10.1 Герменевтична поезія Емми Андієвської

Поезій Емми Андієвської передбачає тлумачення тексту у філософському, ментальному, психоаналітичному контекстах. Герменевтична поезія закрита від розуміння.

В сонетах Е. Андієвської домінує полівалентної семантики лексичних одиниць, еліптичні структури речення. Значною є роль підсвідомого у творчому процесі. Поезія Е. Андієвської характеризується такими рисами: синтаксичний безлад, деструкція худ. традицій (верлібр, прозовірш), багата мова (цінує раритетні слова),рідкісний контекст, відмова від дієслівності, на користь статики, еліптичний синтаксис, рима неточна і неповна, завжди вигадлива.

Естетичним ідеалом у літературі стає для неї Стефан Малларме. Вся сучасна поезія, вважає письменниця, проходить «у тих залах », які відкрив французький символіст . Саме тому Е. Андієвська віддає перевагу герметичній , закодованій поезії.

Значна частина поетичної творчості Е. Андієвської 50-60-х років має виразний екзистенційний відтінок. Ця поезія пройнята пошуком метафізичної вічності: «Все смертне пробує у вічність зазирнути». І лише буття Бога – бездоганне буття, його не можна осягнути словом.

Часто назва може пояснювати твір (сонет «Вігілії XXXIX» (вігілії- вимір нічоного часу у Римі)), образ тлумачиться в контексті, твори насичені інтертекстуальністю та інтермедіальністю (твір Е. Андієвської «Спокуси Святого Антонія» та картина «Спокуса святого Антонія» — триптих Ієроніма Босха; картина Сальвадора Далі «Спокуса святого Антонія»).

У вірші «Плач по Офелії» слова «Гребці згасають в чоловічків лаві» можна розтлумачити так, що Гамлет бачить очі, коли відпливає («чоловічки»= зіниці, в лаві= у ширензі»).

Поступовій герметизації віршів Андієвської сприяє усунення ліричного «я». Вже з першої збірки («Поезії» 1951) реальність представлена відсторонено та відособленно.

З кожною новою збіркою урізноманітнюютьсяй нарощуються образно-звукові елементи, згодом звукова орнаментація стане основним поетичним засобом. Дедалі більше закодовуючи поетичний текст, авторка опускає дієслівні форми: улюблений пунктуаційний знак — тире, що в структурі вірша виступає як художній прийом і є одним з герметичних знаків, схованкою смислової загадки тексту. Розгортаючи найнесподіваніші метафори, Е. Андієвська унеможливлює будь-які раціональні тлумачення своїх поезій. Сфера підсвідомості декларується єдиним важливим рушієм творчого процесу

ЇЇ цікавлять межові, перехідні стани, коли деформується одна ... простору, адже там світ тендітний, крихкий («Ось, здається, міст. А дмухнув, і міст уже море»), водночас семіотично засекречений.

10.2 Табірна проза б. Антоненка-Давидовича ( цикл «Сибірські новели»)

У «Сибірських новелах» протиставляється фізична свобода моральній. Зображуючи "волю" – насамперед громадське життя сталінських часів, - Б. Антоненко-Давидович робить несподіваний висновок, що, маючи формальну, так би мовити, "фізичну" свободу, людина залишається уярмленою як особистість. Найхарактернішими прикладами у цьому розумінні слугують образи Семенця ("Чистка"), Капустяна ("Іван Євграфович більше не належить собі"), Горєлова ("Де подівся Леваневський"). Характер поневолення особистості цих людей має бути визначений як цілковите поглинення їхньої індивідуальності тими соціальними ролями, котрі вони виконують, внаслідок чого всім трьом героям загрожує уповні реальна можливість повної особистісної деструкції. Автор "Сибірських новел" проводить зовні парадоксальну думку про те, що ув'язнення людини є шляхом до її звільнення – до здобуття особою себе самої. Найвільнішою людина стає, опинившись наодинці зі своєю смертю, - очікуючи вироку в табірній тюрмі, котра постає як зона найбільшої, порівняно із "волею" і табором як таким, зовнішньої "несвободи" і водночас як місце найвищого внутрішнього розкріпачення.

