6.2. Психологізм повісті Антоненка-Давидовича «Смерть». Вбивство, як шлях до істинного більшовизму.

У творі «Смерть» Борис Антоненко-Давидович розкрив проблему московського комунізму та української національної свідомості. Він осмислив долю людей, що приймали участь в українській національній революції, та згодом були змушені перейти до комуністичних партій.

Центральним головним героєм виступає українець Кость Горобенко, який прийняв радянську владу та хоче бути довіреним комуністом-більшовиком. Через національне минуле партія не довіряє йому, від цього він почуває себе відкинутим та нікому не потрібний. Врешті він вирішує заслужити собі довіру через пролиття крові, вбивство – мотив кривавої ініціації. Свідомість головного героя роздвоєна.

У фіналі розгортається сцена розстрілу шести робітників, багатіїв. Основною художньою деталлю є мідний хрестик, що був на одному із заручників. Після пострілу він виживає та кидається на Горобенка, той вбиває його власноруч. Символ хреста представляє собою ту невинну жертву, християнство та духовну смерть.

Для аналізу психологізму головного героя можна згадати твори «Я (романтика)» Хвильового, «Промені сонця» Винниченка. Після вбивства, Горобенко лише знепритомнів, автор не відповідає на душевне терзання головного героя: чи відчув він себе рівним в партії після вбивства? Чи саме це вірний шлях до істинного більшовизму?

 Б. Коваленко, назвав «Смерть» повістю перейнятою національною ідеологією і сатирою на комуністичне минуле, за принципом заперечення органічного зв’язку партії з українським політичним і культурним життям.

Автор наголосив, що тодішня більшовицька партія для України є «чужа», та лише окремі в ній заложники від українства є представляють народні маси. Радянську організацію змальовує автор як фанатичну касту, чужу в українському оточенні і трактовану в дусі ідеалістичної психології.

7.1 Проблема збереження історичної пам’яті в творчості українських письменників (л.Костенко, о.Гончар) Взято зі статті нашого універу.

В поетичній концепції Ліни Костенко історична пам’ять – багатогранна форма існування культурної реальності та становлення людського життя в його глибинній спадковості, яка характеризується часовою трьохвимірністю. У поетичній концепції Ліни Костенко історична пам’ять виступає багатогранною філософсько-естетичною формою історичного буття, представленою часовою трьохвимірністю, яка у творчості поетеси діє безперервно і нероздільно. Час минулий, теперішній та майбутній, час історичний і час художній, існують паралельно – на всіх рівнях: жанровому, композиційному, образному і навіть мовному.

2) Основними джерелами формування історичної пам’яті у творчому доробку поетеси стали національна історія, згадки про воєнне дитинство, пошуки архетипних витоків рідного народу, переосмислення міфологічних мотивів та образів.

3) Художнє трактування проблеми історичної пам’яті у ліричних та ліро-епічних творах Ліни Костенко відбувається в таких основних напрямках: а) узагальнено – через співвіднесення відчуття сучасності з відчуттям історії; б) через осмислення подій історичного минулого та фактів сучасності; в) через історичну і соціальну зумовленість авторського “я”, яке відображає естетичні й етичні ідеали епохи й утверджує історичність особистості.

4) Концепція історичної пам’яті у ліро-епічних творах Ліни Костенко вибудовується на основі своєрідного художньо-поетичного відтворення історичних подій та осіб, а також через активне використання можливостей, закладених в часопросторовому моделюванні художнього світу. Морально-етичне спрямування художнього світу поетеси пройняте невідступною думкою про свій народ, сприяє утвердженню моральних цінностей та ідеалів минулого, наближенню їх до сучасності естетичним шляхом.

5) Твори поетеси розвивають і збагачують важливу тему духовного буття людини в історичному часоплині, відшукуючи коріння і джерела, долаючи драматизм і трагедійність сучасного життя, проникаючи в майбутнє. Індивідуальна доля у творчості Ліни Костенко стає точкою перехрещення минулого, сучасного і майбутнього, виявляє зумовленність сьогодення близьким і більш віддаленим минулим, розкриває глибинні зв’язки особи з історією та суспільством

6) Часово-просторову організацію поетичного світу Ліни Костенко визначає глибоко індивідуальне бачення і розуміння світу. У внутрішній структурі творів знайшла своє вираження авторська концепція часу і людини. Взаємодія часових пластів – провідний принцип побудови поетичних сюжетів.

