28.1. Український «химерний роман»: генеза, тяглість, проблематика і поетика

Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р. р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958р., до творів В. Шевчука «Дім на горі», та «На полі смиренному» (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік…», «Оглянься з осені» В. Яворівського.

Химерний роман слід розглядати передусім як спробу відображення в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на початковому етапі формування нової української літератури і літературної мови, а саме лінії сміхової, бурлескно-травестійної. Не випадково перший химерний роман з’явився в кінці 50-х років, з початком хрущовської «відлиги», коли слово й думка почали, хоч і несміливо, вивільнятися з-під пресу тотальних заборон сталінського режиму. В оновленій атмосфері кінця 50—60-х років у літературах народів нашої країни виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним, українським. З пародійно-бурлескної течії запозичив низку характерних мовно-стильових рис і перший химерний роман О. Ільченка, і наступні твори. Серед них слід виділити передусім орієнтацію на усне розмовне мовлення. Оповідачем у химерних романах і повістях виступає або головний герой або автор, причому в останньому випадку присутність автора в творі постійно підкреслюється, автор раз-у-раз перериває сюжетну оповідь звертанням до читача, у жартівливій формі ділиться з ним секретами своєї творчої лабораторії, веде словесну перепалку з уявними критиками, тощо; бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Оповідач В. Земляка, наприклад, живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в другій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює.

Характерною рисою мови химерного роману є широке використання просторіччя.

До мовностильових рис, що їх можна виділити в структурі химерної прози як визначальні для жанрової специфіки, належить також пародіювання інших мовних стилів.

До характерних рис химерного роману також належать фольклоризм (Вплив фольклорної поетики на химерний роман є досить сильним, проте фольклор використовується специфічно і в більшості випадків спрямований на створення гумористичного, сміхотворного ефекту), міфологічність (міфологічні герої, ситуації, мотиви широко використовуються письменниками для надання творам особливого колориту та фантастичності), умовність (дуже часто у творах межа між реальним та ірреальним світом розмита, а інколи і взагалі відсутня; міфологічні та містичні персонажі вживлюються в реальний світ, з героями трапляються дивні та фантастичні події, поширені також часові маніпуляції, що роблть межу між реальним та нереальним ще більш розмитою).

Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.

Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І. П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя.