умовивід передбачає чітку фіксацію правил одержання нового знання. Умовивід передбачає доказ, у процесі якого правомірність появи нової думки обґрунтовується за допомогою інших думок. У логіці, математиці, філософії розроблені різні способи доказів. Усі три форми раціонального пізнання в єдності утворюють певну цілісність. Її як форму здібностей людини називають розумом, а як процесуальне — мисленням.

Чуттєве і раціональне пізнання взає- мопов’язані й взаємообумовлені. Психіка

людини — це складне системне утворення з багатоманітними ланками взаємовизначення. Наприклад, зміст відчуття визначається не тільки зовнішнім подразником, а й станом мислення, пам’яті, уявлення. Чуттєве й раціональне «пронизують» одне одного. Напри- клад, нас цікавить психічний образ «цього яблука» — червоного, круглого й солодкого. Маємо три поняття: поняття кольору, геометричної фігури й смаку. У цілому психічний образ яблука є перехрещенням різних понять та їх чуттєвих показників. У точці перехрещення чуттєва й раціональна форми пізнання утворюють певне ціле. Сприйняття яблука не дає поняття «яблуко». Тільки разом, в узгодженості один з одним, поняття й сприйняття яблука дають адекватний образ «цього яблука» у свідомості.

Психічні утворення, які виступають синтезом чуттєвого й раціо­нального, володіють цілісністю і відповідно інтегральною якістю. На­приклад, мелодія, що сприймається як ціле, зовсім не обов’язково по­винна структуруватися суб’єктом на чуттєву й раціональну складові.

§ 7. Проблема істини у філософи

Істина — це мета пізнання і сенс людської життєдіяльності. Істина є велике слово і велика справа. Пізнання істини стимулює самодо­статність і повноцінність особистості, однаково далекої як від наїв­ного оптимізму, так і невтішного песимізму. Вирішенню питання пізнання істини сприяє вироблення поняття про різні прояви її існування.

Істина як форма людського знання не може виникнути безвід­носно до суб’єкта, який визначає міру її доказовості. Акти обґрун­тованого знання супроводжуються переживанням суб’єктивної впевненості в його достовірності. Що надає смислу розподілу між

112

теорією і сліпим забобоном. Тому теоре- Щ ФІЛОСОФСЬКА

тичне осягнення стає фіксуючим істину «»'' • МУДРІСТЬ

знанням лише у зв’язку зі всім ходом люд- ••••••••••••••••

ського пізнання, тобто перетворюючись і Цей великий світ існує не- втілюючись у доказову систему суб’єктив- залежно від нас, людей, і сто- них поглядів, що пройшла культурно-істо- їть перед нами як величез-

ричну апробацію (перевірку). на, вічна загадка, досяжна,

Умовою існування знання є тексти — однак, нашому сприйняттю підручники, огляди, монографії, мемуари і нашому розуму, тощо. Однак сам текст знання не містить. А. Ейнштейн

Знання — не в тексті, а у взаємодії (засвоєн- ні й присвоєнні) суб’єкта зі змістом тексту в процесі його дешифру- вання та інтерпретації. Істина є властивістю такого знання.

Концептуалізація істини як відповідності знання реальності наділяє її принциповими властивостями.

Об’єктивність. Об’єктивна істина є незалежний пізнавальний зміст від людини й людства. За формою істина суб’єктивна: вона — властивість людського знання. За змістом істина об’єктивна, оскіль- ки не залежить від свавілля свідомості, вона визначена відображеним у ньому матеріальним світом. Об’єктивність істини повідомляє знанню ідею об’єктивної реальності, без чого знання — ілюзорна, умовно значима конструкція.

Абсолютність. Абсолютність істини полягає в її повноті, без- умовності, належності їй незалежно від суб’єкта пізнавального зміс- ту, який зберігається й відтворюється в ході прогресу знання. Як би не змінювалася наука, незмінним залишається початок пізнання.

Від абсолютної істини потрібно відрізняти «вічну істину», яка оз- начає незмінність істини, її справедливість для всіх часів і умов.

Відносність істини полягає в її неповноті, умовності, приблиз- ності, незавершеності, у входженні в неї суб’єктивно значимих компо- нентів. Вони постійно усуваються із знання як несумісні з природою речей. З одного боку, відбувається нагромадження істини в пізнанні (науці), а з іншого — виникає той масив знання, який відносять уже не до актуального пізнання, а до його історії. Переосмислення змісту історії науки виявляє, що в нього можна внести відповідні уточнення й поправки.

«Я, — сказав Агафон, — не в силах сперечатися

З ГЛИБИНИ ^{3 т}°б°^ю' Сократе. Нехай буде по-твоєму». — «Ні,

дорогий мій, Агафоне, ти не в силах сперечатися з істиною, а сперечатися із Сократом — справа нехитра».

• •••••••••

СТОЛІТЬ

\ Філософія, 11 кл. - 113

М. Мушачі. Христос перед Пілатом. 1881 р.

• Картина зображує біблійний епізод, коли Пілат запитує Ісуса Христа, що є істина.

Процесуальність визначається взаємодією абсолютності та відносності істини, зводиться до того, що істина є динамічна якість пізнання. Вона виникає як незалежний підсумок окремих суб’єк­тивних пізнавальних актів, що здійснюються людством у заданих умовах.

