правилами, переводилися з гуманітарного суспільного інституту.

У 1921 р. були встановлені правила прийому до вищих навчальних закладів. Кандидати до вступу повинні були мати направлення певного радянського органу – губпарткому, профради, губпрофосвіти або відповідного військового відомства за попередньою домовленістю про кількість місць для кожного з них.

Важливим заходом з «радянізації» освіти була, так звана, перереєстрація студентів. Наказ по інституту визначав строки та завдання перереєстрації, офіційною метою якої визначалася необхідність позбавитися баласту, тобто непрацюючих студентів. Перереєстрація розпочалася 20 січня 1922 р. В результаті перереєстрації з інституту за академічну заборгованість, політичну безграмотність тощо було виключено понад 100 студентів.

На чисельність студентів вплинула також постанова Раднаркому УСРР «Про введення плати за навчання у вищих навчальних закладах», яка набирала чинності з 15 березня 1922 р. і ставила за мету покращити матеріальний стан вищої школи. Одержані за навчання кошти передбачалося використати для поліпшення умов навчальної роботи, на господарські потреби інституту, а також на стипендії. Проте, незважаючи на суворі накази, велика частина студентів не в змозі була платити, хоча найбідніші студенти постановою уряду звільнялися від оплати за навчання. З’явилися накази про відрахування з інституту.

З іншого боку, радянська влада намагалася допомогти малозабезпеченим студентам. Згідно з наказом губпрофосвіти від 4 січня 1922 р. в залежності від межі забезпеченості видавався пайок харчовими продуктами.

Такі дії мали негативні наслідки: вели до різкого скорочення контингенту студентів, нерідко здібних.

Відвідування студентами занять було незадовільним. Це пояснювалося в першу чергу низьким рівнем матеріального становища студентів, багатьом з яких доводилося працювати, щоб заплатити за навчання та вижити.

Проблемою було також те, що викладачі, не дивлячись на їх високий професійний рівень, не дуже задовольняли політкомісара своїми політичними переконаннями, зокрема його турбувало несприйняття ними марксизму.

У зв’язку з введенням нової економічної політики, головною метою було переглянути навчальні плани та програми курсів.

Навчальний план юридичного факультету був підготовлений професором Є.В. Васьковським. Він передбачав поділ юридичної освіти на три концентри, а факультету - на три відділи: судовий, адміністративний і господарський. Такий поділ, вважав професор, був необхідним, він, з одного боку, задовольняв практичні цілі вищої юридичної науки – підготовку фахівців з трьох основних напрямків діяльності (судової, адміністративної та господарчої), а з іншого - відповідав природному групуванню правових дисциплін.

Студенти юридичного факультету стажувалися у закладах, підвідомчих губюстиції. Викладачі відвідували місця стажування студентів, продовжуючи керівництво їхньою підготовкою.

Навчальний план 1-го циклу передбачав викладання низки суспільно-політичних дисциплін. Він був розроблений централізовано для всієї республіки і надісланий главпросвітою у вищі навчальні заклади. Необхідність викладання цих дисциплін підкреслювалася постановою Раднаркому УСРР. Це дало підстави політкомісару в 1922/1923 навчальному році ввести до штату інституту 6 марксистів, серед яких половина - комуністи. Згідно з положенням комісії про заміщення вакантних посад на кафедрах інституту, всі викладачі - марксисти звільнялися від конкурсу. Поступово їх кількість збільшувалася.

5. Юридична освіта в Одесі наприкінці 1940-х - 1980-х pp.: відновлення, розвиток та реорганізації юридичного факультету ОДУ

Осередком розвитку юридичної освіти м. Одеси впродовж 1940-х - 1980-х pp. став юридичний факультет Одеського державного університету ім. І. І. Мечнікова. У 1947 р. юридичний факультет було відновлено у складі Одеського державного університету.

Його першим деканом був криміналіст доцент М. А. Кравцов, а згодом – доцент І. О. Середа (фахівець у галузі колгоспного права) і доцент Ф.Г. Ліханов (державознавець). Викладачами юридичного факультету в ті роки були І. В. Шерешевський, І. Ю. Фінн, В. Т. Олієвський, Ю. Я. Баскін, В. П. Шахматов, Б. В. Поклонський та ін.

На юридичному факультеті до 1954 р. працювали три кафедри: державного і адміністративного права (завідувач кафедри доцент Ф.Г. Ліханов; цивільного, колгоспного і земельного права (завідувач кафедри доцент І.О. Середа); кримінального права, процесу і криміналістики (завідувач кафедри доцент М. А. Кравцов).

У 1954 р. юридичний факультет Одеського держуніверситету було знову закрито, а студентів перевели до Львівського університету. Офіційно це пояснювалося «відсутністю кваліфікованих викладацьких кадрів та іншими труднощами у підготовці кваліфікованих юристів».

В Одесі продовжував працювати філіал Всесоюзного Юридичного Заочного Інституту (ВЮЗІ), директором якого в різні роки були П. К. Чебаненко, Р. І. Степанова, І. В. Михайлов. У 1959 р. Одеську філію ВЮЗІ було передано під управління юридичного факультету, а у липні 1960 р. він був перетворений на юридичний факультет Одеського університету.

У липні 1961 р. юридичний факультет (заочне і вечірнє відділення) Одеського університету розпочав роботу. Деканом було обрано доцента Ю. С. Червоного (1961 - 1965), а потім доцента К. І. Удалих (1965 - 1967).

Роки становлення юридичного факультету були нелегкими. Тим більше цінним був результат: подальший розвиток заочної і вечірньої форм навчання, відновлення денної форми навчання (1966), чітка організація навчального процесу за всіма формами навчання.

Юридичний факультет було відновлено у складі двох кафедр: державних і правових дисциплін (завідувач доцент I. A. Греков) та соціально-правових дисциплін (завідувач доцент І.О. Середа). У подальшому з’явилися і нові кафедри – цивільного права і процесу (завідувач доцент Ю.С. Червоний), державного і адміністративного права (завідувач професор І.М. Пахомов, пізніше – професор О.В. Сурілов); з 1967 р. – кафедра криміналістики, кримінального права і процесу (завідувач професор В.П. Колмаков, пізніше - доцент І.В. Михайлов, доцент Є.В. Додін, професор Л.В. Багрій-Шахматов).

Перший набір на відновлене у 1966 р. денне відділення становив 25 осіб.

У 1967 р. з приїздом до міста Одеси видатного фахівця-криміналіста, доктора юридичних наук, професора В. П. Колмакова, який став деканом юридичного факультету, від кафедри спеціальних юридичних дисциплін відокремилася кафедра криміналістики, кримінального права і процесу, на якій почали викладатися усі дисципліни кримінального профілю.

З 1967 до 1973 pp. тривав процес активного нарощування наукового та педагогічного потенціалу юридичного факультету, значною мірою зросла кількість студентів. У квітні 1973 р. пішов з життя В.П. Колмаков і деканом юридичного факультету став Ю. С. Червоний. З 1987 р. на цій посаді працював доктор юридичних наук, професор A.C. Васильєв, який одночасно очолював кафедру адміністративного права та управління.

Впродовж 1960 - 1980-х рр. юридичний факультет Одеського університету готував фахівців у галузі правознавства для роботи в органах суду, прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Радах народних депутатів, нотаріаті, адвокатурі. Учбовими планами було передбачено вивчення циклу суспільних наук, а також теорії та історії держави і права. Студентам викладалися основи всіх галузей права, державного права зарубіжних соціалістичних країн, капіталістичних країн та країн, що звільнилися від колоніальної залежності. Крім того, на юридичному факультеті вивчалися міжнародне право, логіка, судова медицина, латина, судова психіатрія, основи бухгалтерського обліку. Велике місце у підготовці юристів відводилося криміналістиці. Була створена добре обладнана криміналістична лабораторія. Починаючи з третього курсу, студенти могли обирати державно-правову (для роботи у Радах та органах державного апарату), господарчо-правову (для юридичного забезпечення народного господарства) або судово-прокурорсько-слідчу (для працівників суду, прокуратури та слідчих підрозділів органів МВС) спеціалізацію. Важливим також було те, що під час навчання студенти проходили виробничу практику в судах, прокуратурах, органах МВС, Радах народних депутатів, адвокатурі.

Наприкінці 1980-х рр. у роботі юридичного факультету відбулися певні зміни. Зокрема, з 1985 р. на базі Одеського університету працювала регіональна організація Радянської асоціації політичних наук (голова – професор М. П. Орзіх). Використовувалися такі форми впровадження наукової роботи до практики як участь у робочих групах по розробці законопроектів, створення проектів нормативно-правових актів тощо.

У 1989 р. вперше при університеті на базі юридичного факультету організується факультет підвищення кваліфікації робітників радянських органів та юридичних служб підприємств та організацій (декан - професор М.П. Орзіх).

Також, наприкінці 1980-х рр. виникли нові тенденції щодо укріплення зв’язку юридичної освіти з практикою. Зокрема, у 1986 р. на засіданні за участю представників УВС Одеської області, прокуратури Одеської області, Південно-Української транспортної прокуратури, Південно-Українського УВС на транспорті, Одеського обласного суду, обласного управління юстиції була розроблена система з інтеграції учбової роботи викладачів кафедри карного, карно-виконавчого права та кримінології юридичного факультету Одеського університету та практичної діяльності правоохоронних органів.

Ця робота активізувалася після видання наказу «Про докорінне покращення цільової підготовки юридичних кадрів для органів внутрішніх справ та вищих навчальних закладів Мінвузу». УВС області та кафедра почали працювати над організацією філій кафедри при УВС Одеської області.

У січні 1988 р. сумісним наказом ректора ОДУ та начальника УВС Одеської області філія кафедри була створена на підставі прийнятого Радою

юридичного факультету ОДУ та колегією УВС Одеського облвиконкому «Положення про філію кафедри карного права, процесу та криміналістики Одеського держуніверситету при УВС Одеської області».

Більш якісній підготовці фахівців сприяло укладання угод з ініціативи кафедри про цільову підготовку фахівців вищої юридичної кваліфікації та творчу співпрацю між Одеським держуніверситетом та УВС Одеської області (1987), Одеським середнім училищем МВС України (1989), Академією МВС України (1990). Угодами передбачалося: відбір абітурієнтів для участі в конкурсі при вступі до університету на прокурорсько-слідчий факультет, підготовка спеціалістів вищої юридичної кваліфікації, взаємний обмін навчальними планами, учбово-методичною літературою, навчальними посібниками.

15 квітня 1945 р. поновила свою діяльність Одеська школа міліції. У період реорганізації МВС-МДБ відповідно змінювалася й назва та підпорядкування школи, а у 1952 р. рішенням уряду СРСР школу реформовано в Одеську спеціальну середню школу міліції МВС СРСР. Особовий склад школи міліції крім виконання основної функції – навчання – систематично залучався до заходів з охорони громадського порядку не тільки на території України, а й за її межами. Наприкінці 1991 р. Одеську спеціальну середню школу міліції МВС СРСР було підпорядковано МВС України.

Таким чином, якщо наприкінці 1940 - на початку 1950-х pp. юридична освіта в Одесі перебувала у стадії становлення (відновлення), зберігаючи риси попереднього перехідного періоду, то впродовж 1960 - 1980-х pp. можна зазначити певні успіхи в її розвитку.

Важливим показником розвитку юридичної освіти в Одесі в означений період було впровадження стаціонарної юридичної освіти, що визначалося значним кроком уперед. Пов’язано це було зі збільшенням законодавчого нормативного матеріалу. Який потребував більш ретельного, стаціонарного вивчення. Заочна юридична освіта централізованого характеру також зберігалася, але не мала такого значення як ц попередні роки.

6. Основні наукові напрямки розвитку галузевих шкіл права на юридичному факультеті Одеського державного університету.

Активна дослідна робота на юридичному факультеті Одеського державного університету вирішальним чином впливала на навчально- і науково-методичне забезпечення навчання студентів, здійснюване кафедрами, що сприяло подальшому формуванню та розвитку основних наукових напрямків та галузевих шкіл права.

Вагомими дослідженнями позначився завідувач кафедри теорії і історії держави та права, що очолив її в 1968 p., професор О. В. Сурілов. Найбільш значними його дослідженнями є «Історія держави і права Молдавської PCP» (1964) і «Теорія держави і права» (1990). О. В. Сурілов став керівником авторського колективу і відповідальним редактором монографій: «Державно-правове управління якістю навколишнього середовища» (1983), «Державно-правове управління якістю прибережних вод моря» (1986). Він плідно працював над серією книг про людей, чиє життя пов’язане з історією міста Одеси. Одна з таких книг - «Адмірал Дерібас», видана у 1991 р. отримала широке визнання одеситів.

Помітним науковим явищем того часу стали дослідження з історії радянського суду, проведені професором Г. Є. Петуховим, якому вдалося ввести в науковий обіг цікаві історико-правові джерела.

Кафедра державного і адміністративного права об’єднувала фахівців радянського державного, адміністративного, фінансового права, радянського будівництва, а також державного права зарубіжних країн і міжнародного права. Після Другої світової війни кафедру очолював декан факультету доцент Ф. Г. Ліханов, а з 1966 по 1972 рік – професор І. М. Пахомов, видатний радянський адміністративіст, який досліджував у період роботи на факультеті проблему радянської державної служби. Протягом семи років (1972 - 1979) кафедрою завідував професор Л. М. Стрельцов, який досліджував проблеми суверенітету.

Міжнародно-правові аспекти державного суверенітету у зв’язку з питаннями міжнародної співпраці, визначення і заборони агресії, дипломатичного імунітету фундаментально досліджувалися професором Д. Б. Левіним – юристом-міжнародником.

Великою популярністю у студентів в 1960 - 1970-ті рр. користувалися лекції з історії держави і права СРСР і з міжнародного права професора М. А. Нуделя. Його перу належить монографія «Конституційний контроль в капіталістичних країнах» (1968).

Оригінальні науково-практичні дослідження з адміністративно- процесуального права в той же період здійснив доцент Є. В. Додін.

З 1979 р. кафедру очолював професор М. П. Орзіх, фахівець в галузі загальної теорії держави і права, державного права, радянського будівництва і державного управління. Його наукові інтереси - у галузі особистісної проблематики соціалістичного правознавства, правового забезпечення державного управління і радянського будівництва. Науково-дослідні роботи М.П. Орзіха відрізняються високою науковою культурою, соціально- політичним і філософським обґрунтуванням, теоретичним підходом і прикладною значущістю.

Дослідження в галузі теорії державного управління проводив професор A. C. Васильєв, фахівець в галузі адміністративного права і управління, автор монографії «Управлінські рішення у виробничих організаціях (правовий аспект) (1986).

У центрі наукових інтересів колективу кафедри цивільного права і процесу знаходилися проблеми правового регулювання відносин власності, представництва, житлових відносин. Завідувачем кафедри був професор Ю. С. Червоний, автор ряду оригінальних теоретичних робіт, співавтор трьох видань підручника «Радянське цивільне право» (1976, 1980, 1986). У його роботах основна увага приділялася співвідношенню власності як економічної категорії і права власності.

На кафедрі розроблялися питання римського права, а робота доцента І. В. Шерешевського «Представництво в римському цивільному праві» була удостоєна медалі, увагу закордонних учених-юристів привернули його дослідження з проблеми «найманої праці» в Римі.

Проблеми правової забезпеченості охорони природи займали велике місце в роботі кафедри трудового, сільськогосподарського и природоохоронного права. Багато років кафедру очолював професор І. О. Середа. З 1987 р. кафедрою керував професор П.Р. Ставіський, згодом кафедру очолив професор З. А. Павлович.

Відомий учений-криміналіст професор В. П. Колмаков очолював з 1967 по 1973 рр. кафедру кримінального права, процесу і криміналістики. Його перу належать монографії «Слідчий огляд» (1969), «Основи тактики ідентифікації слідчих дій» (1970), він - співавтор і відповідальний редактор підручника «Радянська криміналістика» (1973). Вперше в радянській криміналістиці В. П. Колмаков став розробляти питання криміналістичної профілактики злочинів. Значна увага в його роботах приділялася проблемам спеціальних методів криміналістики і слідчої тактики.

Багато нового в роботу кафедри кримінального права, процесу і криміналістики вніс професор Л. B. Багрій-Шахматов, автор робіт, присвячених кримінальній відповідальності і покаранню за радянським кримінальним правом, співавтор монографії «Кримінальне право Української PCP на сучасному етапі» (1986). Значний внесок зроблений ученим у вирішення питання про роль радянської громадськості в діяльності органів держави. На кафедрі здійснювався пошук особливих шляхів вдосконалення кримінально-правових, карно-процесуальних і криміналістичних засобів боротьби із злочинністю.

На факультеті розроблялася розгорнена програма реформи вищої юридичної освіти, організації юридичного всеобучу, розв’язувалися завдання правового забезпечення регіональних проблем. Інтенсивно йшла підготовка нових робочих навчальних планів з основних форм навчання, вживалися заходи щодо розширення загальногуманітарної підготовки студентів і використання можливостей комп’ютеризації, методів активного навчання, науково-методичного забезпечення навчального процесу.

У той період формувалися нові наукові напрями, орієнтовані на ефективний захист прав і законних інтересів громадян, громадських організацій, кадрове забезпечення правової реформи.

Зростав авторитет юридичного факультету, одночасно підвищувався авторитет його вихованців, які працювали в різних сферах народного господарства України і в багатьох країнах світу – Ефіопії, Марокко, Ємені, В’єтнамі, Сірії, Афганістані, Німеччині тощо.

Окрім наукових досліджень, важливою складовою розвитку юридичного факультету Одеського університету у 1960 - 1980-ті рр. була методична робота. Кафедри, що здійснювали випуск студентів, мали у своєму складі навчальні, навчально-методичні кабінети, спеціалізовані аудиторії: соціалістичного державознавства, юридичної служби у народному господарстві, криміналістики; криміналістичний полігон.

Одним з наслідків методичної роботи було видання двох факультетських збірників «Методичні вказівки з дослідження юридичних дисциплін» та «Методичні рекомендації молодим викладачам з проведення занять на юридичному факультеті». Особливий інтерес викликали матеріали про нові форми зв’язку науково-дослідницької роботи студентів з практикою (В.М. Дрьомін) та про використання імітаційно-грового моделювання у навчанні студентів-юристів.

Загалом можна констатувати, що показовою була еволюція науково-дослідної юридичної діяльності впродовж означеного періоду. Було закладено підвалини наступного прогресивного розвитку наукових напрямків та галузевих шкіл права, що здійснювалося поки що на базі юридичного факультету Одеського державного університету.

ТЕМА 5. УТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА

АКАДЕМІЯ» – НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЕТАП У ФОРМУВАННІ СУЧАСНОЇ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ ПРАВА.

План

1. Основні етапи становлення та розвитку Одеської школи права після проголошення

незалежності України.

2. Розвиток та утворення інститутів та факультетів Національного університету «Одеська

юридична академія».

3. Розвиток та утворення відокремлених структурних підрозділів Національного університету

«Одеська юридична академія».

4. Утворення та діяльність Міжнародного гуманітарного університету.

5. Юридична клініка НУ ОЮА – центр надання безоплатної юридичної допомоги.

6. Розвиток матеріально-технічної та наукової бази Національного університету «Одеська

юридична академія».

1. Основні етапи становлення та розвитку Одеської школи права після проголошення незалежності України.

Нового імпульсу юридичній освіті надало проголошення України у 1991 році незалежною демократичною державою. У зв’язку з реформою правової системи та зміцненням демократичних основ державності України, особлива роль на­лежить підготовці юридичних кадрів, які були б спроможні працювати в нових умовах. Зміни в економіці, а також новий етап розвитку соціальних і політичних відносин зумовили не­обхідність кардинальної зміни як організації, так і змісту юри­дичної освіти, орієнтованої на підготовку спеціалістів, які в змозі працювати не тільки в державному апараті і правоохоронних органах, але й на підприємствах малого бізнесу, в акціонер­них товариств, у структурах місцевого самоврядування тощо. Виникла необхідність створення нових освітніх структур, які включали в себе як традиційні структурні навчальні підрозді­ли, так і інші інститути підвищення кваліфікації, відділення післядипломної підготовки, підготовчі відділення тощо.

З цією метою з 1 вересня 1993 року на основі рішення вченої ради Одеського державного університету юридичний факультет був перетворений на Юридичний інститут (Юридичний інститут ОДУ – створено наказом ректора Одеського держуніверситету № 19-02 від 30 липня 1993 року і зареєстровано рішенням виконкому Одеської міської Ради народних депутатів № 592 від 1 липня 1993 року.), який став не тільки спадкоємцем кращих традицій факультету, але і отворив умови для введення конкретних спеціалізацій з урахуванням інтересів спеціалістів різних галузей юридичних знань, а також попиту юридичних кадрів.

У відповідності зі своїм Статутом Юридичний інститут ОДУ в складі університету став автономним навчальним, науковим та культурним зак­ладом, що об’єднував факультети, кафедри, науково-дослідницькі лабора­торії, допоміжні служби, які забезпечували підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації у сфері державознавства та правознавства. Інсти­тут став юридичною особою, Його створенню передувала велика організаційно-підгоговча робота.

У Статуті Юридичного інституту ОДУ були визначені такі основні завдання Інституту:

- підготовка висококваліфікованих спеціалістів у сфері загального правознавства, державного управління, правової роботи у державних і підприємницьких структурах, консультантів з питань управління, менед­жерів, спеціалістів для роботи в державному апараті, органах внутрішніх справ, юстиції, прокуратури, суду та адвокатури;

- перепідготовка і підвищення кваліфікації спеціалістів за спеціаль­ностями, які забезпечуються Інститутом з урахуванням потреб замовників;

- організація і проведення фундаментальних, пошукових та при­кладних наукових досліджень у галузі права і управління з метою поглиб­лення теоретичних знань та вирішення практичних юридичних, еконо­мічних, виробничих і соціально-політичних проблем;

- розробка науково-обгрунтованих рекомендацій і здійснення екс­пертних та консультаційних робіт у галузі правової, економічної та підприєм­ницької діяльності за замовленням державних органів, установ приватних і державних підприємств, кооперативів, інших організацій;

- підготовка кандидатів та докторів наук у галузі права, економі­ки, соціології та політичних наук;

- видавницька діяльність, підтовка навчальних посібників і підручників, науково-дослідницької, методичної та іншої літе­ратури у відповідності з програмою діяльності Інституту;

- сприяння розвитку традицій української національної школи юристів, розширенню наукових знань; культурно-просвітницька робота;

- здійснення різноманітних форм господарської, підприємницької та іншої діяльності.

Значною мірою було змінено підхід до організації юри­дичної освіти, визначення її змісту і соціальної орієнтації. Ос­новними напрямками реформи юридичної освіти були:

- введення в юридичну освіту пріоритету загальнолюдсь­ких цінностей, потреб, інтересів і прав людини;

- поступовий перехід від вивчення галузей права до вив­чення наукових теорій, які відбивають досягнення світової циві­лізації в галузі права;

- формування юридичного мислення і нолітико-право- вих переконань на основі визнання пріоритету міжнародного права і поваги прав кожного народу;

- забезпечення пріоритетного вивчення «юридичної діяльності» замість механічного оволодіння знанням правових норм. В основу вивчення юридичної науки покладено прин­цип «діяльності через діяльність»;

- здійснення фундаментальної спеціалізації юридичної ос­віти з урахуванням дйсних потреб практики, яка знаменує розширення і поглиблення зв’язків юридичної науки з різни­ми галузями гуманітарних, природних і технічних наук.

Змінилась також і спеціалізація студентів. Для найповнішо­го вирішення всіх проблем, пов’язаних з підготовкою спеціалістів широкої спеціалізації, за ініціативою Юридичного інституту в його структуру було додано три факультети: державного будівництва і управління (декан доцент Б. А. Пережняк); правосуддя і право­вої роботи в народному господарстві (декан професор О. О. По­грібний); прокурорсько-слідчий (декан – доцент Н. А. Мирошниченко, а з вересня 1994 року – доцент Ю. Є. Полянський).

З травня 1997 року деканом прокурорсько-слідчого факультету знову призначається доцент Н. А. Мирошниченко.

Надалі неоціненний внесок в історію ство­рення та розвитку університету зробив Сергій Васильович Ківалов. Сергій Васильович Ківалов – відомий український політик, державний та громадський діяч, народний депутат України III-VII скликань, президент Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік, заслуже­ний юрист України, керівник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України, академік Національ­ної академії педагогічних наук України, голова Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя, широко відомий в Україні та за її межами фахівець з адміністративного права та процесу, митного права, теорії державного управління.

У 1996 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Організа­ційно-правові основи митної справи в Україні». Цього ж року була створена перша в Україні кафедра морського і митного права, яку очолив Сергій Васильович. У 1997 р. йому присвоєно звання про­фесора.

У травні 1997 р. колектив Юридичного інституту обрав С. В. Ківалова ректором цього навчального закладу. В грудні 1997 р. поста­новою Кабінету Міністрів України інститут був реорганізований в Одеську державну юридичну академію, яку очолив С. В. Ківалов.

У квітні 2003 р. його обрано академіком Академії педагогічних наук України, у 2010 р. – дійсним членом (академіком) Національ­ної академії правових наук України.

За плідну і сумлінну діяльність С. В. Ківалов відзначений ба­гатьма нагородами та відзнаками: «Заслужений юрист України» (1998), повний кавалер ордена «За заслуги» (1997, 1999, 2002), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2004, 2011), «Почесний працівник прокуратури України» (2000), лауреат Премії імені Ярослава Мудрого (2011), лауреат Державної премії України в галузі освіти (2011), йому присвоєно класний чин державного радника юстиції І класу (2010) тощо.

У 1998 році до Адміністрації Президента України, Ка­бінету Міністрів України, Міністерства освіти України голо­вами Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської об­ласних державних адміністрацій та Головою Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим було внесено пропозицію про нагальну необхідність створення на базі Юридичного інститу­ту Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова нового навчального закладу –

Одеської державної юридичної академії.

Створення академії було продиктоване об’єктивною необхідністю впорядкування юридичної освіти в регіоні та за­доволення зростаючої потреби у підготовці фахівців для Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури Украї­ни, Міністерства внутрішніх справ України, Митної служби України, владних структур областей півдня України. Ця мета була реалізована постановою Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1997 року № 1350 «Про утворення Одеської державної юридичної академії». Академія стала наступницею традицій, які склалися з початку існування Рішельєвського ліцею, юридичного факультету, а згодом – Юридичного інституту ОДУ, студенти і викладачі якого у повному складі перейшли до но­вої структури.

Трудовим колективом Одеської державної юридичної академії ректором був обраний професор С. В. Ківалов. Одеська державна юридична академія з 1 січня 1998 року почала функціонувати у складі трьох факультетів: факультету державного управління та міжнародно-правових відносин (декан доцент Б. А. Пережняк), факультету цивільного права та підприємництва (декан доцент І. А. Дрішлюк), судово-прокурорського факультету (декан доцент Н. А. Мірошниченко).

Факультети включали 21 кафедру. Так, на факультеті державного управління та міжнародно-правових відносин функціонували такі кафедри: кафедра морського і митного права (завідувач професор Є. В. Додін), кафедра теорії держави і права (завідувач про­фесор О. В. Сурілов, з 1999 р. – професор Ю. М. Оборотов), кафедра історії держави і права (завідувач доцент В. П. Глиняний, з 2009 р. – професор М. Р. Аракелян), кафедра конституційного права (завідувач професор М.П. Орзіх, з 2011 р. – професор А.Р. Крусян), кафедра адміністративного права та управління (завідувач професор С. В. Ківалов), кафедра соціальних теорій (завідувач профе­сор Л.І. Кормич), кафедра філософії (завідувач професор О. А. Івакін), кафедра міжнародного права і міжнародних відносин (завідувач доцент М. Ю. Черкес, з 2010 р. – доцент М. І. Пашковський).

Факультет цивільного права і підприємництва включав кафедру підприємницького та комерційного права (завідувач на той час до­цент І. І. Каракаш). Пізніше кафедра була реорганізована в кафедру господарського права та процесу, яку зараз очолює профе­сор О. П. Подцерковний, кафедру цивільного процесу (завідувач професор Ю. С. Червоний, пізніше професор Р. М. Мінченко), кафедру трудового права та соціального забезпечення (завідувач професор Г. І. Чанишева), кафедру іноземних мов (завідувач професор В. Г. Таранець, пізніше – професор В. Я. Мизецька), кафедру цивільного права (завідувач професор Є. О. Харитонов), кафедру аграрного, природоресурсного та екологічного права (завідувач професор О. О. Погрібний, з 2003 р. – профе­сор І. І. Каракаш).

На судово-прокурорському факультеті діяли кафедра криміналістики (завідувач до­цент В.В. Тіщенко), кафедра кримінології та кримінально-виконавчого права (завідувач до­цент В.М. Дрьомін), кафедра кримінального процесу (завідувач доцент Ю.П. Аленін), ка­федра кримінального права (завідувач профе­сор Л. В. Багрій-Шахматов, пізніше – професор В.О. Туляков), кафедра правової педагогіки і психології (завідувач професор А. І. Паньков), кафедра організації судових та правоохорон­них органів (завідувач професор Ю. Є. Полянський), кафедра фізичного виховання (завідувач О. Г. Каліберда, пізніше – доцент І. В. Мороз).

З моменту утворення університету для здійснення планомірної підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів вищої кваліфікації були створені відділ аспірантури і докторантури (завідувач Г. А. Морозова), магістратура державної служби. В 1998 році деканом магістратури державної служби була призначена професор Л. Р. Біла-Тіунова, пізніше – професор К. М. Вітман.

Підготовку абітурієнтів здійснювало відділення з підготовки до вступу у вищі навчальні заклади (завідувач відділення профе­сор Л. К. Царьова, з 2008 р. – доцент О. М. Пи­саренко).

З метою вдосконалення навчального процесу в університеті, виховання висококваліфікованих юристів поступово почали створюватися нові кафедри і факультети, інші структурні підрозділи.

У 2000 р., враховуючи вагомий внесок у розвиток національної вищої освіти і науки, Указом Президента України № 601/2000 Одеській державній юридичній академії було надано статус національної.

А вже 2 вересня 2010 року Указом Президента України № 893/2010 академія була реорганізована у Національний університет «Одеська юридична академія».

В даний час університет має у своєму складі 9 факультетів (цивільної та господарської юстиції, судово-адміністративний, підготовки слідчих органів внутрішніх справ, міжнародно- правових відносин та юридичної журналістики, соціально-правовий, адвокатури, правової політології та соціології, заочного і вечірнього навчання, заочного навчання № 2), 3 інститути (прокуратури та слідства, підготовки профе­сійних суддів, Київський інститут інтелектуальної власності), 9 факультетів та навчальних цент­рів (Сімферопольський факультет, Миколаїв­ський комплекс, Криворізький факультет, Нікопольський факультет, Чернівецький факультет, Черкаський факультет, Івано-Франківський факультет, Тираспольська філія). Навчання здійснює 51 кафедра, де працюють висококваліфіковані викладачі, серед яких по­над 600 докторів наук, професорів, кандидатів наук, доцентів.

Академік Сергій Васильович Ківалов є пре­зидентом університету, посаду ректора займає професор Володимир Васильович Завальнюк. Першим проректором – проректором з навчально-методичної роботи є професор Мінас Рамзесович Аракелян, проректором з виховної роботи та організації навчального процесу у відокремлених структурних підрозділах є про­фесор Юрій Євгенович Полянський, проректо­ром з наукової роботи – професор Віктор Мико­лайович Дрьомін, проректором з міжнародних зв’язків – професор В’ячеслав Олексійович Туляков, проректором з адміністративно-господарської роботи – Микола Федорович Крикливий.

За весь період свого розвит­ку Національний університет «Одеська юридич­на академія» став центром юридичної освіти, культури, науки України, провідним вищим на­вчальним закладом, який здійснює підготовку висококваліфікованих правознавців, і як учас­ник Великої Хартії університетів і Асоціації європейських університетів ставить за мету підняття вітчизняної гуманітарної сфери знань на якісно новий рівень.

2. Розвиток та утворення інститутів та факультетів Національного університету

«Одеська юридична академія».

Інститут прокуратури та слідства. Історія становлення найчисленнішого підрозділу університету, Інституту прокуратури та слідства, сягає своїм корінням ще в період діяльності Рішельєвського ліцею та Новоросійського університету. На відновленому в 1947 році юридичному факультеті Одеського державного університету була кримінально-правова спеціалізація, основним завданням якої стала підготовка висококваліфікованих кадрів для правоохоронних органів.

У червні 1993 року юридичний факультет Одеського державного університету став Юридичним Інститутом при Одеському державному університеті, а спеціалізовані відділення юридичного факультету були перетворені у факультети та інститути. Так, поряд з двома іншими факультетами в структурі Юридичного Інституту був створений прокурорсько-слідчий факультет, який був змінений на судово-прокурорський. Очолила новий підрозділ доцент Н.А. Мірошниченко.

На цьому доленосні події в історії Інституту не закінчувалися. У жовтні 2005 р. прокурорсько-слідчий факультет був перетворений в Інститут прокуратури та слідства, директором Інституту була призначена професор Н.А. Мірошниченко.

У липні 2009 р. директором Інституту прокуратури та слідства був призначений доцент В. М. Підгородинський.

У січні 2011 року між Міністерством внутрішніх справ України та Національним Університетом «ОЮА» був укладений договір про співробітництво в підготовці фахівців найвищої кваліфікації для слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України, а в структурі Інституту прокуратури та слідства було створено факультет підготовки слідчих для органів внутрішніх справ.

Реалії сучасності змушують молодих людей освоювати все більш нові і нові предмети. Інститут прокуратури та слідства йде в ногу з часом. Вивчивши передбачені навчальною програмою спецкурси, студенти блискуче зможуть реалізувати отримані знання у своїй подальшій практичній діяльності. Також учням Інституту прокуратури та слідства надана унікальна можливість пройти спецпідготовку по володінню вогнепальною зброєю в облаштованому тирі. У 2010 році в тирі був відкритий музей зброї, основні експонати якого надані, з особистої колекції, Сергієм Васильовичем Ківаловим.

Між Національним університетом «Одеська юридична академія» та Генеральною прокуратурою України укладено договір відповідно до якого студенти Інституту прокуратури та слідства після закінчення академії працевлаштовуються в прокуратури України. Курирує процес взаємодії між Національним університетом «Одеська юридична академія» та Генеральною прокуратурою України державний радник юстиції Завгородній Віктор Євстахійович. Крім прокуратури студенти Інституту прокуратури та слідства займають провідні посади в різних державних органах.

Необхідно відзначити, що для всебічно розвиненої особистості, здатної бути повноправним, активним членом суспільства, знання виключно навчальної програми не достатньо. Саме тому в Інституті прокуратури та слідства величезна увага приділяється творчому, спортивному розвитку учнів. На базі Інституту проводяться наукові, культурні, спортивні заходи, які дають можливість реалізувати весь потенціал, наявний у студентів.

Факультет цивільної та господарської юстиції. Коріння факультету цивільної та господарської юстиції сягають у глиб історії знаменитої одеської правової школи. Початком цього факультету можна вважати кафедру цивільного права, цивільного судоустрою та судочинства Новоросійського (Одеського) університету, створену ще в далекому 1865 році. Саме тоді були закладені основи наукового дослідження, методики викладання.

