Природа і сутність свідомості вивчається від часу виникнення філософії і науки. Однак мислення людини залишається великою таємницею як для інших, так і для самої себе. Тому свідомість була і залишається актуальним об’єктом філософського аналізу. Свідо­мість має складну й багатогранну природу. Крім філософії, свідо­мість вивчають такі науки, як: фізіологія, біологія, психологія, медицина, соціологія тощо. На відміну від спеціальних наук, кожна з яких розглядає феномен свідомості під своїм кутом зору, філосо­фія прагне до цілісного, системного осягнення місця людини у світі. Виявлення особливостей функціонування свідомості на суб’єктно- культурних, духовних рівнях (індивідуальному і суспільному), у різ­них конкретно-історичних умовах дає можливість виробити об’ємну, цілісну картину суб’єктивного світу людини.

§ 1. Душа та її розуміння

Наша свідомість має здатність розуміти навколишній світ, процеси, які в ньому відбуваються, свої думки і дії, своє ставлення до дійсності, до свого «Я». З давнини людина намагається розгадати таємницю свідомості, і з того часу ведуться пристрасні суперечки. По суті, у них ідеться про можливості пізнання свідомості. Одні мислителі стояли на позиціях неможливості зрозуміти свідомість, інші виходили з імовірності її пізнання як природи душі. Одні від­стоюють думку про первинність свідомості щодо тіла, інші вірять, що свідомість — функція мозку людини, а душа — вигадка.

Таїна душі завжди була в центрі філософських міркувань. Фор­мування учень про душу як певну сутність безпосередньо пов’язане з розвитком уявлень про людину. З виникненням пізнання з’являєть­ся потреба зрозуміти взаємозв’язок душі й розуму. Людину перестає влаштовувати те, що вона просто людина: обмежена, нещасна й смерт­на істота. Спочатку в міфології, потім у Біблії, у перших пам’ятках філософії та літератури простежується головне прагнення людини — стати більшою від своєї тілесності. Філософські системи давнини концептуалізують це прагнення в поняття «душа». Вона виступає ідеєю посередника між людиною і Богом, духовністю і тілесністю, смертю і безсмертям. Душа є ближчою до людського життя, що вимагає

80

ФІЛОСОФСЬКА

МУДРІСТЬ

Те, що рухає саме себе, є не що інше, як душа. Вона — гармонія, яка складається з тілесних начал.

Сократ

значних зусиль в осягненні н можливостей.

Розум нездатен довершити «місію» об’єд- нання людського з божественним, через це весь тягар переноситься на душу. Власне, уся подальша історія культури є пошуком душевної людини, причому пріоритети пе- ріодично змінюються — то вони належать філософії, то релігії, то крапку в їх супе- речках намагалася поставити наука.

Філософія Сократа є першою спробою філософського визначення сутності душі, оскільки репрезентує спробу поєднати розум із моральністю («хто розумний, той добрий»). Відкриття людини у філософії Сократа було першим обґрунтуван- ням душевності, яке орієнтувало на морально-ціннісні самовизна- чення особистості. Незважаючи на різні трактування, усі сучасні філософські теорії приходять до того, що існування душі є проявом людського «Я».

Сократ відкрив для філософії новий світ, заселений образами душі, світ ідей, світ «духовного». Він перший визначив те, що образ речі у свідомості — не тільки наслідок виявленого відчуття, а й зра- зок для утворення нових речей, завдяки якому відкривається сфера

творчої діяльності людини.

Учення про душу Платона є розвитком міркувань Сократа, який започаткував у філософії мудрість демі- урга — мудрість творця, котрий висікає з мармуру ідеальний зразок, статую. У такому контексті душа є тією частиною особистісної реальності, від якої зале- жить зміст світу духовного (світу ідей) і світу матеріаль- ного (світу речей). До першого в Платона належить розумне, або розум, який є «вмістилищем» знання і відповідної йому доброчинності. У межах матеріаль- ного світу Платон розрізняє два начала: благородне, яке «схиляється» до розуму, і низьке, що протидіє йому.

Благородне міститься в силі волі, у мужності, низьке — у чуттєвих прагненнях. Усе це становить три форми прояву душевної діяльності, три різновиди її стану: розум, волю, чуттєвість. Ці основні психологічні поняття допомагають визначити реальну долю інди- віда. Однак безсмертя визначається тільки через душу.

Отже, безсмертя розуміється не в тілесно-біологіч- ному значенні, а є, по суті, визнанням нескінченності духовного стосовно скінченності тілесного (матеріаль-

М. Врубель. Ангел з кадилом. 1887 р.

5. Філософія, 11 кл.

81

ного) буття. Проблема безсмертя душі в та- кому випадку вирішується на користь ду- ховного. Його дійсне безсмертя доведене тріумфом культури, і аж ніяк не може бути належним тільки релігії, особливо в її вуль- гарному розумінні.

У метафізиці Арістотеля душа поділя- ється на розумну, тваринну і рослинну. Роль утворюючого начала для всього живого нале- жить душі розумній: елементи душі як цілого (розумна і тваринна душі) становлять у лю- дині лише матерію для реалізації властивої їй форми — розуму, духу. Його вплив пере- творює нахили на волю, уявлення на пізнан- ня, яке «приєднується» до психічних питань, взаємодіє з усією душевною діяльністю.

Арістотель прагне вивести єдність розуму й душі. Розум є власти­вою для душі формою, що обумовлює здібності окремої людини в поєднанні з її власним досвідом. Ідеться про індивідуально-особис- тісні форми прояву розуму як «душевної мудрості», що є спільною для всіх індивідів. Душевний (той, що переживає) розум не на­роджується і не помирає. Проблема особистого безсмертя вирішу­ється через безсмертя душі, поєднаної з розумом.

У моделі пізнання, яка виникла в епоху Ренесансу і набула розвитку в період Реформації, на перше місце виходять дух і душа. Дух розуміється як ідеальне розуміння життя, як можливість для людини відтворити себе в житті, дізнатися про свій «слід» у світі як індивідуального начала, відтвореного на етичній основі. Дух у та­кій моделі пізнання розглядається не як абсолют (Бог), а як пошук людиною самої себе, як її вільна душа. Отже, характеристикою духу в цей період виступає душа в її життєвій конкретності.

У новоєвропейській^версії пізнавальних відношень душа є засо­бом бачення цілого, синтезом протилежних начал. На відміну від раціонального мислення, яке роз’єднує реальність на емніричне й теоретичне, душа дає змогу розглядати пізнання як духовне спогля­дання, духовне бачення. Це особливе вміння «бачити духом» і земне, і небесне. Душа як здатність до духовного бачення свідчить про шлях осяяння людини вищими ідеями. Якщо в релігійній філософії «осяян­ня» («світло») могло виходити тільки від Бога, то в просвітницькій моделі пізнання його випромінює душа людини. Тут не тільки про­світлення людини розумом, а й просвітлення самого розуму душею людини.

М. Нестеров. Видіння отроку Варфоломею. Фрагмент. 1889-1890 рр.

82