17.2 Інтимна лірика Ліни Костенко

Ліна Костенко – тонкий лірик, авторка прекрасних  віршів, ніжних, чаруючих. Її поезія – медитативна, висока. Для неї характерний кляризм, аполонівське начало (виваженість, поезія думки). Інтимна лірика – центральна в творчості поетеси. Тут любов проявляється крізь призму філософії (медитативне начало).

Як мені здається,одна з головних рис ліричної героїні Ліни Костенко – почуття власної свободи,незалежності та неповторності особистості. Навіть  у коханні героїня намагається попри все зберегти своє власне «Я». але це не заважає духовному єднанню з коханою людиною. Для ліричної героїні  немає нічого страшнішого, як утрапити ще й у рабство почуттів. 

Лірична героїня Ліни Костенко шукає ідеал коханого, зазнає поразок на цьому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не завжди поруч, але наперекір долі кохає і розуміє це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бентежність у сприйнятті світу. «Світлий сонет». Світло – це ранок життя, юність, це пробудження першого кохання. Про те для молодої героїні перше кохання виявилося непростим, без взаємності.

Нероздільне кохання супроводжується щастя і печаль водночас. Лірична ж героїня  по - іншому, з висоти  життєвого досвіду оцінює нероздільне кохання – вона певна, що душа дівчини стала багатшою. Попереду в неї справжні випробування, тривоги, розчарування, але це не відомо юнці, яка переживає першу в житті поразку.

Людська душа має право на свої таємниці. Найчистіші, найніжніші почуття не терплять не тільки чужої цікавості, а й навіть зайвого слова: «Я Вас люблю, о як я Вас люблю! Але про це не треба говорити».

Любов є прагненням до вдосконалення , Абсолюту, Вічності. Ліна Костенко виводить такий ідеальний образ кохання, який відкриває можливість залишитися у віках. Усю свою пристрасть лірична героїня готова дарувати тому, до кого найчастіше звертається «Ви», її любов сповнена шляхетності, почуття власної гідності.

18.1 Життя і творчість Василя Барки. Контамінація реального і метафізичного в романі.

Справжнє ім’я – Очерет Василь, народився в 1908р.на Полтавщині. Вчився в духовному технікумі, закінчує педагогічний техніком і працює вчителем математики й фізики на Донбасі. Пізніше переїздить на Північний Кавказ, де, закінчивши філологічний факультет Краснодарського педінституту, вступає до аспірантури. Свої вірші надсилає Тичині, а він їх друкує в часописі «Червоний шлях».

За першу збурку «Шляхи» (1930) Василя Барку звинуватили у буржуазному націоналізмі, як відповідь видає другу збірку «Цехи» (1932), в основі – вірші на виробничу тему.

Під час Другої світової війни пішов доброволцем до народного ополчення, отримав поранення (1942). У січні 1943, відступаючи, німці евакуювали всіх чоловіків – митця розлучил із сім’єю і погнали на Захід.

У Німеччині працював коректором в укр.видавництві. Там видає збірки «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), позначені тривожними настроями, апокаліптичними передчуттями.

В 1950 році їде з Німеччини до США, де видає ще кілька поетичних книг, які виростають від християнського світовідчуття митця, зокрема «Трояндовий роман» (1957), «Океан» (1959), «Царство» (1979). Друкувався в українській періодиці. Його творча спадщина налічує 25 томів.

У 1963 році з’являється роман «Жовтий князь». У творі розповідається про життя Мирона Катранника і його родинного кола – матері, дуружини, трьох дітей – від осені 1932 до жнив 1933 року – перший твір у світовій літературі присвячений голодомору 32-33рр.

Василь Барка вказував на присутність у змісті твору трьох планів: змалювання стардницького побуту селянина, психологічні процеси, зумовлені голодом, і вимір метафізичний, духовний.

Третій, духовний вимір повністю ґрунтується на сприйнятті деяких явищ суспільного життя 1932 – 33 років, висвітлених крізь призму біблійних образів і мотивів, більшість з яких у творі має символічне значення. Перш за все увагу читачів привертає реалістичне зображення трагедії родини Мирона Катранника, їх хвилюють і глибоко вражають натуралістичні сцени твору доби голодомору.

...Недоступними або малозрозумілими для певної частини читачів залишаються символічні образи, які й представляють каркас метафізичного виміру роману. Вони сприймають роман як хроніку, відображення певного періоду в житті українського селянства, при цьому знаки авторської присутності залишаються нерозшифрованими.

В основі сюжету – реальний конфлікт між людиною і владою на грунті відбирання селянського майна. Оповідь у тексті роману В.Барки виходить за межі реального. Натуралістичні замальовки дійсності, подані з документальною точністю, переплітаються з демонологічними. Початок голоду знаменує “місяць, кров'ю наведений”, “мертва птиця, що падає без причини”, пророкування про “монгола з московської ночі, що вилазить і рве груди”, бісівських слуг, що “постановили Україну душити в рік розп'яття, тридцять третій”.

З метою побудови метафізичного простору письменник переосмислює образи та мотиви, на яких тримається християнська міфологія: часто звертається до біблійних мотивів (образи Христа, Каїна, Авеля, Антихриста), своєрідно інтерпретуючи їх та наповнюючи новим змістом. Не раз бачені обриси місяця викликають в уяві Мирона Катранника картину земного братовбивства. Але найбільш вражаючою є апокаліптична візія передбачання приходу Антихриста.

На думку дослідників, переплетення, взаємопереходи реалістичного й умовно-символічного в “Жовтому князі”, перевага вираження над зображенням, суб'єктивність зумовлює деструкцію традиційного реалістично-хронікального роману не тільки як жанру, а й окремих його елементів. Скажімо, чимало архетипних образів та понять або зовсім втрачають свій первісний зміст, або на нього нашаровуються інші, антонімічні значеннєві відтінки.

У романі зустрічається хлібороб без плуга, селянин без хліба, син без матері, родина без хати, птахи в падінні, а не в польоті, а український млин замість достатку несе смерть. Та саме завдяки подібній деструкції глибшає, увиразнюється ідейний зміст твору, його проблематика, взагалі увесь тематичний обрій, посилюється його викривальність і виражальність, що змушує й читача відходити від звичного сприйняття описового тексту, актуалізує його думку. За В.Баркою, у відчуженні людини від землі – джерело і сенс трагедії особистості. Мрія про землю – стрижень, на якому тримається життя селянина. Через ставлення людини до землі В.Барка досліджує психіку особи, її екзистенційний внутрішній світ. Через розуміння образу землі розкривається також і трагедія українського села початку 1932 – 1933 років, що розгортається у двох площинах – масовому фізичному знищенні селянства як основи нації та руйнації духовних підвалин його життя

Глибока символічність роману проступає у фінальній картині: “здається, над ними (селянами), з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона (чаша): навіки принести порятунок” символічність цих рядків особлива: автор говорить про незнищенність нації, віру в відродження навіть після таких нищень (національного апокаліпсису).