8.1. Неоромантичні домінанти творчості о.Гончара

В Олеся Гончара герої творів — це реальні жителі планети Земля на окремо взятій території. Вони живуть, як звичайні люди, потрапляють у різні ситуації, воюють, спілкуються, кохають і прагнуть звичайного людського щастя.

  Роздуми про сенс життя, про відповідальність кожного перед історією, епохою — ось ідейно-стильова домінанта творів Олеся Гончара. Героям його творів не чуже почуття романтизму. Вони уміють по-справжньому кохати й гідно переживати це почуття. Автор найсвітлішими фарбами змальовує інтимні взаємини людей. Він розуміє, що кохання — із категорії вічних почуттів. Сила любові не піддається простому осмисленню

Новела «За мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. Через те не дивно, що новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях. Ії задум виник у далекій Бірмі, у місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами стали імпульсом спогаду про давню історію. Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалось би, локальної події, що сталася на жнива в полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії говорить оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин. 

Фатальну ж подію — вбивство місцевого угорця — передано до краю лаконічно. Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, як характеризує його комбат. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом в її чоловіка. Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він подає Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею і вбиває її чоловіка. Радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». 

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. 

Зачарований дивом Жінки, Сашко живе немов у витвореному ним світі, де владарює Лариса. Міф її життя колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення — і неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини. Не в змозі знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари. Так автор несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту принципу«смерть за смерть».

  У новелі «За мить щастя» описано кохання такої сили, що підносить над реаліями життя. Так, за це покладена смерть, але мить щастя коштує того, щоб ні про що не шкодувати. Ця розповідь — неначе ключ до розуміння філософії Олеся Гончара, його прагнення до ідеального, до свободи. Як письменник, він розумів, що абсолютна свобода можлива лише у сфері почуттів, бо лише вони не підкорюються нікому та нічому.

Концепція людини в Олеся Гончара будується насамперед на утвердженні людської мислительської функції. Майже в кожному своєму героєві Олесь Гончар шукає хисту філософського, кожний персонаж уміє оцінювати минувшину і майбутність.

8.2 Культурологічна насиченість лірики Л.Костенко ( Зі статті взято, не наш універ).Культурологічна насиченість лірики стає помітною вже в другій книзі Ліни Костенко “Вітрила” (1958) – поряд з поетичними “образками” – витонченими замальовками сучасної авторці дійсності, більшою мірою властивими її ранній творчості, з’являються вірші, де філософські концепти, які незабаром стануть провідними, осмислюються крізь призму життя видатних людей – Лідії Койдули і Віктора Гюго (“Лідія Койдула на чужині”, “В Париж прибуває поїзд…”). Ліна Костенко як творча постать, співмірна з найпомітнішими митцями світової культури, вступає з ними в діалог, а часом вдається до полеміки. Історія ремінісценсій, відголосків, інтертекстуальних зв’язків у ліриці й ліро-епосі Ліни Костенко чекає на свого дослідника. Цінну спробу такого їх прочитання здійснив Майкл М. Найдан у своїй статті “Інші поети в творчості Ліни Костенко”. Поема Ліни Костенко, що вперше побачила світ у збірці “Сад нетанучих скульптур”

(1987), також має епіграф, роль якого виконує стаття з УРЕ: в заплаві річки Супою (лі-

вої притоки Дніпра) було знайдено залишки човна та рештки кістяка людини, найімо-

вірніше, давнього грека. Цей факт дає поштовх для своєрідного історико-літературного розслідування. Проте появу “Скіфської Одіссеї” навряд чи можна пояснити простим бажанням авторки реконструювати події багатовікової давнини – основним у поемі є прагнення віднайти свої початки у глибині віків. Полемічність твору по відношенню до блоківських “Скіфів” виявляється на рівні загальної емоційної тональності. Основна відмінніть між творами О.Блока і Ліни Костенко полягає в “пунктах відліку”, позиціях, з яких обидва автори дивляться на історію. За зовнішньою агресивністю блоківської поеми стоїть прагнення відтворити незбагненність слов’янської душі. Російський поет розуміє цивілізацію як начало, що забезпечує процвітання людства, але водночас вбиває в людині природні почуття, відчужує її від власної суті. Ліна Костенко натомість “правомірно обстоює ідею слов’янської культури й взагалі ідею культури людства як провідного начала, котре гуманізувало нашу Землю, гуманізувало життя. …Поетеса обстоює єдність етичних, естетичних, правових, флософських принципів як у поведінці народу, так і в його творчості, в його культурі. Сучасна поетеса створює “художню енциклопедію скіфського життя”. Унікальна історіософія Ліни Костенко з її центральним постулатом – проживання багатовікового досвіду народу через слово – зумовлена передусім самою долею української нації, речником якої постає поетеса. Питання національної ідентичності, історичної пам’яті, місії письменника в умовах бездержавності завжди були для українства особливо болючими, саме тому, звертаючись до історичної (“Скіфська Одіссея”) та інонаціональної тематики (“Циганська муза”), поетеса прагне ідентифікувати себе, читача, героїв як носіїв певної культурної традиції, що виражається передусім через слово.