У грудні 1997 року був створений факультет цивільного права і підприємництва при Одеській державній юридичній академії, який став гідним продовжувачем наукових традицій і на даний час є основою високої якості підготовки випускників.

Керівниками факультету цивільного права та підприємництва завжди були і є серйозні, відповідальні й талановиті люди, які зуміли створити бездоганну репутацію факультету, керуючись принципами дисципліни, самоврядування та якісного викладання. Першим деканом факультету став кандидат юридичних наук, доцент І. А. Дришлюк, який очолював його до вересня 2000 року. Далі факультетом цивільного права та підприємництва керував кандидат юридичних наук, професор М. Р. Аракелян. У жовтні 2005 року факультет цивільного права і підприємництва змінив свою назву і став називатися факультетом цивільної та господарської юстиції. До липня 2009 року його очолював кандидат юридичних наук, доцент В. М. Підгородинський. З 2009 року по сьогоднішній день факультет працює під керівництвом А. О. Неугоднікова, кандидата юридичних наук, доцента, депутата Одеської міської ради, помічника-консультанта народного депутата України С.В. Ківалова, члена Одеської обласної організації Спілки юристів України, члена Національної спілки журналістів України.

Судово-адміністративний факультет був створений в жовтні 2005 року на базі факультету державного управління та міжнародно-правових відносин з метою вдосконалення структури ОНЮА та впорядкування її відповідно до вимог Закону України «Про вищу освіту», підвищення якості підготовки фахівців для роботи в судових органах, органах виконавчої влади, місцевого самоврядування, Державної судової адміністрації, Державній виконавчій службі, правоохоронних органах (Службі безпеки України, Державній митній службі, прокуратурі, міліції), юридичних службах в організаціях та на підприємствах морегосподарського комплексу, громадських правозахисних об’єднаннях.

Найменування факультету – «Судово-адміністративний» підкреслює два основних моменти. По-перше, певну спадковість профільної підготовки фахівців. Факультет державного управління традиційно готував кадри для рад та адміністрацій всіх рівнів, Державної митної служби, Служби безпеки України, органів внутрішніх справ, різних юридичних служб. Ці напрямки збережені і на САФі, про що свідчить префікс «адміністративний» (у перекладі з латинської administratio – управління). По-друге, та обставина, що факультет є профільним структурним підрозділом Університету, що здійснює базову підготовку кадрів для судової системи, причому на договірній основі (за останні роки укладені договори на підготовку фахівців з Вищим адміністративним судом України, Апеляційним судом міста Києва та ін).Випускники факультету користуються перевагою при вступі до Інституту підготовки професійних суддів НУ «ОЮА», що є унікальним навчальним закладом, успішне закінчення якого дозволяє зайняти посаду судді.

Факультет постійно розширює сферу своїх «інтересів». Так у 2013 році був укладений договір про цільову підготовку фахівців з Міністерством доходів і зборів України, що дає додаткові можливості в плані профорієнтації та майбутнього працевлаштування наших випускників. Саме на САФі здійснюється підготовка фахівців і в області морського права (морське приватне право, інформаційне забезпечення морегосподарського комплексу, санкціоноване втручання у сферу торговельного мореплавства, організація захисту прав моряків). Цей напрям підготовки кадрів є абсолютно унікальним не тільки в рамках НУ «ОЮА», але і в масштабі країни в цілому.

Таким чином, в даний час факультет здійснює підготовку випускників за трьома спеціалізаціями: судова діяльність, управлінська діяльність, правове забезпечення морської та митної діяльності. Разом з тим, універсальний характер і високий рівень навчання наших студентів цілком дозволяє їм з успіхом реалізовувати себе в органах прокуратури, Міністерства юстиції, різних адвокатських об'єднаннях.

Високопрофесійний професорсько-викладацький склад факультету, велика кількість навчальної літератури, в сукупності дозволяють створити найбільш сприятливу атмосферу для інтелектуального росту студентів, удосконалення їх знань, найбільш повного і всебічного розвитку та становлення кожного як індивідуальності.

Соціально-правовий факультет. Сьогодні все більшого значення набуває правове регулювання суспільних відносин в соціальній сфері. Держава пріоритетне значення надає багатьом аспектам соціальної політики, а саме вирішенню проблем організації і оплати праці, зайнятості населення, соціально-трудовим відносинам, питанням безпеки і охорони праці, забезпеченню реалізації державних соціальних гарантій соціального захисту у вигляді пенсій, допомоги, медико-соціальної реабілітації.

З метою підготовки саме таких фахівців рішенням Вченої Ради Одеської національної юридичної академії в квітні 2002 року був створений соціально-правовий факультет. Деканом факультету була вибрана завідувачка кафедри трудового права і права соціального забезпечення, доктор юридичних наук, професор Чанишева Галина Іванівна. 

На факультеті здійснюється підготовка фахівців з вищою освітою за фахом «Правознавство» по освітньо-кваліфікаційних рівнях «спеціаліст» і «магістр» на бюджетній і контрактній основах. Підготовка фахівців і магістрів здійснюється в рамках двох спеціалізацій: «Соціальний менеджмент» і «Соціальний захист». Після закінчення академії випускники будуть обов’язково працевлаштовані: отримають направляння на роботу в органи Пенсійного фонду України, органи праці і соціальної політики, кадрові служби органів виконавчій владі, підприємств, установ, організацій.

Факультет міжнародно-правових відносин був реорганізований шляхом відділення від факультету міжнародно-правових відносин та юридичної журналістики, який був створений в жовтні 2005 р під впливом необхідності підготовки висококваліфікованих юристів, що спеціалізуються в галузі міжнародного та європейського права.

Факультет міжнародно-правових відносин здійснює підготовку фахівців з вищою юридичною освітою за спеціальністю «Правознавство» кваліфікація «юрист» за освітньо-кваліфікаційними рівнями – бакалавр, спеціаліст, магістр денної форми навчання на бюджетній та контрактній основі.

Велика увага на факультеті приділяється оволодінню студентами іноземних мов. З І по IV курси студенти вивчають англійську мову, а з ІІ курсу – іспанська, французька, німецька та італійська за вибором.

Так само велику підтримку ідея проведення лекцій англійською мовою з юридичних дисциплін отримала в ході міжнародної науково-практичної конференції: «Підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації в умовах інноваційного розвитку економіки. Регіональні, міжрегіональні та міжнародні аспекти» в червні 2007 року в м Мінську (Білорусія), за участю представників Міністерств освіти і вузів країн СНД і Європи.

Кращі представники факультативу юридичних дисциплін англійською мовою брали активну участь у Третій регіональній конференції прокурорів Центральної та Східної Європи, Центральної Азії, яка проходила в жовтні 2007 року, за що отримали подяку Генерального секретаря Міжнародної Асоціації прокурорів та Генеральної прокуратури України.

Факультет адвокатури. Історія цього структурного підрозділу академії починається з 1996 року, коли при юридичному інституті ОДУ почав діяти коледж права та муніципального управління. Очолила його про­фесор Л. І. Кормич, завідувач кафедри соціальних теорій. Так було ініційовано створення нової форми навчального закладу – учбового комплексу, який забезпечує безперервність ступеневої освіти від молодшого спеціаліста до магістра.

Випуск молодших спеціалістів 1998 р. був першим ви­пуском вже Одеської державної юридичної академії. Державну екзаменаційну комісію очолював голова військового суду Південного оперативного напряму генерал-майор В. К. Іртегов. Частина випускників за рекомендацією вченої ради академії продовжила навчання на III курсі об­раних ними факультетів академії. Інші випускники, за бажанням, обирали не лише очну, а й заочну або вечірню фор­му навчання, почавши практичну про­фесійну діяльність в управлінських та правоохоронних структурах.

У 1998 році розпочався новий етап: коледж було реорганізовано в інститут муніципального права і управління з правом підготовки фахівців за кваліфікаційними рівнями «бакалавр» і «спеціаліст» Директором інституту стала академік УАННП, професор Л. І. Кормич.

У 2000 р. на замовлення Міністерства юстиції України та Спілки адвокатів України інститут було перепрофільовано на Інститут адвокату­ри та муніципального управління.

У 2005 році Інститут адвокату­ри та муніципального управління було реорганізовано у факультет адвокатури. З цього часу його очолює декан – кандидат юридичних наук, доцент Форманюк Василь Іванович.

До викладання на факультеті активно залучаються адвокати-практики, передусім члени та керівники Одеської обласної колегії адвокатів (Бронз Й.Л., Бакаянова Н.М., Адабаш С.А. та ін.). Відпо­відно до спеціалізації введено спеціальні курси, серед яких: «Історія адво­катури»; «Етика адвокатської діяльності»; «Особливості тактики захисту» та ін. Також студенти мають можливість бути присутніми на судових засіданнях, де отримують не лише теоретичні знання, а й практичні навички.

Факультет правової політології та соціології. Факультет створено за ініціативою Президента Національного університету «Одеська юридична академія», народного депутата, академіка С.В. Ківалова та у відповідності до рішення Вченої ради від 13 липня 2010 р., з метою широкого використання можливостей політології та соціології для підвищення ефективності практичної діяльності, через високу суспільну необхідність підготовки фахівців-політологів та соціологів.

Факультет правової політології та соціології здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за фахом «соціологія» та «політологія», освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр денної форми навчання на бюджетній та контрактній основі.

Це рішення Президента НУ ОЮА академіка С.В. Ківалова відкрило нові сторінки в історії Університету, дозволило перейти до підготовки за спеціальностями «політологія» та «соціологія» з присвоєнням кваліфікацій «бакалавр».

15 жовтня 2010 р. деканом факультету призначено д.політ.н., доц. Д. В. Яковлева.

Деканом факультету правової політології та соціології Д. В. Яковлевим здійснюється керівництво ввіреним навчальним підрозділом Університету відповідно до наданих повноважень за напрямками організації та контролю за навчальним процесом на факультеті, науковою діяльністю студентів, студентським дозвіллям, участю студентів у спортивним змаганнях та культурних заходах, що проводяться Національним університетом «Одеська юридична академія».

З перших років створення факультету правової політології та соціології керівництвом Університету і, насамперед, Президентом НУ «ОЮА», академіком С.В. Ківаловим величезна увага приділяється кадровому забезпеченню навчального процесу, залученню науково-педагогічних працівників високої кваліфікації, які мають вчені ступені кандидатів і докторів політичних та соціологічних наук, володіють значним педагогічним і практичним досвідом, вміють працювати з аудиторією.

 Факультет журналістики  – один із наймолодших підрозділів Національного університету «Одеська юридична академія». Створений у 2013 році як факультет з підготовки високоякісних фахівціх спеціальностей «журналістика» і «реклама та зв’язки з громадськістю» ставить за мету забезпечення ґрунтовних знань з теорії та практики журналістикознавства, реклами та зв’язків з громадськістю, масової комунікації, прикладних соціально-комунікаційних технологій, стилістики, лінгвістики, медіапсихології, міжкультурних та аудіовізуальних комунікацій, веб-дизайну тощо.

Факультет журналістики очолює декан Тетяна Василівна Кузнєцова – професор, доктор наук із соціальних комунікацій, завідувач кафедри журналістики.

Навчальний процес забезпечують доктори та кандидати наук, а також кращі фахівці-практики України та зарубіжжя, які проводять медіа-тренінги для студентів факультету.

Перспективи розвитку факультету – це зміцнення наукового потенціалу кафедр, відкриття нових спеціальностей, розширення міжнародних зв’язків, комп’ютеризація навчального процесу та вдосконалення іміджу власних ЗМІ.

Факультет заочного та вечірнього навчання.

Навчання без відриву від виробництва є об’єктивно необхідним і займає значне місце в системі вищої освіти. Цей напрям навчального процесу успішно розвивається і в Національному університеті «Одеська юридична академія». Факультет заочного та вечірнього навчання є одним з найбільших структурних підрозділів НУ ОЮА за кількістю студентів (понад 1700 студентів), які здобувають вищу юридичну освіту за спеціальністю «Правознавство» за трьома освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, спеціаліст, магістр права (кваліфікація юрист).

Факультет заочного та вечірнього навчання активно співпрацює з державними та недержавними установами, правоохоронними органами, органами місцевого самоврядування, підприємницькими структурами. Випускники та студенти факультету працюють у Верховній Раді України, в структурі органів Генеральної прокуратури України, судовій системі, системі органів МВС та СБУ, дипломатичних та консульських установах тощо.

Факультет з 2010 р. очолює кандидат юридичних наук, доцент С. П. Кравченко. Факультет заочного та вечірнього навчання відрізняється високою якістю освіти та готує фахівців для роботи у всіх сферах юридичної діяльності. Студенти, які мають практичні знання, успішно поєднують їх з базовими, теоретичними знаннями. Студенти факультету заочного та вечірнього навчання беруть активну участь у громадському житті академії.

Факультет заочного навчання № 2 Національного університету «Одеська юридична академія» – один із основних організаційних і навчально-наукових структурних підрозділів НУ ОЮА, завданням якого є підготовка спеціалістів в галузі юриспруденції з числа осіб, які вже мають вищу неюридичну освіту. Факультет організаційно створено в травні 2007 р. на базі факультету післядипломної освіти, який довгий час очолював І. М. Сирота.

Зміни, що відбуваються в суспільно-політичному житті країни, процеси побудови в Україні правової держави поставили перед вищими юридичними навчальними закладами нові завдання з реформування системи і   удосконалення форм і методів підготовки висококваліфікованих спеціалістів-юристів.

Створення в 1997 р. за ініціативою ректора Одеської державної (з 2000 р. – національної) юридичної академії професора С. В. Ківалова нового напрямку підготовки юридичних кадрів в Південному регіоні України – дозволило змінити існуючий раніше і дуже консервативний підхід до отримання юридичної освіти на базі першої, раніше отриманої вищої освіти. Вважалося, що людина повинна отримати вищу освіту раз і на все життя, а отримати другу  вищу освіту, особливо юридичну, було практично неможливо. Необхідно було доказувати, що така освіта дійсно потрібна, так як за раніш отриманою спеціальністю неможливо знайти роботу тощо. Життя переконливо вимагало, що в умовах переходу і становлення ринкової економіки необхідно мати іншу систему освіти – мобільну, сучасну, щоб спеціаліст мав можливість отримати нову кваліфікацію.

Факультет готує юристів за повною учбовою програмою «Правознавство» освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр» та «спеціаліст». Щороку на факультеті отримують дипломи про вищу юридичну освіту за спеціальністю «Правознавство» близько 300 студентів.

Навчальний процес на факультеті організовано за трьома спеціалізаціями:

-   державного управління і міжнародно-правових відносин;

-   цивільно-правовій;

-   прокурорсько-слідчій.

Заняття проводяться шляхом поєднання аудиторних занять з самостійною роботою студентів. Викладачами НУ ОЮА розроблено та викладаються спецкурси з кожної спеціалізації факультету.

Читання лекцій і проведення практичних занять на факультеті здійснюється провідними викладачами 24-х спеціалізованих кафедр – академіками, професорами, доцентами.

Інститут підготовки професійних суддів. Для забезпечення поглибленої професійної підготовки майбутніх кандидатів на заміщення посад суддів Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2002 року № 278 «Про утворення Інституту підготовки професійних суддів» при Одеській національній юридичній академії створено Інститут підготовки професійних суддів.

Слухачі інституту набувають теоретичних знань і спеціальних навичок, що є необхідними для професійних суддів в Україні. Лекції, практичні заняття, рольові ігри в інституті, крім професорів академії, проводять судді Верховного Суду України, місцевих і апеляційних судів, провідні фахівці Вищої ради юстиції.

Університет має можливість повною мірою забезпечити право особи на освіту і виконати державне замовлення на підготовку висококваліфікованих фахівців-правознавців.

Магістратура державної служби була створена у 1996 році. Її основним завданням є підготовка фахівця, який на базі спеціаліста здобув поглиблені спеціальні вміння та знання інноваційного характеру, має певний досвід їх застосовування та продукування нових знань для вирішення проблемних професійних завдань.

Національний університет «Одеська юридична академія» має Генеральний договір із Головним управлінням державної служби України, згідно з яким ведеться підготовка магістрів спеціальності 8.15010002 «Державна служба» за спеціалізацією «Правове забезпечення» денної і заочної форми навчання і за спеціалізацією «Економічна безпека» денної форми навчання.

Основні завдання навчального процесу магістратури полягають в організації гармонійного і збалансованого викладання фундаментальних і прикладних дисциплін у трьох напрямах підготовки: правовому, економічному і спеціальному.

Засвоєння знань із цих дисциплін, закріплене навчальними і виробничими практиками, дозволить випускникам набути кваліфікаційного потенціалу, необхідного для виконання різноманітних функцій.

Велика заслуга у створенні магістратури державної служби Президента Національного університету «Одеська юридична академія» професора С. В. Ківалова, декана факультету заочної освіти №2 професора Б. А. Пережняка та професора кафедри адміністративного та фінансового права, доцента Л. Р. Білої-Тіунової. З 2000 р. магістратуру очолює доктор політичних наук, професор кафедри соціальних теорій, Заслужений працівник освіти України К. М. Вітман.

Випускники магістратури державної служби після закінчення навчання працюють в Адміністрації Президента України , Кабінеті Міністрів України, СБУ, Генеральній прокуратурі України та обласних прокуратурах, в Міністерстві юстиції України, Міністерстві освіти і науки України, в місцевих органах державної виконавчої влади та органах місцевого самоврядування.

3. Розвиток та утворення відокремлених структурних підрозділів Національного

університету «Одеська юридична академія».

Юридичний коледж. Згідно з наказом Міністерства освіти України у серпні 1997 року був створений навчальний комплекс вищих та професійних навчальних закладів на базі Юридичного інституту ОДУ і вищого професійного училища № 1. Це був перший навчальний комплекс такого типу в Україні. Указом Президента України від 2 грудня 1997 була створена Одеська державна юридична академія, в складі якої продовжило свою діяльність училище.

Сьогодні юридичний коледж є науковим, навчально-методичним та виховним структурним підрозділом Національного університету «Одеська юридична академія», суб’єктом освітньої діяльності, яка здійснюється для підготовки фахівців з неповною вищою освітою за фахом «Правознавство» та кваліфікацією молодшого спеціаліста на базі загальної середньої освіти. Період навчання в юридичному коледжі три роки денної форми навчання, або 4 роки заочної форми зі здобуттям повної загальної середньої освіти; Зі скороченим терміном навчання – 2 роки заочної форми навчання з одночасним здобуттям в загальноосвітній школі повної загальної середньої освіти.

Підготовка молодших спеціалістів здійснюється за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів. Зарахування до юридичного коледжу здійснюється шляхом конкурсного відбору за результатами вступних іспитів. У коледжі існує денна та заочна форма навчання. Виховна робота в коледжі здійснюється відповідно до «Концепції національного виховання студентів юридичного коледжу», що дозволяє готувати фахівців з високими професійними та моральними якостями.

Викладання юридичних та гуманітарних дисциплін ведеться професорсько-викладацьким складом університету, а загальноосвітніх – штатними викладачами коледжу. Штатні викладачі юридичного коледжу беруть активну участь у республіканських, обласних, міських науково-практичних конференціях, а також готують студентів 1-го курсу до участі в олімпіадах з загальноосвітніх дисциплін.

Студенти другого і третього курсів, за бажанням, відвідують лекції з юридичних дисциплін англійською мовою. Серед 51 науково-педагогічних працівників, які викладають в коледжі, 18 кандидатів наук, 7 старших викладачів вищої категорії, що дозволяє досягати високих показників рівня знань студентів. За роки існування в юридичному коледжі викладали такі видатні вчені НУ «ОЮА», як завідувач кафедри морського і митного права, проф. Є.В. Додін; завідувач кафедри філософії, проф. О. А. Івакін, завідувач кафедри теорії держави і права, проф. Ю.М. Оборотов, завідувач кафедри конституційного права Крусян А. Р., завідувач кафедри міжнародного права та ін.

Після закінчення юридичного коледжу Національного університету «Одеська юридична академія» випускники отримують диплом молодшого спеціаліста та продовжують навчання в Національному університеті «Одеська юридична академія» з третього курсу денної форми або четвертого курсу заочної форми навчання або можуть працювати на посадах в судових і правоохоронних органах України, органах юстиції та прокуратури, місцевих Радах, у відділах кадрів, юридичних службах установ, організацій та підприємств, які не вимагають повної вищої освіти.

Створення юридичного коледжу Національного університету «Одеська юридична академія» є кроком у переході до ступеневої динамічної системи підготовки фахівців. Поставлені завдання перед юридичним коледжем щодо підготовки висококваліфікованих кадрів є нагальною потребою сучасності.

Київський інститут Національного університету «Одеська юридична академія» та Київський коледж Національного університету «Одеська юридична академія». Національний університет «Одеська юридична академія» має значний напрацьований досвід надання освітніх послуг у інших регіонах України – у її складі тривалий час успішно діє розгалужена система філій.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 14.05.2014 №589 була підтримана пропозиція Вченою ради Національного університету «Одеська юридична академія» та було прийнято рішення про створення у м. Києві Київського інституту Національного університету «Одеська юридична академія» та Київського коледжу Національного університету «Одеська юридична академія».

Необхідність створення цих структурних підрозділів була викликана великою потребою в кваліфікованих кадрах правоохоронних органів м. Києва та Київської області, а також з урахуванням потреби регіону та ближніх областей у висококваліфікованих фахівцях з права для роботи в судових органах, органах державної влади і місцевого самоврядування, підприємствах та організаціях.

Київський інститут та Київський коледж Національного університету «Одеська юридична академія» – як центри правової освіти й науки в м. Києві, зібрали кращий науковий потенціал.

Окремий структурний підрозділ «Інститут інтелектуальної власності Національного університету «Одеська юридична академія» у м. Києві утворено відповідно до розпоряд­ження Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 № 1028-р «Про реорганізацію Державно­го інституту інтелектуальної власності» (очолює доктор технічних наук, член-кореспондент АПНУ, професор В. Д. Пархоменко). У структурі Інституту функціонують три кафедри: соціально-гуманітарних і правових дисциплін, інформа­ційно-аналітичної та інноваційної діяльності; інтелектуальної власності і права.

Миколаївський інститут права  як структурний підрозділ Національного університету «Одеська юридична академія» є правонаступником Миколаївського вечірнього правового коледжу.

Миколаївський вечірній правовий коледж було засновано 1 жовтня 1993 р. на підставі рішення сесії Миколаївської обласної Ради народних депутатів № 3 від 15.10.1992 р.

Необхідність утворення навчального закладу була обґрунтована в регіональній комплексній програмі з профілактики злочинності в Миколаївській області на 1992-1994 р. потребою в підготовці кваліфікованих фахівців для роботи в правоохоронних органах, в державних установах, підприємствах, у підвищенні правової культури населення.

1 жовтня 1993 р. перші 192 студенти розпочали навчання на І курсі коледжу. Було відкрито дві спеціалізації: судово-правова та господарсько-правова за вечірньою формою навчання.

Коледж являв собою самостійний навчальний заклад для підготовки фахівців зі спеціальності 5.060101 «Правознавство» з присвоєнням випускникам кваліфікації молодшого спеціаліста. Заклад мав статус юридичної особи, свою гербову печатку, штамп та розрахунковий рахунок у банку.

Протягом 1993-1994 навчального року було проведено роботу по підготовці документації для проходження ліцензування в Міністерстві освіти. Міжгалузевим атестаційним комітетом було прийнято рішення про видачу навчальному закладу ліцензії на право здійснення освітньої діяльності за першим рівнем акредитації, за напрямком 5.060101 «Правознавство» № 229 від 13.07.1994 р.

У 1996 р. було здійснено перший випуск студентів вечірньої форми навчання, 133 випускники одержали дипломи державного зразка. Цього ж року було відкрито відділення денного навчання.

У 1997 р. коледж отримав ліцензію за № 154674 серія ВПД-1 від 22.04.1997 р. на провадження освітньої діяльності, пов’язаної з наданням вищої освіти на рівні кваліфікаційних вимог до молодшого спеціаліста за напрямом 0601 «Право» спеціальність 5.060101 «Правознавство» з ліцензованим обсягом прийому 200 осіб відповідно до рішення ДАК. Термін дії ліцензії визначено до 1 липня 2000 р.

В 1998 році на базі Миколаївського вечірнього правового коледжу наказом Міністерства освіти і науки України за №266 від 15.07.1998 р. було створено Миколаївський навчальний центр Одеської державної юридичної академії.

Створення Навчального центру дало змогу приступити до здійснення ступеневого варіанту навчання: випускники денної та заочної форм навчання, що отримували диплом молодшого спеціаліста, мали можливість продовжити навчання на IV курсі заочної форми навчання для подальшого отримання диплому юриста спеціаліста.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010 року за № 1564-р «Про реорганізацію Одеської національної юридичної академії» та на виконання Указу Президента України від 2 вересня 2010 року за № 893/2010 Миколаївський комплекс ОНЮА пререйменовано в Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія».

14.02.2013 р. ВСП «Миколаївський комплекс Національного університету «Одеська юридична академія» реорганізовано в ВСП «Миколаїіський інститут права НУ «ОЮА»»

Сьогодні в Миколаївському інституті права НУ «ОЮА» навчання здійснюється за денною та заочною формами.

Після закінчення Університету випускникам видаються дипломи про вищу юридичну освіту державного зразка бакалавра та спеціаліста–юриста. Диплом дійсний на всій території України, а також визнається за кордоном відповідно до процедури нострифікації.

Університет готує фахівців для роботи в органах прокуратури і досудового слідства, правоохоронних органах (МВС, СБУ, державної податкової міліції, органах юстиції), органах суду, нотаріату, податкової служби, адвокатури, державної влади та інших.

Прикарпатський юридичний інститут. Надання освітніх послуг Одеською національною юридичною академією у м. Івано-Франківську розпочато у 2008 році на базі навчально-консультаційного центру, який на підставі наказу Міністерства освіти і науки України від 29.06.2010 р. № 640 було реорганізовано в Івано-Франківський факультет. З урахуванням потреби регіону у висококваліфікованих фахівцях у сфері правознавства для роботи у судових і правоохоронних органах, органах державної влади, місцевого самоврядування та з метою підвищення рівня підготовки фахівців з вищою юридичною освітою, Івано-Франківський факультет відповідно до наказу ректора Національного університету «Одеська юридична академія» від 27.06.2014 р. № 2267-5 реорганізовано в Прикарпатський юридичний інститут.

На сьогодні в Прикарпатському юридичному інституті Національного університету «Одеська юридична академія» здійснюється підготовка прокурорсько-слідчих кадрів і професійних суддів, передбачається підготовка фахівців інших правових спеціалізацій.

На підставі отриманого дозволу Міністерства оборони України студенти Прикарпатського юридичного інституту НУ «ОЮА» мають можливість навчатися за програмою підготовки офіцерів запасу на базі кафедри військової підготовки Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та факультету військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

У структурі інституту функціонують п’ять кафедр (кафедра гуманітарних та соціально-економічних дисциплін; кафедра теорії та історії держави і права; кафедра кримінального права, процесу і криміналістики; кафедра цивільного та господарського права і процесу; кафедра трудового, екологічного, земельного та аграрного права), криміналістична лабораторія, навчально-методичний сектор, бібліотека і два комп’ютерні класи. Планується відкриття кафедри міжнародного, конституційного та адміністративного права.

Чернівецький юридичний інститут був створений як навчально-консультаційний центр Одеської національної юридичної академії у м. Чернівці у 2001 р. відповідно до наказів Міністерства освіти і науки України та академії для підготовки фахівців за заочною формою навчання.

У 2004 році в Навчально-консультаційному центрі у м. Чернівці наказом ОНЮА створено юридичне училище для підготовки молодших спеціалістів-юристів, яке через два роки було реорганізоване в юридичний коледж.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України у 2011 р. Навчально-консультаційний центр був перетворений у Чернівецький факультет та Чернівецький юридичний коледж Національного університету «Одеська юридична академія».

У 2014 році Чернівецький факультет перейменовано у Відокремлений структурний підрозділ «Чернівецький юридичний інститут Національного університету «Одеська юридична академія» згідно з наказом НУ «ОЮА» № 2643-61 від 28 липня 2014 року.

У сфері наукових інтересів працівників цих підрозділів – розроблення теоретичних та практичних проблем удосконалення законодавства, адаптація вітчизняного законодавства до вимог міжнародних актів. Головним завданням науково-дослідної роботи юридичного інституту є розробка найважливіших проблем юридичної науки з урахуванням нових соціально-економічних відносин та завдань.

У зв’язку з тим, що профіль підготовки студентів Чернівецького юридичного інституту збігається з профілем підготовки студентів Національного університету «Одеська юридична академія», навчально-методичне й інформаційне забезпечення навчального процесу здійснюється в загальній структурі вишу.

Викладачі підрозділу готують прокурорсько-слідчі кадри, спеціалістів із цивільної, господарської та судової юстиції. Бакалаври, спеціалісти і магістри денної та заочної форм навчання здобувають освіту за такими спеціалізаціями, як «Прокуратура та слідство», «Цивільна та господарська юстиція», «Судово-адміністративна спеціалізація», «Соціально-правова спеціалізація».

Студенти інституту активно займаються науковою роботою в гуртках з теорії та історії держави і права, цивільного та сімейного права, адміністративного права і процесу, фінансового права, кримінального права та процесу.

Економіко-правовий факультет Національного університету «Одеська юридична академія» в м. Сімферополі був створений наказом Міністерства освіти і науки України № 335 від 20 липня 2000 року і є окремим структурним підрозділом Національного університету «Одеська юридична академія». Факультет – це вищий державний навчальний заклад ІІІ рівня акредитації (сертифікат НД-ІІІ № 1652912 від 21.03.2012 р, ліцензія АВ № 617428 від 21.03.2012 р), навчання проводиться на бюджетній основі і за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб, готує майбутніх юристів за спеціальністю «Юриспруденція» освітньо-кваліфікаційних рівнів: бакалавр, магістр.

Після закінчення Інституту випускникам видаються дипломи про вищу юридичну освіту державного зразка. Диплом визнається за кордоном відповідно до процедури нострифікації. Випускники Інституту працюють безпосередньо за фахом в різних органах державної влади та управління, в тому числі правоохоронних, судових, контролюючих, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах, організаціях різних форм власності.

Інститут готує фахівців у сфері державного управління, правової роботи в державних і підприємницьких структурах, органах державної влади, органах місцевого самоврядування, судових, правоохоронних, митних, податкових та інших органах.

Криворізький факультет створений наказом Міністерства освіти і науки України в 1998 році. Факультет має сучасну навчальну базу, яка відповідає високому рівню стандартів організації навчально-виховної роботи. Навчальні дисципліни на факультеті викладають кваліфіковані викладачі, у тому числі професори і доценти з Одеси. Поруч з ними працюють молоді викладачі, які мають наукові ступені або навчаються в аспірантурі.

Під час навчання студенти беруть активну участь у наукових конференціях, олімпіадах, конкурсах, які проводять навчальні заклади України. Вже після першого курсу студенти проходять навчальну практику відповідно до своєї спеціалізації. Таким чином, після закінчення академії студенти отримують не тільки класичну юридичну освіту, а також досвід практичної роботи.

Велика увага приділяється проведенню виїзних практичних занять зі студентами у Верховній Раді України, Конституційному Суді України, в місцевих судах, правоохоронних органах, митниці, органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, в юридичних управліннях і відділах підприємств та організацій, експертних установах.

Наші випускники працюють у всіх сферах суспільного, політичного і господарського життя України: у судах, прокуратурі, міліції, адвокатурі, нотаріаті, юридичних службах підприємств, банків, фірм, податкових органах, органах місцевого самоврядування, а деякі навіть очолюють їх.

Нікопольський факультет. Надання освітніх послуг Одеською національною юридичною академією у м. Нікополі розпочато у 2003 році. Актуальність створення Нікопольського факультету зумовлена потребою регіону у висококваліфікованих фахівцях у сфері правознавства для роботи у судових і правоохоронних органах, органах державної влади, місцевого самоврядування та господарчий сфері.

На підставі отриманого дозволу Міністерства оборони України студенти Нікопольського факультету НУ «ОЮА» мають можливість навчатися за програмою підготовки офіцерів запасу на базі кафедри військової підготовки Запорізького національного технічного університету.

У структурі факультету функціонують три кафедри (кафедра гуманітарних дисциплін; кафедра державно-правових дисциплін; кафедра спеціально-правових дисциплін).

Функціонує криміналістичний музей, створений за допомогою місцевих органів внутрішніх справ, прокуратури та служби безпеки України. Практичні навички, здобуті студентами за допомогою експонатів музею та відпрацьовані на криміналістичному полігоні є запорукою вдалого застосування теоретичних знань майбутніх слідчих на практиці.

З 19 липня 2000 р. відповідно до Наказу Міністерства освіти та науки України розпочав свою діяльність відокремлений структурний підрозділ Одеської національної юридичної академії – Черкаський навчально-консультаційний центр. 24 січня 2012 р. він був реорганізований у Черкаський факультет Національного університету «Одеська юридична академія».

Черкаський факультет Національного університету «Одеська юридична академія» знаходиться в центральній історичній частині міста, поблизу Дніпра, поруч з Черкаською обласною бібліотекою ім. Т. Шевченка і займає чотириповерхову будівлю, яка включає лекційні аудиторії та аудиторії для проведення семінарських і практичних занять, бібліотеку, читальний зал, компютерний клас, зал для проведення конференцій, актовий зал для проведення урочистих та святково-розважальних заходів.

Протягом дванадцяти років навчальний заклад здійснює підготовку студентів за освітньо-кваліфікаційними рівнями «Бакалавр» і «Спеціаліст» за спеціальністю «Правознавство» цивільно-правовою і прокурорсько-слідчою спеціалізаціями. На базі вечірньої, заочної та післядипломної форм навчання тут здобуває освіту понад 1000 осіб.

Головними формами наукової діяльності факультету є підготовка дисертацій, підручників, навчально-методичних посібників, рекомендацій з юридичних та суспільно-гуманітарних наук, наукових доповідей, рецензій і відгуків; участь у міжнародних та всеукраїнських наукових семінарах і конференціях, зокрема у всіх конференціях, які проводяться на базі Національного університету «Одеська юридична академія». Результати наукових досліджень викладачів цього навчального закладу висвітлені у більш ніж 200 опублікованих працях.

Тираспольська філія Національного університету «Одеська юридична академія» створений в 2002 році на підставі Угоди від 17 червня 2002 року № 01-8.1 / 3 «Про створення філії Одеської національної юридичної академії», укладеного Президентом Придністровської Молдавської Республіки І.М. Смирновим і Президентом Одеської національної юридичної академії С. В. Ківаловим.

Тираспольська філія створена завдяки активній діяльності Заслуженого юриста Придністровської Молдавської Республіки, кандидата юридичних наук, лауреата державної премії Придністровської Молдавської Республіки Володимира Анатолійовича Григор’єва. Урочисте відкриття Тираспольської філії відбулося 31 жовтня 2003 року.

У Тирасполській філії викладають навчальні дисципліни професорсько-викладацький склад Національного університету «Одеська юридична академія», професорсько-викладацький склад Придністровського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, співробітники органів державної влади і управління Придністровської Молдавської Республіки, юристи-практики підприємств, установ і організацій.

Тираспольська філія здійснює підготовку бакалаврів права і магістрів права за спеціальністю «Правознавство». Форма навчання – очна та заочна. Терміни навчання: бакалаврів права – 4 роки (очна форма навчання), – 5 років (заочна форма навчання); магістрів права, після отримання Диплому «Бакалавр права» – 2 роки (заочна форма навчання).

