Тема 4

Пам’ятник космонавтиці. м. Москва

художнього образу передбачає розширення людського досвіду, який охоплює і сферу ми- нулого, і сферу сьогоднішнього, і сферу май- бутнього. Життєвий досвід у його художній формі не тільки збагачує людину баченням іншого життя, пізнанням раніше невідомого, а й сприйняттям складних почуттів, світу ду- шевних переживань, моральних та інших проблем тощо. Цей досвід — пізнавальний, емоційний та моральний — створює зв’язок поколінь у загальному поступі всесвітньої історії.

У мистецтві допускається художній вимисел, те, чого саме в такому вигляді немає, не було і, можливо, не буде в дійсності. Світ, який твориться уявленням, не повто-

рює дійсного світу. Проте художній вимисел допустимий лише стосовно одиничної, конкретної форми виразу загального, але не власне загального.

У науці головне — позбутися всього одиничного, індивідуального, неповторного, утримати загальне у формі понять. Наука й мистецтво знаходяться в різних площинах. Науковість передбачає досить високий ступінь достовірності, факту, висновку, точності. Але точ­ність — це не тільки математична формула, формалізована система суджень, це насамперед адекватність самого знання. Тому художнє зображення всіх проявів людської душі, наприклад у романах Ф. Достоєвського, може бути більш точним, аніж зображення особистості у творах професійного психолога.

§ 4. Знання і віра

Розмірковуючи про релігійну віру і знання І. Кант визначає три види віри.

Прагматична — віра людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку; ціна такої віри — один талер.

Доктринальна — це віра в загальні положення. Вона не стійка і її можна заперечити, ціна такої віри — 10 талерів.

Моральну віру ніщо не може порушити, оскільки людина не може відмовитися від моральних принципів. Вірити в Бога, уважає І. Кант, означає не розмірковувати про його буття, а просто бути добрим. Ураховуючи, що філософ ототожнює мораль із релігією («мораль­ний закон усередині нас»), ми повинні розуміти третій тип віри як

108

§ 5. Об’єкт і суб’єкт пізнання

Вирішуючи будь-які питання у своєму житті: теоретичні або прак- тичні, особисті або суспільні, матеріальні або духовні, людина завжди повинна враховувати об’єктивні обставини та існуючі реальності. Пізнання також передбачає роздвоєність світу на об’єкт і суб’єкт. Світ існує лише в аспекті його даності суб’єкту. Поняття «суб’єкт» і «об’єкт» співвідносні. Коли ми говоримо: «Суб’єкт», то ставимо запи- тання: «Суб’єкт чого? Пізнання? Дії? Оцінки?» Коли ми говоримо: «Об’єкт», то запитуємо: «Об’єкт чого? Пізнання? Оцінки? Дії?»

Суб’єкт. Поняття «суб’єкт» виражає свідому, широко осмислену, цілеспрямовану, пізнавально-перетворювальну активність. Суб’єкт

неоднорідний, різноплановий. Він є багато- гранним поєднанням структур і утворень — від індивіда, соціальної групи, класу, суспіль- ства до цивілізації і людства в цілому. Тому суб’єкт — не обов’язково конкретний фізич- ний індивід, персональна самосвідомість, а й усезагальний дух, народ, колектив.

Суб’єктивність — це мета, вибір, оцінка, переконаність, пріоритет, гідність, смисл, світ і образ світу. Це гама, партитура людського,

'Й ФІЛОСОФСЬКА ) МУДРІСТЬ

Пізнає людська особис­тість, і ми стоїмо перед пи­танням, чи є пізнання її твор­чим актом і чи передбачає воно її свободу.

М. Бердяев

релігійну віру взагалі. Тільки вона одна з усіх нидів віри має цінність для теорії пізнання. Істинність релігійного знання ґрунтується не на зовнішньому критерії, а має онтологічну основу в самому існуванні людини. Релігійна віра — це внутрішньо притаманний людині зв’язок із сущою Істиною (від латин, ге^аге — зв’язувати), яка конституює власне «Я»; при руйнуванні цього зв’язку з абсолютним бут­тям індивідуальне «Я» гине. У цьому випадку можна навести думку В. Соловйова: «Людство знає значно більше того, що до цього часу встигли висловити в науці й у мистецтві».

Наукове пізнання прагне до максимальної точності, виключає суб’єктивізм і зберігає лише об’єктивне. Художній твір — одиночний, непов­торний, а результати наукових досліджень — усе- загальні. Наука — продукт спільного історич­ного розвитку в його абстрактному підсумку.

• Прагнення до пізнан­ня вважалось єретич­ним і жорстоко кара­лося релігією.

Гема 4

узятого в усьому людському. У кожного свої комплекси, поняття, інтереси, бажання, праг- нення, пов’язані з особистим життям. Отже, неможливо задати інваріантні стосунки об’єк- тів теоретичного світу, вони непідвладні суб’єктивному свавіллю.

У контексті еволюціонізму суб’єкт — це сукупність чуттєвих і ментальних можливос- тей як результат усієї попередньої всесвітньої історії. Вихідні установки еволюціонізму — генетизм, історизм, соціологізм. Генетизм закріплює складні види психічної активності,

які є продуктом соціально-історичного розвитку. Історизм передбачає способи тлумачення емпіричних даних, правила розміщення фактів

у теоретичному просторі, прийоми мовного розуміння, утворення типів знання через детермінацію конкретно-історичних умов життєдіяль- ності суб’єкта, що пізнає. Соціологізм виходить з того, що процес і ре- зультат пізнання, так як і його умови — соціальні, підготовлені попереднім суспільно-історичним досвідом духовної діяльності. Індивіду, який залучається до знань, духовний досвід задається спадковістю, культурою. З цієї причини мислення протікає як інте- лектуальне приєднання кожного «Я» до суспільного знання.

Об’єкт. У найширшому гносеологічному значенні під об’єктом як компонентом об’єктивної реальності розуміють будь-яку існуючу незалежно від свідомості даність, на яку спрямована пізнавально- перетворювальна активність суб’єкта.

Об’єктом є матерія, відмінна від суб’єкта, незалежна від нього, самодостатня реальність, мета і підсумок пізнання. Будь-які зміни характеру, спрямованості й масштабів суб’єктивного прямо пропор­ційно трансформують відповідні параметри об’єктивного: чим вагоміше перше, тим більш значиме друге. Це підтверджується форму­лою: «Без суб’єкта немає об’єкта, а без об’єкта — суб’єкта». Вона виражає ідею залежності реальної основи відношення суб’єкта до об’єктивного середовища від фактору діяльності й навпаки.

Утілившись у соціальну практику світових масштабів, наука і тех­ніка обумовили становлення нового типу реальності. У перспективі стратегічна зміна ситуації: світ підходить до межі, коли предметно втілене знання перетворює біосферу в ноосферу, у компонент люд­ської еволюції. У такій ситуації протиставлення суб’єкта та об’єкта багато в чому втрачає сенс, бо важливий не світ (об’єкт) сам по собі, а проект світу. Цікавим є не те, що існує в бутті безвідносно до

Скульптура Ісуса Христа. м. Ріо-де-Жанейро

110