25.1. Сюрреалізм в укр. Літ. Поети Нью-Йоркської групи

Сюрреалізм – модерністський напрямок у мистецтві ХХ століття, що проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомості, а його методом розриви логічних зв'язків, замінених суб'єктивними асоціаціями. Головними рисами сюрреалізму є протиприродність сполучення, що лякає, предметів і явищ, яким надається видима вірогідність.

В українській літературі сюрреалістична поетика живиться джерелами інтуїтивізму (А.Бергсон), фантазійного мислення (В.Дільтей) та фройдизму (З.Фройд), особливу роль відводячи несвідомому, що реалізується через прийоми сновидіння, автоматичного письма та стихійної інспірації. Мистецтву надавалася виключна роль серед форм пізнання: воно визнавалося „ієрогліфічним ключем” до таємниць буття.

Спільними мотивами сюрреалістичної поетики українських майстрів слова є: зацікавленість дуальною природою міфу і символу, які відображають вищі сакральні цінності (творчий процес сюрреалістів здійснюється на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього духовного досвіду); конструювання авторського міфосвіту як акту пізнання реальності й ірреальності; захоплення фольклорними мотивами і давніми віруваннями українського народу та образами міфів народів світу (особливо яскраво проявленими у поетичному доробку О.Зуєвського).

В поезії Андієвської, як вже зазначалося, важко знайти соціальні мотиви. Вона витворює  власний світ, відштовхуючись лише від своїх внутрішніх переживань. Е.Андієвська застосовує різні прийоми створення поетичного світу, передусім такі: розмивання меж реальності / ірреальності, снів / дійсності, часопросторових площин, передбачаючи поєднання в одному образі протилежних речей і явищ.

О.Зуєвський створює унікальний поетичний феномен – інтерсеміотичність сюрреалістичного тексту. Йдеться про явище, в якому тексти автора сприймаються як точні відображення чи парафрази малярських полотен сюрреалістів. Твори О.Зуєвського – це герметичні „організми”, що містять натяки на вищу, надрозумову онтологію світу.

Поетичний міфосвіт Б.-І.Антонича втілювався у магічних аспектах мови, у символічному типі уяви та фасцинованій інспірації вищого світу як головному джерелі його творчості.

Поезія М.Воробйова характеризується непередбачуваністю сполучення, герметичністю, алогізм зображення, затирання часопросторових меж, феноменологічним поєднанням непоєднуваного – і все це рефлектується міфологічним мисленням митця.

"Нью-йоркська група" - група українських еміграційних поетів, яка виникла в середині 50-х XX ст. як співдружність митців, об'єднаних спільними поглядами на творчість, як можливість якомога повнішого самовияву творчої індивідуальності митця. Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в інших країнах. Учасники: Віра Вовк, Богдан Рубчак, Ґеня Васильківська, Патрісія Килина, Юрій Тарнавський,  Емма Андієвська, Юрій Соловій, Богдан Бойчук.

Поети "Н-й.г." в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій у світовій літературі. Вони розуміли марність спроб звести літературу з соціальним життям суспільства і відмовились від цих спроб. Можна сміливо назвати їхню поезію асоціальною, асуспільною. Поезії Андієвської є яскравим прикладом цього. Напевне не останню роль відіграла у цьому доля українських діаспорних митців. Живучи в країні, яку сприймаєш лише як одне з багатьох можливих місць проживання, цілком природньо, що не переймаєшся її суспільним життям. А твоя батьківщина  - це чужина, бо через її соціальний уклад там не знайшлося місця для тебе. Тому й обрали ці діаспорні поети шлях творення у своїх творах власної асоціальної дійсності. 

Члени Нью-Йоркської групи друкували свої твори в літературному додатку до газети «Свобода», в журналі «Горизонти», «Укр. Літерат. газеті», «Нових днях» та «Сучасності». Представники групи також заснували щорічний журнал «Нові поезії» (редакторами були Богдан Бойчук та Юрій Тарнавський), який виходив протягом 1960х рр. У «Видавництві Нью-Йоркської групи» виходили окремі збірки та книги.

25.2 Проблема роману О.Гончара «Собор»

У «центрі» «Собору» автор ставить долю конкретної, української нації та долю духовного начала у житті суспільства. Що є генетична пам'ять народу, його історія, його сучасний стан. Олесь Гончар нагадує сучасникам про родовід, про прадавню історію, духовний зв'язок між поколіннями.

Друга проблема роману – це тяжка духовна недуга, яка від самого народження позначила «найпередовіше у світі суспільство»: фальш, лицемірство; повна духовна неспроможність керівництва.

Проблема життя селянства, міцно закріпленого біля колгоспного двору. За умов діючого у ті часи режиму селяни не мали паспортів. І коли зневажена дівчина Єлька втекла з села, її, безпаспортну, лякав кожний міліціонер, бо вона була безправною у власній країні.

Проблема зла й небезпеки, яку дає землі більшовицьке «перетворення природи». Штучні моря, котрими так пишалися, перетворились у брудні, настійливі комори отрути.

Екологічна проблема. Особливо гостро Гончар ставить питання про становище в південній частині, де розміщені величезні металургійні та хімічні комбінати, військові полігони…Недбалі керівники нищать найцінніше в Україні – її природні святині: землю, воду, повітря.

Проблема важких умов праці та життя жінок.