Випускники Тираспольської філії завжди затребувані в органах державної влади та управління, вони успішно працюють у виконавчих, законодавчих і судових органах Придністровської Молдавської Республіки, в державних службах, органах місцевого самоврядування, правоохоронних органах.

4. Утворення та діяльність Міжнародного гуманітарного університету.

На підставах положень національної програми «Освіта», принципів Концепції розвитку гуманітарної освіти в Україні та вимог чинного законодавства, 20 серпня 2002 року був заснований Міжнародний гуманітарний університет як недержавний вищий навчальний заклад з колективною формою власності. Час створення університету виявився вдалим, а його місце заснування у вузівсько-розвинутому регіоні є виправданим. Про це свідчить те, що за сім років існування університету сформовано кваліфікований кадровий потенціал обраних напрямів освітньої діяльності, розроблено необхідне навчально-методичне забезпечення, відбудована належна матеріальна база, а також створена відповідна соціальна інфраструктура університету. Перший набір у 2003 році склав лише 100 вступників. Зараз на чотирьох факультетах та двох інститутах університету навчається понад 3520 студентів. Вони засвоюють програми підготовки фахівців за 17 спеціальностями.

Необхідність підготовки фахівців з вищою юридичною освітою об’єктивно обумовлена потребами сучасного періоду розвитку нашого суспільства і держави. Надання можливості отримання якісного юридичної освіти є першим і необхідним кроком у напрямку забезпечення країни кваліфікованими кадрами в галузі юриспруденції, а отже, і побудові сучасного правового та демократичної держави.

 Саме тому, за ініціативи Президента Міжнародного гуманітарного університету академіка С.В. Ківалова та рішенням Вченої ради МГУ, у складі Університету створений і успішно діє Інститут національного та міжнародного права.

Історія становлення провідного підрозділу Міжнародного гуманітарного університету – Інституту національного та міжнародного права, бере свій початок з серпня 2003 року. Тоді Міжнародний гуманітарний університет отримав ліцензію на право здійснення освітньої діяльності для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» за напрямом 0601 «Право» з ліцензійним обсягом 100 студентів.

На чолі такого значного підрозділу Університету завжди стояли відповідальні й талановиті люди, які зуміли створити бездоганну репутацію Інституту національного та міжнародного права, керуючись принципами дисципліни, самоврядування та якісного викладання. Вимогливий підхід кожного з них до підбору співробітників, дозволили створити згуртований колектив, команду, яка є ефективним інструментом втілення ідеї надання юридичної освіти вищої проби.

   З 2011 року Інститут національного та міжнародного права очолював к.ю.н, доцент А. А. Березовський. Сьогодні Інститут розпорядженні всі необхідні умови для навчання студентів за спеціальностями «Правознавство» та «Міжнародне право» за освітньо-кваліфікаційними рівнями «бакалавр», «спеціаліст» та «магістр» на контрактній основі.

  Випускники Інституту національного та міжнародного права отримують дипломи про вищу освіту, затверджені Міністерством освіти і науки України.

  Проходження навчання за вказаними спеціальностями дозволяє випускникам Інституту національного та міжнародного права обіймати посади в центральних органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, прокуратурі, судах, юстиції, органах нотаріату та адвокатури, міжнародних структур, юридичних відділах державних і комерційних установ.

  Студенти ІНМП отримують всебічні знання з базових юридичних дисциплін, що дозволяє в майбутньому надавати широкий спектр юридичних послуг. В Інституті поглиблено вивчають адміністративне, кримінальне, цивільне, господарське, екологічне, земельне, трудове, міжнародне право, право Європейського союзу, право інтелектуальної власності, конкурентне право, адвокатуру і нотаріат України, кримінологію, криміналістику, основи оперативно-розшукової діяльності, судову бухгалтерію, соціологію і філософію права, основи менеджменту і маркетингу та інші дисципліни.

 Отримані під час навчання знання та практичні навички дають можливість студентам і випускникам Інституту стажуватися і навчатися за магістерськими та докторськими програмами в Школах права Європи та США.

  В даний час в стінах ІНМП навчаються близько 1000 студентів, серед яких не тільки громадяни України, а й представники Російської Федерації, Болгарії, Молдови, Білорусії, Туреччини, Грузії, Азербайджана, Туркменістану, Іраку, Конго. Факт навчання в Інституті значного числа іноземних громадян, безумовно, характеризує його як підрозділ вищого навчального закладу міжнародного рівня і свідчить про визнання нашого ВНЗ за кордоном. З кожним роком кількість студентів ІНМП збільшується.

  Десять років існування Інституту – період, безумовно, невеликий. Однак за цей час стараннями дружного колективу Інституту національного та міжнародного права вдалося створити структурний підрозділ з традиціями, і методиками, що дозволяють займати одне з лідируючих позицій в системі вищої юридичної освіти нашої країни. Цьому сприяє і чудова матеріально-технічна база, і професіоналізм професорсько-викладацького складу, заснований на міцному фундаменті культури, гуманітарних знань і безцінного багаторічного досвіду.

У 2003 р. розпочав свою діяльність економіко-правовий колледж. Перший набір студентів відбувся в 2004-2005 навчальному році в кількості 65 осіб. З кожним роком набір студентів збільшувався. Сьогодні коледж – це повністю відповідає сучасним вимогам навчання і виховання навчальний заклад, кількість студентів якого становить 680 осіб. Вже 7 років пройшло з моменту першого випуску студентів зі стін нашого навчального закладу. Завдання коледжу – рання профорієнтація учнів середніх шкіл, ступінчаста підготовка молодших спеціалістів за системою коледж-університет.

Метою сучасної освіти є не тільки якісне забезпечення навчального процесу, а й постійне зміцнення здоров’я підростаючого покоління. На базі коледжу створено відмінний спортивний комплекс, який включає різні зали: тренажерні, тенісні і для фітнесу. Крім того студенти користуються спортивною базою і стадіоном, тиром, критим кортом спортивного комплексу. Завдяки спортивно матеріально-технічній базі, а також висококваліфікованим викладачам фізкультури – всі майстри спорту або кандидати в майстри спорту, – студенти коледжу займають призові місця на міжнародних, обласних та міських змаганнях і в конкурсах.

В 2009 році під керівництвом Президента Міжнародного гуманітарного університету, народного депутата України, академіка Ківалова С.В. було створено Одеський медичний інститут і медичний коледж Міжнародного гуманітарного університету.

У 2010 році відбувся перший набір студентів на фармацевтичний факультет за спеціальністю 7.12020104 «Технологія парфумерно-косметичних засобів» - спеціаліст (ліцензія Міністерства освіти і науки АД № 034983), а в 2011 році вже і на спеціальність 6.120201 «Фармація» - бакалавр (ліцензія Міністерства освіти і науки АД № 034983).

5. Юридична клініка НУ ОЮА – центр надання безоплатної юридичної допомоги.

22 лютого 1998 року почала свою діяльність безкоштовна юридична консультація PRO BONO (з латини – для суспільного блага). Ініціатива зі створення такого унікального інституту належала ректорові Одеської державної юридичної академії професору Сергію Васильовичу Ківалову та учасникам Південноукраїнського центру молодих юристів.

Першим керівником юридичної клініки був, на той час студент 5-го курсу академії, С. О. Погрібний (сьогодні – канд. юрид. наук, суддя Малиновського районного суду м. Одеси). Разом з ним у роботу клініки включилися інші студенти-старшокурсники: О. М. Пащенко, А. Л. Ткачук, Ю. В. Сиволога, Ф. В. Якименко, А. М. Мойса, О. А. Гусак, які і стали кураторами консультації. І лише в перший рік діяльності юридичної консультації біля трьох тисяч мешканців міста та області безкоштовно отримали кваліфіковану правову допомогу, були написані сотні позовних заяв, касаційних скарг, звернень, запитів.

З 1 лютого 2002 року безкоштовна юридична консультація набуває нового статусу –юридичної клініки Одеської національної юридичної академії, стає самостійним підрозділом вузу та отримує в користування нову будівлю – по вул. Черняхівського, 2.

За час своєї діяльності в юридичній клініці академії правову допомогу отримало декілька десятків тисяч громадян та набуло практичних навичок більше тисячі студентів академії.

В юридичній клініці студенти проходять навчально-виробничі та переддипломні практики, також консультації надають слухачі інституту підготовки професійних суддів, аспіранти 1-2-го курсу навчання Одеської національної юридичної академії.

У середньому за рік в юридичній клініці академії надається біля 6-7 тисяч консультацій. Реорганізація клініки як самостійного підрозділу академії дозволила забезпечити її цілорічну діяльність з урахуванням такого ресурсного джерела інформації, як викладачі академії.

До діяльності клініки залучаються студенти 4-5-го курсу академії, а також магістри, у виключних випадках студенти 2, 3-го курсу (для виконання технічних завдань). Студентський склад клініки – від 100 до 130 студентів З них 25-30 виконують обов'язки консультантів, 80-90 – помічників консультантів (крім студентів академії у діяльності юридичної клініки беруть участь студенти й інших ВНЗ м. Одеси). Є й інститут судових консультантів, які представляють інтереси громадян в судових інстанціях.

Клінічна освіта в академії здійснюється за декількома напрямами:

1. Проведення попередньої та поточної теоретичної підготовки клініцистів за допомогою інтерактивних методик навчання;

2. Консультування громадян з правових питань;

3. Підготовка відповідей на звернення громадян, висновків з правових питань;

4. Представництво інтересів громадян у судових та інших державних органах.

При цьому проведення теоретичної підготовки передбачає не лише проведення занять викладачами клініки, але й практикуючими юристами. Робота студентів організована в малих групах (один-два консультанти, два-три помічники консультанта), що дозволяє вирішувати проблеми, з якими важко впоратись студенту індивідуально. Крім того, набуваються навички роботи в команді, а консультанти також оволодівають педагогічними вміннями щодо виховання і освіти підлеглих їм помічників.

Керівництво роботою студентів здійснюють куратори – кандидати юридичних наук, доценти М. І. Пашковський, Ю. Ю. Коломієць, О. О. Кулініч, викладач О. А. Гусак і практикуючі юристи. Правова допомога громадянам надається у вигляді консультацій, складання правових документів, представництв у судах. Крім того, надається постійна допомога окремим категоріям громадян. Юридична клініка супроводжує заяви в Європейському суді з прав людини, що знаходяться на попередньому розгляді в Секретаріаті суду. Однак діяльність юридичної клітки не обмежується лише наданням правової допомоги, студенти та викладачі клініки активно здійснюють правоосвітню діяльність й в інших формах.

Так, вже три роки за підтримки юридичної клініки випускають телепрограми «Ваше право» та «Право знать». Юридична клініка співпрацює з телеканалом «Академія» у випуску програми «Моё жильё», була створена телевізійна програма про діяльність клініки для конкурсу ВВС. Крім того, періодично юридична клітка надає допомогу в організації юридичних рубрик в місцевих газетах.

Юридична клініка має власну інформаційну службу і через систему зовнішнього звукового повідомлення кожен день сповіщає громадянам про свою діяльність і надає інформацію про стан чинного законодавства, найбільш частотні питання. Налагоджена тісна співпраця з іншими клініками України, зокрема Києво-Могилянської академії, Волинського державного університету, Кримського юридичного інституту УМВС тощо.

За час існування клініки напрацьована методична база, система статистики і діловодства, яка дозволяє надавати об’єктивну інформації про її діяльність. Надається методична допомога у створенні юридичних клінік в інших ВНЗ, у зв’язку з чим до нас звертаються навіть з Російської Федерації. Так, влітку 2005 року була надана необхідна допомога представникам Волгоградської академії МВС РФ. Крім того, на Нікопольському факультеті, в Миколаївському навчальному комплексі, Черкаському навчально-консультаційному центрі академії також створені та діють юридичні клініки. Крім того, викладачі юридичної клініки взяли участь у регіональному семінарі з проблем клінічної освіти (м. Сімферополь) та у Всеукраїнській науково-практичній конференції «Інноваційні методики юридичної освіти: поняття, зміст та практичне застосування (м. Київ, 29 листопада 2003 p.).

6. Розвиток матеріально-технічної та наукової бази Національного університету

«Одеська юридична академія».

Протягом становлення Національного університету «Одеська юридична академія» відбувався інтенсивний процес реконструкції, відбудови та розширення матеріально-технічної бази. На сьогоднішній день – це багатофункціональний комплекс сучасних споруд, загальною площею більше 100 тис. кв. метрів.

Очолює матеріально-технічний комплекс академії проректор з адміністративно-господарської роботи, Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти України Крикливий Микола Федорович. Саме він, маючи значний досвід управлінської діяльності та відмінні особисті якості, будучи вимогливим до себе та своїх підлеглих, слідкуючи за духом часу, з батьківською турботою плекав своє Дитя – матеріально-технічний комплекс Одеської національної юридичної академії. Саме він знаходиться у постійному творчому пошуку для підвищення й без того високого рівня оснащення бази академії, відповідності її вимогам сучасності та збереження і підтримання справді заслуженого, перевіреного часом звання кращого вищого навчального закладу України.

Аудиторний фонд університету складають близько 500 сучасних просторих аудиторій, навчальних класів, навчально–допоміжних та спеціалізованих кабінетів з близько 10000 посадочних місць для організації лекційних, семінарських та практичних занять та більше 20 спеціалізованих комп’ютерних класів на 700 робочих місць.

На балансі університету знаходяться  5 гуртожитків готельного типу. Усі вони відповідають сучасним вимогам побуту та покликані на забезпечення комфортного проживання близько 2000 студентів та аспірантів з інших міст України. Для організації харчування студентів, аспірантів, професорсько-викладацького складу та інших працівників університету створено п’ять кафе на 1200 місць.

Для організації дозвілля студентської молоді в академії створено найсучасніший спортивно – оздоровчий комплекс площею 14225,0 кв. м. Особливої уваги заслуговує найсучасніший тренажерний зал, оснащений 20 спортивними тренажерами фірми «Vasilneogym» – виробником № 1 спортивних тренажерів в країнах СНД та Балтії. Цей тренажерний комплекс – нова лінія тренажерів з вантажною блочною системою; для елітних фітнес – центрів.

Крім фізичного здоров’я та високого рівня теоретичної підготовки, академія також дбає про духовність студентів та підвищення їх культурного рівня. Для організації дозвілля та розвитку культурної особистості студентської молоді в академії створено Центр культури та відпочинку із актовими залами, оснащеними сучасною технікою та системою синхронного перекладу. Для ефективної організації літнього відпочинку студентської молоді реконструюється власна база відпочинку «Феміда» площею 6754,0 кв. м. та кількістю місць близько 200, вартість проекту – близько 56,0 млн. гривень і включає в себе зведення об’єктів для відпочинку та організації дозвілля з дотриманням усіх вимог і використанням найсучаснішого обладнання та матеріалів найвищої якості.

Належний рівень науково-дослідницької роботи Національного університету «Одеська юридична академія» забезпечується через діяльність науково-дослідної частини, яка безпосередньо підпорядкована проректору з наукової роботи. Науково-дослідна частина Національного університету «Одеська юридична академія» створена на початку 2003 року та входить до складу університету на правах структурного підрозділу, користується правами і виконує обов’язки, що пов’язані з її діяльністю.

Окремим напрямом роботи науково-дослідної частини є організація співпраці з іншими підприємствами, установами та організаціями державної та недержавної форми власності з метою спільного вирішення важливих наукових і практичних проблем. Так, серед замовників розробок університету є Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Вищі спеціалізовані суди України, Генеральна прокуратура України, Міністерство внутрішніх справ України, місцеві органи державної влади та місцевого самоврядування тощо.

У сучасних умовах важливим чинником реформування правової системи України є розвиток фундаментальних та прикладних наукових досліджень з проблем права. Зазначене разом з необхідністю ефективного використання наукового потенціалу університету зумовлює мету та значимість діяльності науково-дослідної частини. Крім того, в Національному університеті «Одеська юридична академія» функціонують чотири спеціалізовані вчені ради.

Таким чином, можна зробити висновок, що за весь період свого розвитку Національний університет «Одеська юридична академія» став центром юридичної освіти, культури, науки України, провідним вищим навчальним закладом, який здійснює підготовку висококваліфікованих правознавців, і як учасник Великої Хартії університетів і Асоціації європейських університетів ставить за мету підняття вітчизняної гуманітарної сфери знань на якісно новий рівень. Сьогодні Національний університет «Одеська юридична академія» – один із центрів юридичної освіти і науки України – є провідним вищим навчальним закладом з правознавства, спадкоємцем славних традицій Одеської національної юридичної академії. З перших днів існування його засновники прагнули, насамперед, створити демократичний вищий навчальний заклад, який був би національним за формою, духом і змістом. Для цього постійно вдосконалювали якість освіти, застосовували сучасні технології в організації навчального процесу, використовували позитивний інноваційний досвід провідних зарубіжних вузів, модернізували матеріально-технічну базу. Працювали, не покладаючи рук, для того, щоб університет отримав визнання і світову популярність, став лідером сучасної освіти в України.

Сьогодні Університет – це і символ минулого, і еталон сьогоднішнього, і перспектива майбутнього. Було створено справжній храм науки з віковими навчально-виховними та культурними традиціями та новітніми науковими та освітніми відкриттями.

ТЕМА 6. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ ПРАВА НА

СУЧАСНОМУ ЕТАПІ.

Лекція 1.

План

1. Одеська школа цивілістики, господарського права та права інтелектуальної власності, їх функціонування після проголошення незалежності.

2. Основні шляхи розвитку сучасної одеської кримінально-правової та кримінально-процесуальної шкіл.

3. Головні тенденції розвитку одеської загальнотеоретичної та історико-правової шкіл.

1. Одеська школа цивілістики, господарського права та права інтелектуальної

власності, їх функціонування після проголошення незалежності.

Одне з найвизначніших місць в рамках Одеської школи права займає цивілістична школа. На сучасному етапі дана правова школа представлена науковою та науково-педагогічною діяльністю кафедр цивільного права та цивільного процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Кафедра цивільного права НУ ОЮА належить до числа найдавніших підрозділів юридичної освіти в Одесі. З утворенням Одеської державної юридичної академії від кафедри цивіль­ного права та процесу був відокремлений цивільно-процесуальний цикл і сформована окрема кафедра цивільно­го процесу, куди перейшли досвідчені вчені Ю. С. Червоний, І. О. Крючатов та ін.

Після розділу кафедрою цивільного права завідує доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і тех­ніки України Є. О. Харитонов. Він три­валий час займався проблемами житло­вого права, а останнім часом досліджує проблеми використання досягнень римського права у процесі формування нового законодавства України та інте­грування його у європейську спільноту. З цієї проблематики він підготував низ­ку монографій та навчальних посібників: «Приватне право Стародавнього Риму», «Рецепція римського приватного права: історико-правові та теоретичні аспекти», «Рецепция римского частного права», «Основи римского частного права», «История частного (гражданского) права Европы. Античность», «Історія приватного права Європи. Східна традиція», «Історія приватного права Європи. Західна тра­диція» та ін. Читає курс римського пра­ва, загальну частину цивільного права України, спеццисципліну «Рецепція рим­ського приватного права і проблеми ко­дифікації цивільного права України».

Створення належних умов для ор­ганізації навчального процесу сприяло формуванню в короткі строки виклада­цького корпусу, в тому числі і за рахунок професури з провідних вузів краї­ни. У різні часи на кафедрі працювали д.ю.н., професор О. О. Підопригора т.а д.ю.н., професор В. М. Коссак.

Кафедра цивільного права завжди намагалась «йти в ногу з часом» та пропонувала для вивчення студентам найактуальніші спецкурси, що відпові­дають новим реаліям, в яких опинилась наша країна.

З часом особливості викладання цивільного, сімейного та римського пра­ва породили своєрідність наукових шкіл кафедри.

Зусиллями професора Є. О. Харитонова була сформована школа римського права. В індивідуальних та колективних монографічних розробках, підручниках, посібниках ставилися та вирішувались актуальні проблеми римського приват­ного права та його вплив на сучасне за­конодавство України. Під керівництвом Є. О. Харитонова були написані і захи­щені дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, в яких досліджувались окремі інститути римського права та їх рецепція у сучас­ному законодавстві України. Причому основний наголос завжди робився на найактуальніших інститутах сучасного цивільного права.

У 1999 році був створений Центр римського приватного права і похідних правових систем, в рамках якого прово­диться значна наукова робота.

З 2001 року щорічно кафедрою цивільного права проводиться міжнародна науково-методична конференція «Римське право і сучасність», в рамках якої обговорюються наукові доробки представників не тільки школи римсь­кого права в Одеському регіоні, але й дослідників римського права з інших ре­гіонів України та зарубіжних країн, які займаються даними проблемами.

У 2008 році на честь пам’яті профе­сора І. В. Шерешевського було виріше­но заснувати традицію проведення між­народної наукової конференції «Життя І. В. Шерешевського як духовна єдність між поколіннями юристів», у якій приймають участь країці представники молодіжної наукової еліти з провідних вищих навчальних та наукових закладів України, країн СНД та дальнього за­рубіжжя.

Під керівництвом Є. О. Харитонова також була сформована наукова школа з дослідження актуальних проблем су­часного цивільного права.

У галузі теорії (методології) цивільного права найбільш важливою і плідною була розробка проблем визначення сутності та характерних властивостей основних категорій цивільного (приватного) права: цивіль­ного права як такого; цивілістики як науки про цивільне право; предме­та та методу цивільного права; принципів (засад) цивільного права; його функцій; цивільних правовідносин та їх видів тощо.

Зокрема, у працях Є. О. Харитонова обстоювалася наукова позиція, згідно з якою цивільне право слід розглядати як прояв більш загальної категорії «приватне право», котра втілюється у положеннях цивільного права на національному рівні. При цьому приватне право пропонується визначити як сукупність юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не знаходяться у відносинах влади – підпорядкування стосовно одне одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права і обов’язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи, а цивільне право – як сукупність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін, підстави придбання та порядок реалізації і захисту прав і обов’язків фізичними та юридичними особами, а також іншими соціальними утвореннями, що виступають як суб’єкти цивільних відно­син, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

При цьому зверталася увага на ту обставину, що хибним було б ототожнювати приватне право з цивільним, а публічне – з адміністративним. Натомість має йтися про те, що у цивільному праві, головним чином, проявляються засади, правила та норми приватного права, а у праві адміністративному – проявляються засади та норми публічного права. Оскільки у цивільному праві проявляються засади як приватного, так і публічного права, необхідне відмежування його від інших галузей національного права. Критеріями такого розмежування обрано було предмет та метод регулювання, принципи, на яких регулювання цивіль­них відносин ґрунтується, та функції, котрі цивільне право виконує.

У процесі дослідження функцій цивільного права було звернуто увагу на доцільність розрізнення таких функцій, що є спільними для права взагалі, і таких, що є специфічними саме для цієї галузі. Загальнопра- вовими функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, було ви­значено: інформаційно-орієнтаційну; виховну (превентивну); регулятив­ну та захисну функції. При цьому підкреслювалося, що, хоча вказані функції властиві кожній галузі права, але набувають специфічних вла­стивостей за рахунок предмета (сфера цивільних відносин) та методу правового регулювання. Разом із тим зверталася увага на те, що цивіль­не право виконує специфічні, тільки йому властиві функції, котрі є передумовою, проявом і результатом застосування цивільно-правового методу регулювання. Такими специфічними функціями цивільного права є: 1) уповноважувальна функція, яка полягає у тому, що цивільне право створює нормативну базу передумови для саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допо­могою угоди сторін цивільних відносин; 2) компенсаційна функція, яка забезпечує можливість відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.

У галузі дослідження проблем практичної цивілістики («догми» цивільного права) найбільш помітних результатів досягла Т. С. Ківалова, яка вперше у вітчизняній юриспруденції провела комплексне досліджен­ня категорії зобов’язань відшкодування шкоди. Результати її досліджен­ня знайшли втілення у низці статей, монографії та докторській дисер­тації. Розглядаючи «компенсаційні» зобов’язання під різними кутами зору, Т. С. Ківалова сформулювала низку авторських положень щодо характеристики системи зобов’язань з виокремленням декількох рівнів останніх, а також зобов’язань відшкодування шкоди у цій системі. У ме­жах проведеного дослідження, зокрема, було обґрунтовано висновок, що сучасний концептуальний підхід до визначення сутності та властиво­стей зобов’язань відшкодування шкоди полягає в розумінні їх як право­вого інституту та як відповідних недоговірних правовідносин, які вини­кають внаслідок завдання шкоди, де кредитор має право вимагати від боржника відшкодування завданої шкоди у повному обсязі; доведено, що особливостями регулювання відносин відшкодування шкоди є на­явність у методі правового регулювання відчутного імперативного еле­мента, внаслідок чого загальні засади цивільного законодавства і зобо­в’язального права можуть застосовуватися до відшкодування недоговірної шкоди лише у тих випадках, коли це не суперечить сутності охорон­них цивільних правовідносин, тощо. На підставі авторського бачення сутності правовідносин відшкодування шкоди, як передбачених нормами цивільного законодавства цивільних охоронних правовідносин, що вини­кають внаслідок завдання шкоди суб’єкту цивільних прав і виражаються у праві потерпілого на відшкодування завданої йому шкоди, та обов’язку особи, яка завдала шкоду, або суб’єкта, вказаного у законі, відшкодува­ти завдану шкоду, була обґрунтована доцільність удосконалення тер­мінології та змісту норм глави 82 ЦК України.

Крім того, в рамках розвитку Одеської школи цивілістики, сьогодні можна з упевненністю стверджувати про існування ще одного не менш важливого наукового напряму – Одеської школи рецепції римського права.

Її виникнення можна пов’язати зі змінами доктрини права, що почалися наприкінці 80-х ро­ків у колишньому СРСР і набули нової якості на по­чатку 90-х років з початком розбудови незалежної Української держави. Наукові праці середини 90-х років ґрунтуються на тому методологічному по­силанні, що право є не елементом надбудови до матеріального базису, а важливою складовою ци­вілізації, яка зазнає разом з останньою піднесень та спадів, розвиваючись за циклами, що мають характер висхідної спіралі. Така методологічна осно­ва досліджень дозволяє розглядати право не як елемент певної соціально-економічної формації, що втрачає значення разом із занепадом остан­ньої, а як самодостатню цінність, що розвиваєть­ся у контексті загального вдосконалення людства. Звідси впливає висновок про збереження значен­ня ідей, понять і категорій римського права, яке не розглядається вже як лише надбудова до виробни­чих відносин рабовласницького суспільства, для подальшого розвитку права.

Принципово важливими відправними поло­женнями, на яких започаткувалася школа рецеп­ції римського права, було: розуміння права як елементу цивілізації (культури); визнання виправ­даності поділу права на публічне і приватне; теза про циклічний розвиток цивілізацій як чинник по­вторюваності визначальних елементів та інститутів на різних етапах розвитку права; характеристика римського права не просто як системи правових норм Стародавнього Риму, але як сукупності кон­цепцій, принципів і норм приватного права, сфор­мованих на підвалинах ідей античної філософії про природне право, що одержали юридично завер­шену форму в результаті творчої їх переробки рим­ською юриспруденцією; теза про те, що рецепція римського права є складовою частиною загальних повторюваних відроджень вищих досягнень цивілі­зацій (культур), що відійшли у минуле.

З урахуванням цих положень було запропо­новане визначення рецепції римського права як відродження, сприйняття його духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілі­зацією на певному етапі її розвитку у контексті за­гального процесу циклічних ренесансів.

Методологічною основою обрання напрямків наукових розвідок Одеської школи рецепції рим­ського права були згадані вище ідеї про позачасову цінність римського приватного права, як елементу цивілізації; неодноразовість його рецепцій; іма­нентну властивість цього феномену європейським цивілізаціям; необхідність розрізнення форм, видів і типів рецепції права, зумовлених особливостями цивілізаційного розвитку. Поміж сучасних напрямків досліджень Одесь­кої школи рецепції римського права важливе міс­це займають проблеми рецепції римського права і розвитку традиції приватного права в Україні.

Сьогодні питанням рецепції римського права сучасним цивільним правом України приділяється все більше уваги. Представники Одеської школи рецепції римського права в останні роки підготу­вали значну кількість публікацій (у тому числі, на­вчальних посібників), успішно захистили кілька кандидатських дисертацій, присвячених окремим аспектам цієї проблеми, і продовжують працювати у цьому напрямку.

Зокрема, у дисертаціях О. С. Кізлової та Р. Ф. Гонгало було розглянуто вплив ідей та поло­жень римського приватного права на формування і розвиток таких інститутів українського речового права як застава та суперфіцій.

Дисертаційні дослідження С. О. Погрібного та В. М. Зубаря, що відрізняються за предметом, за­вданням та напрямком дослідження, разом з тим, об’єднує новий напрямок у методології наукового пошуку Школи: аналізу піддаються не лише по­ложення римського права та їх вплив на право України, але питання поставлено ширше – пред­метом є рецепція римського права в українському праві (на прикладі окремих інститутів) у загально­му контексті розвитку європейського приватного права.

Вагомий внесок в процес розвитку Одеської школи цивілістики на сучасному етапі було зроблено науковцями кафедри цивільного процесу НУ ОЮА. При цьому важко переоцінити визначний внесок у розвиток української цивілістичної науки та юридичної освіти члена-кореспондента АПрН України, професора Ю. С. Червоного, відомо­го фахівця у галузі цивільного права, сімейного права та цивіль­ного процесу. Його 55-річна педагогічна діяльність дала Україні чимало талановитих правознавців, майбутніх працівників суду та правоохоронних органів. Ю.С. Червоний заявив про себе як молодий талановитий цивіліст у складний період становлення юридичної освіти в Одесі, що був пов’язаний із створенням юридичного факультету Одесь­кого державного університету.

Прийняття нового цивільного законодавства, що було викли­кано проведенням господарської реформи 60-х років минулого сторіччя, потребувало його адаптації до практики. Ю. С. Черво­ний був членом робочої групи по розробці Цивільного кодексу України (1963 р.) та робочої групи по розробці Кодексу про шлюб та сім’ю України (1969 р.).

Характеризуючи предмет цивільного права, у радянському ци­вільному праві традиційно визнавали: майнові відносини; особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими; інші особисті немайнові відносини. Визначенню поняття майнових відносин і встанов­ленню критеріїв віднесення їх до сфери цивільного права свого часу було приділено значну увагу. Ю.С. Червоний таким кри­терієм визначив майнову самостійність суб’єктів і те, що останні виступають «як самостійні товаровласники».

Розбудова української державності супроводжувалась перехо­дом економіки України до ринкових відносин. Пов’язані із цим зміни призвели до введення на кафедрі цивільного права й проце­су Одеського університету, якою керував Юрій Семенович, нових спецкурсів: «Правове регулювання підприємницької діяльності», «Правове регулювання відносин власності», «Правове регулюван­ня відносин, пов’язаних з випуском і реалізацією цінних паперів», «Основи зовнішньоекономічної діяльності», «Міжнародне приват­не право».

Наукові дослідження вченого в цей період були пов’язані з пи­таннями змісту й здійснення правочинів сумісної спільної влас­ності. Питання визначення форм власності на той період у цивіль­ному законодавстві було досить складним. Існували розбіжності між визначенням форм власності в Законі України «Про власність» та Конституції України. Вирішення проблем регулю­вання відносин власності були спрямовані Ю. С. Червоним як на дослідження загальнотеоретичних проблем цивільного права, так і питань цивільно-правового регулювання окремих видів майнових і особистих немайнових відносин. Ю.С. Червоний був одним із перших учених, які у вітчизняній літературі порушили питання про реальне розходження між правовою формою та економічними відносинами, що нею опосередковуються.

Створення у 2008 році кафедри гос­подарського права і процесу в стінах Одеської національної юридичної ака­демії (нині – НУ «Одеська юридична академія») було важливою подією не тільки для розвит­ку одеської школи права, але і з ціло­му правової науки України, особливо її господарсько-правового крила. Адже вперше на рівні провідного центру юри­дичної науки і освіти Півдня України була втілена в життя ідея інституційного структурування науки та освіти у сфері господарського права та процесу. На чолі кафедри було поставлено докто­ ра юридичних наук, професора Олега Петровича Подцерковного, автора по­над 160 наукових робіт з господарсько­го права і процесу, члена науково-кон­сультативних рад при Верховному Суді України та при Вищому господарському суді України, якого у 2010 році було обрано членом-кореспондентом Національної академій правових наук, а у 2012 році – включено у рекомен­даційний список арбітрів Міжнародного комерційного суду при ТПП України.

Утворення кафедри – своєчасна реакція на відчутні зрушення у галузі господарського права і процесу, включаючи кодифікацію господарського за­конодавства в Господарському кодексі України, закріплення спеціалізації госпо­дарських судів, виокремлення спеціаль­ності 12.00.04 – господарське права; господарське процесуальне право – із захисту кандидатських та докторських дисертацій. Цей крок – належна від­повідь деяким науковим школам, які під впливом штампів часів Союзу РСР не лише доводили недоцільність кодифіка­ції господарського законодавства, але й намагалися замінити поняття господарського права поняттями під­приємницького та комерційного права, що залишає поза увагою некомерційну господарську діяльність, заперечує багаторічні вітчизняні напрацювання у галузі господарського будів­ництва та величезний масив спеціалізо­ваного господарського законодавства.

Надзвичайно позитивним у контек­сті подібного господарсько-правового підходу виявилося поєднання юридич­них та економічних знань, наближен­ня проблем практики застосування господарського законодавства до пот­реб проведення економічних реформ. Серед іншого це дозволило здійснити більш щільну кооперацію між вищою наукою та господарськими судами Ук­раїни.

Також велику увагу в рамках цього питання слід приділити характеристиці Одеської школи права інтелектуальної власності. Вже майже п’ять років тому у Національному університеті «Одеська юридична академія» впер­ше в Україні була створена кафедра права інтелектуальної власності та корпоративного права. Завідувачем кафедри стала доктор юридичних наук, професор Олена Іванівна Харитонова. Організаційно кафедра права інтелектуальної власності та корпоративного права включена до складу судово-адміністративного факультету та є однією з небагатьох існуючих у ВНЗ України кафедрою, предмет наукової роботи якої безпо­середньо присвячений питанням дослідження права інтелектуальної власності. Кафедра забез­печує викладання таких навчальних дисциплін: «Право інтелектуальної власності», «Правова охоро­на інтелектуальної власності у мережі Інтернет», «Проблеми гармонізації законодавства України у сфері інтелектуальної власності з законодавством Європейського Союзу», «Порівняльне право інте­лектуальної власності», «Право промислової власності», «Конкурентне право», «Інвестиційне право», «Корпоративне право».

З того часу і до сьогодні науковці кафедри ведуть активну дослідну роботу у такій непростій сфері наукового знання, яка стосується права ін­телектуальної власності. Дослідження права інте­лектуальної власності здійснюються на кафедрі за кількома науковими напрямами.

