ФІЛОСОФСЬКА

МУДРІСТЬ

Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Анти­христ має владу викликати душу кожної людини; а душа гуляє по своїй волі, коли за­сне людина, і літає з арханге­лами біля Божої світлиці. Але тільки Бог зможе змусити її робити те, що Йому потрібно.

М. Гоголь

Науковий раціоналізм уважає душу рудиментом нашої психіки, що залишив- ся в спадок від «вузьколобих динозаврів».

Звідси вимога науки витіснити «душу» з життя і уявлень людини. Однак таку оцін- ку можна вважати односторонньо-перед- часною. Душа у своїх проявах розкриває перспективи гуманістичної моделі соціа- льно-культурного життя в розмаїтті пізна- вального пошуку.

Немає нічого більш похмурого, ніж перспектива втрати «душі». Це означає кінець культури як способу буття люди- ни, оскільки перетворює світ на пастку,

«гіперматеріальний простір», у якому неможливо існувати. Світ людини не розкладається на комплекси, силогізми, символи. Він не мислиться тільки в певних конструктах, бо завжди залишається те щось, яке може бути осягнуте й зрозуміле тільки через внутрішнє, душевне бачення. Духовна людина по своїй суті душевна, вона несе величезний тягар культурних цінностей неусвідомлено, не поміча­ючи його об’єму й ваги. Раціональне знання, попри його необхід­ність, ніколи не може дати остаточної відповіді на запити життя. Адже в душі залишається, як правило, ряд невирішених проблем. Вони ніколи не дають заспокоїтися допитливому розуму в пошуку особистісної істини.

Увесь тривалий процес розвитку інтелектуального пізнання демонструє суперечливість болісного пошуку душі як способу ді йсно людського ставлення до світу людей. Душа ототожнюється .і людяністю. Специфіка душі полягає в тому, що вона відкриває можливості проникнення в найвищі сфери мислення, що і відкри­ває шлях до істини.

§ 2. Поняття і структура свідомості

Душа і свідомість — це функції людського мозку, які прогресують разом із ним. Свідомість дитини розвивається одночасно з фор­муванням її мозку і процесом ускладнення різних видів поведінки, виховання, освіти. Порушення з тих чи інших причин функціону­вання мозку призводить і до порушення свідомості. Мислить, лю­бить; ненавидить власне не мозок, а людина. Мозок — це частина цілого: особистості, суспільства, історії. Саме в складі такого цілого він функціонує як орган свідомості. Принципи індивідуальної роботи

83

мозку и мислення постійно регулюються законами розвитку всієї людської культури.

Тривалий час у науці панувало дуалістичне уявлення про свідо- мість і мозок. Свідомість розглядалась як щось надфізичне, що знахо- диться над мозком і користується ним як знаряддям для реалізації своїх цілей. Уважалось, що між духовно-ідеальним і матеріальним існує прірва.

Виходячи з того, що думка невіддільна від мозку як мислячої ма- терії і є його продуктом, вульгарні матеріалісти (Л. Бюхнер, О. Фогт, М. Молешотт, XIX ст.) вважали, що мислення приблизно так само відноситься до мозку, як жовч до печінки. Зведення свідомості до

фізичних реакцій характерне і для такого напряму в психології (XX ст.), як біхевіоризм (Р. Уотсон).

Дослідники свідомості — видатні вчені І. Сєченов, І. Павлов, Н. Введенський, А. Ухтомський та їхні послі- довники — розкрили рефлекторну природу психофі- зичних процесів. Це дало можливість зрозуміти психіку як систему активної діяльності, що розви- вається під впливом зовнішнього світу. Поняття «рефлекс» відображає взаємозв’язок і взаємодію організму із зовнішнім світом через посередництво практичних дій організму. Істотною функцією умов- ного рефлексу є «сигналізація» про події зовнішнього світу, які ще будуть. Важливим принципом здійс- нення рефлекторної діяльності мозку є закріплення досягнутих результатів за допомогою механізму зворотного зв’язку. Завдання зворотного зв’язку полягає в постійному повідомленні мозку про ті події, що відбуваються в системі, якою він керує.

Однак психічна діяльність характеризується не тіль- ки фізіологічними механізмами, а й змістом, тобто тим, що саме відображається мозком у реальній дійсності. Образ зовнішнього предмета, який переживається, є ідеальне, духовне, суб’єктивне; він не зводиться ні до об’єкта, ні до фізіологічних процесів, які відбува- ються в мозку і породжують цей образ: ідея, образ вогню не опікає, а «духовний світ» («душу» людини) неможливо виявити фізичними приладами й хіміч- ними реактивами. Свідомість — суб’єктивний образ об’єктивного світу. Як відображення дійсності, образ не існує поза конкретно-історичною осо- бистістю з усіма її індивідуальними особливостями.

Іван Павлов

• Видатний ро­сійський учений- фізіолог, автор теорії рефлексів.

Іван Сєченов

• Видатний ро­сійський учений- фізіолог, дослід­ник свідомості.

