6.1. Постомодерні шукання в укр.Літ

Постмодернізм – не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, модиВ українську літературу постмодернізм увійшов непомітно. У поезії він більш притаманний Е. Андрієвській, Р. Бабовалу, С. Гостиняку, у прозі – В. Медведю, Ю. Андруховичу, Є. Пашковському, О. Забужко.

Український постмодернізм був, насамперед, антитезою не модернізму, яким цікавився і з яким співіснував, а антитезою тоталітаризму і соцреалізму. Більша частина українських критиків зайняла в оцінці постмодернізму консервативну позицію, вимагаючи критичного ставлення до постмодернізму і навіть відмови від нього. Інша – розділилася на виразних популяризаторів, для яких рушієм культури є ревізія всіх цінностей з національними включно, і тих, хто визнає постмодернізм як данину .

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) літературний процес кінця ХІХ – ХХ століть умовно поділяють на два етапи: 1) епоха модернізму – кінець ХІХ – перша половина й середина ХХ ст.; 2) епоха постмодернізму – 80 – 90 рр. ХХ ст. Постмодернізм як літературна течія виник у США і Європі в останню третину ХХ ст. Його естетичну природу пов’язують з плюралізмом. Це явище складається з поєднання й органічного співіснування різних художніх систем.

Окрім того, письменники покоління постепохи „акцентують на маргінальному, що має здатність …переходити в стан типового”. Межова ситуація – тло, на якому розгортається більшість постмодерністських прозових текстів, де індивід перебуває на межі власної свідомості, психічної норми соціуму, врешті, на межі мовленнєвій (суржик, діалект, сленг), темпоральній між минулим і сьогоденням.

Проза О. Ульяненка (романи „Зимова повість” (1995), „Сталіна” (1995), „Вогненне око” (1997) та ін.), хоча й тяжіє до того типу нарації, що притаманний прозі Є. Пашковського, дещо інша. Герої О. Ульяненка живуть на маргінесі соціуму. Чи не тому письменника вважають автором української „чорнушної прози”: найчастіше артикульовані О. Ульяненком. Проте, „тверда віра у Бога рятує його текст від безвиході”.

Зовсім іншими є тексти Б. Жолдака (збірки „Спокуси: Фантастичні та інші історії” (1991), „Яловичина (макабреска)” (1991), „Бог буває” (1999). Його проза пародійна, іронічна, з використанням ненормативної лексики (суржика). Об’єкт пародії Б. Жолдака – мовлення напівзрусифікованого індивіда. Жолдакова проза означує межу між різнимикультурами та мовами й з іронією, а подеколи з „чорним гумором”, досліджує мовленнєвих мутантів, породжених цією межею.

Вельми цікавим в українській постмодерній прозі бачиться знову-таки представник „станіславівської школи” Ю. Іздрик. Текст його роману „Воццек” (1997) твориться з уламків хворої свідомості героя. Останнього навіть персонажем назвати не можна, коли виходити з твердження, що персонаж – „дійова особа”, „постать як текстуальна позиція, антропоморфологічно окреслена”. Це швидше істота, яка здатна розпастися на кількох осіб або повністю розчинитися у власному болі.

„Бу-Ба-Бу” – літературне угруповання (17 квітня 1985 р.) – Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець.

Віктор Неборак – 1961 р., працює викладачем Львівського державного університету, має власний музичний проект „Неборок”. Поетичні збірки „Літаюча голова” (1990, 1993), „Розмова зі слугою”, „Епос про тридцять п’яту хату” (1999 р.). Перевага урбаністичної лірики. „Літаюча голова” – символ „маски” і „площі”, що посідають центральне місце на будь-якому карнавалі. Збірку складає низка віршів, що скидаються на химерно-незбагненні картини сюрреалістичних полотен. За веселим і пародійним змістом прихований смуток з приводу безжального наступу надміру технонізованого міста на степову селянську Україну.

Олександр Ірванець – висміювання застиглих літературних канонів, трафаретних поетизмів, традиційних ліричних тем.

М. Матіос: між традицією та стилізацією.

Збірки поезій „З трави і листя” (1983), „На Миколая” (1995), книга повістей „Життя коротке” (2001), історико-психологічний роман „Солодка Даруся” (2004). Творчість цієї письменниці є найстрокатішою у жанровому відношенні: повість, „Бульварний роман”, книга кулінарних рецептів „Фуршет від Марії Матіос”, сага у новелах „Майже ніколи не навпаки”. У 2005 р. отримала Національну премію ім. Т. Шевченка за роман „Солодка Даруся”. Рішуче відстоювання письменницею традиційних українських цінностей (загальнонаціональний контекст). Роздвоєність між „високою” і „масовою” літературою. Стилізація прози під класичну. Ефектні сюжет, мова.

Альтернатива як спосіб самовираження молодих українських письменників.

І. Карпа (1980 р.) – „Фройд би плакав” (2004), „50 хвилин трави” (2004) – написані у формі щоденника, яка надає прозі неабиякої сміливості й відвертості (автор, який водночас є героєм, може писати про все, що заманеться, не надто переймаючись сюжетом, колізіями, персонажами).

Любко Дереш (1984 р.) – (трилогія) романи „Культ”, „Поклоніння ящірці”, „Намір!”

У романах „Культ”, „Поклоніння ящірці” широко висвітлено проблему молодіжних субкультур, які тут описані дуже точно й колоритно.