По-перше, основним напрямком наукового дослідження є теоретичні проблеми визначення права інтелектуальної власності, встановлення його правової природи. З цією метою провадяться дослідження поняття «власність» у його «юридич­ному» значенні, розумінні, поняття права інтелек­туальної власності, а також проблема визначення поняття, сутності та його місця в системі галузей права України. Оскільки на сьогоднішній день зберігається два основних підходи до визначення правової природи інтелектуальної власності, аналі­зуються і співставляються саме ці концепції. При дослідженні теоретичних проблем права інтелек­туальної власності постає необхідність вирішення декількох проблем. Зокрема, це труднощі мето­дологічного характеру, пов’язані з визначенням нормативної бази регулювання відносин інтелек­туальної власності, до яких, окрім ЦК України, на­лежить також низка інших законодавчих актів. Це можуть бути як спеціальні акти законодавства, так і договори учасників відповідних відносин, норма­тивно-правові акти іншої галузевої приналежності, міжнародні договори, конвенції, звичаї тощо. При цьому принципово важливим є положення про можливість субсидіарного застосування до відносин інтелектуальної власності норм цивільного законодавства.

По-друге, напрямком наукового дослідження є аналіз правовідносин інтелектуальної власності, які виникають при створенні, використанні, охоро­ні та захисту об’єктів права інтелектуальної влас­ності. Визначення природи правовідносин інтелек­туальної власності та їх місця в системі правових відносин передбачає проведення дослідження за декількома напрямами: по-перше, це окреслення сфери, в якій такі відносини виникають, а також їх правового регулювання; по-друге, це дослідження суб’єктного складу відносин; по-третє, визначення об’єктів правовідносин інтелектуальної власності; по-четверте, визначення особливостей змісту та­ких відносин. Дослідження кожного із зазначених аспектів правовідносин інтелектуальної власності дозволить визначити їх специфіку, сформулюва­ти пропозиції щодо удосконалення їх правового регулювання.

По-третє, з 1 січня 2012 року колективом кафедри розробляється бюджетна тема науково-дослідної роботи стосовно захисту прав інтелектуальної власності від плагіату, піратства та контр­афакції. В межах теми здійснюються дослідження правової природи, сутності, чинників порушень прав інтелектуальної власності з метою вдоскона­лення законодавства та практики його застосуван­ня у відповідній сфері.

По-четверте, досліджуються загальні про­блеми правового захисту прав інтелектуальної власності. Захист прав інтелектуальної власності здійснюється шляхом застосування визначених у законі форм: юрисдикційної та неюрисдикційної. Остання може мати місце при захисті прав авто­рів за допомогою засобів масової інформації, гро­мадськими організаціями, шляхом самозахисту, при зверненні до морально-етичних норм тощо. Юрисдикційна форма полягає у зверненні до дер­жавних органів, уповноважених розглядати справи про правопорушення у сфері інтелектуальної влас­ності та виносити по них обов'язкові для виконан­ня рішення. Юрисдикційна форма захисту охоплює адміністративний та судовий порядки розгляду справ та застосування передбачених законом заходів захисту.

У 2010 році у складі Національного універ­ситету «Одеська юридична академія» створено новий структурний підрозділ – Інститут інтелектуальної власності у м. Києві, що готує фахівців зі спеціальностей «Правознавство» (спеціалізація «правова охорона інтелектуальної власності»), «Інтелектуальна власність», «Управління іннова­ційною діяльність», «Консолідована інформація». Потребують удосконалення галузеві стандарти та програми вищої освіти з цих спеціальностей, має удосконалюватись система безперервної освіти шляхом застосування дистанційних технологій на­вчання і сучасних форм організації навчального процесу, створення необхідних умов для підготовки наукових кадрів у сфері інтелектуальної власності, удосконалення науково-методичного забезпечен­ня освітньої діяльності.

Таким чином, підсумовуючи викладене, можна говорити про активний процес формування у Національному університеті «Одеська юридична академія» наукової школи цивілістики, господарського права та права інтелектуальної власності.

2. Основні шляхи розвитку сучасної Одеської кримінально-правової та кримінально-

процесуальної шкіл.

Школа кримінального права Націо­нального університету «Одеська юридич­на академія» реалізується у сукупності наукових творів, ідей, розробок, початок яким було закладено у працях колективу кафедри криміналістики, кримінального права та процесу Одеського державно­го університету ім. І. І. Мечникова під керівництвом професора В. П. Колмакова, доцента І. В. Михайлова, професора Є. В. Додіна, професора Л. В. Багрій-Шахматова.

Саме ця кафедра, її колектив із ство­ренням Одеської державної юридичної академії стали родоначальниками цілого комплексу кафедр кримінального профі­лю нашого університету в грудні 1997 року.

З 1980 року кафедру очолював за­служений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор Леонід Васильович Багрій-Шахматов, засновник та лідер сучасної школи кримінального права в Одесі. Л. Багрій-Шахматов опублікував більш 600 нау­кових та науково-методичних праць з питань кримінального права та кримі­нології, кримінально-виконавчого права. Під його керівництвом захистили кандидатські дисертації 86 кандидатів наук, з яких 12 стали професорами. Саме його праці «Система уголовных наказа­ний и исправительно-трудовое право» (М., 1969). «Теоретические проблемы классификации уголовных наказаний» (Воронеж. 1971), «Уголовная ответственность и наказание» (Минск, 1976) є класикою сучасної кримінально-право­вої доктрини у галузі теорії криміналь­ної відповідальності та покарання.

З 1983 року на кафедрі працює В’ячеслав Олексійович Туляков. До 1986 року він був аспірантом кафедри. Під керівництвом Л. В. Багрій-Шахматова В. Туляков у 1986 році захистив кандидатську дисертацію у Київській вищій школі МВС СРСР (Криміноло­гічні проблеми боротьби із соціально-негативною поведінкою: на матеріалах вивчення агресивних антисуспільних вчинків») і з цього часу по 1991 рік пра­цював асистентом кафедри. У 1991 році йому було присуджено вчене звання доцента. З 1993 року він докторант уні­верситету ім. І. І. Мечникова, адвокат.

Стипендіат Гельсінського інститу­ту ООН з попередження злочинності, у 1992-1997 роках працював експер­том Спеціального комітету комісії ООН, з попередження злочинності та кримі­нального правосуддя. Він учасник ряду міжнародних конференцій і симпозіумів з кримінології і кримінального права. Ав­тор понад 150 робіт із проблем бороть­би з агресивною злочинністю, загальної теорії кримінології і віктимології, теорії покарання та кримінально-правових за­ходів, методології кримінального права. Наукові інтереси В. Тулякова пов’язані з розробкою загальної теорії вчення про жертву злочину в українській юридич­ній науці, загальних положень кримінально-правової доктрини, філософії та соціології кримінального права. Його монографія «Віктимологія (соціальні та кримінологічні проблеми)» є першою в Україні монографією, присвяченою за­гальнотеоретичним засадам криміналь­ної віктимології. Робота «Уголовный ко­декс Украины в анекдотах» (2008, 2012) є першою спробою епістемологічного та дидактичного погляду на публічно-пра­вові відносини з точки зору одеського гумору.

З 2000 року він очолює кафедру кримі­нального права, захищає докторську дисертацію на тему «Вчення про жертву злочину: соціально-правові основи».

Безсумнівним є його авторитет у ко­лективі кафедри й університеті. В. Ту­ляков керівник наукової школи «Кримі­нальне право сьогодення в умовах сталого розвитку». Під його керівниц­ твом захистили 2 докторські дисертації та кандидатські дисертації 15 аспірантів та здобувачів кафедри. Серед його учнів доктор юридичних наук Н. О. Орловсь­ка, яка захистила дисертацію на тему «Санкції кримінально-правових норм: засади та принципи формування», та доктор юридичних наук О. В. Козачен­ко, тема докторської дисертації якого «Кримінально-правові заходи в Україні: культуро-антропологічна концепція».

В. Туляков забезпечує викладання курсів з кримінального права (ч. Загаль­на), неодноразово виїжджав для читання лекцій за кордон, координує діяльність професорсько-викладацького складу з читання лекцій, на англійській мові для студентів університету. У 2010 році В. Туляков був обраний членом-кореспондентом Національної академії правових наук України та призначений вченим секретарем Південного регіо­нального центру Національної академії правових наук України. В 2011 році В. Тулякову присзоєно звання заслуже­ного діяча науки і техніки України та він був обраний головою Одеського об­ласного осередку Всеукраїнського гро­мадського об’єднання «Асоціація кримі­нального права».

Важливу роль в процесі розвитку Одеської школи кримінального права відіграла Наталія Анатоліїв­на Мирошниченко – заступник завідувача кафедри, к.ю.н., доцент, професор кафедри, за­служений юрист України. Розпочала свою наукову діяльність у 1974 році. Член асоціації кримінального права України, входить до робочої групи із розробки теми фундаментального до­слідження «Наукове та законодавче забезпечення реалізації концепції кримі­нальних проступків в кримінальному праві України». Є головою нав­чально-методичної, комісії при Інституті прокуратури та слідства. До 2009 року була директором Інституту прокурату­ри та слідства (майже 15 років). У 2010 році Н. Мирошниченко нагороджено ор­деном княгині Ольги III ступеня. За цей час нею було опубліковано майже 100 наукових праць. Серед них монографія «Кримінально-правова боротьба з нар­команією». Тематика загальних науко­вих досліджень: «Проблеми Загальної частини кримінального права та кримі­нально-правові проблеми боротьби з розповсюдженням наркоманії». Н. Мирошниченко підготувала навчально-ме­тодичні посібники: «Предмет преступлений, связанных с наркотическими средствами, психотропними веществами и прекурсорами», «Преступления, связанные с наркотиками, психотропними веществами и прекурсорами (ответственность и квалификация)» «Уголовное законодательство Украины об ответственности за незаконные действия с наркотическими средствами», тексти лекцій «Состав преступления», «Квали­фикация незаконних действий с нар­котическими средствами», «Квалифи­кация преступлений против народного здоровья» та інші. У процесі вивчення зазначеної проблематики було запро­поновано удосконалити законодавства та практику його застосування .щодо кримінально-правової боротьби із нарко­манією. Під її керівництвом захистили кандидатські дисертації 9 аспірантів та здобувачів кафедри.

Значний внесок у розвиток Одеської школи права було зроблено науковцями кафедри кримінального процесу НУ ОЮА. Дана кафедра була створена у 1998 р. У даний час кафедра кримінально­го процесу Національного університету «Одеська юридична академія» здійснює підготовку студентів усіх спеціалізацій університету за такими дисциплінами: кримінальний процес; прокурорський нагляд у досудовому провадженні; при­йняття кримінально-процесуальних рі­шень; міжнародне співробітництво у кримінальному судочинстві; повнова­ження судді у кримінальному судочинс­тві; теорія доказів у кримінальному про­цесі; судовий контроль у кримінальному судочинстві; ювенальна юстиція в Україні; процесуальні документи у кримі нальній справі; провадження слідчих дій; нове кримінальне процесуальне за­конодавство.

Викладачі кафедри кримінального процесу активно здійснюють наукові розвідки у сфері кримінального проце­су, надають пропозиції до проектів нор­мативних актів, надають відповіді на за­пити щодо застосування та тлумачення кримінальних процесуальних норм. Крім того, викладачі кафедри систематично проводять лекції для працівників судів та правоохоронних органів.

Завідувачем кафедри кримінального процесу є доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України Юрій Павлович Аленін. Ю. П Аленін у 1984 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Особливості розслідуван­ня розкрадань рибопродуктів у типових слідчих ситуаціях». У 1987 р. отримав наукове звання доцента. У 1997 р. Ю. П. Аленін захистив докторську дисертацію на тему: «Теоретичні та практичні основи розкриття та розслі­дування осередків злочинів». У 2001 р. йому було присвоєно вчене звання професора.

Ю. П. Аленін е автором більш ніж 100 друкованих праць, найбільш відо­мими з яких є: «Особенности расследования тяжких преступлений против личности» (Одесса, 1996); «Выявление и расследование очагов преступлений» (Одесса, 1996); «Процессуальные осо­бенности производства следственных действий» (Одесса, 2002), співавтором колективних монографій «Расследова­ние тяжких преступлений» (Харьков, 2006); «Введение в украинское право» (Одесса, 2005, 2009). Ю. П. Аленін є керівником авторського колективу з підготовки Науково-практичного коментаря до Кримінально-процесуального кодексу України, Науково-практичного коментаря до Кримінального процесу­ального кодексу України 2012 р., а та­кож авторського колективу із підготовки підручника: «Кримінально-процесуальне право України» (Харків, 2009) та посіб­ника: «Кримінальний процес України» (Харків, 2010).

Сфера наукових інтересів професора Ю. П. Аленіна – проблеми розсліду­вання тяжких злочинів, слідчі дії та їх провадження, порушення кримінальних справ приватно-публічного обвинува­чення, запобіжні заходи у кримінальному процесі, процесуальна самостійність слідчого як суб’єкта кримінального про­цесу, судовий контроль у досудовому провадженні, досудове провадження за КПК 2012 р.

Під керівництвом професора Ю. П. Аленіна було захищено 16 дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Професор Ю. П. Аленін був науковим консультан­том при підготовці дисертації на здобут­тя наукового ступеня доктора юридич­них наук Ю. О. Гурджі.

Ю. П. Аленін приймає участь у ек­спертних оцінках законопроектів, які надходили від комітетів Верховної Ради України та народних депутатів України; підготовці відповідей на запити Конс­титуційного Суду України, Верховного Суду України; Вищого спеціалізовано­го суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Ю. П. Аленін приймав участь у Ро­бочій групі з доопрацювання Криміналь­ного процесуального кодексу України (за розпорядженням голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності про утво­рення Робочої групи з доопрацювання проекту Кримінального процесуального кодексу України від 13.02.2012 р.), у комітетських слуханнях на тему: «Про стан підготовки до розгляду у другому читанні Кримінального процесуального кодексу України» (реєстр. № 9700) від 29 лютого 2012 р.

Також в рамках цього питання слід розглянути науковий внесок кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права НУ ОЮА. Кафедра кримінології та криміналь­но-виконавчого права – відносно молодий структурний підрозділ, що був створений 1 січня 1998 р. та набув самостійності серед кафедр, що забезпе­чують викладання предметів криміналь­но-правового профілю в Національному університеті «Одеська юридична ака­демія» (на той час Одеська державна юридична академія).

Завідувач кафедри доктор юридич­них наук, професор, член-кореспондент НАПрН України В. М. Дрьомін є авто­ром понад 150 наукових праць. У коло його наукових інтересів входять методо­логія сучасної кримінології; теоретичні та практичні питання вивчення причин та протидії злочинності; протидія коруп­ції, організованій та транснаціональній злочинності, тероризму; криміноло­гічні основи удосконалення системи кримінальної юстиції; проблеми теорії та практики кримінально-виконавчого права, застосування міжнародних стан­ дартів прав людини у сфері криміналь­ної юстиції та пенітенціарної системи. В. М. Дрьомін брав участь у понад п’ятдесяти національних та міжнарод­них конференціях, наукових семінарах. Читав лекції з проблем протидії органі­зованій злочинності та корупції в Аме­риканському університеті (Вашингтон, США), у Школі права Піттсбурзького університету (Піттсбург, США). Має нагороди: знак Міністерства освіти і на­уки України «Відмінник освіти України» (1997 р.); Почесний знак МОН України «За наукові досягнення» (2007 р.). За­служений діяч науки і техніки Украї­ни –2012 р.

В.М. Дрьомін розвиває інституціональну концепцію вивчення і стримання криміналізації суспільства, що передбачає аналіз соціуму як системи соціальних інститутів, з якими люди себе ототожнюють і в межах яких здій­снюють різні види соціально значущої діяльності (соціальних практик) з метою задоволення своїх потреб, перш за все життєвого характеру. Він обґрунтовує формування нового напрямку – інституціональної кримінології. Предметом кримінологічних досліджень у рамках інституціональної теорії злочинності по­винні стати кримінальні практики, які становлять ядро сучасної злочинності та забезпечують збереження і розшире­не відтворення злочинності, руйнують соціум «зсередини».

Крім того важливе значення для розвитку кримінально-правової та кримінально-процесуальної шкіл має діяльність науковців кафедри криміналістики НУ ОЮА. Кафедра криміналістики була виділена в самостійну кафедру після утворення Одеської національної юридичної академії в 1998 р. Основне її завдання – підготовка кваліфікованих спеціалістів для роботи в прокуратурі, органах МВС, СБУ, ДПА, а також підготовка наукових і педагогічних працівників у галузі криміналістики.

При кафедрі створені криміналістична лабораторія, навчальний криміналістичний полігон, а також спеціалізовані аудиторії криміналістики та судової медицини. Вони оснащені навчальними стендами та спеціальним обладнанням. Науково-технічні засоби забезпечують проведення занять з криміналістичної техніки (судової фотографії і відеозйомки, криміналістичного дослідження документів, слідів, зброї, дактилоскопії, ідентифікації особи за ознаками зовнішності, криміналістичної реєстрації), з тактики слідчого огляду, обшуку та інших слідчих дій, а також методики розслідування окремих категорій злочинів.

З 1998 р кафедрою криміналістики завідує член-кореспондент Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Валерій Володимирович Тіщенко. У жовтні 2003 р. в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого він захистив докторську дисертацію за темою «Концептуальні основи розслідування корисно-насильницьких злочинів» за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза.

Є членом спеціалізованих вчених рад по захисту докторських дисертацій в Національному університеті «Одеська юридична академія» (вчений секретар з 2010 року), в Харківському національному університеті внутрішніх справ. У вересні 2010 р. обраний членом-кореспондентом Національної академії правових наук України. У 2012 р. обраний головою Одеського центру міжнародної громадської організації «Конгрес криміналістів».

Має понад 130 публікацій. Приймав участь у роботі з розробки Кримінально-процесуального кодексу України, у проведенні експертиз проектів законів України «Про судову експертизу», «Про забезпечення безпеки осіб, що приймають участь у кримінальному судочинстві», «Про оперативно-розшукову діяльність». Проходив науково-педагогічне стажування в університетах Парижа, Бордо, знайомився з підготовкою кадрів в Ліонській вищій школі поліції (Франція).

3. Головні тенденції розвитку одеської загальнотеоретичної та історико-правової шкіл

Даний напрямок розвитку Одеської школи права на сучасному етапі представлений науково-дослідницькою та педагогічною діяльністю кафедр теорії та історії держави та права НУ ОЮА.

Кафедра теорії держави і права ство­рена у січні 1998 р. Її першим завщувачем був видатний учений і талановитий спеціаліст у сфері теорії та історії держави і права д.ю.н., проф. Олексій Васильович Сурілов. Його високий науковий авторитет став запорукою подальшого розвитку кафедри. Його дослідження здобули визнання серед вчених, викладачів, студентів, мешканців Одеси та інших регіонів (зокрема й зарубіжних). У 1979 р. О. В. Сурілов запропонував нову тему для загальнотеоретичного вивчення – проблеми державно-правового управління якістю навколишнього середовища.

Наукові інтереси О. В. Сурілова нерозривно пов'язані з дослідженням фундаментальних проблем теорії держави і права, зокрема методології юридичної науки, категорій сутності, змісту та форми держави, праворозуміння, проблем захисту природного середовища і екологічної правосвідомості, що відрізнялися науковою новизною й отримали визнання широкої юридичної громадськості не тільки в Україні, а й за її межами. Методологія, на думку О. В. Сурілова, належить до найбільш актуальних і складних проблем юридичної науки. Вчений вважав, що у юридичному пізнанні методологія необхідна, оскільки вона забезпечує вдосконалювання, а отже, і плодотворність методів цього пізнання.

Складність методологічної проблематики, на думку вченого, визначається насамперед її комплексністю, різнобічністю. Для того щоб глибоко і всебічно дослідити свій предмет пізнання, з’ясувати його сутність, якісні характеристики, динаміку розвитку в усій різноманітності об'єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, здатність ефективно і швидко реагувати на кардинальні зміни у швидкоплинному житті, теорія держави і права повинна розробити широку систему методів своїх досліджень. Ця система у сукупності з іншими спеціальними засобами і прийомами пізнання тих або інших правових явищ є складним утворенням, дослідницьким інструментарієм всієї юридичної науки – її методологією.

О. В. Сурілов вважав, що до методології необхідно підходити насамперед етимологічно. У такому контексті це поняття містить вказівку на метод і закономірності, йому властиві, що проявляються в його становленні, розвитку й реалізації. Оволодіння цими закономірностями й використання їх у соціальних цілях є наука про методи (або методологія).

На думку вченого, методологія як процес є не тільки пізнавальним відображенням методів, але й їхньою конструктивною модернізацією, наповненням їх новим змістом. Вона і реєстратор сущого, і його творець. Тому надавалося важливе значення активним творчим витокам методології права. У цьому зв’язку методологія як система наукового пізнання (процес), знання (його результат) і реконструкція методів (реалізація результату в соціальних цілях) розглядається як особливий феномен у науці, і не тільки в науці, але й в інших сферах соціального життя суспільства. Від рівня розвитку методології юридичної науки у першу чергу й головним чином залежить ефективність цієї науки. Методологічна забезпеченість конкретного юридичного дослідження є найважливішою передумовою його позитивної результативності.    О. В. Сурілов вважав, що методологічно забезпечується будь-яке дослідження, будь-яка пізнавальна дія, будь то дія вченого, судді або слідчого. Але рівень цього забезпечення буває різним, і як наслідок цього – його різна методологічна культура, а отже, і його пізнавальна ефективність, реальна значимість у системі науки і практики.

Під керівництвом професора було підготовлено і захищено десять кандидатських дисертацій, видано низку колективних монографій, у провідних спеціалізованих виданнях країни опубліковано близько сотні статей та наукових повідомлень. О. В. Сурілов приділяв велику увагу підготовці науково-педагогічних кадрів. Його учні працюють у Німеччині, Йорданії, Молдові, Непалі, Росії, Сирії. В 1974 р. він став членом Постійної палати Міжнародного третейського суду (Гаага). В 1997 р. вченому було присвоєне почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

3 1999 р. по теперішній час кафед­ру теорії держави і права очолює Юрій Миколайович Оборотов. Він є доктором юридичних наук, професором, заслуженим юристом України, членом-кореспондентом Національної академії правових наук України. Вищу юридичну освіту він здобув в Одеському державному університеті імені I.І. Мечникова, який закінчив у 1973 р. та розпочав викладацьку діяльшсть як асистент кафедри теорії та історії держави і права. У 1979 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за темою «Основні питання теорії правової активності особистості соціалістичного суспільства». У 2003 р. захистив дисер­тацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за темою «Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти». Ю.М. Обо­ротов є автором більше 200 наукових праць, серед яких монографії «Традиции и обновление в правовой сфере: вопро­сы теории (от познания к постижению права)» (Одеса, 2002), «Введение в ук­раинское право» (Одеса, 2009, у співавторстві, «Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції» (Одеса, 2012). Особливе місце в наукових розробках Ю. М. Оборотова посідають проблеми філософії права та загальнотеоретичної юриспруденції. У 2011 р. під його редакцією видано написаний колективом кафедри теорії держави і права шдручник «Общетеоретическая юриспруден­ция: учебный курс», який отримав гриф МОНмолодьспорту України.

Завідувач кафедри теорії держави і права Ю. М. Оборотов заснував новий напрямок в загальнотеоретичній юридичній науці, що займається дослідженням традицій та новацій правового і дер­жавного розвитку. Основні положения цієї школи пов’язані з тим, що епоха постмодерну затверджує плюралістичну парадигму, відмовляеться від європо­центризму й етноцентризму, проголошує принцип множинності цивілізацій, правових культур, загострення уваги до індивіда, його внутришнього світу, у тому числі його правових складових. Право має сприяти формуванню постмодерністської моделі державноі системи, що відрізняється економічністю, інноваційністю з максимальною передачею повноважень на нижчі поверхи управління й самоврядування. Проникнення в суть процесів правового буття епохи постмодерну пов’язане з необхідністю визначення стратегії правового розвит­ку України. Тут з’ясовується фундаментальне значення власної правової спадщини і правових традицій, актуальність пріоритетного використання розробок вітчизняної юридичної науки, розвиток нормативно-правової бази й державних інститутів, що відповідають правовому менталітету й державній ідеології на­роду України. Юридичний образ пост модерну, тобто глибинні зміни у праві й державі нової епохи, потребує свого відбиття у правовій політиці й системі юридичної освіти. Загальнотеоретичний розгляд традицій і новацій у правово­му розвитку з урахуванням сучасного стану правової реальності й державних інститутів України дозволяє позначити специфіку юридичної географії України, визначитися з належністю її правової системи до євразійської правової сім’ї, виділити основні засади правової полі­тики України в сучасних умовах.

Серед концептуальних ідей та науко­вих положень останніх років, що вироб­лені представниками кафедри, можна виділити такі:

Ю. М. Оборотов, д.ю.н., професор: Питання правового і державного роз­витку України не можуть бути вирішені без урахування тих проблем, які тор­каються цивілізаційної, геополітичної, релігійної та інших важливих складових людського буття. Це особливо значи­мо на фоні поширення ідей про руйна­цію національних культур і локальних цивілізацій під тиском процесів глобалі­зації і просування до інформаційного, індивідуалізованого суспільства.

Український місцерозвиток є історично заданим і не дає нам вибору, оскільки його соціально-історичне середовище і територія реально існує, а тому поста­новка питання про європейський вибір є ілюзорною. Необхідно уявляти свою культурну і цивілізаційну приналеж­ність для того, щоб зберегти свій місцерозвиток в його релігійних, культурних, економічних, політичних, правових та ін. особливостях. Цивілізаційна ідентич­ність України – це її право бути не­схожою на Західну Європу в силу своєї спадщини і традицій, ціллю та покли­канням, ментальністю та долею.

Апологізація права може визнача­тися ідеєю висування суб’єкта права в центр правового розвитку. На цьому шляху бачиться просування від регулювання як визначної стратегії епохи модерну до координації як визначаль­ної стратегії доби постмодерну, з вико­ристанням договірного права і договір­ного правопорядку. При цьому право модифікується у ціннісно-нормативну систему з ієрархізованою системою цін­ностей в правовій сфері і уявленнями про можливості розрізнення між таки­ми визначальними цінностями, як сво­бода, справедливість і порядок, і в цьо­му зв’язку із ситуативними перевагами кожної з цих цінностей правового буття сучасного суспільства.

В. В. Завальнюк, к.ю.н., професор: Специфіка юридичної антропології по­лягає в її наявній здатності формулюва­ти напрями своїх досліджень на основі несистематизованих, фрагментарних знань інших наук, і вже на цій основі будувати власні наукові підстави. Юри­дична антропологія повинна аналізувати не єство психічних процесів людини, а розуміти їх в контексті природних особ­ливостей людини, що піддаються впливу правової культури, соціальних організа­цій і інститутів суспільства. Юридична антропологія інтерпретує якості реаль­ної окремої людини і виказує відповідні рекомендації з позиції своїх даних.

До парадигм юридичної антропології відносяться: парадигма людини як цент­ру права і критерію соціально-норматив­ного регулювання, парадигма правового розвитку (прогресу, регресу, стагнації), парадигма структурної функціональності правового середовища людини. Вказані парадигми через їх специфічний зміст можуть і повинні використовуватися те­орією держави і права як початкові те­оретичні побудови, що визначають нові напрями теоретико-правового аналізу. Людина і її світ вивчається багатьма на­уками, кожна з яких висвічує сторони об’єкта, що цікавлять її. Антропологічне знання здатне виконати роль критерію оцінки висновків не тільки теорії де­ржави і права, але і інших юридичних теорій. Загальні принципи антропологіч­ної науки здатні проявити себе як те­оретичний інструмент оцінки ефектив­ності і правильності нових ідей, методів і положень, які сьогодні висуваються правознавством. По суті, це така оцінна діяльність, яка пов’язана з отриманням інформації про те, чи відповідають про­цеси, що протікають в юридичній науці і практиці, критеріям і принципам, що ви­робляються юридичною антропологією.

В. В. Дудченко, д.ю.н., професор: Про плідність чи слабкість будь-якої правової теорії, будь-якого дослідниць­кого методу в правознавстві говорять на підставі здатності такої теорії вирішити питання джерел права. Тож це питання універсальне, таке, що має відношення до будь-якого права без винятку.

Ідучи вслід за теорією «юридично­го плюралізму», варто наголосити, що правова практика будь-якого суспіль­ства охоплює різні правові уклади, які утворюють свою ієрархію і почасти кон­курують при застосуванні до тотожніх правових ситуацій. Країни з високою правовою культурою характеризують­ся гетерогенністю, компліментарністю і ієрархією таких джерел або форм права, як звичай, договір, законодавство, право­ва доктрина, судова практика. У зв’язку з цим і постає запитання: якою є підста­ва нормативної або зобов’язуючої сили звичаєвої, договірної, законодавчої, доктринальної судової норми?

Для того щоб відповісти на це за­питання, треба заглибитися в право і спробувати з’ясувати джерело, яке жи­вить його зобов’язуючою силою. Необ­хідно виявити «джерела джерел», тобто первісні і значимі самі по собі джерела, на яких ґрунтується авторитет і ефективність вторинних джерел. Апріорно первісне джерело самим своїм існуван­ням втілює цінності, надає гарантію ре­альної ефективності правової норми. Та­ким джерелом є справедливість. Мовою філософії можна сказати й так: субстанційною сутністю права є справедливість; зовнішніми модифікаціями цієї сутності є звичай, договір, закони, правова до­ктрина, судова практика.

Доктор мистецтвознавства, професор А. П. Овчиннікова: Для юриспруденції важливу роль відіграють досліджен­ня форми риторичного описання, яке одними уявляється як набір логічних операцій, іншими – як сума норматив­них проскрипцій. Насправді цей засіб пов’язується з античним «техне», коли знання та уміння, теорія та метод, ро­зум та мова розглядаються у жорстокій єдності, що забезпечує повноту розумін­ня. І розуміння це базується на віково­му емпіризмі риторики.

Риторикою описується алгоритм мовного акту, а спосіб описування є принципово породжувальним. Риторика не повинна розумітися тільки як набір ораторських рекомендацій, що зводять її до обмежувального тлумачення виключ­но в галузі дидактики; в ній є визначе­ний епістемологічний зміст, включений до сучасного знання.

А. Ф. Крижановський, д.ю.н., про­фесор: Звернення до проблеми гарантій законності і правового порядку визна­чається саме тим, що ця категорія є вузловою у більш широкій проблемати­ці правового впорядкування суспільної, життєдіяльності, складає той «місток», який поєднує теоретичний і прикладний рівні вирішення питань у цій сфері. То ж фактори, які некритично називаються «гарантіями законності і правопорядку», насправді зовсім не гарантують суспіль­ству і особі задоволення їхніх потреб щодо міцної правозаконності і надійного правового порядку, бо діалектика сус­пільного правового розвитку майже ні­коли не створює абсолютно позитивний збіг цих факторів, які теоретично може й змогли б «гарантувати» близькі до ідеалу законність і правопорядок, проте, перевірити цю гіпотезу неможливо че­рез «недосконалість» законів буття.

Цілком очевидно, що конструкт «гарантії правопорядку і законності» створює у даній проблематиці ситуа­цію категоріальної «розмитості», коли використовувані у науковому обігові, юридичній практичній діяльності і у викладанні правничих дисциплін по­няття наділяються різними смислами, а відтак, сприймаються не як чіткі ка­тегоріальні одиниці науки і практики, а як образи (метафори). Особливо шкід­ливим це є для студентів, бо метафо­ричність цих важливих понять важ­ко поєднати з уявленнями про право як «математику свободи, формальної рівності і справедливості». Теорія ж права, що своїм корінням виходить із дисципліни «Енциклопедія права», має оперувати категоріями, які адекватно і точно відбивають реальні правові явища і можуть переноситися із теоретичної сфери у прикладну та ефективно там працювати.

Н. М. Крестовська, д.ю.н., професор: Скарбниця є неодмінною ознакою де­ржави і тому управі «претендувати» на місце в рамках предмета загальнотеоре­тичної юриспруденції, що й зумовило її вибір як підстави для типології держави. Здатність мобілізувати фінансові кош­ти зумовлюється право-договірним або силово-примусовим характером взаємовідносин публічно-владного апарату та підлеглого владі населення. Податок за своєю природою виступає як фінан­совий еквівалент суспільного договору. Силовий спосіб формування публічних коштів має два різновиди: стягнення данини та експлуатація державою різ­ними шляхами набутої, у тому числі вилученої у підлеглих власності. Такі організації публічної влади пропонуєть­ся назвати відповідно данницькими та рентними.

Загальноєвропейська тенденція роз­витку держави – від данницької до рентної і далі – до податкової держави. Вітчизняна українська тенденція є суттє­во відмінною від цієї еволюції податкової держави – від данницької до рентної, з невеликим періодом існування податко­вої держави (практично – це лише по­чаток XX ст.) і далі у складі СРСР – до рентної, а на сьогодні – до данницької держави. В сусідній Росії, яка є класич­ною ресурсною державою, цей зворотний напрям «застряг» на рентному рівні.

Д.ю.н., професором Н. М. Крестовською визначено формування нового дослідницького напрямку – правової ювеналістики (науки ювенального права). Зроблено висновок щодо наявності патерналістської, протекціоністської та автономістської доктрин ювенального права та їх поєднання в Україні. Зазначено, що ювенально-правове регулювання має міцне коріння в історії українського права.

За допомогою комплексного критерію галузевого поділу системи права України професор Н. М. Крестовська зробила висновок про наявність галузі ювенального права, виявила та проаналізувала його джерела, принципи, функції, систему, його зв’язок з мораллю, релігією, політикою. Також нею було проаналізовано ювенально-правові відносини, введено в науковий обіг поняття ювенального статусу, ювенального проступку, ювенальної відповідальності.

Н. М. Крестовська проаналізувала концептуальні моделі ювенальної юстиції та омбудсмана з прав дитини, надала авторську концепцію ювенальної юстиції, а також запропонувала для України плюралістичну відновну модель ювенальної юстиції.

Неоціненний внесок у розвиток одеської історико-правової школи було зроблено вченими кафедри історії держави і права НУ ОЮА. Кафедра була заснована у 1997 р., але її передісторія бере початок у XIX ст. – у період створення юридичного факультету Імператорського Новоросійського університету.

Першим завідувачем кафедри історії держави та права Одеської державної юридичної академії став професор В. П. Глиняний, який очолював її з 1997 до 2008 р. В цей період науковці кафедри вивчали питання історико-правового розвитку стародавніх держав, середньовіччя, радянського часу, створили робочі програми з усіх предметів, які викладали в академії. У 2006–2007 рр. був розроблений англомовний курс «Історія держави і права зарубіжних країн» та видані методичні рекомендації. В рамках наукової діяльності професором Глиняним В.П. було проведено комплексний історико-теоретичний аналіз становлення та розвитку правового становища заміжньої жінки в різних країнах від стародавнього до Новітнього часів.

Протягом 1997–2011 рр. на кафедрі викладав професор П. П. Музиченко – автор понад 250 наукових праць – підручників, навчаль­них посібників, монографій і статей.

Навчальний посібник П.П.Музиченка «Історія держави і права України» у 1999 році удостоєний третьої премії на Всеук­раїнському конкурсі на краще юридичне видання. Інший навчальний посібник – «Практикум з історії держави і права Ук­раїни» – у 2003 році удостоєний другої премії на Всеукраїнському конкурсі на краще юридичне видання. Підручники та навчальні посібники П. П. Музиченка отримали гриф Міністерства освіти і науки України і користуються вели­кою популярністю у вузах України. Так, навчальний посібник «Історія держави і права» витримав 6 видань, а навчальний посібник «Основи правознавства України» – 9 видань.

