30.1. Відображення подій Другої Світової війни у творчості українських письменників другої половини хх століття.

Найбільше про війну писали такі письменники, як О. Довженко, А. Малишко, П. Тичина, М. Рильський, О. Гончар, Л. Костенко, Гр. Тютюнник.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського. Темі війни присвячений і . роман «Прапороносці» О. Гончара, який вийшов за декілька років після завершення Другої Світової.

Якщо уважно вчитатися, то війна українськими письменниками зображена у двох планах: перший — прославлення героїзму українського (тоді — радянського ) народу, романтизація і частково ідеалізація рис, які оголила війна — безстрашність, патріотизм, героїзм, дружба, згуртованість; другий — змалювання правди про війну: причини початку війни, сталінська політика, помилки у війні, недоліки і прорахунки.

Звичайно, найтиповішими творами радянських часів про війну були "Прометей" А. Малишка, "Слово про рідну матір" М. Рильського, "Прапороносці" О. Гончара. У цих творах підносився героїзм радянського народу, прославлялися партія, яка керувала країною і народом.

Тема війни яскраво прописана в «Україні в огні» О. Довженка, де автор показує тяжке становище людей, які змушені обирати між обов’язком, патріотизмом і благополуччям, навіть життям. Показав важке життя жінки у період війни, стосунки між батьками і дітьми. Можна згадати момент, коли Олена просить Василя залишитись з нею на ніч, бо не хоче щоб її збезчестили німці. Тобто жінка, мати, не хоче давати своїй землі чужого поріддя.

О. Довженко вів щоденник протягом війни, звідти ми дізналися багато того, про що не можна було писати. На основі цього щоденника та інших записів і документів створений правдивий твір — "Україна в огні". Це не лише розповідь про 1941-1945 р. в Україні, а й правдиві картини сталінських порядків, в яких О. Довженко давно розчарувався і був з ними незгоден. "Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібне, крім панегірика".

О. Довженко панегірика не хотів писати, він не хотів замовчувати гірких фактів, інакше б твір був однобокий. Адже під час війни був не лише суцільний патріотизм і героїзм (хоч це й переважало, інакше й війну не виграли), були і неприємні факти, такі як: зрадництво, мародерство, дезертирство, "свої" поліцаї і старости, одруження з ворогами і т.д. Лаврін Запорожець добровільно стає старостою, Христя одружується з італійським офіцером, Олеся сама запрошує на ніч до себе Кравчину, дезертирують двоє сільських хлопців... Про таке не прийнято було писати. Дискусія "на рівних" між Запорожцем і німецьким полковником фон Краузе теж незвична: німці до сих пір зображували ся лише жорстокими і дурними.

Ще одним яскравим твором є «Мати» Довженка. Дві лінії. Перша: людські, навіть материнські почуття в жінки, яка втратила через війну двох своїх синів, до двох ранених бійців. І друга: почуття патріотизму. Бо жінка ховала наших бійців від німців. І не виказала ворогові хлопців, не пошкодувавши свого життя.

Про те, як жилося людям після війни, бачимо в «Вогник далеко в степу» Г. Тютюнника. Автор говорить, що сім’я Павла жила половині хати, бо іншу половину знесло бомбою. Годинника в людей навіть немає, бо він був у тій половині хати, що її знесло вибухом. Але в той же час ми бачимо училище, в якому готують молоде покоління, виховують робітників, робітничий клас формують, роблять лопати, запчастини, дають одяг.

Роман Олеся Гончара «Людина і зброя» — це яскравий художній документ років війни, в якому письменникові вдалося відтворити злет патріотичного духу свого народу, загартування їхніх душ на війні як важкому випробуванні. Проблематика роману складна і багатоаспектна. Письменник розкриває саму сутність війни, створюючи образ руйнівної сили; глибоко розкриває проблему вибору. перед якою стає молода людина на війні, підносить красу кохання, яке незнищенне навіть у страшні історичні часи. Дослідники творчості Олеся Гончара справедливо вважають лірико-філософський роман «Людина і зброя» новим кроком у творчій еволюції письменника, новаторським твором як за змістом, так і за формою.

Головними героями твору є студбатівці, колишні студенти, які залишили студентські лави задля того, щоб захищати рідну країну. Юнаки, яким у такому віці треба було б насолоджуватися життям, прекрасним світом, змушені гинути, але вони не знають егоїстичних інтересів, повністю підкорюючись відчуттю партіотизму, стаючи прекраснішими душею у своєму горінні.

У романі багата автобіографічних штрихів. В основі фабули — справжня історія добровільного батальйону, сформованого зі студентів Харківського університету у перші роки війни. В головному герої роману Богдані Колосовському, прототипом якого був товариш Гончара Григорій Тютюнник, знаходимо багато рис вдачі і самого автора.