Отже, "Сибірські новели" є циклом, ускладненим іншими циклами (своєрідним "циклом циклів" або "колом кіл"). Три змістових цикли, визначені поняттями "несвободи", "початку звільнення" та "свободи". ("Чистка", "Іван Євграфович більше не належить собі", "Де подівся Леваневський"); власне "табірні" твори ("Протеже дяді Васі", "Що таке істина?", "Хто такий Ісус Христос?", "Кінний міліціонер", "Три чечени", "Зустрілися...", "Мертві не воскресають"; сюди ж мають бути віднесені "Усе може бути" та незакінчена "Бушуїха", котрі оповідають про життя засланців); цикл новел "Сізо"; "Зустрічі на довгій дорозі".

Слід зауважити, що Б. Антоненко-Давидович фактично зображує дві "межові ситуації" і відповідно – два етапи вибору, котрий здійснюють його герої. Першим етапом можна вважати необхідність визначення своєї життєвої програми з огляду на постійну небезпеку потрапити в лабети НКВС. Якщо Семенець ("Чистка") ставиться до тоталітарного режиму, зокрема до його "перегинів", нелояльно і знаходить у собі мужність відкрито заявити про це, вступившись за невинно арештованих колег, то Капустян ("Іван Євграфович більше не належить собі") і Горєлов ("Де подівся Леваневський") стають на шлях пристосуванства.

У «Чистці» йдеться про бухгалтера, який походить із селянської родини, здобув освіту самотужки і вірно служить видавництву, в якому працює. Він публічно виступає, де захищає тепер підсудних Титаренка і Качеровського. Після цього він потрапляє під чистку. У тексті детально аналізується психологічний стан людини, яка потрапляє під чистку, і робота тогочасних органів влади, які будь-якими методами перетворювали людей в переляканих підлих істот, які забували про все під загрозою смерті. Плужник і Підмогильний тільки тримаються, продовжують спілкування з Семецем і навіть дають йому гроші, отримані за видання своїх творів.

У новелі « Євген Єфіграфович більше не надежить собі» йдеться про звичайного шкільного вчителя високих моральних принципів, якому пропонують стати донощиком. Він погоджується, оскільки спочатку не бачить нічого страшного в цьому, бо йому було сказано подавати лише «об*активну» інформацію. Потім він починає розуміти, що цим людям правда ні до чого, їм потрібні наклепи, і стає наклепником, боїться за своє життя. Його матеріальний стан покращується, але мораль і совість десь зникають, він більше не належить собі.

На самому початку збірки знаходимо новелу «Хто такий Ісус Христос». У в*язниці сидять два трударі з Разанської області, яких заарештували, бо ті запізнювались на роботу щоразу аж на 15 хвилин. Вона мусять відсидіти 3 роки. Один щоб розважитись починає розказувати іншому про Ісуса Христа. При цьому він допускає дуже грубі помилки у назвах ( синедріон називає синедроном). Митрич не боїться демонструвати свою віру в Бога і намагається просвітити свого колегу по в*язниці Обезяну. Тому розповідає про Ісуса. Врешті решт виявляється, що жиди погані, бо вбили Ісуса, а Ісус був «руським». Вкінці Обезяна, дуже провсічений розвповіями Митрича, заявляє, що то був дуже цікавий роман.

«Де подівся Леваневський». Розглядається проблема людини,яка потрапила до в*язниці і не розуміє за що. Окрім цього, вона свято вірить в те, це помилка. Навіть коли Євраф Фірсович вже знаходиться у камері, то не перестає вірити в те, що його неодмінно випустять і все буде добре. Він починає шукати пояснення. Наприклад, він прочитав у газеті, що зник пілот Леваневський, досягнення якого могли дуже прислужитись країні. Він сам переймався дуже і навіть зателефонував у міську газету дізнатись чи не знайшли його бува. Виходить, що правоохоронним органам є чим зайнятись, окрім непорозуміння з його арештом. Єфграфа Фірсовича заарештовують через те, що він олзповідав правдиу інформацію студентам про Троцького. Після цього не довівши нічого проти нього, відправляють чоловіка і справжню тюрму, де він бачить справжніх в*язнів, абсолютно нормальних людей, які нічим не нагадували злочинців, і зовсім очевидно, що їх взяли ні за що. Тут йому відкриваються очі на ситуацію в країні, яку до цього він не помічав. Він мучиться від голоду, переймається тим,як живе донька з дружиною без грошей та спостерігає, як люди стають егоїстичними і голодними істотами,яким байдуже до інших.