Професором П. П. Музиченком була створена наукова історико-правова шко­ла – литовсько-руського права. За його участю у 2001-2004 роках здійснено науковий проект – підготовлено та ви­дано мовою оригіналу і зроблено пере­клад українською мовою з постатейни­ми коментарями три Статути Великого князівства Литовського – видатних пам’яток права українського, литовсь­кого та білоруського народів. У березні 2009 року на базі ОНЮА було прове­дено міжнародну наукову конференцію, присвячену 480-річчю Статуту Велико­го князівства Литовського 1529 року і 420-річчю Статуту Великого князівства Литовського 1588 року.

За наукового керівництва професора П. П. Музиченка захищено 13 дисерта­цій на здобуття наукового ступеня кан­дидата юридичних наук, підготовлено наукові кадри не тільки для України, а й для інших країн, зокрема Вірменії, Єме­ну, Непалу, Ефіопії, Азербайджану.

З 2009 р. завідувачем кафедри історії держави та права є віце-президент, перший проректор, проректор із навчально-методичної роботи Національного університету «Одеська юридична академія», професор М. Р. Аракелян. У 1977 році він закінчив юридичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. В 1982 р. закінчив стаціонарну аспірантуру та захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. В 2013 р. отримав вчене звання професора кафедри історії держави та права Національного університету «Одеська юридична академія». Є автором багатьох наукових робіт, серед яких:

1. Аракелян М.Р., Василенко Н.Д. Курс лекций по праву Европейского Союза: Учебное пособие. – Одесса, 2008.

2. Аракелян М. Р. Сравнительная адвокатура: Курс лекций. – Одесса, 2009.

3. Аракелян М. Р. Уголовно-процессуальный кодекс Украины. – Научно-практический комментарий. Издание пятое, дополненное / Кол. авт.; Под общ. ред. Председателя ВСУ проф. В.Т. Маляренко, проф. Ю. П. Аленіна – Х.: Одиссей, 2009. – 948с.

4. Право Европейського Союза. Учебник с учетом изменений, внесенным Лиссабонским договором 2007 года. (надано гриф МОН України)/ Под ред. Аракелян М. Р., Василенко Н.Д. Одесса. - «Симэк-принт». - 2011.

5. Аракелян М. Р., Єфремова Н. В. Навчально-методичний посібник з дисципліни «Історія держави і права України ч. 2.». – Одеса, 2011.

6. Герменевтика права: розвиток юриспруденції (надано гриф МОН України) Навчальний посібник / За ред. М. Р. Аракелян, В. В. Дудченко, В. В. Завальнюк. – Одеса.: Фенікс, 2013.

7. Аракелян М. Р. Институт адвокатуры в правозащитной системе Украины: теоретико-правовой аспект. – Монография. – О.: Феникс, 2014.

На кафедрі історії держави і права велика увага приділяється науковій діяльності. В 2008 році професор кафедри Н. В. Аніщук захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за темою: «Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз». Дана наукова праця присвячена комплексному та системному історико-теоретичному аналізу проблеми гендерного насильства під кутом зору висвітлення правових засобів його викорінення в Україні. В дисертації було надано  науково обґрунтовані положення, висновки й пропозиції, які відкривають нове бачення цієї проблеми крізь гендерно-правовий вимір у  контексті соціостатевої дискримінації та гендерної нерівності. Професор Н. В. Аніщук є відмінник освіти України.

Також в 2008 році професор кафедри К. М. Вітман захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за темою: «Політико-правові засади етнонаціональної політики постсоціалістичних країн». У дисертації досліджено новий етнополітичний феномен – модель етнонаціональної політики на прикладі держав пострадянського та постсоціалістичного простору. Для його всебічної характеристики здійснено комплексний політологічний аналіз етнічності під кутом зору формування етнонаціональної політики окремої країни.

Викладачі кафедри беруть активну участь і в інших міжнародних, республіканських наукових та науково-практичних конференціях, семінарах і засіданнях круглих столів. За високі досягнення у професійній діяльності вони удостоєні низки нагород. Так завідувач, проф. М. Р. Аракелян удостоєний звання «Заслужений юрист України», нагороджений почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Головного управління Державної служби України, нагрудними знаками Міністерства освіти й науки України «Петро Могила», «Відмінник освіти України», відзнакою Вищої ради юстиції «За особисті заслуги з удосконалення функціонування судової влади», почесними відзнаками президента Національного університету «Одеська юридична академія», ювілейними медалями тощо. Професор К. М. Вітман отримав звання «Заслужений працівник освіти України», удостоєний нагрудних знаків Міністерства освіти та науки України «За наукові досягнення», «Відмінник освіти України», Головного управління Державної служби України «Державна служба України. За сумлінну працю», орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.

Таким чиним, наукова та педагогічна діяльність кафедри історії держави і права має величезне значення для формування національної свідомості та патріотичного виховання студентів університету та розвитку Одеської школи права вцілому. В науково-педагогічному процесі кафедри поєднуються головні досягнення державно-правового будівництва минулого та сучасні тенденції розвитку основних державних та правових інститутів. Саме історико-правові дослідження відіграють значну теоретичну та практичну роль в процесі розбудови суверенної незалежної демократичної правової держави, реформуванні вітчизняної системи права та законодавства.

ТЕМА 6. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ ПРАВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ.

Лекція 2.

План

1. Новітні тенденції розвитку сучасної адміністративістики, конституційного, фінансового права.

2. Головні напрямки здійснення наукових досліджень вчених Одеської правової школи в сфері міжнародного права.

3. Основні напрямки розвитку науки морського та митного права в рамках сучасної одеської правової школи.

4. Характеристика основних напрямків розвитку одеської школи трудового права і права соціального забезпечення, а також аграрного, земельного і екологічного права.

1. Новітні тенденції розвитку сучасної адміністративістики, конституційного, фінансового права.

Визначний вплив на розвиток сучасної одеської школи адміністративістики здійснюється в рамках діяльності кафедри адміністративного і фінансового права НУ ОЮА.

Кафедра адміністративного і фінан­сового права є правонаступницею кафед­ри адміністративного права та управлін­ня Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Після створення Одеської державної юридичної академії кафедра адміністративного права та уп­равління перейшла до складу академії, зумівши зберегти свій основний професорсько-викладацький склад, який про­довжив наукові традиції, започатковані ще на кафедрах фінансового права та поліцейського права Новоросійського університету. Рішенням вченої ради ОДЮА від 10 квітня 1998 р. кафед­ру адміністративного права та управ­ління було перейменовано на кафедру адміністративного і фінансового права, основними напрямками наукової діяль­ності якої є подальше становлення та розвиток теорії адміністративного пра­ва, адміністративного процесу і фінан­сового права з урахуванням тих політико-правових реалій, які склалися у сучасній Україні.

З початку створення кафедри ад­міністративного і фінансового права.її беззмінним завідувачем є доктор юри­дичних наук, професор, академік НАПрН України Сергій Васильович Ківалов. Під його керівництвом кафедра продовжує славні традиції як учених Новоросійського університету (П. Н. Шейміна, А.Ф. Федорова, С. І. Іловайського, І. Ю. Патлаєвського, В. Н. Твердохліба та ін.), так і представників сучасної адміністративної науки. Саме з іменем Сергія Васильовича Ківалова пов’язано становлення одеської школи адміністративного права, яка визнана науковим співтовариством як в Україні, так і за її межами.

Сергій Васильович Ківалов — відомий український політик, дер­жавний та громадський діяч, народний депутат України III—VII скли­кань, президент Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік, заслуже­ний юрист України, керівник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України, академік Національ­ної академії педагогічних наук України, голова Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя, широко відомий в Україні та за її межами фахівець з адміністративного права та процесу, митного права, теорії державного управління.

Після успішного захисту у 1986 р. кандидатської дисертації за темою «Управління автомобільними шляхами загального користу­вання в РРФСР (адміністративно-правові питання)» Сергій Васи­льович приймає рішення змінити напрям діяльності і спробувати себе як практикуючий юрист. З 1985 р. по 1990 р. працював в орга­нах внутрішніх справ: заступником начальника МУВС УВС Свердловської області (1985-1986), командувачем підрозділу оператив­ного реагування ППС УВС Свердловської області (1986-1987), старшим викладачем, начальником циклу адміністративного права та адміністративної діяльності Одеської школи міліції (1987-1989). З 1989 р. почав викладацьку діяльність за сумісництвом на юри­дичному факультеті Одеського державного університету імені І. І. Мечникова на посаді старшого викладача кафедри державного і міжнародного права. В 1990 р. він остаточно переходить працю­вати в цей навчальний заклад. У 1991 р. був обраний доцентом і призначений заступником декана юридичного факультету. У 1993 р., після створення на базі юридичного факультету ОДУ ім. І. І. Меч­никова Юридичного інституту, призначений на посаду проректора з навчальної роботи.

У 1996 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Організа­ційно-правові основи митної справи в Україні». Цього ж року була створена перша в Україні кафедра морського і митного права, яку очолив Сергій Васильович. У 1997 р. йому присвоєно звання про­фесора.

У травні 1997 р. колектив Юридичного інституту обрав С. В. Ківалова ректором цього навчального закладу. В грудні 1997 р. поста­новою Кабінету Міністрів України інститут був реорганізований в Одеську державну юридичну академію, яку очолив С. В. Ківалов.

У квітні 2003 р. його обрано академіком Академії педагогічних наук України, у 2010 р. – дійсним членом (академіком) Національ­ної академії правових наук України.

Творчі надбання С. В. Ківалова втілені в понад 500 наукових працях.

Одним із пріоритетних наукових на­прямків діяльності кафедри є подаль­ший розвиток теорії адміністративного судочинства та удосконалення чинного КАС України, що знайшло відображен­ня у: підготовці перших в Україні ко­ментованого КАС України і підручника, захищених 8 дисертаціях з проблемних питань адміністративного судочинства (організаційно-правового забезпечення оскарження громадяна­ми незаконних дій органів виконавчої влади в судах, процесуального статусу адміністративного суду, предметної підсудності адміністративних справ, особливостей розгля­ду спорів щодо проходження публіч­ної служби, захисту прав, свобод та інтересів громадян в адміністративному суді першої інстан­ції, адміністративно-пра­вових засад вирішення конфліктів у діяльності' органів виконавчої влади, права фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді, процесу­альних форм перегляду судових рішень адміністративними судами України.

Науково-теоретичні доробки кафед­ри з питань адміністративного судо­чинства дали змогу одержати ряд важ­ливих науково-теоретичних положень, які мають важливе як доктринальне, так і нормативне і практичне значення, зокрема:

- більшість спорів, що належать до юрисдикції адміністративних судів, охоплено спорами про право: спорів фі­зичних і юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскаржен­ня його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спорів з при­воду прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори щодо правовід­носин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Віднесення саме цих категорій до групи спорів про право ґрунтується на сутності спору як базозої категорії у теорії права;

- з урахуванням останніх змін та доповнень до Кодексу адміністративно­го судочинства України на сьогодні, по­ряд з публічно-правовими спорами, до юрисдикції адміністративних судів від­несено вирішення справ, які пов’язані з публічно-правовими відносинами, але мають безспірний характер і вирішують­ся у порядку окремого зиду судового провадження, відмінного від загального (позовного) провадження, в якому ви­рішуються більшість адміністративних справ – особливого провадження ад­міністративного процесу;

- одним із різновидів діяльності органів публічної влади є управлінська діяльність (публічне управління), особ­ливістю якої є наявність встановлено­го нормами права порядку прийняття нормативно-правових актів та вирішен­ня адміністративних справ органами публічного управління. Такий порядок визначається як адміністративні про­цедури. Адміністративні процедури – встановлений нормами адміністратив­ного права порядок діяльності органів публічного управління з прийняття нормативно-правових актів управління і вирішення адміністративних справ. До їхніх характерних рис належать: вста­новлено нормами адміністративного права; виступають формою реалізації особливого виду публічно-владної діяль­ності – публічного управління; відбува­ються за обов’язкової участі особливого суб’єкта –органу публічного управлін­ня (його посадової чи службової особи); врегульовують реалізацію як юрисдикційних повноважень органів публічно­го управління, так і їх діяльність щодо встановлення норм права та застосу­вання правових норм, що не пов’язана з наявністю правопорушень або інших різновидів публічно-правових спорів; будучи формою реалізації публічного управління, спрямовані на впорядку­вання, охорону, розвиток суспільних відносин у сфері публічного управління за допомогою таких юридичних засобів, що виступають, у свою чергу, як фор­ми управлінської діяльності, як правові акти управління;

- адміністративні процедури висту­пають складовою механізму адміністра­тивно-правового регулювання, під яким розуміються засоби функціонування єдиної системи адміністративно-право­вого регулювання з метою забезпечен­ня прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, функціонування громадянського сус­пільства і держави. Можна виділити змістовну та формальну ознаки механіз­му правового регулювання. Змістовна ознака механізму адміністративно-пра­вового регулювання передбачає визна­чення цілей такого регулювання. До таких цілей відноситься обов’язок ор­ганів публічного управління засобами адміністративного права: і) попередити протиправне посягання на права, свобо­ди та публічні законні інтереси фізич­них і юридичних осіб; 2) не допустити порушення фізичними та юридичними особами прав свобод і публічних закон­них інтересів третіх осіб; 3) присікти порушення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридич­них осіб; 4) прийняти всі передбачені компетенцією заходи щодо поновлення прав, свобод і публічних законних інте­ресів фізичних і юридичних осіб; 5) за­безпечити притягнення винних осіб до адміністративної чи іншого типу юри­дичної відповідальності;

- суттєве значення для правозастосовної діяльності адміністративних судів має класифікація виборчих спорів, оскільки від правильного віднесення виборчого спору до певного виду за­лежить визначення їхньої юрисдикції і підсудності, застосування правил обчис­лення процесуальних строків. Визна­чення виду виборчого спору впливає на формування єдиної практики розгляду і вирішення адміністративними судами досліджуваної категорії справ. Обґрун­товано доцільність виокремлення таких критеріїв класифікації виборчих спорів, що розглядаються адміністративними судами.

Колектив кафедри активно займаєть­ся проблемами публічної і державної служби, удосконаленням законодавства про державну службу. Ґрунтов­не дослідження публічної служби дало змогу визначити, що:

- державна служба – це інститут адміністративного права, а службова кар’єра – це адміністративно-правова категорія, оскільки: а) державна служ­ба – це публічна сфера, в якій актив­но використовуються такі правові ме­ханізми і методи, як приписи, вказівки, контроль, нагляд, управління, владне волевиявлення, підлеглість, вірність обов’язку, одностороннє волевиявлен­ня, застосування методів примусу тощо; б) суб’єктом призначення на державну службу (тобто роботодавцем) є держав­ний орган або його апарат (посадова особа), який вирішує питання щодо: прийняття на державну службу, про­ходження державної служби (службова кар’єра), припинення державної служ­би; в) і суб’єкт призначення, і держав­ний службовець при виконанні своїх публічно-владних повноважень виступа­ють від імені держави і їхня діяльність гаоантується державою; г) державний службовець реалізує тільки нормативно визначені державно-владні (державні) повноваження, здійснюючи, при цьому, службову кар’єру; д) змістом діяльності державного службовця є реалізація прав, свобод і законних інтересів фізич­них і юридичних осіб, тобто суспільства, якому він і присягає; ж) за порушення своїх службових обов’язків державний службовець несе юридичну відповідальність перед державою;

- сучасне законодавство про де­ржавну службу в цілому, і про служ­бову кар’єру зокрема є роздрібненим, розпорошеним, таким, що, скоріше, становить сукупність, а не систему нор­мативно-правових актів, дія яких поши­рюється, переважно, на той чи інший вид державної служби. Виокремлено дві групи нормативно-правових актів, які ре­гулюють: 1) питання службової кар’єри, характерні для всієї державної служби, незалежно від виду служби, тобто для єдиної державної служби, яку станов­лять: а) Конституція України; б) Закон України «Про засади запобігання і про­тидії корупції»; в) Кодекс адміністратив­ного судочинства України; г) Рішення Конституційного Суду України з питань державної служби; 2) питання служ­бової кар’єри, характерні для певного виду державної служби (адміністратив­ної, спеціалізованої та мілітаризованої).

Одним із важливих напрямків на­укових досліджень кафедри є подаль­ший розвиток теорії фінансового права, удосконалення податкового, бюджетного і банківського законодавства. Вагомий внесок у розвиток науки фінансового права внесла професор Бекерська Д. А., яка працювала на кафедрі в період після проголошення незалежності України.

Професор Бекерська Д. А. – видатний радянський і український юрист, економіст, бухгалтер. Вважається творцем радянського фінансового права. Брала активну участь у формуванні української фінансової системи та системи державного регулювання ринку після проголошення незалежності України в 1991 році. Автор численних праць з фінансового права, податкового права, судової бухгалтерії і т. д. Багато років працювала викладачем в Одеському Національному Університеті ім. Мечникова і Національному університеті «Одеська юридична академія». У 1995 році під редакцією професора Л. К. Воронової і доцента Д. А. Бекерської вийшов перший на Україні навчальний посібник «Фінансове право (за законодавством України)», рекомендований Міністерством освіти України для студентів юридичних вузів і факультетів України. У 1998 році названий посібник перекладено, з урахуванням змін у законодавстві, в якому автором розділу II «Правовий режим фінансів підприємств» та розділу III «Правове регулювання державних доходів» є професор Д. А. Бекерська.

Серед найбільш важливих наукових ре­зультатів в цій сфері слід назвати такі:

• одним із основних принципів фі­нансового права є принцип пріоритет­ності публічних фінансових інтересів у фінансовій діяльності. Принцип пріори­тетності публічних фінансових інтере­сів у фінансовій діяльності відображає динаміку розвитку майнових відносин. У сучасних умовах відбувається про­никнення об’єктів публічно-правового регулювання у приватноправове і нав­паки. Поєднання публічних та приват­них інтересів у правовому регулюван­ні фінансових відносин виражається через, два взаємопов’язаних елементи: збереження публічного пріоритету, але з урахуванням приватних інтересів; взаємопроникнення та взаємодія пуб­лічно-правових та приватноправових юридичних засобів, зокрема, категорій, принципів, методів;

• грошова система є об’єктом дер­жавного контролю і регулювання, що має забезпечити стабільність національ­них грошей, а також є складовим ме­ханізмом державної економічної політи­ки. Складність державного регулювання грошової системи та існування проблем в такій сфері регулювання зумовлена тим, що впливати на неї можливо з різних позицій: миттєво або в довгостроковому періоді, заходами прямого впливу або опосередковано, грошово-кредитними, бюджетно-фіскальними методами або заходами валютно-курсового регулюван­ня. Основними з напрямків державного регулювання грошової системи можуть бути: інституційний, який здійснюється через проведення грошових реформ, та поточний, що реалізується через заходи грошово-кредитної політики;

• досліджуючи питання співвідно­шення базових категорій податкового права «податкова система» та «систе­ма оподаткування», зроблено висновок, що «система оподаткування» (згадана в Конституції в ч. 2 ст. 92 – «виключ­но законами України встановлюються система оподаткування, податки і збо­ри») і «податкова система» (згадана у Податковому кодексі) не є тотожними поняттями, адже податкова система та її зміст (перелік податків та зборів) встановлюються виключно Податковим кодексом, а система оподаткування за­конами (не лише Податковим кодексом чи навіть податковими законами). Сис­тема оподаткування, по суті, включає в себе податкову систему (встановлену Податковим кодексом) та систему за­гальнодержавних зборів (плат, внесків), встановлених іншими законами;

- виокремлено дві форми розв’язання податкових спорів: 1) адміністративний порядок розв’язання податкових спорів (спір вирішується податковими та мит­ними органами); 2) судовий порядок розв’язання податкових спорів (спір вирішується адміністративними судами в процесі адміністративного судочин­ства) Вбачається доцільним закріпити у Податковому кодексі України окремий розділ під назвою «Адміністративний по­рядок розв’язання податкових спорів», в якому докладно врегулювати процедуру адміністративного розв’язання податко­вих спорів, визначивши читай порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності податкових органів, а не тільки проце­дуру апеляційного узгодження податко­вих зобов’язань.

Здійснення фундаментальних науко­вих досліджень дало змогу кафедрі за­пропонувати, протягом останніх п’яти років, понад 350 змін і доповнень до чинного законодавства, зокрема до: Кодексу адміністративного судочинс­тва України, Кодексу України про ад­міністративні правопорушення, законів: «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства», «Про судоустрій і статус суддів» та ін.

Велику увагу безсумнівно слід приділити конституційно-правовим дослідженням в рамках Одеської школи права на сучасному етапі. Вони втілюються в процесі діяльності кафедри конституційного права НУ ОЮА.

Кафедра безпосередньо звертається до практики державного (радянського) будівництва. При кафедрі організована і успішно працює спеціалізована лабораторія радянського будівництва. Відродженню цих традицій – звернення наукових досліджень безпосередньо до державно-правової практики – сприяла «багатопредметність» кафедри, поступове «прирощення» по кафедрі практично всього циклу публічно-правових дисциплін.

Основні напрямки науково-прикладних досліджень кафедри: людський вимір права та державного управління (60-80-ті роки); правове забезпечення місцевого самоврядування (90-ті роки); конституційна модернізація і реформування (з 2000 року). Результати наукових досліджень отримали державне визнання у формі реєстрації як науково-технічного досягнення, впровадженого в практику. Користувачами результатів науково-прикладних робіт є видатні вітчизняні та зарубіжні вчені, практичні працівники.

Наукова робота кафедри здійснюється в пошуково-прикладному режимі дослідної діяльності по республіканським і регіональним цільовим комплексним програмам, найважливішим республіканським темам, за замовленнями державних органів і господарських організації, за договором співпраці з Одеською обласною та міськими радами.

Кафедра звертається до проблемних питань взаємодії органів в системі публічної влади, особливостей міського самоврядування, статусу сільських, селищних, міських голів, не тільки колективно бере участь в муніципальній правотворчості, а й пропонує концептуально-прикладну розробку, присвячену нормотворчості органів місцевого самоврядування. Спеціальним предметом дослідження кафедри є й міжнародні зв’язки місцевих рад.

Величезний внесок у розвиток сучасної науки конституційного права було зроблено професором Марком Пилиповичем Орзіхом.

Напрями наукової діяльності М. П. Орзіха – теорія права, політо­логія, державне управління та місцеве самоврядування, конституційне право. За відповідними спеціальностями був членом, заступником голови, головою спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських та докторських дисерта­цій.

Марко Пилипович – автор понад 500 публікацій, у т.ч. понад десяти монографічних, двох науково-техніч­них досягнень, що одержали державну реєстрацію. Започаткував власну науко­ву школу. Наукові праці 60-80-х років минулого сторіччя про людський вимір права упереджували та супроводжува­ли демократичний рух шестидесятників у нашій країні.

Користувачами результатів дослі­джень Марка Пилиповича є відомі ук­раїнські та зарубіжні вчені-юристи. Зафіксовано 28 оглядових матеріалів, рецензій щодо публікацій, понад 600 по­силань. З 1993 р. М. П. Орзіх – член редколегій журналу «Право України», інших фахових журналів та видань.

Марко Пилипович успішно керує журналом «Юридичний вісник».

На установчих зборах юридичної громадськості країни обраний дійсним членом (академіком) Академії правових наук України, членом першого складу Президії Академії та академіком-секретарем фахового відділення, був одним з академіків – засновників Української муніципальної академії, обраний дійс­ним членом (академіком) Української академії політичних наук.

Бере активну участь у громадсько­му житті країни, зокрема як науковий радник Комітету з правової політики Верховної Ради України, експерт Кон­ституційного Суду України та член на­уково-консультативних рад Вищого ад­міністративного суду України, Вищого господарського суду України, наукової ради при Головдержслужбі України, науково-методичної ради Центральної виборчої комісії, член правління і екс­перт Фонду місцевого самоврядування при Президентові України, голова Юж- ного регіонального відділення Асоціації політологів України, керівник науко­во-методичної ради Одеської обласної ради, радник одеського міського голо­ви, заступник голови науково-коорди­наційної ради при Управлінні юстиції в Одеській області, віце-президент Фонду сприяння розвитку культури народів Причорномор’я, заступник голови та юридичний консультант Асоціації куль­турної українсько-китайської співдруж­ності.

Марко Пилипович нагороджений 34 державними нагородами (ордени і ме­далі СРСР та України), знаком «Гвар­дія», 8 грамотами-подяками Верховного Головнокомандувача Збройними Сила­ми СРСР, грамотами, почесними відзна­ками державних органів та громадських організацій СРСР, України, зарубіжних країн.

У 2004 р. міжнародним біографічним інститутом визнаний «Людиною року», у 2008 р. названий серед видатних мис­лителів ХХІ сторіччя, обласною органі­зацією Спілки юристів України у 2005 р. визнаний «Юристом року Одещини».

Біографічні нариси опубліковані у 35 регіональних, республіканських та зарубіжних виданнях.

Марко Пилипович Орзіх давно вже став одним із символів одеської юридич­ної школи Національного університету «Одеська юридична академії», втілен­ня строгої наукової принциповості, що поєднується з постійним рухом вперед, пошуками нових рішень, відповідей на складні питання сучасності.

Марко Пилипович гармонійно поєд­нує в собі багато талантів: він не тіль­ки видатний вчений, але й блискучий педагог. Глибоке і всебічне знання предмета, енциклопедична освіта, ора­торська майстерність – все це відріз­няє манеру викладання М. П. Орзіха. Без перебільшення можно сказати, що тим, хто вчився у Марка Пилиповича, надзвичайно пощастило – вивчати конституційне право у великого фахів­ця – майстра.

2. Головні напрямки здійснення наукових досліджень вчених Одеської правової школи в сфері міжнародного права.

З моменту утворення Одеської державної юридичної академії в 1997 р. в Одесі почала формуватися сучасна школа міжнародного права. Становлення Одесь­кої школи міжнародного права має свою давню історію. Відправним пунктом для розвитку науки міжнародного права в Одесі стало відкриття в 1865 р. Імпе­раторського Новоросійського університету, до складу юридичного факультету якого входила кафедра міжнародного права, хоча попередниками спеціалізова­ної підготовки за публічно-правовими дисциплінами на юридичному факультеті Новоросійського університету були ще камеральне та юридичне відділення Рі- шельєвського ліцею. Свого часу в стінах Новоросійського університету працю­вали відомі вітчизняні правознавці: М. Васильєв, М. Кантакузін, І. Івановський, П. Казанський та інші.

Становлення Одеської школи міжнародного права має значення не тільки для півдня України, вона, поряд з іншими школами міжнародного права, є тео­ретичним базисом, фундаментом зовнішньої політики України, спрямованим на розвиток і зміцнення міжнародної правосуб’єктності нашої держави, тому президент Національного університету «Одеська юридична академія» академік С. Ківалов значну увагу приділяє розвитку науки міжнародного права та сфор­мував колектив відданих міжнародному праву вчених, що з повним правом може називатися «Одеська школа міжнародного права».

У 1997 р. в академії була заснована кафедра міжнародного права та міжна­родних відносин. Кафедра стала новим структурним утворенням, що не мало попередників у післявоєнній історії юридичної освіти в Одесі. У 2004 р. була створена одна з перших в Україні кафедра права Європейського Союзу та порів­няльного правознавства (завідувач кафедри докотор юридичних наук, професор О. Вишняков).

Перший завідувач кафедри міжнародного права і міжнародних відносин кан­дидат юридичних наук Марко Юхимович Черкес (1930 - 2010 рр.) – автор чис­ленних досліджень з міжнародного публічного, міжнародного приватного права, конституційного права зарубіжних країн. М. Черкес і його учні розробили актуальні проблеми тео­рії і філософії міжнародного права, права збройних конфліктів, міжнародного кримінального права, морського й екологічного права, імплементації європей­ських стандартів у сфері прав людини, міжнародно-правової протидії терориз­му, правосуб’єктності й діяльності транснаціональних компаній, міжнародного приватного права.

М. Черкес звернув увагу на негативні тенденції в міжнародному праві: «Сучасне міжнародне право стоїть на порозі руху назад у результаті деструктивного, руйнівного впливу на нього міжнародного терориз­му». На думку дослідника, необхідно відмовитися від ряду постулатів, положень міжнародного права, що в умовах міжнародного тероризму є неефективними і підривають основи міжнародного правопорядку. Учений зробив висновки про те, що рішення про визнання державного режиму терористичним має право при­ймати Генеральна Асамблея ООН на підставі п. 2 ст. 11 Статуту чи Рада Безпеки на підставі ст. 39 Статуту ООН; про право на превентивну війну з державами, що підтримують міжнародні терористичні організації.

У Національному університеті «Одеська юридична академія» під керівниц­твом доктора юридичних наук, професора Наталії Анатоліївни Зелінської скла­лася школа міжнародного кримінального права. Професор Н. Зелінська захистила у 2007 р. дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Міжнародно-правова концепція міжнарод­ного злочину».

У дослідженнях Н. Зелінської дістала розвитку концепція міжнародного кримінального права і міжнародної кримінології. Виокремлюються підгалузі міжнародного кримінального права: міжнародне кримінальне право stricto sensu і транснаціональне кримінальне право. Створена цілісна міжнародно-право­ва концепція міжнародних злочинів у контексті міжнародної протидії злочин­ності. В інтерпретації Н. Зелінської поняття міжнародних злочинів у широкому розумінні базується на визнанні необхідності кримінально-правового захисту основних загальнолюдських цінностей і охоплює всі злочини, що підлягають солідарному кримінальному переслідуванню держав або світового співтоварис­тва в цілому. В основі запропонованої теорії лежить підхід, відповідно до якого сутність сучасного поняття міжнародного злочину полягає в його відносній ав­тономності від критеріїв злочинного і караного, що містяться в національному праві. Ця автономність може бути виражена в невизнанні злочинного характеру діянь, криміналізованих національним правом, з одного боку, і міжнародно-правовій криміналізації діянь, не визнаних злочинними національним правом, – з іншого. Здійснено класифікацію міжнародних злочинів, в основу якої покладе­но два формальні параметри: характер юрисдикції, під яку підпадає правопору­шення, і джерело його криміналізації.

У працях Н. Зелінської вперше в Україні сформульовано концепцію трансна­ціонального кримінального права і розглянуто його матеріально-правові, про­цедурно-організаційні та превентивні аспекти; обгрунтовано поняття «трансна­ціональна криміналізація»; визначено поняття «транснаціональний злочин» як діяння, що визнане злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких воно підпадає. Систематизовані міжнародно-правові стандарти криміналізації транснаціональних злочинів. Дістало подальшого розвитку дослідження поняття міжнародного злочину як підстави міжнародно-правової відповідальності індиві­да і доведено існування його модифікацій: 1) «нюрнберзької», сконструйованої нюрнберзьким і токійським прецедентами; 2) «постнюрнберзької», що сформу­валася в постнюрнберзький період під впливом національної судової практики і розвитку міжнародного права; 3) «гаазької», формування якої пов’язано зі ство­ренням і діяльністю міжнародних трибуналів у Гаазі й Аруші; 4) «римської», закла­деної в Римському статуті Міжнародного кримінального суду.

3. Основні напрямки розвитку науки морського та митного права в рамках сучасної Одеської школи права.

В 1996 році в Юридичному інституті Одеського державного університету ім. І. І. Мечнікова вперше на території України була створена кафедра морського та митного права. Необхідність заснування такої кафедри саме в Південному регіоні держави, в Одесі, була обумовлена об’єктивними причинами – перетином в цьому сонячному місті морських шляхів сполучення молодої української дер­жави зі світом. Саме тут, гостріше за суходільні регіони, нагальною стала проб­лема підготовки кваліфікованих юристів, правознавців у сфері митного та морсь­кого права. Необхідність забезпечення морегосподарського комплексу та митних органів кваліфікованими фахівцями поставила перед Юридичним інститутом завдання їх належної підготовки. Цього не могло відбутися без заснування окре­мої кафедри, що зосереджувала б свою роботу саме на цих, доволі специфіч­них та «вузьких» предметах. Тоді головним завданням було відшукати спеціа­лістів, які б, завдяки багаторічному досвіду практичної роботи та значним науко­вим здобуткам змогли б забезпечити й науковий, й освітній, й практичний потенціал роботи такої особливої кафедри. Не стало випадковим, що ініціатором створення кафедри, її фундатором та першим завідувачем став, тоді ще кандидат юридичних наук, доцент, Сергій Васильович Ківалов. Ним було далекоглядно усвідомлено перспективність та значущість наукових і освітніх напрямків, які планувалося досліджувати на кафедрі.

Перші кроки митно-правової науки не лише в Україні, а й в СНД можна побачити саме в наукових працях Сергія Васильовича Ківалова. Неможливо не згадати навчальні посібники «Організаційно-правові основи митної справи в Україні» 1994 року, «Засоби здійснення митної політики України» 1995 року, «Митне право: адміністративна відповідальність за порушення митних правил» 1996 року, «Митне право України (служба в митних органах)» 1998 року. Ці перші, сміливі та дуже актуальні в середині 90-х років дослідження заклали основу сучасного митного права не лише в Україні, а й, ми впевнені, у всіх країнах сучасного СНД.

В 1995 році у співавторстві з відомим вченим-адміністрагивістом Дем’яном Миколайовичем Бахрахом Сергій Васильович підготував та видав монографічне дослідження «Таможенное право России», що стало першою працею з митного права навчального спрямування на теренах колишнього СРСР.

У зв’язку з обраними напрямами роботи кафедри, продовжується розробка митної справи нашої молодої країни, основні засади митно-правової науки, науки морського права та, згодом, науки інформаційного права. Багаторічна викладацька робота, наукові дослідження цих галузей права дозволили під­готувати та видати ряд навчальних посібників, розробити навчальні програми, заснувати видання спеціалізованого фахового журналу «Митна справа», жур­налу «Торговельне мореплавство» та всеукраїнської «Митної газети».

Органічне поєднання наукових досліджень у сферах морського та митного права на одній кафедрі дозволило вченим займатися науковими проблемами, що межують з обома науками. Це зумовило вихід у світ навчального посібника «Митні операції на морському транспорті» та монографії «Санкціоноване втру­чання у сфері торговельного мореплавства». Ці роботи є унікальними серед навчальної літератури, адже в них було враховане не лише національне зако­нодавство, але й провідні міжнародні угоди, учасником яких стала Україна за період своєї незалежності. Крім того, в цих роботах було наведено не лише теоретичний матеріал, а й практичні приклади правозастосовної практики. Це, безумовно, не могло позитивним чином не позначитися на науковому різні та пізнавальній самобутності зазначених праць.

Наукові розробки на кафедрі морського та митного права здійснюються за напрямами затверджених фундаментальних тем для Національного університету «Одеська юридична академія», а саме: «Організаційно-правові основи митної та морської політики» та «Морське, митне, інформаційне право у XXI столітті», Затвердження цих напрямів на державному рівні – Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України – ще раз підкреслює ту високу мету, задля якої кафедрою здійснюється вся наукова робота, – розроблення нау­кових пропозицій для змін діючого законодавства, внесення пропозицій про приєднання до міжнародних документів та організацій і, як наслідок, побудо­ва дійсно правової, демократичної, соціально спрямованої держави. В цьому напрямку неможливо не згадати, що ратифікація Україною одного з провідних міжнародних документів у сфері морського права – Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року – відбулася за безпосередньої участі Президента Національного університету «Одеська юридична академія», тоді вже депутата Верховної Ради України, Сергія Васильовича Ківалова, коли у 1998 році за його науковим керівництвом та відповідальною редакцією на кафедрі морського та митного права було видано навчально-методичний посіб­ник «Конституція для океанів», що містив у собі цю конвенцію англійською та російською мовами. Визнаючи важливість ратифікації цього документа, С.В. Ківалов ініціював у Верховній Раді України прийняття відповідного закону та 3 червня 1999 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН з морського права 1982 року. Необхідність приєднання України до цієї Конвенції була безумовною, адже, будучи справжньою Конституцією для океанів, вона визначає всі правові аспекти здійснення державою діяльності у морських просторах. Це є особливо актуальним для молодої морської держави, що прагне заявити про себе в морсь­кому світі, відродити морський флот та всю морегосподарську галузь.