Конкретність. Виконує нормативну функцію, зобов’язує приймати до уваги реальні соціально-історичні, матеріально-прак­тичні передумови, виміри формування і виробництва змісту пізнан­ня. Природа конкретності істини передається тезою: абстрактної, незмінної, раз і назавжди даної, справедливої для будь-яких ситуацій істини немає; істина завжди конкретна, оскільки отримана суб’єктом у певних умовах, характеризується триєдністю: місця, часу, дії.

Несуперечність. Суперечливі системи, як правило, позбавлені пізнавальної (евристичної) цінності. Тому істина в реальній формі фіксується несуперечливим чином. Тобто істина повинна бути такою цілісністю, у якій немає різних, суперечливих, багатозначних позицій. Вона має сприйматись як зрозуміла очевидність.

Істина як екзистенція. Раціональна, об’єктивна істина має не­залежний від суб’єкта об’єктивний зміст. Екзистенційна істина співвідноситься зі співмірним стосовно людини «буттям для нас». Тому вона має суб’єктивно значимий зміст. Істина першого роду передає належність до реальності, а другого — до життєвої повноти. Якщо істина науки виправдовує себе перед мисленням, то істина життя знаходить своє виправдання не тільки в думці, а і в почутті.

114

гл

ФІЛОСОФСЬКА

МУДРІСТЬ

Мудрець не може обмежи­тися вивченням природи та істини; він повинен насміли­тися висловити останню в ін­тересах невеликого кола осіб, які хочуть і вміють мис­лити. Адже іншим, які по добрій волі є рабами забо­бонів, так само неможливо осягнути істину, як жабам навчитися літати.

Ж. /Іаметрі

Багато в чому вона — продукт інтуїції, пе- редчуття, що має у своїй основі внутрішню природу речей. Істина науки — прагматична; істина життя — одухотворена й одушевлена.

Цінність наукової істини у фундаменталь- ності; цінність істини життя в духовному піднесенні, здатності бути співзвучною пи- танням людського існування. Істини науки позачасові, вони підводяться під типологію «скрізь — завжди»; істини життя ситуаційні, пов’язані через поняття «тут — тепер» інди- відуальними контекстами.

У наш час екзистенційні істини мають тенденцію реалізовуватися як загально- людський, планетарний феномен з обов’яз- ковим ігноруванням групових, класових,

партійних прихильностей. Вони універсальні, оскільки не задоволь- няються роллю другорядних одиниць знання, а уособлюються як духовний базис, над яким надбудовується все інше. Екзистенційні істини — зосередження гуманістичних цінностей.

Критерії істини. Єдиним і остаточним інструментом виявлення істинності знання є практика, під якою розуміють матеріально-чут­тєву діяльність із перетворення об’єктивної реальності й природної, соціальної. Як єдність суб’єктивного й об’єктивного, практика за формою визначається діяльним, активним началом, що йде від су­б’єкта, а за змістом вона чуттєво-матеріальна, «безпосередньо ' ідчутна», об’єктивно результативна.

Практика здійснюється на основі знання, ідеального плану, програми дії. Водночас вона як предметна, предметно-матеріальна діяльність реалізується за законами об’єктивного світу. Тому сут­ність справи полягає в тому, що на практиці предмети абстрактної сфери (поняття, ідеї, теорії і т. д.) одержують чуттєву, безпосеред­ньо дійсну форму вираження, стають «буттям для себе». Вони перестають бути властивостями суб’єктивного духу, отримують незалежний від суб’єкта об’єктивний статус.

До основних форм практики у сфері пізнання належать: науковий досвід, різного роду експериментування, досвід соціального будів­ництва, досвід історії суспільства тощо. У всіх цих випадках практика є дієвим засобом установлення істинності (науковості). Практика відіграє роль критерію науковості, бо є єдиним і остаточним крите­рієм істинності знання, яке стає наукою.

8*

115

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання науко- ве виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Його виникнення пов’язане із суспільним розподілом праці, з виок- ремленням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання — це відносно самостійна, цілеспрямована пізна- вальна діяльність, що складається з взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності: 2) об’єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) пред- мета пізнання, що детермінується об’єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах; 4) особливих методів і засобів пізнання;

5. уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

6. результатів пізнання, що виражаються в основному в законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояс- нити явища, передбачити їх можливі зміни й бути застосованим практично.

Наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями

пізнання. Цілі пізнання визначаються, з одного боку, практичними

а з іншого — потребами розвитку самого

У науковому пізнанні у взаємодії єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повного мірою його специфіку, оскільки вони функціону- ють як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. У науковому пізнанні формуються і набувають відносної само- стійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності й спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійс-

потребами суспільства, наукового пізнання.

ФІЛОСОФСЬКА МУДРІСТЬ

Діяльність нашого розуму визначається: 1) фактичним буттям як даним; 2) істиною, що є предметом і метою ро­зуму, тим, що виступає як його ідея, дійсність, те, що ми шукаємо. Без наявного і того, що шукаємо, без фак­ту та ідеї неможлива діяль­ність розуму як процесу.

В. Соловйов

116