84

ФІЛОСОФСЬКА

МУДРІСТЬ

Мозок Є вмістилищем соціального. Його кора — це створена природною еволюцією спеціальна книжка, у якій спочатку первісний, а потім сус­пільний індивід записує всі необхідності (змістов­ний обсяг увібраного ним часу) свого життя.

П. Таранов

Думка про предмет ніколи не вичерпує всього багатства його властивостей і відно- шень. Суб’єктивність образу — це його ідеаль- ність. «Річ» у голові — це образ, а реальна річ — це її прообраз. Якби образ предмета був не суб’єктивним, а тільки його матеріальним ві- дображенням, то будь-яке пізнання було б не- можливим. Ідеальність образу полягає в тому, що він не зводиться ні до зовнішніх об’єктів, ні до матеріальних фізіологічних процесів у моз- ку. Останні «будують» образ, є носіями ідеаль- ного змісту. Кожна думка — це обов’язково думка про щось. Ідеальне — це даність об’єкта суб’єкту. Тобто людині дані не фізіологічні стани її мозку, а зовнішній об’єкт — світ.

Відмінність між матеріальним та ідеальним знаходить вираження у відсутності збігу законів мислення із законами тих фізичних, хіміч­них, фізіологічних процесів, які одночасно відбуваються в мозку і становлять матеріальну основу свідомості. Крім того, одні й ті ж фізіологічні механізми здійснюють не тільки різні, а й прямо протилежні мисленнєві процеси.

Ідеальне протилежне матеріальному, але водночас зберігає постійну з ним єдність. У цьому випадку і душа, яка пов’язана з діяльністю мозку, має свою специфічну матеріальну «оболонку» — найтоншу «тканину» біополя, ауру, що надає їй відносно самостій­ного буття, існування.

Поняття «свідомість» неоднозначне. Залежно від того, на якому рівні психічного — біологічному чи соціальному, чуттєвому чи ра­ціональному — здійснюється відображення, виявляється специфіка структурної організації свідомості. Пізнання, усвідомлення речей має різну глибину проникнення в об’єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси буденне, наукове, філософське, естетичне, релігійне усвідом­лення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Відчут­тя, уявлення, поняття, мислення створюють ядро свідомості. Однак вони не вичерпують його структурної повноти: свідомість містить і акт уваги як необхідний компонент, що стимулює пошук істини.

Сфера емоційного життя людини включає почуття як ком­поненти структури свідомості. У силу певного відношення до об’єкта знання одержують різну значимість для особистості, що знаходить свій вияв у переконаннях: вони «пронизані» глибокими й стійкими почуттями. Істинне пізнання світу містить як образне відображення, так і почуття.

85

ТЕМА З

ФІЛОСОФСЬКА МУДРІСТЬ

Тільки через здійснення ве­ликих ідей людина виявляє в собі великий характер, що робить його шляхом

ДЛЯ ІНШИХ.

Г. В. Ф. Гегель

В основі всіх психологічних процесів є пам 'ять — здатність фіксувати, зберігати й відтворювати інформацію.

Рушійною силою поведінки й свідомості людей є потреба — стан нестійкості орга- нізму як системи, що викликає прагнення, пошукову активність, вольове зусилля. Коли потреба знаходить свій предмет, то прагнення переходять у бажання. Воля — це факт свідомості, її практичне виявлен-

ня. Це не тільки вміння хотіти, бажати, а й психічний процес, що виявляється в діях, спрямованих на задоволення потреб.

Причина вчинків людей — у їхніх потребах. Мета — це відобра­жена потреба у свідомості. Проте вона не кінцева, а похідна причи­на вчинків. У виникненні потреб, прагнень і бажань визначальну роль відіграє зовнішній світ. Він обумовлює поведінку людей не тільки безпосередньо, а й опосередковано через складний взає­мозв’язок минулих вчинків, думок, почуттів і не тільки своїх, а й інших людей.

Людина існує не тільки сама в собі, а й для себе, це виявляється у зверненні на саму себе: вона усвідомлює себе через те, що робить, думає, відчуває. Вона усвідомлює себе як особистість, своє «Я», що виокремлює людину від усього, що її оточує. Самосвідомість — це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища в суспільстві.

Пізнаючи себе, людина, як зазначав Т. Манн, ніколи не залиша­ється такою, якою вона була раніше. Самосвідомість з’явилась як відповідь на вимоги суспільних умов життя, які із самого початку вимагали від кожної людини вміння оцінити свої вчинки, слова й думки з позицій певних соціальних норм. Життя навчило людину самоконтролю й саморегулюванню, завдяки яким вона бере на себе повну відповідальність за результати своєї діяльності.

Самосвідомість тісно пов’язана з феноменом рефлексії, немовби розширюючи її смислове поле. Рефлексія — міркування особистості про саму себе, коли вона заглиблюється у своє внутрішнє духовне життя. Не рефлексуючи, людина не може усвідомити того, що відбувається в її душі, у її внутрішньому духовному світі. Рефлексія занурює нас у глибину нашої самості. Рівні рефлексії можуть бути різними — від елементарного самоусвідомлення до глибоких роздумів над сенсом свого буття, його моральним змістом. Осмислюючи свій внутрішній світ, людина може критично оцінити негативні сторони свого духовного світу (погані звички тощо).

86