З цією метою за активної участі кафедри морського та митного права та особисто Сергія Васильовича Ківалова було створено Українську морську партію, що має 211 осередків на території України, та займається проведенням у життя найважливіших для держави морських традицій.

Для вироблення ефективної державної морської політики необхідними є відповідні наукові розробки та дослідження, вивчення іноземного досвіду організації морської діяльності. У зв’язку із цим у сфері морського права кафедрою було визначено три основні напрямки науково-дослідної роботи: проблеми відповідності норм чинних нормативних актів сучасному стану цивіль­ного мореплавства та морегосподарської діяльності; проблеми адаптації на­ціонального законодавства до міжнародних морських правил, норм та стан­дартів; проблем адаптації національного законодавства до міжнародних стан­дартів праці моряків.

Відповідно до окреслених напрямів, кафедрою здійснено дослідження істо­ричного розвитку науки морського права, за результатами чого у 2008 році адаптовано до вимог сучасної російської мови та перевидано підручник «Морсь­ке право» професора Новоросійського університету О. Ф. Федорова 1913 року»; у 2009 році проведено аналіз двосторонніх угод України про торговельне мореплавство, за результатами чого підготовлений та виданий навчальний по­сібник «Двосторонні угоди про торговельне мореплавство», що став першою збіркою таких угод за весь час існування незалежної України. Крім самих угод, посібник містить значний теоретичний та практичний матеріал щодо зас­тосування цих угод, а також переклад рідкісних міжнародних документів, що стосуються визначення правового режиму в морських портах.

Протягом 2009-2011 років підготовлено та видано підручник «Морське право», що отримав гриф Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України як такий, що затверджений в якості підручника для студентів вищих навчальних закладів, крім того у 2012 році підготовлені та видані навчальні посібники «Морське приватне право» та «Інформаційне забезпечення морегосподарського комплексу», які теж отримали грифи Міністерства Освіти, науки, молоді і спорту України як такі, що рекомендовані в якості навчальних посібників для студентів вищих нав­чальних закладів. Державне визнання розроблених кафедрою підручників ще раз підкреслює вагомий науковий потенціал та високий рівень організації нау­кової праці на кафедрі морського та митного права.

У 2011 році кафедрою морського та митного права здійснене перевидання Конвенції ООН з морського права 1982 року мовою оригіналу, російською та українською мовами, що стало початком серії «Морська енциклопедія», запо­чаткованої з нагоди 15-річчя Національного університету «Одеська юридична академія» та заснування кафедри морського та митного права. Це видання, наслідуючи традиції 1998 року, містить в собі не лише саму конвенцію та її переклади (переклад українською мовою, до речі, в цьому виданні здійснено вперше в Україні), а й вагомий теоретичний та історичний матеріал стосовно розробки та прийняття цього документа.

Проте кафедра займається не лише активною теоретичною, науковою розробкою морського права, а й приймає участь у реалізації правової допомоги морякам шляхом видання спеціального інформаційного щомісячного журналу «Компас моряка», в якому розглядаються найбільш актуальні питання, пов’язані із працевлаштуванням, пенсійним, соціальним забезпеченням, вимогами до ква­ліфікації, порядком підготовки та перепідготовки моряків, нормативно-правова база щодо праці моряків в інших країнах.

Незважаючи на те, що спеціальність «Морське право» ще не внесено до переліку наукових спеціальностей, за якими можуть захищатися дисертації на здобуття наукових ступенів кандидата та доктора наук, ця спеціальність активно розробляється як співробітниками кафедри, так й аспірантами і пошукувачами.

Так, здійснене дослідження та захищено дисертації щодо правової регламентації систем забезпечення глобального супутникового морського зв’язку, адміністративно-правового регулювання діяльності суднових постачальників, адміністративно-правових засад виконання Україною обов’язків держави пра­пора щодо контролю технічного стану морських суден, інституціалізації морської практики у формуванні сучасного міжнародного морського права.

У 2009 та 2011 роках кафедрою морського та митного права за участі Ліги студентів Асоціації правників України організовано та проведено Всеукраїнську правничу школу з морського права. Під час цих заходів було створено форум для формального та неформального спілкування студентів з провідними фахів­цями в галузі морського права, проведено лекції та круглі столи, де були обговорені сучасні проблеми та перспективи розвитку морського права.

Всього, за історію свого існування кафедрою видано більше 100 наукових публікацій в галузі морського права, включаючи навчальні посібники та підручники.

Нещодавно прийнятий Митний кодекс України обумовив сучасні напрями наукової роботи кафедри, зокрема підготовку наукового коментаря до цього акта. Крім того, багатоаспектність та динамічність митної справи України, як сфери виникнення численних суспільних відносин, зумовлюють тематичну різно­манітність та розмаїття сфер інтересів науковців кафедри, аспірантів та пошукувачів. Об’єктивні тенденції, які останнім часом мають місце у митно-право­вому полі України, призвели до розширення предмету науки митного права. Попри це та незважаючи на численні звернення Національного університету «Одеська юридична академія» до Вищої атестаційної комісії України наукову спеціальність «Митне право» до сьогодні, як й спеціальність «Морське право», досі не внесено до переліку наукових спеціальностей, за якими можуть захи­щатися дисертації на здобуття наукових ступенів кандидата та доктора наук. Залишається сподіватися на те, що з переданнями повноважень Вищої атес­таційної комісії України Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, звернення про внесення цих спеціальностей до переліку буде нарешті почуте та розглянуте. При цьому, такий стан справ не зменшує зацікавленості науковців до існуючих проблем організації та функціонування митної справи України з метою сприяння якомога ефективнішому їх вирішенню.

Так, останніми роками кафедрою морського та митного права було прове­дено розробку напрямів вивчення розвитку митного законодавства ЄС та країн СНД; проаналізовано норми митного законодавства України, ЄС, Придністровсь­кої Молдавської Республіки, Республіки Узбекистан, в результаті чого здійснено випуск друком Митного кодексу ЄС, надано відповідь на запит Конституційного Суду Придністровської Молдавської Республіки, надіслано листа послу Рес­публіки Узбекистан; досліджено сучасну систему та структуру митних органів України, за результатами чого у 2007 році підготовлено та видано назчальний посібник «Сучасна система та структура митних органів України».

Також за результатами розробки напряму митного права у 2009 році підго­товлений та виданий навчальний посібник «Організація боротьби з митними правопорушеннями та контрабандою»; узагальнено практику адміністративних судів України у справах, однією із сторін в яких є митні органи; здійснене дослідження митного права Європейського Союзу та близького зарубіжжя; досліджений правовий статус та діяльність Всесвітньої митної організації; про­ведено дослідження митних операцій на повітряному транспорті.

Актуальність окремих аспектів митної справи викликає їх розроблення на рівні дисертаційних досліджень. Так, вивчено питання використання спеціальних знань в митній справі, проведено дослідження цивільно-правових договорів в митній справі України, використання статистики в митній справі.

За сприяння Південної митниці на базі кафедри морського та митного права проводяться курси з підготовки фахівців з митного оформлення (митні броке­ри). Програма підготовки митних брокерів дає можливість одержання квалі­фікаційного посвідчення особи, уповноваженого на декларування, що дозволяє займатися посередницькою діяльністю між підприємствами та митницею.

Крім того, кафедра забезпечує організаційний і науковий супровід випуску газети «Митна газета», що висвітлює основні новації митного законодавства України, Росії та Європейського Союзу.

Також в напрямку наукових досліджень морського, митного та інформа­ційного права працює лабораторія кафедри морського та митного права. Зок­рема лабораторією здійснюється наукове та організаційне супроводження ви­дання фахового журналу «Митна справа». У зв’язку зі зміною сфери розповсюд­ження (з вересня 2009 р. – поряд із загальнодержавною, й міжнародна) цього журналу здійснено його перереєстрацію в Міністерстві юстиції України. Також здійснено перереєстрацію журналу «Митна справа» у списках фахових зидань з юридичних наук Вищої атестаційної комісії України. Крім того, у зв’язку зі зміною назви співзасновника журналу (назву «Одеська національна юоидична академія» змінено на «Національний університет «Одеська юридична академія») проведена його перереєстрація в Державній реєстраційній службі України та отримане нове свідоцтво про його реєстрацію (від 05.01.2012 р.).

На сторінках журналу «Митна справа» висвітлюються найважливіші тзнденції у митній справі України та зарубіжжя, відслідковуються зміни митного законо­давства України та проводиться огляд іноземного законодавства, що може представляти інтерес для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України при переміщенні товарів і транспортних засобів.

Подальші наукові розробки викладачів, аспірантів та здобувачів кафедри також відрізняються актуальністю, різноплановістю та значною теоретичною і практичною цінністю. Серед основних: питання альтернативи у митній справі, аналіз та управління ризиками, митна логістика, митна статистика, фінансовий контроль у сфері митної діяльності, дізнання у справах про контрабанду, адміністративно-юрисдикційна діяльність митних органів.

Зазначений вище перелік тематичних напрямків науково-дослідної роботи кафедри у сфері митного права не є вичерпним, адже спектр наукових інтересів її професорсько-викладацького складу постійно розширюються, враховуються найновіші тенденції, наслідком чого стають наукові дослідження трансшипменту, місця норм «м’якого права» в регулюванні митної справи та новел Митного кодексу України 2012 року.

Визначну роль в процесі становлення Одеської школи морського та митного права відіграв Заслужений діяч науки і техніки України, д.ю.н., професор Євген Васильович Додін.

Все життя Євгена Васильовича Додіна, який народився в місті Томську 27 січня 1931 р., пов’язане з юриспруденцією. Після за­кінчення середньої школи в 1948 р. поступив у Харківський юри­дичний інститут, закінчив перший курс і був переведений в Одеський державний університет (юридичний факультет), який закінчив з відзнакою. Був направлений в Одеську обласну проку­ратуру слідчим. У 1956 р. перейшов на роботу в Одеську науко­во-дослідну криміналістичну лабораторію експертом-криміналістом. Робота на посаді слідчого й експерта-криміналіста дозволи­ла опанувати методику, тактику і техніку розслідування кримінальних справ.

У 1958 р. переходить на роботу в Одеську школу міліції МВС СРСР, спочатку викладачем, потім призначається начальником циклу юридичних дисциплін. Зв’язок із практикою допоміг роз­крити всю багатогранність допитливого розуму молодого слідчого-криміналіста. З’являються його перші публікації. З огляду на специфіку навчального закладу, вони були присвячені аналізу адміністративної діяльності міліції й опубліковані в «Бюлетені по обміну досвідом оперативної роботи».

У 1960 р. було опубліковано його перше видання «Административное принуждение в СССР», яке засвідчило про формування напрямків його наукового інтересу. У 1961р. Є. В. Додін вступає до заочної аспірантури Всесоюзного юридичного інституту. У на­укових працях цього інституту з’являються статті «Основания административной ответственности», «Субъект административного проступка» та інші. Його звертання до аналізу складу адміністра­тивної провини як до юридичної підстави адміністративної відпо­відальності послужило початком формування нового напрямку в адміністративно-правовій науці – адміністративно-деліктного права.

У 1965 р. на засіданні вченої ради Всесоюзного науково-до­слідного інституту Євген Васильович захистив кандидатську ди­ сертацію «Основания административной ответственности». У червні 1965 р. Євген Васильович їде у відрядження до Німець­кої Демократичної Республіки для читання лекцій у Вищій полі­цейській школі, в тому ж році його обрано доцентом Одеського державного університету.

Наукова активність Є. В. Додіна виразилася у виданні фунда­ментальних робіт з адміністративного права. У 1970-ті рр. він є одним із авторів підручника «Радянське адміністративне право», який виходить під керівництвом професора І. М. Пахомова, а та­кож підручника «Административное право» (за редакцією профе­сора В. М. Манохіна). Однак найбільш оригінальне дослідження він виконав у монографії під назвою «Правовые аспекти деятельности профсоюзов в СССР», що одержала першу премію Ради Міністрів СРСР.

У 1973 р. у видавництві «Юридическая литература» (м. Моск­ва, СРСР) і в 1974 р. (м. Київ, УРСР) виходять дві монографії, у яких автор обґрунтовує свій підхід до розуміння сутності адміні­стративного процесу.

У Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка Є. В. Додіним була захищена докторська дисертація «Доказывание и доказательства в правоприменительной деятельности органов советского государственного управления» (1973).

У 1975 р. Є. В. Додін обирається на посаду завідувача кафедри криміналістики, карного права і процесу ОДУ ім. І. І. Мечникова. У той період це була багатопрофільна кафедра, яка забезпечува­ла вивчення предметів не тільки криміналістичного циклу, але і ряду інших.

У 1980 р. Є. В. Додін був запрошений на роботу в Київську вищу школу МВС СРСР (нині – Київський національний універ­ситет внутрішніх справ) на посаду начальника кафедри адмініст­ративного права і управління в органах внутрішніх справ. За короткий термін кафедра стала одним з провідних центрів з підготовки не тільки високопрофесійних співробітників для органів міліції, але і наукових кадрів. За період роботи Є. В. До­діна на цій посаді захистилося більш 30 ад’юнктів і здобувачів, багато хто з яких і нині займають керівні посади в системі МВС України і навчальних закладів. У період роботи в КВШ з 1980 по 1990 р. основний науковий інтерес орієнтований на вирішення проблем організації діяльності міліції, у зв’язку з чим готується ряд навчальних посібників для співробітників цих органів. Одно­часно з роботою по забезпеченню співробітників міліції необхід­ною допоміжною літературою здійснюється розробка нового на­ прямку в адміністративно-правовій науці – адміністративної деліктології. За підготовку співробітників міліції Болгарії в КВШ Євген Васильович був нагороджений медаллю МВС Болгарії «За відмінність в охороні суспільного порядку», а за підготовку співробітників царандоя (міліції) Афганістану – грамотою МВС СРСР.

У 1990 р. Є. В. Додін повертається в Одесу й обіймає посаду професора кафедри адміністративного права юридичного факуль­тету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. У 1997 р. при перетворенні цього структурного підрозділу ОДУ в самостійний навчальний заклад – Юридичну академію – при­значається завідувачем кафедри морського і митного права. У цьому ж році йому присвоєне почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

Робота на кафедрі обумовила нові напрямки наукової праці вченого. Під його науковим керівництвом кафедра організовує випуск двох журналів – «Митне право» і «Торгове мореплаван­ня». Перший з них Президією ВАК України включений у перелік «спеціалізованих» видань. За участі кафедри видається дві газе­ти – «Митна газета» і «Таможенная газета», які мають перед­платників у ряді країн СНД і ближнього зарубіжжя. Був опублі­кований навчальний посібник «Митні операції на морському транспорті» і у співавторстві з В. В. Серафімовим монографія «Санкціоноване втручання у сферу торгового мореплавання».

Авторитет Є. В. Додіна в адміністративно-правовій науці обу­мовив включення його до складу ряду спецрад, у тому числі за­кордонних (Російської Федерації, Республіки Молдова і Респуб­ліки Румунія), а роботи в галузі морського права визначили об­рання його суддею Міжнародного морського суду, віце-президентом Міжнародної асоціації українських море­плавців, членом редколегії міжнародного науково-публіцистично­го журналу «Закон і життя» (Республіка Молдова). У 1999 р. Євгену Васильовичу за організаторські здібності Спілкою юристів України був вручений диплом «Юрист року» у номінації «Юрист – організатор юридичної освіти 1999 року».

У 2000 р. Є. В. Додіну було надано звання заслуженого діяча науки і техніки України, у 2002 р. – звання «Почесний професор ОНЮА».

Є. В. Додін є автором ряду розділів підручника «Адміністра­тивне право України» (за загальною редакцією академіка С. В. Ківалова), який відзначений першою премією Спілки юристів України як кращий підручник 2003 р.

За вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки України та високий професіоналізм наказом Міністерством осві­ти і науки України від 22 листопада 2005 р. Є. В. Додін нагоро­джений медаллю «Петра Могили».

2006 р. організована серія видання «Антология юридической мьісли», щорічно видається серія книг «Сборник научных трудов», в яких перевидаються основні наукові праці Є. В. Додіна, що є значним вкладом у розвиток правової науки.

Останнім часом сферою наукових інтересів Є. В. Додіна є тео­ретичні розробки інституту відповідальності за митні злочини, а саме організація боротьби з митними правопорушеннями та кон­трабандою. У 2009 р. вийшов у світ навчальний посібник «Орга­нізація боротьби з митними правопорушеннями та контрабан­дою», підготовлений Є. В. Додіним, в якому автором розгляда­ються методи, заходи та засоби боротьби з митною злочинністю. У 2010 р. у зв’язку зі зміною митного законодавства України вий­шло у світ друге видання виправленого та доповненого навчаль­ного посібника «Організація боротьби з митними правопорушен­нями та контрабандою».

Ще одним важливим напрямком наукових досліджень кафедри є розробка проблематики інформаційного права та правових основ інформаційної безпеки, яка представлена, насамперед, роботами д.ю.н., професора Б. А. Кормича, який за період 2005-2012 рр. видав більше 40 наукових публікацій з цієї пробле­матики, включаючи 2 індивідуальні підручники з грифом МОН України.

Зауважимо, що правовідносини в інформаційній сфері в сучасну епоху гло­балізації і формування інформаційного суспільства мають особливе значення. Це стосується і суто теоретичного аспекту, і практичних питань правотворчості та правозастосування, що робить вивчення відповідних курсів виключно акту­альним для сучасної юридичної освіти.

Так, у січні 2005 р. Б. А. Кормичем була захищена докторська дисертація на тему «Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України», що стала першим в українській правовій науці комплексним дослід женням інформаційної складової національної безпеки. В центрі уваги автора – організаційно-правові форми та методи формування і реалізації політики інформаційної безпеки. Заслуговує на увагу детальний аналіз правового та інституціонального механізмів забезпечення інформаційної безпеки. В науковий обіг було введено ряд нових дефініцій, що характеризують сферу управління в аспекті інформаційної безпеки. Доповнені поняття окремих категорій, що існують в науковій літературі і пов’язані з правовідносинами в інформаційній сфері. Підняті проф. Б.А. Кормичем проблеми значною мірою доповнюють розуміння складних і неоднозначних процесів узгодження національних інтересів з правами як суспільства в цілому так і конкретної людини окремо.

За цією спеціальністю на кафедрі провадяться й дисертаційні дослідження, зокрема здійснене вивчення адміністративно-правових основ інформаційного забезпечення митних органів України, організаційно-правових основ інформа­ційного забезпечення митних органів.

Зазначимо, що всі результати досліджень науковців кафедри в сфері інфор маційного права широко висвітлювалися в науковій літературі, пройшли апро­бацію на міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-практичних конфє ренціяхв Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, Миколаєві, Ірпінї та багатьох інших містах.

4. Характеристика основних напрямків розвитку одеської школи трудового права і права соціального забезпечення, а також аграрного, земельного і екологічного права.

Важливим напрямком розвитку Одеської школи права є дослідження в сфері трудового права і права соціального забезпечення.

Кафедра трудового права та права соціального забезпечення була створена в 1997 р. на базі кафедри аграрного, екологічного і трудового права Юридично­го інституту. У формуванні науково­го потенціалу кафедри, у підготовці і становленні плеяди учених, юристів-практиків брали участь професор І. А. Середа, доцент В. Т. Олієвський, професор П. Р. Ставіський, професор І. М. Сирота та ін.

Зі створенням у квітні 2002 р. соціально-правового факультету кафедра разом з кафедрами національної еконо­міки й правової інформатики увійшла до складу нового факультету, який го­тує фахівців з вищою юридичною осві­тою для роботи в кадрових підрозділах органів виконавчої влади, місцевого са­моврядування, правоохоронних органів, підприємств, установ, організацій; в ор ганах праці та соціальної політики; у фондах соціального страхування, недер­жавних пенсійних фондах і страхових компаніях, банківських установах, орга­нах Пенсійного фонду України та інших установах.

Вагомий внесок у розвиток трудового права та права соціального забезпечення зробили професори Г. І. Чанишева, І. М. Сирота та ін.

Іван Михайлович Сирота – канди­дат юридичних наук, професор, учасник Великої Вітчизняної війни, нагородже­ний бойовими орденами і медалями, заслужений юрист України, ветеран кафедри, учений з великим досвідом практичної роботи в правоохоронних органах і органах місцевого самовряду­вання, стаж його науково-педагогічної роботи більше 40 років. І. М. Сирота – один з активних авторів розробки такої важливої галузі, як право соціального забезпечення, автор більше 170 науко­вих робіт. Читає курс лекцій по праву соціального забезпечення, спецкурси. І. М. Сирота успішно керує науковою роботою молодих учених. Так, під його керівництвом кандидатами юридичних наук стали ї. А. Гуменюк, Л. І. Шумная. Необхідно відзначити і активну участь І. М. Сироти в законопроектній роботі, з його участю розроблені проекти за­конів України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про загальнообов’язкове державне соціаль­не страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами.

Положення про Пенсійний фонд України, інші нормативні акти. Профе­сор І. М. Сирота – автор^- першого в Україні підручника «Право соціального забезпечення в Україні», нагородженого третьою премією в номінації «Юридич­ні підручники» на IV Всеукраїнському конкурсі на краще юридичне видання 2000-2001 рр., організованого Союзом юристів України, нагороджений почес­ним знаком Міністерства освіти та на­уки України «Відмінник навчання Украї­ни», почесними грамотами керівництва ОНЮА.

Завідувачка кафедри доктор юри­дичних наук, професор Г. І. Чанишева, декан соціально-правового факульте­ту, член-кореспондент Академії право­вих наук України, читає курс лекцій з трудового права та права соціально­го забезпечення, ряд спецкурсів. Під керівництвом Г. І. Чанишевої виконали і успішно захистили дисертації на здо­буття наукового ступеня доктора та кандидата юридичних наук В. М. Андреєв, Н. Н. Феськов, В. С. Тарасенко, О. С. Щукін, І. В. Лагутіна, Є. В. Крас­нов, С. М. Волошина, В. В. Форма- нюк, Б. А. Римар, М. В. Сорочишин, А. М. Чернобай та ін.

Галина Іванівна Чанишева – відо­мий в Україні учений-трудовик, пер­ший український учений – автор дослі­дження сучасної системи колективних відносин у трудовому праві. Всього нею підготовлено і опубліковано більше 200 наукових робіт, у тому числі монографії, підручники, навчальні посібники, що займали призові місця на Всеукраїнсь­кому конкурсі на краще юридичне ви­дання, організованому Союзом юристів України.

На кафедрі чітко визначилися основні напрями підготовки високо кваліфікованих фахівців у сфері праці, зайнятості і соціального захисту населення. Основ­ними навчальними дисциплінами кафед­ри є «Трудове право України» і «Пра­во соціального забезпечення України». Спеціальними дисциплінами кафедри є «Юридична служба в органах Пенсійно­го фонду України», «Пенсійна реформа діалогу у сфері праці», «Особливості розгляду судами спорів, що виплива­ють з трудових та соціально-забезпе­чувальних правовідносин», «Державна соціальна допомога за законодавством України», «Соціальне страхування».

Багато років кафедра розробляє над­звичайно важливу з точки зору забез­печення прав людини наукову темати­ку, пов’язану з правовим регулюванням трудових правовідносин і правовідносин у сфері соціального захисту в умовах ринкової економіки, а саме трудові та соціально-забезпечувальні права у сис­темі прав людини: загальні риси та юридична своєрідність. В рамках цієї тематики проведені дослідження таких напрямів, як «Колективні трудові права: міжнародні стандарти і законодавство України» (проф. Г. І. Чанишева), «Роз­виток соціального страхування в сучас­них умовах» (проф. І. М. Сирота); «Пра­вовий аспект соціальної стандартизації медичної допомоги з Україні» (к.ю.н., доц. О. С. Щукін); «Особисті немайнові трудові права працівників» (к.ю.н., доц. І. Б. Лагутіна) та ін.

По результатах науково-дослідної роботи викладачами кафедри публіку­ються монографії, підручники, навчаль­ні посібники, науково-практичні комен­тарі, збірники нормативно-правових актів, навчально-методичні посібники, наукові статті.

Також велику увагу слід приділити розвитку Одеської школи аграрного, земельного та екологічного права.

У різних найменуваннях кафедра аг­рарного, земельного та екологічного права існує більше 45 років. Протягом 20 років (1966-1986) кафедру в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова очолював її засновник – доктор юридичних наук, професор Середа Іван Омелянович. Він, як мудрий педагог, визнаний вчений і талановитий органі­затор, доклав багато зусиль та енергії для формування складу та забезпечення діяльності кафедри на тривалу перспек­тиву. Принципи і традиції, закладені з основу функціонування кафедри професором І.О. Середою, до теперішнього часу застосовуються у її діяльності. В подальшому кафедру очолю­вали професори П.Р. Стависський, З.А. Павлович та О.О. Погрібний, які внесли свій вагомий внесок у її розви­ток. Проте у часи їхнього керування ка­федрою її чисельність не перевищувала 5-7 науковців. Це при тому, що до скла­ду кафедри входили не тільки фахівці з аграрного, земельного та екологічного права, а і викладачі трудового права та права соціального забезпечення.

Сталого і стабільного розвитку ка­федра аграрного, земельного та еколо­гічного права набула саме за останні 15 років свого існування, спочатку у складі Одеської національної юридичної академії, а тепер у складі Національно­го університету «Одеська юридична ака­демія».

Визначний внесок у розвиток даного напряму Одеської школи права вніс завідувач кафедри, д.ю.н., професор Ілля Іванович Каракаш.

Ілля Іванович народився 11 квітня 1947 в селі Виноградівка, Білгород-Дністровського району. Закінчив Одеський державний університет імені Мечникова (правознавство). Після закінчення працював в університеті протягом шістнадцяти років. З 1993 працював у посольстві України в Турецькій республіці. З 2002 – ректор Міжнародного гуманітарного університету.

Напрямки діяльності І.І. Каракаша: дослідження проблем права власності в аграрному, земельному, природоресурсном та екологічному законодавстві України. Є автором понад 120 наукових робіт, в тому числі 3 монографій, 4 навчальних посібників, 2 підручників для вищих навчальних закладів, 5 збірників законодавчих актів з природоресурсному і екологічному законодавству. Співавтор 4 видань коментарів до Земельного кодексу України. Почесний доктор права Відкритого християнського гуманітарно-економічного університету в Одесі. Почесний професор Комратского державного університету в Молдові. Ініціатор створення та керівник Одеської еколого-правової школи. Голова постійної комісії обласної ради з земельних відносин та адміністративно-територіального устрою.

Ініціатор і учасник розробки законопроектів з аграрної та земельної реформи, створення вільної економічної зони в Одесі та технологічного парку Іллічівська.

Член вченої ради Міжнародного гуманітарного університету та Одеського регіонального університету екологічних знань. Член Євразійської асоціації юристів. Член Всеукраїнської асоціації «Зелений світ». Відмінник народної освіти України. Лауреат Всеукраїнських конкурсів Спілки юристів України.

Структурно кафедра аграрного, зе­мельного та екологічного права входить до складу факультету цивільної та госпо­дарської юстиції. Проте вона забезпечує підготовку бакалаврів, спеціалістів і ма­гістрів в усіх навчальних підрозділах. Ця підготовка полягає у викладанні трьох основних (нормативних) дисциплін навчального плану за спеціальністю «Правознавство» – «Аграрне право України», «Земельне право України» та «Екологічне право України». Факульта­тивний курс «Природноресурсове право України» викладається лише на факуль­теті цивільної та господарської юстиції, а також на заочних факультетах та у навчальних підрозділах, розташованих в інших містах для студентів з цивіль­но-правової спеціалізації. Безумовно, в сучасний період розвитку вітчизняного правознавства пріоритетними і найбільш витребуваними із зазначених навчаль­них дисциплін є земельне й екологічне право. Вони викладаються з урахуван­ням формування ринку землі та забез­печення екологічної безпеки. Аналогіч­ний зміст вкладається й у викладання інших навчальних курсів та спецкурсів, які забезпечуються кафедрою.

Таким чином, підсумовуючи викладене, можна говорити про активний процес формування у Національному університеті «Одеська юридична академія» різних накових шкіл: цивілістики, господарського права та права інтелектуальної власності, кримінально-правової та кримінально-процесуальної школи, школи адміністративістики, конституційного права, загальнотеоретичної та історико-правової школи, школи морського та митного права тощо.

Наукова та педагогічна діяльність кафедр НУ «ОЮА» має величезне значення для формування національної свідомості та патріотичного виховання студентів університету та розвитку Одеської школи права вцілому. В науково-педагогічному процесі кафедр поєднуються головні досягнення державно-правового будівництва минулого та сучасні тенденції розвитку основних державних та правових інститутів. Саме наукові дослідження вчених Одеської школи права відіграють значну теоретичну та практичну роль в процесі розбудови суверенної незалежної демократичної правової держави, реформуванні вітчизняної системи права та законодавства.

ТЕМА 7. Наукові та культурні зв’язки НУ «Одеська юридична академія» з іншими ВНЗ. Особистий внесок академіка С. В. Ківалова в розвиток НУ «ОЮА».

План

1. Інноваційні освітні проекти Національного університету «Одеська юридична академія» та

їхній розвиток на сучасному етапі:

- «школа американського права»;

- «школа права Європейського Союзу»;

- «школа німецького права».

2. Основні напрямки наукової та науково-педагогічної взаємодії НУ «ОЮА» з іншими вищими

навчальними закладами.

3. Участь НУ «ОЮА» у реалізації проектів програми TEMPUS (Транс’європейська програма

мобільності для навчання в університетах).

4. Основні напрямки розвитку духовного та культурного життя в НУ «ОЮА».

5. Особистий внесок академіка С. В. Ківалова в розвиток НУ «ОЮА».

.

1. Інноваційні освітні проекти Національного університету «Одеська юридична академія» та їхній розвиток на сучасному етапі.

Міжнародне співробітництво є одним з важливих напрямків діяльності Національного університету «Одеська юридична академія». Координація діяльності Університету в галузі міжнародного співробітництва покладено на відділ міжнародних зв’язків, який безпосередньо підпорядкований проректору з міжнародних зв’язків.

У 1997-2004 роках посаду проректора з міжнародних зв’язків Національного університету «Одеська юридична академія» займав д.ю.н., професор Орзіх Марк Пилипович.

З 2005 року посаду проректора з міжнародних зв’язків займає д.ю.н., професор Туляков В’ячеслав Олексійович.

З 2002 року відділ міжнародних зв'язків очолює к.ю.н., доцент Барський Вадим Рудольфович.

Основна мета діяльності структурного підрозділу – сприяння розвитку міжнародних зв’язків університету в контексті інтеграції у світовий та європейський освітній простір, реалізація положень Болонської декларації.

У рамках Національного університету «Одеська юридична академія» існують три інноваційні освітні проекти:

- «Школа американського права» інноваційний освітній проект, створений Національним університетом «Одеська юридична академія» – спільно з міжнародними науково-експертними центрами та американськими програмами академічного обміну, спрямований на підвищення обізнаності українських студентів у галузі права США і міжнародного права.

В рамках навчального курсу студенти отримують знання з різних галузей права США, зокрема, деликтного, комерційного, кримінального, кримінально-процесуального, конституційного права та міжнародного права, отримують практичні навички участі в судових процесах, підвищують мовну кваліфікацію, отримують додаткові знання з історії та культурі США.

Навчальна програма проекту включає: лекційні курси, індивідуальну самостійну роботу студентів, групове рольове моделювання, імітацію судових засідань, модульний контроль по кожному лекційним курсом (тести), що відбуваються на англійській мові.

В інноваційному освітньому проекті «Школа американського права» щорічно протягом двох семестрів бере участь 30-35 студентів і аспірантів Національного університету «Одеська юридична академія».

В якості експертів запрошуються практикуючі адвокати, судді зі США, а також викладачі провідних американських університетів.

Слухачі навчальної програми, які опанували її змістом, отримують сертифікати.

За результатами навчання за проектом щорічно відзначаються 1-2 кращих слухача, які отримують право на проходження стажування в Зальцбурзькому університеті (Австрія).

- «Школа Європейського Союзу» – інноваційний освітній проект, створений Національним університетом «Одеська юридична академія» спільно з установами та програмами ЄС, а також європейськими університетами, спрямований на підвищення обізнаності українських студентів у галузі права ЄС.

В рамках навчального курсу студенти отримують знання з різних галузей законодавства ЄС, зокрема, транспортного, митного, міграційного права, споживчого, підвищують мовну кваліфікацію, отримують додаткові знання з історії та культури країн-членів ЄС.

Навчальна програма проекту включає: лекційні курси, індивідуальну самостійну роботу студентів, модульний контроль по кожному лекційному курсу (тести), що проходять на англійській, німецькій або французькій мовах.

В інноваційному освітньому проекті «Школа права Європейського Союзу» щорічно протягом двох семестрів бере участь 30-35 студентів і аспірантів Національного університету «Одеська юридична академія».

В якості експертів запрошуються практичні працівники Місії ЄС з прикордонної допомоги Молдові та Україні, Транспортної стратегії України, викладачі провідних європейських університетів.

Слухачі навчальної програми, які опанували її змістом, отримують сертифікати.

За результатами навчання щорічно відзначаються 1-2 кращих слухача, які отримують право на участь у навчальному візиті до органів ЄС в Брюсселі (Бельгія).

- «Школа німецького права» – інноваційний освітній проект, створений Національним університетом «Одеська юридична академія» спільно з установами та програмами ЄС, а також європейськими університетами, спрямований на підвищення обізнаності українських студентів у галузі права ФРН.

В рамках навчального курсу студенти отримують знання з різних галузей законодавства ФРН, підвищують мовну кваліфікацію, отримують додаткові знання з історії та культури ФРН.

Навчальна програма проекту включає: лекційні курси, індивідуальну самостійну роботу студентів, модульний контроль по кожному лекційному курсу (тести), що проходять німецькою мовою.

В інноваційному освітньому проекті «Школа права німецького права» щорічно протягом двох семестрів бере участь 30-35 студентів і аспірантів Національного університету «Одеська юридична академія».

В якості експертів запрошуються практичні працівники Місії ЄС з прикордонної допомоги Молдові та Україні, практикуючі адвокати та викладачі провідних європейських університетів.

Слухачі навчальної програми, які опанували її змістом, отримують сертифікати.

За результатами навчання щорічно відзначаються 1-2 кращих слухача, які отримують право на участь у літніх школах в Австрії чи ФРН.

2. Основні напрямки наукової та науково-педагогічної взаємодії НУ «ОЮА» з іншими вищими навчальними закладами.

Одним з головних напрямів роботи Національного університету «Одеська юридична академія» у контекс­ті інтеграції до світового і європейського освітнього середовища є міжнародна співпраця.

