народу за допомогою механізму соціаль- ної спадкоємності, культури.

Теорія пізнання історично розвива- лась у взаємодії з наукою. Одні вчені досліджують об’єктивну реальність, інші — сам процес дослідження; одні здобувають знання, інші — знання про знання, які дуже важливі й для самої науки, і для практики, і для вироблення цілісного світогляду. Великі вчені- природознавці одночасно займалися питаннями теорії пізнання (Г. Галілей,

І. Ньютон, А. Ейнштейн), а Р. Декарт,

Г. Лейбніц, Б. Паскаль, Й. В. Ґете та інші були і вченими, і філософами.

На сучасному рівні теорія пізнання є результатом узагальнення всієї історії

розвитку пізнання світу. Вона досліджує природу людського пізнання, форми й закономірності переходу від простого повер- хового уявлення про речі (думки) до осягнення їх сутності (істин- ного знання). У зв’язку з цим теорія пізнання розглядає питання про шляхи досягнення істини та її критерії. Важливим є питання про те, який практичний, життєвий сенс має достовірне знання про світ, про саму людину та людське суспільство.

«Що я можу знати?» — одна з головних проблем, яку повинна вирішувати, на думку І. Канта, людина в процесі філософського освоєння світу. На це та інші питання, що виникають у сфері науки й суспільної практики, може дати відповідь теорія пізнання. У ши­рокому розумінні слово «знати» означає «володіти» і «мати». Знання — це сполучна ланка між природою, людським духом і практичною діяльністю.

§ 2. Пізнання як ставлення людини до світу

На кожній спіралі пізнання людський розум знову і знову намага­ється відповісти на запитання: Чи можливе воно? Чи можна в прин­ципі пізнати світ?

У гносеології античного філософа Демокріта всі речі й тіла складаються з найдрібніших частинок — атомів. Від речей відокрем­люються тонкі оболонки — ейдоси (матеріальні форми речей). Потрапляючи в людину через очі, ейдоси відтворюються на душі, як печатка на м’якому воску. Одночасно розум коректує чуттєві

• Алхімія — середньовічна наука, яка, незважаючи на помилки, стала предтечею хімії.

тися. Крім того, розум дає змогу пізнати те, що лежить глибше, що стоїть за враженнями, за чуттєвими образами. Тільки розум здатен побачити невидимі атоми, дати людині розуміння множинності світів. Тому Демокріт ділить пізнання на два види: темне, здійсню­ване почуттями, і світле, здійснюване розумом.

Давньогрецькі філософи використовували також антитезу: пізнання за істиною і за думкою. Перше — це те, що дає філософія, яка піднімається над звичайними поглядами неосвічених людей. Друге — це враження і думки натовпу. Демокріт уважав, що за думкою існують різні прості речі, а за істиною — тільки атоми й порожнеча, які внутрішньо становлять основу буття всіх речей.

Проблеми теорії пізнання в досить чіткій формі розробив Аріс- тотель. Його міркування на багато століть визначили розвиток логіки. Праці з логіки були об’єднані в одну, що одержала назву «Органон», тобто інструмент для отримання істинного знання.

У філософії XVII-XVIII ст. гносеологія отримала нові імпульси для розвитку. У праці Ф. Бекони «Новий органон» розробляється вчення про метод пізнання законів природи — індукцію. Основою пізнання він пропонує вважати не авторитети, не схоластичні догми, а дослідно-експериментальне, або емпіричне, вивчення природи.

Емпіричну теорію пізнання Ф. Бекона продовжили англійські філософи Дж. Локк і Т. Гоббс, які виводять усе людське знання з до­свіду. Зовнішній досвід обумовлюють відчуття, а внутрішній є ре­зультатом об’єднання, зіставлення, абстрагування простих ідей, рефлексій, завдяки чому утворюються більш складні пізнавальні конструкти. Не існує ніяких «вроджених ідей». Душа, розум люди­ни — «чиста дошка» (tabula rasa). Усе пізнання виростає з відчут­тів. Це вже — сенсуалізм^.

Опозицією сенсуалізму став раціоналізм Р. Декарта. Фунда­ментальний принцип, його теорії пізнання — універсальний сумнів. Які вихідні посилання істинні? Щоб дійти до таких начал, які не можуть бути піддані сумніву, потрібно засумніватися в усьому. Сумніваючись у всьому, неможливо позбутися самого сумніву, який є певною думкою. Отже, мислячий розум, який сумнівається в усьому, існує сам. Звідси висновок, який може бути покладений в основу філософії як вихідний пункт при побудові істинної філософ­ської системи: «Я мислю, отже, я існую».

1 Сенсуалізм (від латин, sensualis — той, хто відчуває) — учення, яке визнає знання достовірними, якщо в їх основі знаходяться відчуття, сприйняття.

Піррон

• Давньогрецький філософ, засновник скептицизму.

Усі міркування Р. Декарта стосуються насампе- ред діяльності розуму. Він стверджує раціоналізм.

Суперечливість сенсуалізму й раціоналізму значною мірою визначила характер філософських досліджень у гносеології XVII і XVIII ст., хоча німецький філо- соф цього періоду Г. Лейбніц прагнув поєднувати тези раціоналізму з тезами емпіризму й сенсуалізму.

Він висунув ідею створити алфавіт думок, за допо- могою якого можна було б класифікувати істини.

Якщо виробити систему знаків для думок (подібно до системи цифр в арифметиці) і використати формули, які визначають істинність або хибність висловлювань (аналогічно алгебраїчним рівнянням), то можна розробити формальну комбінаторику.

Він дає можливості знаходити істини або визначати випадки, коли висловлювання неминуче виявиться

хибним. У Г. Лейбніца пізнання отримало форму, яка дає можли- вість отримати істинне знання формально-логічним шляхом.

Проблема можливості пізнання визначила три основні напрями: оптимізм, скептицизм і агностицизм. Оптимісти стверджують принципову можливість пізнання світу; скептики не заперечують принципового пізнання світу, але висловлюють сумніви щодо досто- вірності знання; агностики заперечують можливість пізнання.

І Ті напрями не потрібно спрощувати. Так агностики вказують на дійсну проблему: предмет у процесі його пізнання неминуче пе- реломлюється крізь призму наших органів чуттів і мислення. Ми отримуємо про нього дані лише в тому вигляді, якого він набув у результаті такого «переломлення». Які ж предмети насправді, ми не знаємо й не можемо знати. До нескінченного світу ми підходимо з індивідуальними формулами, схемами, мо-

делями, поняттями й категоріями, прагнемо вкласти його вічність і нескінченність у наші уявлення. Людина обмежена світом своїх способів пізнання і не в змозі сказати щось достовірне про світ, як він існує сам по собі.

Інакше виглядає агностицизм І. Канта, який висував два положення. Перше: у про- цесі пізнання ми маємо справу тільки з явищами, а сутність речі залишається нам невідомою. Друге: при спробі вирішення загальнофілософських проблем розум зі- штовхується з антиноміями, тобто з мож-

Ш

і .

ФІЛОСОФСЬКА МУДРІСТЬ

чр»*

Не знаю, чим я можу здава­тися світу, але сам для себе я є тільки хлопчиком, що гра­ється на морському березі й розважається пошуком різ­них камінчиків, у той час, як великий океан істини зали­шається недослідженим.

І. Ньютон

105