27.1. Неоромантичні тенденції в українській прозі 2 пол. ХХст.

1956 р. суспільство засудило сталінізм і його звірства, було звільнено з таборів мільйони засуджених, зокрема и тих українських письменників, які там вижили. У літературу повертаються імена майстрів «розстріляного Відродження» — Миколи Куліша, Михайла Зерова, Григорія Косинки, Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника та інших, а також починається реабілітація особистого, народного, національного в літературі 60-х рр. XX ст. Суспільство намагається надолужити втрачене: засвоюються нові мистецькі ідеї, осмислюється зроблене митцями Заходу в попередні десятиліття.

У прозі другої половини 50-х рр. XX ст. йде процес «реабілітації» людини й водночас героя, бо в попередні десятиліття радянські письменники писали не про окрему особистість, її щоденне буття, а про маси, масштабні історичні події, які змінювали обличчя світу.

Утверджуючи ідеали добра, правди, краси, справедливості, лірико-романтична проза виразно акцентувала увагу на позитивному героєві, носієві ідеалу — простій людині, як правило, безкомпромісній, духовно багатій, високій у прагненнях, що немовби вгамовує одвічну тугу за людиною, яка не гнеться під тягарем життя, а навпаки — випростовується на повен зріст. Така риса письменства 2ї половини ХХ століття є типово неоромантичною. Вона активно виявилася у романах Олеся Гончара «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; Михайла Стельмаха «Правда і кривда», «Дума про тебе», історичному романі у вірших Л.Костенко «Маруся Чурай» тощо.

Наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр. XX ст. інтенсивно розвивається лірична проза. У ЇЇ основною рисою була неоромантична тенденція: головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому світі героя. Емоційний спалах, «картинка» настроїв, освітлений внутрішнім світлом пейзаж — усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. Є. Гуцало широко використовував у своїй творчості цей жанр. У ліричній прозі застосовується персонажна оповідна стратегія: автор відходить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем. Тому на всьому лежить відсвіт героя — його світобачення, світорозуміння.

27.2.”Табірна”тема в українській прозі 2пол.20ст.

Борис Антоненко-Давидович, як і значна кількість авторів-табірників, створив художній світ, якому притаманна об'єктивістська шкала цінностей та уявлень, що проявляє конфлікт "я" – "інший" далеко не так гостро, оскільки гострота значною мірою знімається самим інтересом автора до об'єктивних проявів людської природи у незвичних ситуаціях. У своїй повоєнній творчості, з огляду на перерваність української літературної традиції модернізму, письменник повернувся до реалістичної традиції не через консерватизм особистих смаків (його рання творчість засвідчує рух в іншому напрямку – до модернізму), а через обставини розвитку національної літератури. «Сибірськи новели»(написані за типом класичних оповідань,ставка на сюжет,досконала композиційна будова) Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у ХХ столітті український та інші народи, реалістичне і драматичне відтворення їхнього життя, філософське осмислення причин тих численних конфліктів і жорстокостей, які становили суть радянської тоталітарної держави. Цю збірку митець починав творити в часи «застою», коли не можна було її видрукувати, бо ще не розвіявся міф про «щасливе майбутнє», а матеріал збирався в «захалявний» зшиток під час «Сибірської одіссеї» письменника, де він по таборах ГУЛАГу і Бамлагу упродовж майже чверті століття проходив усі кола табірного пекла. Збірка "Сибірські новели" - це яскраві свідчення одного з тих, хто дивом уцілів і повернувся з пекла сталінських репресій живим. У циклі Б.Антоненко-Давидович реалістично відкриває завісу табірного життя. "Сибірські новели" відзначаються не лише вірогідністю, а й документальною достовірністю в зображенні життя за колючим дротом.  Для "Сибірських новел" характерне як поступальне зображення ("Сізо", "Зустрілися", "Усе може бути"), так і стрибками назад, у минуле ("Чистка", "Шурабуря"). Новели написані в період з квітня 1971 року ("Усе може бути") по 1983 рік ("Три чеченки"), охоплюють роки дореволюційні, громадянської війни, голодомор, воєнні, повоєнні і 80-ті роки XX століття.

Автор не дотримується строгої хронології, розташовуючи розповіді одна за одною. Новела "Хто такий Ісус Христос?" датована серпнем 1972 року, зате "Три чечени" написані в 1983, а "Сізо" - 1975. За тематичним змістом кожної окремої новели Б.Антоненко-Давидович віддає перевагу ідеї, а не хронології. Так, у новелі "Іван Євграфович більше не належить собі" розповідається про часи масових репресій (приблизно 1937 р.), а новелі "Шурабуря", яка майже закінчує збірку, про період громадянської війни (приблизно 1918).В окремих новелах вказується на конкретні роки описуваних подій.Загалом, час у "Сибірських новелах" може то швидко бігти, то котитися рівною хвилею, то рухатися стрибками, уривчасто, то уповільнюватися, навіть зупинятися. Кожна новела має власний час і простір, тому хронотоп у збірці постійно змінюється - теперішнє - минуле, Сибір - Україна, дореволюційна Росія - наші дні.