Сьогодні вищий навчальний заклад підтримує тісні науко­ві зв’язки із закордонними освітніми установами: Університе­том Пасау, Університетом Регенсбурга (Німеччина), Американ­ським університетом у м. Вашингтон, Університетом штату Мічиган, Університетом штату Юта (США), Університетом Бордо (Франція), Центральноєвропейським університетом (Угорщина), Букінгемським університетом (Великобри­танія), Зальцбурзьким університетом. Віденською диплома­тичною академією (Австрія). Університетом Єдітепе. Універ­ситетом ім. 19 Травня, Університетом Озегін (Туреччина). Вроцлавським університетом. Люблінським католицьким університетом ім. Іоана Павла II. Поліцейською академією у м. Шітно (Польща), Егейським інститутом морського права (Греція), Московським державним інститутом міжнародних від­носин, Московським державним універсіггетом ім. М. В. Ло­моносова, Російською академією гуманітарної освіти, Москов­ською державною юридичною академією ім. О. Є. Кутафіна, Новосібірським державним технічним університетом, Саратовським державним університетом ім. М. Г. Чернишевського, Російським університетом дружби народів, Пензенським державним університетом, Бєлгородським державним університетом (Російська федерація), Бакінським державним університетом (Азербайджан), Таджицьким національним університетом, Кішинівським державним університетом,, Універтетом політичних та економічних європейських (Молдова), Бернським університетом, Міжнародною академією економіки і права (Щвейцарія), Нікосійським університетом (Кіпр), Університетом для іноземців у м. Перуджа (Італія) та іншим.

Співпраця із зарубіжними вищими навчальними закладами передбачає обмін планами науково-дослідних робіт, методиками і практиками, досвідом наукової інформацією та літературою, а також спільну розробку наукових праць, участь у роботі спеціалізованих рад з захисту дисертацій тощо.

Національний університет «Одеська юридична академія» налагоджує співпрацю з міжнародними урядовими організаціями. Навчальний заклад протягом тривалого часу плідно співпрацює зі Всесвітньою організацією інтелектуальної власності, Управлінням Верховного Комісара ООН з питань біженців, Місією Європейського Coюзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні, Центром міжнародних правових досліджень (Австрія), Програмою академічних обмінів ім. В. Фулбрайта (США), Левітт Інститутом міжнародного розвитку (США), Благодійним фондом «Хайметгартен» (Німеччина), Альянс Франсез у м. Одеса, Британською Радою, USAID, неурядовими мережевими студентськими ор­ганізаціями - Європейською асоціацією студентів правоз­навців (ELSA) та Міжнародною асоціацією студентів-політологів (IAPSS). З 1998 р. університет є членом Європейської асоціації університетів, із 2008 р. – Європейської асоціації публічного права, a з 2004 р. – підписантом Magna Charta Universityturn.

За сприяння Міжнародної організації інтелектуальної власності на базі навчального закладу щорічно проводяться Міжнародні школи з інтелектуальної власності, участь у яких беруть молоді фахівці з усього світу.

Завдяки співпраці з Місією Європейського Союзу з при­кордонної допомоги Україні і Молдові студенти відвідують її штаб-квартиру, долучаються до роботи літніх шкіл та таборів із питань менеджменту кордон і приходять спеціалізовані тренінги та стажування у структурних підрозділах Місії.

У межах спільного проекту Управління Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справа біженців та Європейського Союзу «Місцева інтеграція біженців: Білорусь, Молдова, Україна» Національний університет «Одеська юри­дична академія» бере участь у програмі соціальної адаптації біженців та осібі які шукають притулку.

Активно функціонують представництва міжнародних неурядових організацій, створені на базі унінерситету: Європейської асоціації публічного права, Європейської асоціації студенті – правознавців, Міжнародної асоціації студентів-політологів. Так у результаті співпраці з Євро­пейською асоціацією публічного права виш бере активну участь у міжнародному книгообміні, а його провідні нау­ковці отримали можливість подавати матеріали до загальноєвропейського журналу «Ревю публічного права» (за рік опубліковано п’ять оглядів розвитку національного законо­давства України).

За підтримки студентських асоціацій вибувають­ся візити студентів із різних країн, міжнародні літні тематичні школи і табори,

Під час реалізації міжнародною проекту «Сатурн» на базі університету був відкритий і почав функціонувати Центр міграційного права. Основними завданнями проекту є: надан­ня юридичної допомоги незаконним мігрантам у країнах ЄС, сприяння їх поверненню на батьківщину, вдосконалення міграційного законодавства України. Цей проект фінансує то­вариство «Хайматгартен» (Німеч­чина) та Європейська Комісія. Центр міграційного права підготував збірник наукових матеріалів із проблем міграції (німецькою мовою), який став результатом проведених у 2009 та 2010 pp. масштабних науково-практичних конферен­цій.

Національний університет «Одеська юридична академія» – визнаний центр науки, освіти, культури та духовності. За ос­танні два роки тут було проведено понад 100 міжнародних заходів, серед яких: Дипломатичний форум, в якому взяли участь понад 100 послів та консулів іноземних держав в Україні (2011); Всесвітній конгрес російськомовної преси за участю більше 300 делегатів з 61 країни (2011): Міжнародна науково-практична конференція «Правове забезпечення ефективного виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини, до роботи якої долучили­ся судді Європейською суду з прав людини (2012); Міжнарод­на науково-практична конференція «Правова та криміно­логічна культура в механізмі протидії злочинності за участю понад 100 провідних кримінологів Росії та України (2012).

У 2011 р. розпочалася реалізація двох факультативних навчальних проектів англійською мовою: «Кордони Європи» (за підтримки Місії Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні) та «Змагальне судочинство у вільному суспільстві» (за підтримки Левітт Інститут міжнародною розвитку). Також реалізується нав­чальний проект «Юридична французька мова» – (за підтримки Альянс Франсез у м. Одеса).

За останні п’ять років НУ «ОЮА» відвідало більше 100 за­кордонних лекторів, серед яких – провідні вчені, юристи-практики, політичні та релігійні діячі: президент Пар­ламентської Асамблеї Ради Європи (2010-2012) М. Чавош-оглу, президент Європейської асоціації публічного права С. Флогдіпе, член Ради директорів Європейського агенства з прав людини Г. де Вел та інші. За їх участю було організо­вано понад 30 факультативних англомовних навчальних курсів із річних галузей права іноземних країн та порівняльно­го правознавства.

Студенти, аспіранти й молоді викладачі університету ак­тивно долучаються до всесвітніх міжнародних студентських інтелектуальних змагань: міжнародних конкурсі з судових деба­тів із міжнародного публічного права ім. Ф. Джесепа, ім. Бена Телдерса, Міжнародного конкурсу судових дебатів із права ВТО, конкурсу з міжнародного комерційного арбітражу під егідою Європейської арбітражної палати, міжнародних судових дебатів із морського арбітражу, Московської моделі ООН, міжнародних моделей Міжнародного кримінального суду, організованих Московською державною юридичною академій ім. О. Є. Кутафіна та Фондом європейського порозуміння м. Кжижова (Польща).

У 2011 та 2012 pp. українські студенти стали фіналістами національних раундів Міжнарод­ного конкурсу судових дебатів із міжнародного публічного права ім. Філіпа Джессапа та Міжнародного конкурсу судо­вих дебатів із міжнародного публічного права ім. Бена Телдерса. Вперше за 15 років проведення національних раундів цих міжнародних конкурсів в Україні вони отримали право представляти батьківщину в міжнародних раундах у Вашингтоні (США) та Лейдені (Нідерланди).

Національний університет «Одеська юридична академія»- створює необхідні умови для чабезпечення індивідуальної ака­демічної мобільності студентів, аспірантів та викладачів. Щорічно десятки студентів і науково-педагогічних працівни­ків університету навчаються, проводять дослідження, підвищу­ють кваліфікацію за кордонам. Так у 2011 та 2012 рр, у межах Бюджетної програми «Навчання, стажування, підвищення кваліфікації студентів, аспірантів, науково-педагогічних працівників за кордоном» представники навчального закладу були відряджені до Університет Ліон ІІІ ім. Жана-Мулена, Університету Пантеон-Ассас-ІІ (Франція), Університетів Уестмінстера та Букінгема (Великобританія), Лейденського університету (Нідерланди), Гейдельберзького університету (Німеччина), Віденського університету (Австрія), Цюріхсько­го університету (Швейцарія).

Щорічно зростає сума грантів та спонсорських внесків, які використовують для закупівлі закордонної наукової та нав­чальної літератури англійською, німецькою і французькою мовами; забезпечення довготермінового стажування викладачів, аспірантів, студентів університету в наукових та освітніх зарубіжних установах; підтримки індивідуальної мобільності науковців; проведення авторських навчальних курсів іноземних лекторів; організації інтегрованих довготривалих навчальних курсів.

Упродовж 2002-2005 pp. НУ «ОЮА» був партнером Проекту TACIS «Правничі студії: Київ та окремі регіони». У 2012 р. він увійшов до консорціуму закордонних навчальних закладів, які беруть участь у проекту TEMPUS – «Підтримка інновацій шляхом покращення нормативних та законодавчих меж для вищої освіти».

Закономірним результатом активної міжнарородної праці вишу стало отримання нагороди «Європейська якість» від Ради ректорів Європи (2008), срібної медалі у номінації «Міжнародна співпраця в галузі освіти і науки» у межах XX Міжнародної спеціалізованої виставки «Освіта та кар’єра – 2011», нагороди в номінації «Лідери міжнародної діяльності на III Міжнародній виставці «Сучасні навчальні заклади – 2012».

За рейтингом українського журналу «Фокус» університет посів перше місце в галузі міжнародної співпраці серед українських вищих навчальних закладів, які готують правознавців.

3. Участь НУ ОЮА у реалізації проектів програми TEMPUS (Транс’європейська програма мобільності для навчання в університетах).

Програма ТЕМПУС (Транс’європейський програма мобільності для навчання в університетах) – освітня програма, яка підтримує модернізацію системи вищої освіти та створює простір для співпраці в країнах – партнерах ЄС. Програма ТЕМПУС, заснована в 1990 році для максимально збалансованого співробітництва та вдосконалення систем вищої освіти у країнах-партнерах, охоплює сьогодні 27 країн Західних Балкан, Східної Європи, Центральної Азії, Північної Африки, Близького Сходу.

Програма ТЕМПУС фінансує міжуніверситетську співпрацю в таких сферах, як розробка навчальних програм, управління університетами, взаємодія вчених і громадянського суспільства, партнерство освіти і бізнесу, а також структурні реформи в системі вищої освіти.

В рамках програми ТЕМПУС відбуваються різноманітні науково-практичні двосторонні візити у вищі навчальні заклади України та світу.

Так, 8 листопада 2013 на базі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу відбувся семінар «Підтримка інновацій: Європейський досвід». Основна мета семінару - ознайомлення з європейським досвідом у сфері підтримки інновацій та вироблення напрямків реформування законодавства України у відповідній сфері.

  Семінар був організований в рамках проекту TEMPUS «Підтримка інновацій через вдосконалення законодавства у сфері вищої освіти України».

З 13 по 19 жовтня 2013 року у Гданську, на базі Гданського університету технологій (Гданської Політехніки) відбулися зустрічі у межах програми «Support of innovations through improvement of regulatory framework of higher education in Ukraine». Національний університет «Одеська юридична академія» представляли проф. Є. О. Харитонов та проф. О. І. Харитонова.

Було презентовано нові програми навчання, започатковані у університеті (e-learning modern method etc.), методи роботи окремих структурних підрозділів, зокрема, бюро кар’єри.

З 13 по 19 жовтня 2013 року в рамках проекту програми TEMPUS «Підтримка інновацій шляхом вдосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні» відбувся навчальний візит української делегації до Політехнічний університет Порту (Португалія).

З 13 по 20 жовтня 2013 року в рамках проекту «Підтримка інновацій шляхом удосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні» програми TEMPUS, в реалізації якого бере участь Національний університет «Одеська юридична академія» відбувся навчальний візит декана факультету міжнародно-правових відносин, доцента кафедри морського та митного права В. В. Серафімова та директора інституту прокуратури і слідства, доцента кафедри кримінального права В. М. Підгородинського в Університет Ковентрі (Великобританія).

З 23 по 27 вересня 2013 року в рамках проекту «Підтримка інновацій шляхом вдосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні» програми TEMPUS, в реалізації якого бере участь Національний університет «Одеська юридична академія» (НУ «ОЮА»), відбувся навчальний візит завідувача кафедри журналістики НУ «ОЮА» Кузнєцової Т.В. та доцента кафедри господарського права і процесу НУ «ОЮА» Зятіної Д.В. в Лундський університет (Швеція).

З 15 по 19 квітня 2013 року в рамках проекту «Підтримка інновацій шляхом вдосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні» програми TEMPUS, в реалізації якого приймає участь Національний університет «Одеська юридична академія» (НУ «ОЮА»), відбувся навчальний візит доцента, заступника директора Інституту інтелектуальної власності НУ «ОЮА» Сердюка Г.Н. та доцента кафедри господарського права і процесу НУ «ОЮА» Зятіной Д. В. в Гданський політехнічний університет (Польща).

З 17 по 23 березня 20013 року в рамках проекту – програми TEMPUS, в реалізації якого бере участь Національний університет «Одеська юридична академія» відбувся навчальний візит завідувача кафедри господарського права і процесу Підцерковний О. П. і доцента кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права Романадзе Л. Д. в Лундський університет (Швеція).

З 17 по 23 березня 2013 року в рамках проекту програми TEMPUS «Підтримка інновацій шляхом удосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні», в реалізації якого бере участь Національний університет «Одеська юридична академія», відбувся навчальний візит декана факультету цивільної та господарської юстиції Неугоднікова А. А. і доцента кафедри міжнародного права та міжнародних відносин Севостьянової Н. І. в Політехнічний університет м. Порт (Португалія).

З 17 по 23 березня 20013 року в рамках проекту «Підтримка інновацій шляхом удосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні» програми TEMPUS, в реалізації якого бере участь Національний університет «Одеська юридична академія» відбувся навчальний візит доцента кафедри господарського права і процесу Картузова М. Ю. і доцента кафедри іноземних мов Юлінецкой Ю.В. в Університет Ковентрі (Великобританія).

Національний університет «Одеська юридична академія» у складі консорціуму, до якого увійшли Гданський університет технологій (Польща), університет Лунда (Швеція), Університет Ковентрі (Великобританія), Політехнічний університет (Порту) і ряд провідних технічних ВНЗ України розпочав реалізацію проекту програми TEMPUS III «Підтримка інновацій шляхом вдосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні».

В рамках проекту TEMPUS III «Підтримка інновацій шляхом вдосконалення нормативно-правової бази вищої освіти в Україні» підготовлена колективна монографія «Досвід європейських університетів у сфері комерціалізації інновацій та можливості його застосування в Україні» (Дніпропетровськ, 2014 р., 244 сторінок). До авторського колективу увійшли академік Ківалов С. В., професор Підцерковний А. П., доцент Зятіна Д. В., доцент Романадзе Л.Д. До складу редакційної колегії увійшов професор Туляков В.А.

Національний університет «Одеська юридична академія» у складі консорціуму з університетами Загреб (Хорватія), Марібор (Словенія), Ризькій Вищої школи соціальних технологій (Латвія), іншими провідними вузами Росії та України розпочав реалізацію проекту програми TEMPUS IV «Створення загальної магістерської програми з міжнародного та європейського права».

13-14 листопада 2014 на базі юридичного факультету Казанського федерального університету пройшла II Міжнародна конференція «Правова реформа та розширення ЄС – передача досвіду». Конференція була організована в рамках реалізації проекту програми Темпус IV «Розробка магістерської програми за європейським і міжнародним правом у Східній Європі – InterEULawEast ».

Національний університет «Одеська юридична академія» на конференції представляли завідувач кафедри міжнародного права та міжнародних відносин Пашковський Микола Іванович та асистент кафедри Плотніков Олексій Вікторович.

В рамках конференції також відбулися переговори між представниками університетів-партнерів про структуру, зміст та методику майбутньої магістерської програми. Пропозиції представників Одеської школи права щодо оптимізації структури та змісту магістерської програми отримали високу оцінку інших учасників консорціуму.

З 20 по 24 жовтня 2014 року в рамках реалізації проекту програми ТЕМПУС «Підтримка інновацій через вдосконалення законодавства у сфері вищої освіти України» відбувся навчальний візит українських партнерів до університету Ковентрі (Великобританія) і Політехнічний інститут у м. Порту.

З 15 по 20 вересня 2014 року в рамках реалізації проекту програми TEMPUS «Підтримка інновацій через вдосконалення законодавства у сфері вищої освіти України», відбувся навчальний візит в Гданський політехнічний університет (Польща).

18 вересня 2014 в рамках реалізації проекту програми Темпус IV «Розробка магістерської програми за європейським і міжнародним правом у Східній Європі – InterEULawEast» на базі Національного університету «Одеська юридична академія» відбулося відкриття Одеса Tempus Центру.

За рахунок проекту для центру було закуплено найсучасніше мультимедійне обладнання, а також забезпечено доступ до електронних бібліотек і баз даних. Діяльність центру та його інформаційні ресурси орієнтовані, в першу чергу, на студентів, які навчаються в магістратурі з відповідною спеціалізацією. Центр сприятиме поширенню та поглибленню знань з європейської інтеграції, праву ЄС і міжнародному праву як серед студентів, аспірантів, викладачів університетів-партнерів проекту, так і серед представників інших вузів України, а також громадськості.

З 23 по 28 червня 2014 року в рамках реалізації проекту програми Темпус IV «Розробка магістерської програми за європейським і міжнародним правом у Східній Європі – InterEULawEast» на базі Темпус-центру Загребського університету (Хорватія) проходив поглиблений річний курс по праву Внутрішнього Ринку ЄС.

З 12 по 14 лютого 2014 року в рамках реалізації проекту програми TEMPUS «Розробка магістерської програми за європейським і міжнародним правом у Східній Європі – InterEULawEast» проректор з міжнародних зв’язків Туляков В’ячеслав Олексійович та завідувач кафедри міжнародного права та міжнародних відносин Пашковський Микола Іванович взяли участь у координаційній зустрічі ВНЗ-партнерів та наукової конференції, які проходили на базі Загребського університету (Хорватія) і університету Марібор (Словенія).

Учасники координаційної зустрічі провели порівняльний аналіз законодавства про вищу освіту та освітніх стандартів підготовки юристів у країнах-членах Європейського Союзу, Росії та України, уточнили терміни реалізації основних етапів проекту, обговорили труднощі, пов’язані з реалізацією проекту.

В цілому, міжнародне співробітництво значно сприяє підвищенню авторитету Національного університету «Одеська юридична академія» як в Україні, та і по за її межами, популяризації української юридичної наукової школи за кордоном.

В рамках міжнародного співробітництва в університеті в вирішуються такі завдання:

​ адаптація навчального процесу до норм міжнародної практики;

​ розширення спектра освітніх послуг через залучення до навчання в академії іноземних громадян, участь у виконанні міжнародних наукових та освітніх проектів, запрошення для читання лекцій іноземних фахівців, обмін викладачами і студентами;

​ створення умов для освоєння викладачами і студентами міжнародних джерел інформації, підвищення мовної кваліфікації;

​ поновлення фондів наукової бібліотеки іноземними виданнями;

​ активізація взаємодії з закордонними науковими та освітніми установами щодо впровадження єдиних підходів до змісту та критерії якості освіти;

​ розвиток співробітництва з іноземними університетами в питаннях сумісної підготовки висококваліфікованих фахівців з наданням випускникам дипломів, законодавчо визнаних в Європі.

4. Основні напрямки розвитку духовного та культурного життя в НУ «ОЮА».

Значна увага в НУ «Одеська Юридична академія» завжди приділялась духовному та культурному розвитку студентів. На базі університету існує вокальна студія, створений шоу-балет, проводяться ігри команд КВК.

3 вересня 2006 р. було завершено зведення першого і єдиного в Україні студентського Храму – Церкви Святої мучениці Тетяни при Одеській національній юридичній академії.

У 2000 році Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел дав благословення на будівництво Храму, а через 6 років Митрополит Київський і всієї України Володимир освятив студентську церкву в день її відкриття.

Церква будувалася на пожертвування викладачів і студентів Одеської національної юридичної академії, одеситів. Студенти академії брали активну участь у будівництві – вивозили сміття, прибирали територію, допомагали будівельникам, висаджували дерева біля церкви.

Сьогодні Храмовий комплекс на території Національного університету «Одеська юридична академія» – місце, яке стало справжнім духовним центром студентства всієї України, неповторною одеської святинею.

Щороку, 25 грудня, у Тетянин день – день студента, Храм Святої мучениці Тетяни відзначає своє престольне свято, коли студенти та викладачі ОНЮА після урочистого Богослужіння разом готують благодійний обід і пригощають прихожан Храму. Це стало вже доброю традицією для студентської молоді Одеси і для всіх одеситів.

8 червня 2012 з благословення Високопреосвященнішого Агафангела митрополита Одеського та Ізмаїльського та з ініціативи Президента НУ «ОЮА» С. В. Ківалова почалося будівництво першої в Україні церковно-приходської школи.

Завдяки С.В. Ківалову проведені в життя такі найважливіші соціальні заходи:

1. Безкоштовні комп’ютерні курсів для літніх людей (близько тисячі випускників);

2. Соціальний проект для людей зі слабким зором «Одеса іншими очима» (видача очок);

3. Щорічні заходи до дня літньої людини;

4. З ініціативи С. В. Ківалова НУ «ОЮА» виділив на лікування поранених в АТО бійців один мільйон гривень;

5. Організація народних гулянь та вшанування ветеранів 9 травня (щорічно);

6. Концерти в міському саду (кожна субота з травня по жовтень);

7. Допомога міському притулку для дітей №2. Ківалов С.В. голова піклувальної ради;

8. У 2012 році проведена матеріальна допомога жіночій колонії;

9. Безкоштовні походи для дітей з багатодітних сімей в дельфінарій;

10. Щомісячна грошова допомога студентам-сиротам НУ ОЮА (близько 200 студентів) з особистих коштів С. В. Ківалова;

11. Функціонування бювету (люди з усього міста приїжджають, віддаючи перевагу якості і смаку води);

12. С. В. Ківалов – член наглядової ради Центру реабілітації дітей-інвалідів («Будинок з ангелом»);

13. Будівництво та функціонування спорткомплексів на ІV і VIII ст. Великого Фонтану, де кожен мешканець міста може користуватися спортивними снарядами, майданчиками та інш.;

14. Будівництво та обслуговування набережної на VIII ст. Великого Фонтану з безкоштовними стоянками (саме близьке до моря місце в місті);

15. Функціонування благодійного Фонду С. В. Ківалова.

5. Особистий внесок академіка С. В. Ківалова в розвиток Національного університету «Одеська юридична академія».

Неоціненний внесок в історію ство­рення та розвитку Національного університету «ОЮА» зробив Сергій Васильович Ківалов – відомий український політик, державний та громадський діяч, народний депутат України III-VII скликань, президент Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік, заслуже­ний юрист України, керівник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України, академік Національ­ної академії педагогічних наук України, голова Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя, широко відомий в Україні та за її межами фахівець з адміністративного права та процесу, митного права, теорії державного управління.

У 1996 р. Сергій Васильович захистив докторську дисертацію на тему: «Організа­ційно-правові основи митної справи в Україні».Того ж року була створена перша в Україні кафедра морського і митного права, яку очолив Сергій Васильович. У 1997 р. йому присвоєно звання про­фесора.

У травні 1997 р. колектив Юридичного інституту обрав С. В. Ківалова ректором цього навчального закладу. В грудні 1997 р. поста­новою Кабінету Міністрів України інститут був реорганізований в Одеську державну юридичну академію, яку очолив С. В. Ківалов.

Сергій Васильович веде широку громадську діяльність, бере ак­тивну участь у суспільно-політичному житті України. У 1990 р. він був обраний депутатом Жовтневої ради народних депутатів м. Оде­си, головою постійної комісії з питань законності і правопорядку; у 1994 р. – депутатом Одеської міської ради народних депутатів, го­ловою постійної комісії з питань законності і правопорядку.

В 1998 р. Сергій Васильович Ківалов був вперше обраний на­родним депутатом України, очолював підкомітет парламентської реформи і парламентського контролю Комітету Верховної Ради України з питань правової політики.

У 1998 р. на з’їзді представників вищих юридичних навчальних закладів та наукових установ Сергія Васильовича було обрано чле­ном Вищої ради юстиції, а з 2002 по 2004 р. він очолював цей кон­ституційний орган, беручи безпосередню участь у реалізації судової реформи, формуванні кадрового потенціалу судової гілки влади.

У 2002 р. він вдруге обирається народним депутатом України. Керував підкомітетом з питань законодавчого забезпечення полі­тичної реформи і організації парламентського контролю Комітету Верховної Ради з питань правової політики. З лютого по грудень 2004 р. С.В. Ківалов очолював Центральну виборчу комісію.

У квітні 2003 р. його обрано академіком Академії педагогічних наук України, у 2010 р. – дійсним членом (академіком) Національ­ної академії правових наук України.

У 2003 р. На Всеукраїнському з’їзді представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ Сергія Ківалова вперше було обрано Головою Ради юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ України, а у 2009 році – переобрано повторно.

З лютого до грудня 2004 р. Сергій Ківалов очолював Центральну виборчу комісію. Як Президент Одеської національної юридичної академії Сергій Васильович докладає максимум зусиль для вдосконалення навчального процесу, підвищення добробуту НУ «ОЮА». За його активної діяльності з року в рік зростає авторитет академії, яка стала центром юридичної освіти, науки і культури України, провідним юридичним вищим навчальним закладом.

У структурі НУ «ОЮА»  з 1998 р. Функціонує перша в Україні Юридична клініка при вищому навчальному закладі, де студенти та викладачі надають безкоштовні юридичні консультації малозабезпеченим мешканцям Одеси та Одеської області.

Одеська національна юридична академія – один із засновників Міжнародного гуманітарного університету (недержавний вищий навчальний заклад), Президентом якого у 2002 році стає Сергій Ківалов. Відразу в університеті було сформовано висококваліфікований викладацький корпус і створено належну матеріальну базу.

Сьогодні народний депутат Верховної Ради України Сергій Ківалов очолює парламентський Комітет з питань верховенства права і правосуддя, є членом постійної делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи, член Комітету Парламентської асамблеї Ради Європи з юридичних питань і прав людини, керівник групи з міжпарламентських зв’язків з КНР, Великобританією, Польщею, Ізраілем, Індонезією та іншими країнами.

Указом Президента України С.В. Ківалов призначений членом Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія).

Венеціанська комісія – це Європейська комісія за демократію через право – консультативний орган з конституційного права, створений при Раді Європи в 1990 році. З 2002 року брати участь у роботі комісії можуть і країни, що не входять в ЄС. Сесії проходять у Венеції, звідки і неофіційна назва комісії.

Організаційно комісія є «частковим відкритою угодою» в рамках ЄС. Це означає, що члени ЄС не зобов’язані брати в ній участь і при цьому членство в ній відкрито для третіх держав. Членами комісії є всі 47 держав-членів Ради Європи, а також Алжир, Бразилія, Ізраїль, Казахстан, Республіка Корея, Киргизія, Марокко, Мексика, Перу, Туніс і Чилі; асоційованим членом є Республіка Білорусь, спостерігачами є Аргентина, Ватикан, Канада, США, Уругвай, Японія; комісія співпрацює також з Палестинською національною адміністрацією, Євросоюзом і ПАР.

Кожна країна-учасниця призначає до комісії одного експерта строком на чотири роки; експерти повинні працювати як незалежні фахівці, а не представники держав. Як правило, комісія у повному складі збирається на чотири сесії на рік. Голова комісії – Джанні Букіккіо (Італія). Членом комісії від України – є голова комітету Верховної Ради з питань верховенства права та правосуддя Сергій Ківалов.

Основна форма роботи комісії – аналіз законів і законопроектів держав-учасниць, які торкаються проблем конституційного права, в тому числі стандартів виборів, права меншин та ін. Документ може бути представлений на висновок комісії самою зацікавленою державою, іншою державою за згодою тієї країни, яка приймає документ , а також Парламентською асамблеєю ЄС. Висновки комісії широко використовуються ПАРЄ як відображення «європейських стандартів» в області демократії. Крім цього, комісія публікує тематичні дослідження з окремих проблем, веде бази даних CODICES (рішення конституційних судів) і VOTA (виборче право). З проблематики виборів комісія тісно співпрацює з Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ.

Протягом декількох років, як представник України в Парламентській асамблеї Ради Європи, є членом Комітету з юридичних питань і прав людини. За дорученням цього комітету працював над проблемою удосконалення діяльності та виконання рішень Європейського суду з прав людини. У січні 2013 р. С.В. Ківалов на посаді ПАРЄ вперше в Україні виступив доповідачем і представив доповідь «Забезпечення життєздатності Страсбурзького суду: структурні недоліки в країнах-учасниках», яка була одноголосно підтримана депутатами.

Творчі надбання С. В. Ківалова втілені в понад 500 наукових працях. Йому належить пріоритет у створенні та обґрунтуванні нових наукових напрямів – митного та морського права, концепту­ального забезпечення проведення судової та адміністративної ре­форм. Також до основних напрямів наукових досліджень входять проблеми вдосконалення законодавства щодо функціонування сис­теми державної служби в Україні, традиції та новації в сучасному українському державотворенні, державна політика в галузі освіти, проблеми та перспективи розвитку юридичної освіти та формуван­ня правової культури суспільства, шляхи удосконалення європейсь­кої системи захисту прав людини тощо. Він приймав участь у підго­товці таких праць, як «Основи правознавства» (2000-2013), «Введение в украинское право» (2005,2009), «Адміністративне право України» (2008, 2009, 2011), «Кодекс адміністративного судочин­ства України: науково-практичний коментар» (2009), «Судоустрій України» (2010, 2011), «Заохочувальні адміністративні процедури» (2011), «Проходження служби в органах прокуратури: адміністра­тивно-правове регулювання» (2011), «Адміністративне судочинство у справах, пов’язаних із виборчим процесом: монографія» (2011), «Державна служба в Україні: навчальний посібник» (2011), «Пуб­лічна служба в Україні» (2011), «Предметна підсудність в адміні­стративному судочинстві» (2012), Адміністративне судочинство в Україні: теорія, правове регулювання, практика» (2013), «Держав­на служба в Україні: теоретико-правова характеристика у контексті реформування законодавства» (2013), «Дисциплінарна відпові­дальність державного службовця в Україні: питання теорії і право­вого регулювання» (2013), «Правова доктрина України. Т. 2, 5» (2013) та ін. Деякі праці видані мовами багатьох зарубіжних країн. За цикл робіт «Комплекс наукових досліджень проблем судово-правової реформи в Україні у 2001-2011 роках та їх використання у фаховій підготовці юристів» С. В. Ківалов став лауреатом Дер­жавної премії України в галузі освіти.

Сергій Васильович входить до складу багатьох редколегій відо­мих українських та зарубіжних юридичних наукових видань. Очо люе спеціалізовау вчену раду по захисту кандидатських та док­торських дисертацій Національного університету «Одеська юри­дична академія», є головою Південного регіонального центру На­ціональної академії правових наук України. Під його науковим ке­рівництвом підготовлено близько 50 кандидатів та докторів юридичних наук. Результат законотворчої роботи – сотні законо­проектів, внесених у порядку законодавчої ініціативи.

За плідну і сумлінну діяльність С. В. Ківалов відзначений ба­гатьма нагородами та відзнаками: «Заслужений юрист України» (1998), повний кавалер ордена «За заслуги» (1997, 1999, 2002), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2004, 2011), «Почесний працівник прокуратури України» (2000), лауреат Премії імені Ярослава Мудрого (2011), лауреат Державної премії України в галузі освіти (2011), йому присвоєно класний чин державного радника юстиції І класу (2010) тощо.

З ініціативи Сергія Васильовича та при його безпосередній участі на території НУ «ОЮА» було зведено перший в Україні студент­ський храм – церкву Святої мучениці Тетяни, покровительки сту­дентства. За заслуги перед церквою нагороджений багатьма цер­ковними нагородами та відзнаками, серед яких: орден «Святого Князя Володимира» ^ ступеня (1999) та ІІ ступеня (2007); орден Преподобного Сергія Радонезького ІІІ ступеня (2000), ІІ ступеня (2004) та І ступеня (2006); орден «Різдво Христове» за увагу до церковних заслуг (2003); орден Преподобного Іллі Муромця за увагу до церковних заслуг (2003); орден Преподобного Нестора Літопис­ця І ступеня за заслуги перед церквою (2004) тощо.

Сергій Васильович Ківалов удостоєний багатьох іноземних нагород та відзнак: Кавалер «Великої стрічки» «Орден Незалежності» Іорданії вищого ступеня (2003); Кавалер (Командор) Національного Ордена Лівану Кедра ІІІ ступеня (2003); Почесна відзнака Союзу болгарських ко­мандос «Слава і честь» (2007); Орден Всесвітньої асоціації юристів «Орден справедливості» І ступеня (2008); почесний професор Віденського міжнародного університету (2008) тощо.

Сергій Васильович Ківалов неодноразово ставав лауреатом та переможцем конкурсів: у 2008 р. Всеукраїнського конкурсу «Юрист року» у номінації «Юрист – державний діяч» та щорічно­го конкурсу «Найвпливовіший чоловік Одеси»; у 2010 р. – загаль­нонаціональної програми «Людина року» в номінації «Юрист року»; у 2012 р. – Почесна грамота Рейтингу популярності «Народне визнання» у номінації «За зміцнення іміджу України на міжнародній арені»; у 2013 р. – Всеукраїнського конкурсу «Юрист року» у номінації «Юрист – державний діяч» тощо. За особливі заслуги перед рідним містом Сергій Васильович Ківалов удостоєний звання «Почесний громадянин м. Одеси» (2004), а в 2013 р. – «Почесний громадянин Одеської області».

У 1998 році до Адміністрації Президента України, Ка­бінету Міністрів України, Міністерства освіти України голо­вами Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської об­ласних державних адміністрацій та Головою Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим було внесено пропозицію про нагальну необхідність створення на базі Юридичного інститу­ту Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова нового навчального закладу –

Одеської державної юридичної академії.

Створення академії було продиктоване об’єктивною необхідністю впорядкування юридичної освіти в регіоні та за­доволення зростаючої потреби у підготовці фахівців для Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури Украї­ни, Міністерства внутрішніх справ України, Митної служби України, владних структур областей півдня України. Ця мета була реалізована постановою Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1997 року № 1350 «Про утворення Одеської державної юридичної академії». Академія стала наступницею традицій, які склалися з початку існування Рішельєвського ліцею, юридичного факультету, а згодом – Юридичного інституту ОДУ, студенти і викладачі якого у повному складі перейшли до но­вої структури.

Трудовим колективом Одеської державної юридичної академії ректором був обраний професор С. В. Ківалов. Одеська державна юридична академія з 1 січня 1998 року почала функціонувати у складі трьох факультетів: факультету державного управління та міжнародно-правових відносин, факультету цивільного права та підприємництва, судово-прокурорського факультету.

У 2000 р., враховуючи вагомий внесок у розвиток національної вищої освіти і науки, Указом Президента України № 601/2000 Одеській державній юридичній академії було надано статус національної.

А вже 2 вересня 2010 року Указом Президента України № 893/2010 академія була реорганізована у Національний університет «Одеська юридична академія».