Звістка про війну, почута у залах бібліотеки, підготовка до фронту у Чугуївських таборах під Харковом, перші бої, поранення, вихід з оточення та інші події — теж із власного досвіду. Олесь Гончар трактує війну не тільки як важку необхідність, бо коли рідному народові загрожує знищення, необхідно дати опір ворогові. Сучас¬ник О. Гончара Дмитро Білоус пише: «Але ми не знали тоді, що нас, необстріляних політбійців-студбатівців, заплановано кинути в бої смертників, щоб відстрочити падіння Києва бодай на кілька днів. Перші ж фронтові дії були суцільним пеклом. За три місяці боїв із 3200 чоловік нас лишилося тільки 37, тих, що були поранені. «Студбат стікав кров'ю», — писав уже по війні Олесь Гончар у романі «Людина і зброя». Справді, червоніла від крові Рось, багрянів Дніпро!».

Герої роману Богдан Колосовський, Духнович, Степура, Дробаха, Лагутін та інші осмислюють проблеми війни і миру, застерігаючи світ від нових воєн, шукають відповіді на болючі питання про сутність людського буття, про смерть, думками звертаються у майбутнє. У романі переплелися героїка народних дум з поглядом на війну крізь призму досвіду вселюдської цивілізації.

Якщо український радянський дискурс представлений авторами, які перебували на радянській частині фронту (в діючій армії, тилу), після війни нікуди не виїжджали і на війну дивилися великою мірою крізь офіційну радянську призму переможця, то еміґраційний дискурс увібрав розмаїття голосів тих, хто перебував у складі Червоної Армії (Барка), ОУН і УПА (Самчук, Колісник) і навіть німецької армії (Клен).

Улас Самчук у своєму романі «Чого не гоїть огонь» (1948–58) представляє рух опору, розширюючи географію військових дій від столиці до волинських лісів, де насправді формувалася та військова сила – УПА, – яка могла реально протидіяти обом тоталітарним системам – радянській та фашистській. Пройшовши крізь сталінські жорна будівництва соціалізму і розчарувавшись у нових «цивілізованих визволителях», українське населення регіону повело героїчну боротьбу за власну свободу. По-філософському осмислюючи явище війни та міжетнічні стосунки, письменник підходить до сучасних подій крізь призму націоналістичного світогляду, наголошуючи на національній самоорганізації, єдності й самопожертві.

Самчук ставить рух опору та партизанський рух у центр свого твору. Головний герой – нащадок запоріжців Яків Балаба, колишній офіцер польської армії, – опинився на роздоріжжі цього складного часу: єврейська дівчина Шприндзя хоче одружитися з ним і втекти на Захід, німці хочуть завербувати в поліцаї, а розвідниця Віра Ясна спонукає до боротьби. Зрештою, за відмову співпрацювати з німцями Балабу заарештовують, та він утікає і під іменем Трояна створює партизанський загін, що вливається в УПА і веде збройну боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади. Саме опис буднів цієї досить успішної боротьби, що супроводжується роздумами героїв і автора про війну і націю, становить основу даного роману.

Інший видатний еміграційний письменник, Іван Багряний, постає найвиразніше як гуманіст. Його роман про події Другої світової війни в Україні, «Людина біжить над прірвою», написаний відразу по війні в таборах, це власне продовження його провідної теми ­– людини в межовій ситуації, – яку він розпочав у «Тигроловах» (1944) і продовжить пізніше у «Саді Гетсиманському» (1950). Війна по суті тут виступає тлом, тією межовою ситуацією, в яку письменник ставить своїх героїв, щоб показати свою віру в людину і перемогу гуманістичних принципів.

Письменник фактично не розрізняє між двома воюючими сторонами, обоє для нього втілення зла «в апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю». Він іронічно зауважує, що одне місто бомблять і німці, і совєти, і що люди тікали від бомб, «лавіруючи між смертю від своїх та смертю від чужих бомб». І власне головному героєві, Максимові Колоту, вже було все одно, до кого він потрапить: «І видно було також, як по селу вештались солдати. Може, німці, а може... а може, й не німці, однаково».

Письменник пише про звірства обох сторін, так само виділяючи прояви гуманності в них. Маляра Миколу німці повісили, бо той «висловив привселюдно розпач і зневіру в новоєвропейській благословенній цивілізації, на прихід якої він колись чекав як на порятунок і пролог до воскресіння своєї нації». У той же час бачимо, як арештований своїми офіцер Червоної армії захищає німецьких полонених від приниження, бо їм не дали навіть хліба. Сам Максим допоміг двом італійським воякам, які не хотіли воювати і, вибившись із сил, поверталися додому. Німці у творі Багряного згадані досить побіжно й узагальнено, тоді як більша увага зосереджена на радянських типах, яких автор знав досконало. І в тому, що головний герой уникав представників радянської влади, є своя трагічність (і це автор підкреслює): він уникав «своїх». Саме оця безвихідність героя й абсурдність ситуації надають роману екзистенційного звучання: «І тепер йому немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть». Така ж абсурдність підкреслюється і в сцені з радянськими біженцями, які просто не знають, куди їм іти: «Усі ці люди якось немовби йшли й не йшли... Вони тупцялися в якомусь тупому фаталістичному стані, що паралізував їм і тіло, і волю». Та незважаючи на трагічність ситуації, герой Багряного витримує всі свої випробування і ледве живий повертається додому. Він не втікає на Захід, не гине в боротьбі (як герой Самчука), а залишається на своїй землі, щоб ствердити непереможну вір автора в людину – і в цьому є своя ідеологічна заданість творів Багряного.