21.1 Українська література в 2 половині 20 століття в критичній оцінці.

У XX столітті українське літературознавство мало помітні здобутки і втрати, пов'язані з поразкою української національної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознавства на радянське і емігрантське.

Здобутки вітчизняного літературознавства пов'язані з іменами С. Єфремова (1876—1939 pp.), M. Возняка (1881—1954 pp.), Б. Лепкого (1872-1941 pp.), M. Зерова (1890—1937 pp.), M. Грушевського (1866—1934 pp.).

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського періоду займає О.І. Білецький (1884—1961 рр.). Його праці "В майстерні художнього слова" (1923 р.), "До побудови літературних стилів" (1931 р.), "Проблема синтезу в літературознавстві" (1940 р.), "Поетика драми" (1950 р.), "Про специфіку літературного мистецтва" (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки. На працях О. Білецького теж позначився вплив вульгарного соціологізму. Він використовував терміни "пролетарська" і "буржуазна" література, дотримувався політизованої періодизації літератур и ("література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови..."), досліджував проблему "марксизм і література", ототожнював літературу з різними формами ідеології.

У 1946 році з'являються постанови ЦК ВКП (б) про "Нарис історії української літератури", "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення", у 1948 році публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". Українські більшовики за прикладом російських "творили" свої постанови. Вони прийняли постанови "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", про оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний" вірш В. Сосюри "Любіть Україну". 1947 року О. Корнійчук гнівно розвінчував роман Ю. Яновського "Жива вода", в якому "виявилися" "буржуазно-націоналістичні тенденції". Критичні проробки, ідеологічні акції, ярликування стали нормою життя. Ті письменники, які виходили за традиційні рамки реалізму, зараховувалися до буржуазних націоналістів, декадентів, формалістів, космополітів. Були вилучені з літературного процесу П. Куліш, М. Драгоманов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Є. Маланюк та ін.

Цілковитим антиподом соцреалістичних праць українських літературознавців стала книжка Дмитра Івановича Чижевського (1894—1977 рр.) "Історія української літератури" (1956 р.), у якій український літературний процес розглядається за художніми течіями. У вступі до названої праці Д. Чижевський подав загальну схему розвитку української літератури.

"Історія української літератури" Д. Чижевського має широкий літературний контекст. У цій праці український літературний процес розглядається у взаємозв'язках із літературами світу.

Певні досягнення мало українське літературознавство в період "хрущовської відлиги". Вони пов'язані з іменами Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Світличного, В. Дончика, Л. Новиченка, С. Крижанівського, В. Фащенка, М. Жулинського, М. Наєнка. Та основні зусилля літературознавців були спрямовані в цей час на вивчення  ідеологічних проблем: класовості, партійності, теорії соціалістичного реалізму, марксистсько-ленінської естетики.

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття" (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995—1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.

21.2. Медитативна лірика Л.Костенко. Розмірковування над долею та призначенням поета.

Медитація (лат. meditatіо — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому поет розмірковує над онтологічними, екзистенціальними проблемами. В основі медитативної лірики — аналіз внутрішнього світу людини, співвіднесеної з довкіллям. Автор медитації прагне пізнати себе і світ, певні життєві явища.

Багато розмірковує автор над проблемою змізернення людської душі, яке не повинне відбуватися. І в епіцентрі логіки і стресу,

Але чи не найбільше уваги приділила поетеса темі митця та мистецтва, ролі їх у житті людства. «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», — пише Ліна Костенко. Поезія, як і кохання, як і любов до рідної землі, підноситься автором на щабель найвищих цінностей. Але так часто поетові непросто знайти своє місце в цьому світі: В безсмерті холодно. І холодно в житті. О боже мій! Де дітися поету?!

Попри усі труднощі, поет є людиною обраною, він не має права скаржитися, бо усі труднощі на його шляху — це насамперед випробовування, через які варто пройти, щоб зміцнити свій дух та своє слово. Сама поетеса говорить про свій життєвий шлях як жінки-поета як про повністю свідомий вибір: «Я вибрала Долю собі сама...»

Поезія є величним і сакральним явищем, яке в жодному разі не є «побутовою розмовкою», тож і підходити до створення чи сприйняття поетичного слова Ліна Костенко закликає нас з усією відповідальністю.

Філософська лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це і питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального, проблеми спадковості поколінь та патріотизму. Патріотизму — не як пафосних розмов, а як філософської категорії. Мені подобається, з якою щирістю та життєвою мудрістю підходить лірична героїня творів Ліни Костенко до пошуку відповідей на ці питання. На жаль чи на щастя, кожен має власним шляхом прийти до висновків щодо перелічених питань, нам не допоможуть чиїсь роздуми та міркування, але лірика Ліни Костенко — немов філософський трактат у віршах — наблизить кожного читача до відкриття власних неповторних істин.

У вірші «Життя іде і все без коректур» Ліна Костенко нагадує про те, що зробленого не перепишеш, життя не має чернеток, над усім володарює час. Поетеса вдається до засобу пер­соніфікації, щоб передати стрімкий літ часу, миттєвість людського жит­тя в часі. У поезії минулий час окрес­лений двома образами: біблійного по­топу як розплати людства за гріхи та маркізи Помпадур — фаворитки французького короля Людовіка XV, яка мала на нього великий вплив і ви­значала, по суті, політику держави. У розумінні Ліни Костенко, смисл людського життя полягає в тому, щоб «зробити щось, лишити по собі». Авторка також тривожиться за майбутнє — як зберегти природу, як достукатися до серця людини, збуди­ти її відповідальність за все суще на землі. Звучить у вірші й мотив відповіда­льності творця за слово, за кожний написаний рядок, за творчість. Для ліричної героїні найголовніше — обе­рігати свою душу від гріхів, не при­множувати вже зробленого колись зла: Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навіки.

У вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє» Ліна Костенко розглядає людину в контексті часу. Поетеса вихоплює з історії справж­ні мистецькі шедеври, розуміє їхнє важливе значення для людства й людини зокрема. Криваві ж події, жорстокі сутички, кровопролитні події згадує як незначні факти з огляду на їхній вплив на становлення спра­вжньої людини. Авторка щиро «підказує» сучасни­кам основний життєвий постулат: Нехай тендітні пальці етики Торкнуть вам серце і вуста.