Сьогодні університет має у своєму складі 9 факультетів (цивільної та господарської юстиції, судово-адміністративний, підготовки слідчих органів внутрішніх справ, міжнародно- правових відносин, соціально-правовий, адвокатури, правової політології та соціології, заочного і вечірнього навчання, заочного навчання № 2), 3 інститути (прокуратури та слідства, підготовки профе­сійних суддів, Київський інститут інтелектуальної власності), 9 факультетів та навчальних цент­рів (Сімферопольський факультет, Миколаїв­ський комплекс, Криворізький факультет, Нікопольський факультет, Чернівецький факультет, Черкаський факультет, Івано-Франківський факультет, Тираспольська філія). Навчання здійснює 51 кафедра, де працюють висококваліфіковані викладачі, серед яких по­над 600 докторів наук, професорів, кандидатів наук, доцентів.

Академік Сергій Васильович Ківалов є пре­зидентом університету, посаду ректора займає професор Володимир Васильович Завальнюк. Першим проректором – проректором з навчально-методичної роботи є професор Мінас Рамзесович Аракелян, проректором з виховної роботи та організації навчального процесу у відокремлених структурних підрозділах є про­фесор Юрій Євгенович Полянський, проректо­ром з наукової роботи – професор Віктор Мико­лайович Дрьомін, проректором з міжнародних зв’язків – професор В’ячеслав Олексійович Туляков, проректором з адміністративно-господарської роботи – Микола Федорович Крикливий.

За весь період свого розвит­ку Національний університет «Одеська юридич­на академія» став центром юридичної освіти, культури, науки України, провідним вищим на­вчальним закладом, який здійснює підготовку висококваліфікованих правознавців, і як учас­ник Великої Хартії університетів і Асоціації європейських університетів ставить за мету підняття вітчизняної гуманітарної сфери знань на якісно новий рівень.

Підводячи підсумки до лекції можна констатувати, що міжнародне співробітництво Національного університету «Одеська юридична академія» здійснюється у контексті інтеграції до світового та європейського освітнього середовищ, реалізації положень Болонської декларації, підтвердження відповідності знань та навичок українських студентів міжнародним стандартам. Міжнародне співробітництво є не прибутковою діяльністю, що спрямована на підвищення якості української освіти та її авторитету за межами України.

Основними стратегічними напрямками міжнародного співробітництва Національного університету «Одеська юридична академія» є:

- підвищення якості основного продукту університету – навчальних послуг, що передбачає надання нових можливостей студентам отримувати додаткові знання та покращення досвіду і кваліфікації професорсько-викладацького складу;

- поширення інформації про навчальну, наукову і соціально вагому діяльність університету за межами України.

4. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

до вивчення курсу «Історія Одеської школи права»

зі списками літератури до них

ЗАНЯТТЯ 1. Закладення підвалин юридичної освіти в Одесі в умовах реформування

освітньої системи в Російській імперії. (2години.)

1. Предмет і завдання курсу «Історія Одеської школи права»

2. Нова концепція юридичної освіти в освітній політиці Російської імперії

та утворення юридичного факультету в університеті Св. Володимира у Києві.

3. Університетські статути 1835р., 1863р.,

4. Особливості розвитку юридичної освіти в Київському, Харківському та

Одеському університетах з 1884 по 1917 р.

5. Витоки юридичної освіти в Одесі та її розвиток на юридичному

факультеті імператорського університету.

6. Створення та діяльність Юридичної громади при юридичному факультеті в

1864 р.

Література:

1. Історія Одеського університету (1865-2000) / Л.О. Ануфрієв, С.О. Аппатов, Ю.О. Аммброз та ін.; Гол. Ред. В.А. Сминтина; Одес.держ.ун-т ім. І.І. Мечникова.- Одеса:

Астропринт, 2000. – 226 с.

2. Бакланов В. И. Государственно-правовое обеспечение подготовки юридических кадров в университетах Российской империи : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.01 / Бакланов Владимир Иванович. – Н/Новгород, 2008. – 205 с.

3. Владимирский-Буданов М.Ф. Пятидесятилетие университета Св. Владимира. Киев, 1884. Т. 1-2.

4. Войно-Данчишина О. Л. Правове регулювання вищої юридичної освіти і науки в Росії в XIX ст. (на матеріалах українських губерній) : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.01 / Войно-Данчишина Ольга Леонідівна. – Х., 2006. – 2006. – 231 с.

5. Высочайше утвержденный Общий Устав императорских российских университетов, 23 августа 1884 г. // ПСЗРИ. – Собр. 3. – Т. 4. – № 2404.

6. Высшее образование в России: Очерк истории до 1917 года / Под ред. В.Г. Кинелева. - М.: НИИ ВО, 1995. - 352 с.

7. Ганин В. В. Преподаватели и студенты юридического факультета Новороссийского университета (ХIХ – начало ХХ в.) / В. В. Ганин // Юридическое образование и наука. – 2007. – № 4. – С. 38–41.

8. Ганин В. В. Государственная политика в области подготовки юридических кадров России (конец XIX–XX вв.) : дис. … доктора ист. наук : 07.00.02 / Ганин Владислав Валентинович. – М., 2003. – 512 с.

9. Глинский Б. Б. Университетские уставы (1755 - 1884 гг.) // Исторический вестник. – 1900, Ч.1. - С. 324-351, Ч. 2. – С. 718-724.

10. Готлиб А. Университеты // Энцикл. словарь Брокгауза и Эфрона. - Спб. - 1902. - Т. 68. - С. 751-788.

11. Єгорова О. В. Юридична освіта в університетах України ХІХ – початку ХХ ст. (етапи та особливості розвитку) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / О. В. Єгорова. – Д., 2004. – 18 с.

12. Ишанова М. В. Регулирование порядка присуждения ученых степеней в дореволюционный и советский период : Сравнительно-правовой анализ : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 – «Теория и история права и государства ; История учений о праве и государстве» / М. В. Ишанова. – Тамбов, 2007. – 26 с.

13. Казанский П. К вопросу о постановке преподавания на юридических факультетах. - Одесса: Экономическая тип-я, 1901. - 80 с.

14. Ківалов С. В. Юридична наука Одеси: доба формування і становлення / С. В. Ківалов // Часопис цивілістики. – 2010. – № 10. – С. 5–11.

15. Козлов Ю. А. Юриспруденция как фактор политико-правового развития дореволюционной России : Историко-правовой аспект : дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.01 / Козлов Юрий Алексеевич. – М., 2005. – 201 с.

16. Корнев А. В. Правовая мысль и юридическое образование в дореволюционной России : учеб. пособ. / А. В. Корнев, А. В. Борисов. – М. : Эксмо, 2005. – 288 с.

17. Костенко І. В. Формування і розвиток системи наукових ступенів і вчених звань в Україні в контексті світового досвіду: історико-юридичне дослідження : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 – «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / І. В. Костенко. – К., 2011. – 21 с.

18. Крестовська Н. М. Перспективи впровадження навчальної дисципліни «Історія юриспруденції України» / Н. М. Крестовська // Історико-правова реальність у глобальному та регіональному вимірах : матеріали XXVII Міжнар. історико-прав. конф., 21–23 вересня 2012 р. м. Євпаторія : у 2 ч. – К. – Сімферополь, 2012. – С. 111–116.

19. Левицька Н.М. Студентство України в кінці XIX - на початку XX століть: Автореф. дис... канд. істор. наук: 07.00.01/ Київ, ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1998. -16 с.

20. Мартыненко Е. Н. Организация научно-исследовательской работы преподавателей высших учебных заведений на Украине (XIX ст.): Дис... канд. пед. наук: 13.00.01.– Харків, 1998. – 163 с.

21. Музичко О. Є. Громадська, наукова та педагогічна діяльність О. Я. Шпакова в Одесі: від професора Новоросійського університету до «червоного професора» / О. Є. Музичко // Південний Захід. Одесика. – 2008. – № 6. – С. 186–206.

22. Музичко О. Є. Адміністративна та педагогічна діяльність Ф. І. Леонтовича у Новоросійському університеті / О. Є. Музичко // Південна Україна. – 2002. – Т. 7. – С. 313–322.

23. Музичко О. Є. Еміграції та депортації науковців з території Південної України у першій половині XX ст. : етапи, склад, долі [Текст] / Олександр Євгенович Музичко // Вісник Центрального державного архіву зарубіжної україніки : наук. вид. / ред. В. Г. Берковський. – Кам’янець­Подільський, 2012. – Вип. 1. – С. 126­169.

24. Музичко О. Є. Одеса другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як науковий центр: історичні джерела vs історіографічної традиції / О. Є. Музичко // Наукові записки Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – 2009. – Т.19. – Кн.1. – С. 643–654.

25. Новороссийский университет в воспоминаниях современников : cборник воспоминаний / В. А. Смынтына (отв. ред.) ; Ф. А. Самойлов (авт.-сост.). – О. : АстроПринт, 1999. – 295 с. – (Из истории Одесского университета).

26. Обозрение преподавания в императорском Новороссийском университете в 1903–1904 академическом году по юридическому факультету. – О., 1903. – 22 с.

27. Одесский университет 1865–1990 / под ред. И. П. Зелинского. – О., 1991. – 160 с.

28. Труба В. І. Юридична та економічна освіта на півдні України (ХІХ-ХХ ст.) / В.І. Труба // Вісник ОНУ імені І. І. Мечникова. Правознавство. – 2012., Т.17. – Вип. 1/2 (16/17). – С. 7-17.

29. Шерешевський І. В., Нудель М. А., Олієвський В.Т., Червоний Ю.С. Розвиток правової науки на юридичному факультеті (1865-1965) //Ювілейна наукова конференція юридичного факультету, присвячені 100-річчю Одеського ун-ту ім. I. Мечникова (Тези доповідей). – Одеса,1965. – С. 3-6.

30. Якушев А. Н. Организационно правовой анализ подготовки научных кадров и присуждения ученых степеней в университетах и академиях России (1747 -1918) : История и опыт реализации : автореф. дис. на соискание науч. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 – «Теория права и государства ; История права и государства ; История политических и правовых учений» / А. Н. Якушев. – СПб., 1998. – 35 с.

ЗАНЯТТЯ 2. Започаткування історико-правової, цивілістичної та кримінальної шкіл

права в Імператорському університеті в Одесі. (2години.)

1. Відкриття в Одесі Імператорського університету та організація юридичного

факультету, його викладацький склад та навчальні програми

2. Формування та розвиток історико-юридичної школи Ф. І. Леонтовича та М. Слабченка

3. Наукова та педагогічна діяльність провідних фахівців-цивілістів на юридичному

факультеті Імператорського університету (Є. В. Васьковський, М. Л. Дювернуа, Ю. С.

Гамбаров та ін.).

4. Наукова та педагогічна діяльність провідних фахівців в галузі кримінального права

на юридичному факультеті Імператорського університету (О. М. Богдановський, В. М.

Палаузов та ін.)

5. Внесок одеських науковців у розвиток адвокатури в ХІХ – початку ХХ ст.

6. Створення Юридичної громади при юридичному факультеті університету.

Література:

1. Аракелян М. Историзм как принцип и метод в исследовании института адвокатуры / М. Аракелян // Юридичний вісник. – 2011. – № 4. – С. 40–44.

2. Бабкін В. Д. Чижов Микола Юхимович / В. Д. Бабкін, І. Б. Усенко // Антологія української юридичної думки / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К., 2002. – Т. 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права. – С. 222–224.

3. Варфоломеєва Т. В. Реформа адвокатури – запорука належного захисту прав і свобод людини // Вісник Академії адвокатури України. – 2010. – 18 грудня. - № 3(19). – С. 10.

4. Васьковский Е. В. Будущее русской адвокатуры: К вопросу о предстоящей реформе. – СПб. : Изд-е Н. К. Мартынова, 1893. – 15 с.

5. Васьковский Е. В. Организация адвокатуры : в 2 ч. – Спб. : Изд-е Н. К. Мартынова, 1893. – 621 с.

6. Васьковский Е. В. Основные вопросы адвокатской этики. – СПб. : Изд-е Н. К. Мартынова, 1895. – 46 с.

7. Высшее образование в России: Очерк истории до 1917 года / Под ред. В.Г. Кинелева. – М.: НИИ ВО, 1995. – 352 с.

8. Ганин В. В. Преподаватели и студенты юридического факультета Новороссийского университета (ХIХ – начало ХХ в.) / В. В. Ганин // Юридическое образование и наука. – 2007. – № 4. – С. 38–41.

9. Гессен В.М. О постановке преподавания на юридических факультетах // Право. Еженедельная юридическая газета. – 1901. – №18. – Спб. – с. 913-925.

10. Гетьман А. Н. Вклад Ф. И. Леонтовича в разработку методологических проблем историко-юридических исследований / А. Н. Гетьман // Митна справа. – 2004. – № 6. – С. 53–57.

11. Глинский Б.Б. Университетские уставы (1755-1884 гг.) // Исторический вестник. – 1900, Ч. 1. –С. 324-351, Ч. 2. – С. 718-724.

12. Готлиб А. Университеты // Энцикл. словарь Брокгауза и Эфрона. – Спб., 1902. – Т. 68. – С. 751-788.

13. Дзевелюк А. В. Правова спадщина М. Ю. Чижова: загальнотеоретичний і наукознавчий аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 – «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / А.В. Дзевелюк. – О., 2011. – 21 с.

14. Історія Одеського університету (1865-2000) / Л. О. Ануфрієв, С. О. Аппатов, Ю. О. Аммброз та ін.; Гол. Ред. В.А. Сминтина; Одес.держ.ун-т ім. І.І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2000. – 226 с.

15. Казанский П. К вопросу о постановке преподавания на юридических факультетах. – Одесса: Экономическая тип-я, 1901. -–80 с.

16. Канзафарова И. С. Евгений Владимирович Васьковский : биографический очерк / И. С. Канзафарова // Перші юридичні диспути з актуальних проблем приватного права : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Одеса, 15–16 квітня 2011 р. – Одеса : Астропринт, 2011. – С. 4–10.

17. Ківалов С. В. Юридична наука Одеси: доба формування і становлення / С. В. Ківалов // Часопис цивілістики. – 2010. – № 10. – С. 5–11.

18. Кільдєєва П.О. Викладачі та викладання навчальних дисциплін кримінально-правового циклу в Імераторському Новоросійському університеті в кінці Х1Х- початку ХХ сторіч / П. О. Кільдєєва // Правова держава. – 2008. – №10. – С. 325-332.

19. Корнієнко І. В. Науково-юридична та педагогічна спадшина. Є. В. Васьковського: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Одеса, 2013. – 200 с.

20. Майданик Р. Українська цивілістика: дореволюційний і радянський періоди / Р. Майданик // Юридична Україна. – 2009. – № 1. – С. 49–55.

21. Майданик Р. Цивілістична школа в Імператорському Університеті Св. Володимира (до 175-річчя Київського національного університету імені Тараса Шевченка) / Р. Майданик // Юридична Україна. – 2009. – № 8. – С. 57–60.

22. Мартыненко Е. Н. Организация научно-исследовательской работы преподавателей высших учебных заведений на Украине (XIX ст.): Дис... канд. пед. наук: 13.00.01.– Харків, 1998. – 163 с.

23. Музиченко П. П. Євген Володимирович Васьковський / П. П. Музиченко // Юридический вестник. – 1995. – № 4. – С. 89.

24. Музичко О.Є. Історик Ф.І. Леонтович: життя та наукова діяльність: Дис... канд. іст. наук: 07.00.06. – Одеса, 2003. – 227 с.

25. Музичко О. Є. Громадська, наукова та педагогічна діяльність О. Я. Шпакова в Одесі: від професора Новоросійського університету до «червоного професора» / О. Є. Музичко // Південний Захід. Одесика. – 2008. – № 6. – С. 186–206.

26. Музичко О. Є. Адміністративна та педагогічна діяльність Ф. І. Леонтовича у Новоросійському університеті / О. Є. Музичко // Південна Україна. – 2002. – Т. 7. – С. 313–322.

27. Музичко О. Є. Леонтович Федір Іванович // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник; відп. ред. В. А. Сминтина / О. Є. Музичко // – О. : Астропринт, 2005. – Т.1 : Ректори. – С. 15–23.

28. Музичко О. Є. Ф. І. Леонтович – представник консервативної професури в Україні другої половини XIX ст. (до проблеми відносин інтелігенції і влади) // Інтелігенція і влада: Громад.- політ. наук. зб. Сер. історія. – О., 2003. – Вип. 1 / Голова редкол. Г. І. Гончарук. – С. 47- 54.

29. Некіт К. Г. Одеська цивілістика в особах // Часопис цивілістики. – 2011. – Вип. 10. – С. 18–20.

30. Обозрение преподавания в императорском Новороссийском университете в 1903–1904 академическом году по юридическому факультету. – Одеса, 1903. – 22 с.

31. Одесский университет 1865–1990 / под ред. И. П. Зелинского. – Одеса, 1991. – 160 с.

32. Панова-Стрюк Н. В. Одеська школа вивчення Статутів Великого князівства Литовського у XIX ст. / Н. В. Панова-Стрюк // Актуальні проблеми держави і права . – Одеса, 2009. – Вип. 49. – С. 70-74.

33. Святоцький О. Д., Медведчук В. В. Адвокатура : історія і сучасність. – К. : Ін Юре, 1997. – 320 с.

34. Святоцька В.О.  Інститут адвокатури України: становлення та розвиток: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 – «Теорія та історія держави і права ; історія політичних і правових учень». – Л., 2010. – 16 с.

35. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. Т. 3. Статут Великого князівства Литовсь- кого 1588 р.: У 2 кн. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса : Юрид. л-ра, 2004. – Кн. 2. – 568 с.

36. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. : В 2 т. Т.1. – М., Наука, 1994. – 380 с.

37. Тріумфальне десятиліття: Одеська національна юридична академія / Голов. ред. С. В. Ківалов. – Одеса : Юрид. л-ра, 2007. – 236 с.

38. Харитонов Є. О. Одеська школа цивiлiстики: до проблеми визначення поняття та особливостей / Є. О. Харитонов // Часопис цивілістики. – 2011. – № 10. – С. 12–17.

39. Харитонов Є. О. Одеська цивілістика XIX ст.: сукупність особистостей чи наукова школа / Є. О. Харитонов // Актуальні проблеми держави і права . – Одеса, 2011. – Вип. 59. – С. 163-171.

40. Шемшученко Ю. С. Академічна юридична наука: історія і сучасність // Право України. – 1998. – №11. – С. 3-17.

41. Шерешевський І. В., Нудель М. А., Олієвський В. Т., Червоний Ю. С. Розвиток правової науки на юридичному факультеті (1865-1965) //Ювілейна наукова конференція юридичного факультету, присвячені 100-річчю Одеського ун-ту ім. I. Мечникова (Тези доповідей). – 1965. – Одеса. – С. 3-6.

42. Юридична енциклопедія: В 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К. : «Українська енциклопедія», 1998. – Т. 1: А–Г. – 669 с.

ЗАНЯТТЯ 3. Формування та розвиток традиції Одеської школи права в радянський

період та її наукові здобутки. (2години.)

1. Державно-правові основи розвитку юридичної освіти в радянський період.

2. Особливості розвитку юридичної освіти в Одесі впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст.

3. Юридична освіта в Одесі наприкінці 40 – 80-х рр. ХХ ст.

4. Історія становлення юридичного факультету м. Одеси впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст. як

продовжувача традицій Імператорського університету.

5. Відновлення, розвиток та реорганізації юридичного факультету м. Одеси наприкінці 40 –

80-х рр. ХХ ст.

6. Основні наукові напрямки розвитку галузевих шкіл права на Юридичному факультеті

Одеського державного університету.

Література:

1. Домбровский А. И. К вопросу об истории юридического образования в Одессе в 20-е годы

ХХ века // Становлення, функціонування та розвиток правових систем сучасності: проблеми

науки і практики : Матер. Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 145-й річниці створення

ОНУ ім. І.І. Мечникова (м. Одеса, 23 квітня 2010 р.). - С. 13-18.

2. Історія Одеського університету (1865-2000) / Л. О. Ануфрієв, С.О. Аппатов, Ю.О. Аммброз та

ін.; Гол. Ред. В. А. Сминтина; Одес.держ.ун-т ім. І. І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2000.

– 226 с.

3. Історія Одеської національної юридичної академії / Голова. Ред. С.В. Ківалов. – Одеса :

Юрид. Л-ра, 2002. – 340 с.

4. Заруба В.М. Формування Михайлом Слабченко в Одесі соціально-правової історико-

юридичної школи // Юридический вестник. - 2004. – №4. – С.104-109.

5. Ківалов С.В. Вища юридична освіта на Півдні України : вчора, сьогодні, завтра // Юридичний

вісник. – 1997. - № 4. – С.112.

6. Левченко В. В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920-1930 рр.) : Позитивний

досвід невдалого експерименту: монографія / В.В. Левченко; відп. Ред.: В. М. Хмарський,

Т. М. Попова. – Одеса : ТЕС, 2010. – 428 с.

7. Панова-Стрюк Н. В. Юридична освіта на факультетах суспільних наук в УСРР (1917 – 1930

рр.) // Матеріали IV звітн. Наук. – практ.конф. професорсько-викладацького складу (м. Одеса,

9 квітня 2009 р.). – Одеса : МГУ, 2009 – С. 19 – 20.

8. Скакун М. І. Політико-правові засади формування і становлення радянської системи освіти у

1920-х - середині 1950-х рр. (на прикладі вищої школи) // Митна справа (Митний комплект) :

Митні правила. – Одеса, 2013. – № 1 (ч. 2, кн. 2). – С. 15-20.

9. Сурилов А.В., Ефимов П.Е. От лицея – к юридическому институту // Очерки развития науки

Одессы. – О. – 1995. – 560 с.

10. Юридична освіта на Україні / Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко, Б. М. Бабій та ін. – К.:

Наукова думка, 1992 – 304 с.

ЗАНЯТТЯ 4. Утворення Національного університету «Одеська юридична академія» –

найважливіший етап у формуванні сучасної Одеської школи права. (2години.)

1. Процес утворення Одеської державної юридичної академії на базі Юридичного

інституту Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова.

2. Внесок С. В. Ківалова в процес утворення нового вищого навчального юридичного

закладу в м. Одесі.

3. Одеська національна юридична академія – правонаступниця традицій розвитку

Одеської школи права.

4. Національний університет «Одеська юридична академія» в системі вищої юридичної

освіти України; розвиток та утворення нових структурних підрозділів.

5. Юридична клініка НУ ОЮА – центр надання безоплатної юридичної допомоги.

6. Розвиток матеріально-технічної, наукової та духовної бази Національного університету

«Одеська юридична академія».

Література:

1. Иванов А. Одесская национальная юридическая академия станет центром развития правовой

науки на юге Украины / А. Иванов // Комсомольская правда Украина. Одесский выпуск. - 2010. - 4-10 июня (№ 122/23). – С. 28.

2. Кивалов С. В. Духовное обеспечение развития украинского народа / С. В. Кивалов // Право, держава, духовність: шляхи розвитку та взаємодії: Тези доповідей міжнар. наук.-практ. конф. ОНЮА (Одеса, 3 вересня 2006 р.). – С. 5-8.

3. Кивалов С. В. Национальный университет "Одесская юридическая академия" - лидер юридической науки и образования Украины / С.В. Кивалов // Юридичний вісник : щоквартальний журнал. - 2012. – №4. – С. 7-15.

4. Ківалов Сергій Васильович. Вчений, державник, політик, людина: біобібліогр. покажч. - Одеса: Юрид. л-ра, 2004. – 396 с.

5. Літопис Національного університету «Одеська юридична академія»: (до 165-річчя одеської школи права і 15-річчя університету). – Одеса: Юрид. л-ра, 2012. – 345 с.

6. Національний університет «Одеська юридична академія» – шлях до успіху: бібліогр. покажч. / уклад.: Л. А. Таран, С. І. Єленич; МОН України, НУ ОЮА, наук. б-ка, наук. ред.: Ю.М. Оборотов, В.О. Туляков, М.М. Солодухіна. Одесса : Юрид. л-ра, 2010. – 256 с.

7. Некіт К. Г. Одеська школа рецепції римського права: персоналії / К.Г. Некіт // Часопис цивілістики : Наук.-практ. журн. - 2012. – № 12. – С. 10-14.

8. Одеська школа права. Книги вчених ОНЮА у фонді Наукової бібліотеки академії. 1997-2007: бібліогр. покажч. – Одеса: Юрид. л-ра, 2008. – 168 с.

9. ОНЮА станет центром развития правовой науки на юге Украины // Слово: Обществ.-полит. газ. - 2010. – 3 июня (№ 21). – С. 2.

10. Пашковський М. Одеська школа міжнародного права (сучасність) / М. Пашковський // Міжнародне право : Науково-практичне фаховий журнал. - 2012. – № 1. – С. 140-160.

11. Тріумфальне десятиліття: Одеська національна юридична академія. - Одеса: Юрид. л-ра, 2007. – 236 с.

12. Ювілей Сергія Васильовича Ківалова (до 60-річчя від дня народження) // Правове життя сучасної України: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. ювілею акад. С. В. Ківалова (16-17 травня 2014 р., м. Одеса). – Т. 1. – С. 3-8.

ЗАНЯТТЯ 5. Видатні вчені та основні напрямки розвитку Одеської школи права на

сучасному етапі. (4 години)

1. Розвиток одеської школи цивілістики після проголошення незалежності.

2. Головні напрямки розвитку Одеської школи господарського права та права

інтелектуальної власності.

3. Магістральні шляхи розвитку сучасної одеської кримінально-правової школи.

4. Особливості розвитку Одеської кримінально-процесуальної, криміналістичної та

кримінологічної шкіл на сучасному етапі

5. Головні тенденції розвитку Одеської загальнотеоретичної та історико-правової школи.

6. Новітні тенденції розвитку сучасної адміністративістики, конституційного,

фінансового права.

7. Основні напрями науково-дослідницької діяльності С. В. Ківалова та сфери його

наукових інтересів.

8. Головні тенденції розвитку Одеської школи міжнародного права на сучасному етапі.

9. Основні напрямки розвитку науки морського та митного права в рамках сучасної Одеської

школи права.

Література:

1. Арнаутова Л. П. О.В. Сурілов про призначення та функції теорії держави і права / Л.П. Арнаутова // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. – Одеса, 2012. – Вип. 67. – С. 214-221.

2. Додін Євген Васильович: біобібліогр. покажч. / уклад. Л. А. Таран; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред. Ю. М. Оборотов. Одеса: Юрид. л-ра, 2007. – 76 с.

3. Додін Є.В. Розвиток науки морського та митного права в Національному університеті «Одеська юридична академія» / Є.В. Додін // Митна справа (Митний комплект): Митні правила. – Одеса, 2012. – № 5. – С. 3-11.

4. Ківалов Сергій Васильович: біобібліогр. покажч. / уклад.: Т. М. Стефанчишена, Л. А.Таран, Л. В. Арюпіна ; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред. Ю.М. Оборотов. – Одеса : Юрид. л-ра, 2009. – 184 с. 

5. Ківалов С. В. Розвиток та становлення Одеської школи морського та митного права / С.В. Ківалов // Митна справа (Митний комплект): Митні правила. - 2007. - № 6. - С. 3-7.

6. Ківалов С.В. Ювілей професора Марка Пилиповича Орзіха (до 85-річчя з дня народження, 70-річчя трудової та 55 річчя науково-педагогічної діяльності) / С.В. Ківалов // Право України: Юрид. журн. - 2010. – № 10. – С. 263-267.

7. Музиченко Петро Павлович: біобібліогр. покажч. / уклад. С. І. Єленич; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред.: Ю. М. Оборотов, М. М. Солодухіна. Одеса: Юрид. л-ра, 2009. - 68 с.

8. Національний університет "Одеська юридична академія" - шлях до успіху: бібліогр. покажч. / уклад.: Л. А. Таран, С. І. Єленич; МОН України, НУ ОЮА, наук. б-ка, наук. ред.: Ю. М. Оборотов, В. О. Туляков, М. М. Солодухіна. Одесса : Юрид. л-ра, 2010. - 256 с.

9. Оборотов Ю. Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права): монография / Ю.Н. Оборотов. – Одесса: Юрид. л-ра, 2002. - 280 с. 

10. Орзіх Марко Пилипович: біобібліогр. покажч. - Одеса: Юрид. л-ра, 2010. - 124 с.

11. Панова-Стрюк Н. В. Одеська школа вивчення Статутів Великого князівства Литовського у XIX ст. / Н.В. Панова-Стрюк // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. – Одеса, 2009. – Вип. 49. – С. 70-74.

12. Ромашкін С. В. Методи пізнання історичної школи права / С.В. Ромашкін // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. - 2009. – Вип. 45: Міжнар. наук. конф., присвяч. пам’яті О.В. Сурілова, ОНЮА, 2008 р. – С. 113-115.

13. Савчук К. О. Міжнародно-правові ідеї Петра Євгеновича Казанського та їх значення для сучасної науки міжнародного права / К.О. Савчук // Часопис Київського університету права. - 2011. – № 4. – С. 339-343.

14. Связь науки конституционного (государственного) права с юридической практикой в истории Одесской школы права: // Юридический вестник. - 2007. - № 4. - С. 19-101.

15. Сирота Іван Михайлович: біобібліогр. покажч. / уклад. Т. М. Стефанчишена; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред. Ю. М. Оборотов. Одеса : Юрид. л-ра, 2007. – 52 с. 

16. Харитонов Євген Олегович: біобібліогр. покажч. / уклад. Т. Ю. Іванійчук; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред.: Ю. М. Оборотов, М. М. Солодухіна. Одеса : Юрид. л-ра, 2009. -156 с. 

17. Харитонов Є. О. Праці І.В. Шерешевського у контексті формування Одеської школи рецепції римського права / Є.О. Харитонов // Римське право і сучасність (Шерешевські читання): матер. Міжнар. наук. конф. (4 грудня 2010 р., м. Одеса). – Ч. 2. – С. 11-14.

18. Харитонов Є. О. Школа рецепції римського права у Національному університеті «Одеська юридична академія»: підсумки 15-річчя / Є. О. Харитонов // Часопис цивілістики: Наук.-практ. журн. - 2012. – № 12. – С. 5-9.

19. Харитонова О.І. Одеська школа права інтелектуальної власності: початок формування та напрямки дослідження / О.І. Харитонова // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. - Т. 9. – С. 182-191.

20. Чанишева Галія Інсафівна: біобібліогр. покажч. / уклад. Т.Ю. Іванійчук; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред.: Ю. М. Оборотов, М. М. Солодухіна. – Одеса: Юрид. л-ра, 2009. – 64 с.

21. Червоний Юрій Семенович: біобібліогр. покажч. / уклад.: С. І. Єленич, Т. Ю. Іванійчук; ОНЮА, наук. б-ка, наук. ред.: Ю. М. Оборотов, М. М. Солодухіна. – Одеса : Юрид. л-ра, 2007. – 68 с. 

22. Ярмыш А. Учебная историко-правовая литература как перспективный объект научных исследований (размышления в связи с анализом творческого наследия профессора П. П. Музыченко) / А. Ярмыш // Ежегодник украинского права: сб. науч. трудов. - 2013. – № 5. – С. 120-124.

23. Pashkovskyi M. Odessa School of International Law // Law of Ukraine : Legal journal. - 2013. – № 2. – P.121-143.

5. САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ

до вивчення курсу «Історія Одеської школи права»

5.1. Загальні напрямки самостійної роботи студентів

До самостійної роботи студентів щодо вивчення дисципліни «Історія Одеської школи права» протягом семестру включаються:

1. Обов’язкове знайомство з науковою літературою відповідно зазначених у програмі тем;

2. Внесення до конспекту розгорнутого плану відповіді на питання до семінарського заняття;

3. Ознайомлення з нормативно-правовими актами, що діяли на території України для проведення порівняльно-правового аналізу.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

5. Підготовка до міжсеместрового контролю.

6. Підготовка до заліку.

5.2. Завдання до самостійної роботи студентів

Тема 1. Предмет і завдання курсу «Історія Одеської школи права», його періодизація та

історіографія, методи дослідження.

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з матеріалами рекомендованої літератури;

2. Виписати до конспекту відповіді на наступні питання:

а) історіографія та періодизація курсу «Історія Одеської школи права»

б) завдання курсу на сучасному етапі розвитку України.

3. Робота з Інтернет ресурсами.

4. Підготовка до заліку.

Тема 2. Закладення підвалин юридичної освіти в Одесі в умовах реформування освітньої

системи в Російській імперії.

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з рекомендованою до теми літературою.

2. Зробити відповідні записи за темою семінарського заняття до конспекту.

3. До конспекту слід зробити ксерокопію нормативно-правових матеріалів, присвячених організації та діяльності гімназій, училищ та університетів в Російській імперії відповідного періоду.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

Тема 3. Започаткування історико-правової, цивілістичної та кримінальної шкіл

права в Імператорському університеті в Одесі.

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з рекомендованою до теми літературою.

2. Зробити відповідні записи за темою семінарського заняття до конспекту.

3. До конспекту слід записати матеріали, присвячені характеристиці науково-педагогічної діяльності провідних фахівців юридичного факультету при Імператорському університеті в Одесі: Ф. І. Леонтовича, М. Слабченка, Є. Васьковського, М. Л. Дювернуа, Ю. С. Гамбарова, О. М. Богдановського, В. М. Палаузова та ін.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

5. Підготовка до заліку.

Тема 4. Формування та розвиток традиції Одеської школи права в радянський період

та її наукові здобутки.

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з матеріалами наукових праць С.Ківалова, О. Сурілова, В. Левченка та з матеріалами навчально-методичного посібника з цієї дисципліни

2. Виписати до конспекту відповіді на наступні питання:

а) перелік постанов, що слугували правовою основою розвитку юридичної освіти м. Одеси в радянський період.

б) особливості організації навчального процесу на юридичному факультеті ОДУ

3. До конспекту слід зробити ксерокопію матеріалів, присвячених характеристиці науково-педагогічної діяльності провідних фахівців Одеської школи права в радянський період.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

5. Підготовка до заліку.

Тема 5. Утворення Національного університету «Одеська юридична академія» -

найважливіший етап у формуванні сучасної Одеської школи права.

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з науковою літературою відповідно до даної теми.

2. Внести до конспекту розгорнутий план відповіді на питання до семінарського заняття.

3. Ознайомитись з нормативно-правовими актами, на підставі яких відбувався процес становлення Одеської правової школи у досліджуваний період.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

5. Підготовка до заліку.

Тема 6. Видатні вчені та основні напрямки розвитку Одеської школи права на сучасному

етапі.

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з науковою літературою відповідно до даної теми.

2. Внести до конспекту розгорнутий план відповіді на питання до семінарського заняття.

3. Ознайомитись з науковими працями представників Одеської правової школи.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

5. Підготовка до заліку.

Тема 7. Наукові та культурні зв’язки НУ «Одеська юридична академія» з іншими ВНЗ.

Особистий внесок академіка С. В. Ківалова в розвиток НУ «ОЮА».

До цієї теми студенти повинні:

1. Ознайомитись з науковою літературою відповідно до даної теми.

2. Внести до конспекту розгорнутий план відповіді на питання до семінарського заняття.

3. Ознайомитись з загальними напрямками співпраці НУ «ОЮА» з вітчизняними та іноземними

ВНЗ.

4. Робота з Інтернет ресурсами.

5. Підготовка до заліку.