7) У творчому доробку Ліни Костенко поступово здійснюється помітне морально-філософське поглиблення осмислення історичної пам’яті через поступове розширення історичних горизонтів художніх творів. Поетична концепція досліджуваної проблеми Ліни Костенко чітко окреслена витонченістю і ясністю поетичної мови, конкретністю образів, логічною стрункістю думки, афористичним, інтелектуально насиченим мовленням.

Образною довершеністю та ідейною вагомістю Ліна Костенко ставить українську літературу на рівень кращих зразків європейської художньої творчості.

Білет 7.2.Феєрична трагедія І.Драча «Ніж у Сонці». Особливості поетики.

Іван Драч у своїх творах звеличує людину-творця. Людина і Сонце в нього на рівних. Більше того, Сонце -- наскрізний образ усієї поетичної творчості. У 1978 році поет видав збірку під назвою «Сонце і слово», а нова оригінальна книжка, випущена того ж року, дістала назву «Сонячний фенікс». Автор цих книжок говорить про особливості сучасного життя, що завжди на шляху з минулого в майбутнє. Сучасність, говорить поет, живиться плідними соками минулого і має у собі зародки майбутнього. Саме так розуміється в житті головний герой поеми «Ніж у сонці». Він відданий народу, Батьківщині. На самовіддану боротьбу за справедливість його надихають образи правдолюбців минулого, він іде на смерть в ім'я майбутнього не тільки рідного краю, а всієї планети. Ліричний герой -- людина-громадянин, яка живе радостями й болями всесвіту в їх конкретних виявах. Твір «Ніж у сонці» невеликий за своїм розміром, але глибокий за ідейним спрямуванням. Основна ідея твору досить актуальна виступ проти використання природних сил і здобутків науки для знищення людей, для руйнації та смерті. І сьогодні вона звучить, можливо, ще сучасніше, аніж у 60-ті роки, коли писалася поема, бо людство пережило страшну трагедію, ім'я якої «Чорнобильська». Слід зазначити, що Драч один з перших літераторів світу, хто сказав своє слово про вплив наукових відкрить на життя планети. У його розумінні наука не може існувати заради науки, вона має сприяти підвищенню життєвого рівня, а не самознищенню. Появу образу Сонця в поемі І. Драч пояснив так: «Сонце -- це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина». Відповідно, Сонце в поемі "Ніж у сонці» -- не тільки небесне світило, не тільки джерело нашої галактики. Швидше це морально-етична категорія. Можливо, символ ідеалу, тих світлих начал, якими природа наділяє кожну людину. А якщо це так, то до його високості має прагнути кожен, кому Всевишній подарував життя на землі, бо саме таке прагнення дасть право сказати: «Я -- людина». Драч у поемі стверджує, що у кожної людини має бути своє сонце, своя заповітна мрія, у вічному русі до якої ми очищаємось від усього хибного і починаємо розуміти свою відповідальність за свою планету. Звільнившись від прикрого, ми стаємо вищі й красивіші. Особливого звучання в поемі набуває мотив руйнації. Сама сюжетна основа поеми проста й прозора. Лiричний герой твору, дiставши земне благословення, полетiв у космос рятувати Сонце вiд пiдступного ножа Мефiстофеля. Цей “вiчний чорт” “у модерному костюмi” заповзявся також влити в серце героя отруту зневiри, вiдiбрати в нього iсторичну пам'ять. Але герой, iдучи на подвиг, бере з собою все земне, готовий переможцем умерти “на золотiм щитi” врятованого ним Сонця.

Новаторство I. Драча полягало i не у вiдривi вiд традицiй, навiть принципiв поетики його попередникiв, а в збагаченнi, оновленнi цих традицiй зануренням у нову реальнiсть свiту, в прагненнi освоїти її прикмети, ввести їх в систему метафор. Саме звiдси i “сивий сум”, i “тополь дiвочих золотистi стрiли”, i “оранжеве шептання”, i кружляння супутника “кругом чола” i багато iнших несподiваних, не раз природних, а не раз штучних i силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезiя повинна вбирати в себе всi реалiї, поняття сучасного свiту й сучасного мислення людини, повинна гранично iнтелектуалiзуватися, оскiльки унiверсальнiсть слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини. Сонце тут - шкала моральних цiнностей: чисте i просте “сонце вiри”, “сонце смутку - з вiжками на храпах”, “сонце смутку”, з якого виростає “жорстока мудрiсть”, поет взамiн за сонце вимагає серце як найбiльшу спiвмiрну цiну, вимагав повноти самовiддачi людини за радiсть буття на землi.