('укупність самосвідомості й самооцінки утворюють той духовний стрижень, на- н коло якого складається неповторний за багатством і різноманітністю найтонших відтінків унікальний образ особистості, властива тільки їй специфіка.

Для індивіда особистість виступає як образ його «Я». Саме цей образ є основою внутрішньої самооцінки і являє собою те, яким бачить себе індивід у сьогод- нішньому й майбутньому. Становлення особистості — це процес, який вимагає від людини постійної духовно-душевної роботи.

Головною властивістю особистості є її духовний стрижень. Він немовби міст, який зв’язує особистість і весь навколиш- ній світ. Міра суб’єктивної свободи осо-

бистості визначається її моральними імперативами, які є показни- ками рівня розвитку самої особистості. Особистість — це міра цілісності людини: без внутрішньої цілісності немає особистості.

Е. Расел. Прометей. 1994 р.

• У давньогрецькій міфології титан, який викрав у богів з Олімпу вогонь та передав його людям. За це був прикутий до скелі й приречений на вічні муки.

§ 6. Основні цінності людського буття

Людина як людина — це індивід, персонально атомарна, психо­фізіологічно неподільна, соціально-культурна, унікально-особис- гісна організація. Для себе індивід відкривається як найзначніша одиниця у світі, яка переважає будь-які абсолюти.

Свобода розширює вузькі горизонти знеособленої свідомості, корпоративних спільнот, культивує суб’єктивність як дієздатну, діяльну субстанцію, повноцінне життєве «Я». Культура, уключаючи індивід у світ гуманітарних цінностей, досягає регулювання міжособистісних взаємодій, підносить людину до висоти відпові­дальності.

Людський індивід — явище соціальне. Він постає як буття «у со­бі» через вплив «іншого». Якщо «Я» захоче знайти себе, йому не обійтися без звернення на «ти» і без визнання суспільного. Основа формування особистісного — це постійний перехід зовнішнього у внутрішнє з нарощуванням власної величі, самозабезпечення, самовідкриття. Реалізація природи «Я» виявляється в особливому культуротворчому принципі його існування. Буття «Я» є також продукт культури, це — «буття тут», тепер, серед людей, зі своїм

71

Тема 2

минулим і майбутнім. Реальна особистість як ціле — це рух від свого буття до буття іншого.

Важлива роль у становленні «Я» належить комунікації — спілку­ванню, контактам у стані особистої свободи, ненав’язаної відкри­тості, довільності, довіри, взаємовироблення «Я» — «Ти». Людина не об’єкт, а представник людства. Особистість протистоїть не закону, не спільності, не «Ми», а безособистісному, безвідповідальному. У цьому її призначення, її доля; нею є свобода переборення, твор­чості, а не рабства.

Завдяки спілкуванню сутнісна природа «Я» виявляється в уста­новленні мостів взаємності. «Я» не замкнене тільки в собі, воно живе з іншими (спільнотою), для інших, розкривається в ставленні до інших. Здобуття особистісного відбувається через втрату біологічного, через усвідомлення перебування в культурі, соціальній пам’яті. Залучення «Я» до особистісно-морального буття означає занурення в стихію високодуховного, наповненого ідеалами життя, що керу­ється законами не органічно-матеріального, а ціннісного існування. Коли сприйнятливість «Я» невисока, піднесене приходить у занепад, особистість втрачає орієнтацію на ідеали, відбувається деградація «Я», що виявляється в поверненні до природного стану, тобто «твар- ності» (Г. Сковорода).

Особистісне «Я» виходить за межі буття «наявного». Вихід від­бувається завдяки включеності «Я» в рухомі, мінливі поведінкові контексти, що підкреслюють його екзистенційність.

§ 7. Особистість, її'основні ознаки і взаємозв’язок із суспільством

Опорний пункт існування людини — життєвість — абсолютна реалізація життя в помежових точках народження і смерті. Життя — найвища цінність, і тому не потрібно плутати це поняття зі смертю. Кожне з них є самцм собою. Смерть не подія, а пережите життя, якого шкода.

Переходу світу в міраж, уявне, примарне перешкоджає почуття життя, яке кладе край чванству, суєтності, хитрощам, які породжу­ють програми руйнування людей, їх «Я».

Сутність «Я» виявляється не в поєднанні в різні спільності, а в єд­ності душ. Нескінченне спілкування із собою, нескінченна нікчем­ність індивідуального буття заради існування егоїстичного вводить у ніщо, яке визначається як самоізоляція — «буття для себе». Дійсне «Я» має місце тоді, коли співвідноситься з «іншими» — «Ми», «Вони», «Ти», тобто іншими людьми.

72

Н. Стрелкіна.

Віра, Надія, Любов. 1997р.

Емоційно-вольова форма освоєння дійсності — віра. Принцип віри не уні- версальний (для всіх), а персональний (для кожного). Віра як граничний фе- номен об’єднує розум і почуття. На від- міну від логіки віра не пояснює світ, і на відміну від емоцій вона не відображає його. Віра передбачає прийняття обста- вин в аспекті рішучої переконаності в їх справедливості, адекватності, доскона- лості.

Претензією на володіння теперішнім і майбутнім є надія. Надія — гарний сніданок, але погана вечеря (Ф. Бекон). Надія — духовна домінантна суб’єктивної позиції, тяжіння до мети, попереднє пере­живання бажання; вона — персонально мобілізуючий ресурс, який мотивує й цілеспрямовано орієнтує поведінку.

Багатомірним феноменом є любов. Проявляється як стійка установка на значимість іншого, диференціюється за рівнем інтен­сивності, повноти, напруженості чуттєвих претензій. Її градації: агапе — жагуче жертвенне почуття від природної близькості, прихильності, співпереживання. Любити — означає бути щасливим щастям іншого; філія — пристрасне бажання, взаємна симпатія. За легендою, при народженні Венери бог багатства побрався з боги­нею бідності, від цього шлюбу з’явилася любов. Аналогічно матері вона бідна, аналогічно батьку прагне до прекрасного. Те, заради чого ми любимо, значно більше того, що ми любимо. Любов не обумовлюється актами волі, вона безпосередня, чуттєво виражає укорінене в нас прагнення до ідеального; ерос — прагнення, при­хильність, пристрасть. Любов не можна порівнювати, вона почина­ється не з тілесного, а з багатовимірності особистості. Відособлення духовного чи тілесного в любові веде або до нежиттєздатного платонізму або до бездуховного сексуалізму; прагма — любов за розрахунком, вигодою, користю. Це не почуття, а його імітація; людус — кокетство, тимчасовий флірт без зобов’язань; манія — ірраціонально-одержима, хвороблива пристрасть, яка передбачає «розчинення» самості «Я» в об’єкті прагнення.

Усі наведені складові любові говорять про те, що вона разом із вірою і надією — цінність нетлінна; без любові людина лише примі­тивно-чуттєва тварина.

Світ такий, яка людина. Зміцнення влади міфу веде до перева­жання мінорних тонів життя, що детермінує екзистенційну тривогу («загибель», «сутінки» культури).

73

Буттєвий вияв особистості — це володіння собою. Тут у концептуальних джерелах знаходиться ніцшеанське: «Людина є те, що вона є».

Важливе значення має обов’язок. Джерело зовнішнього обов’язку — правила суспільного життя. Корінь внутрішнього обов’язку — совість. Обов’язок відносний, його абсолютизація — фікція. Легко проповідувати обов’язок, але дуже важко встановлювати його правила та їх виконувати. Висока моральність, обов’язок забезпечуються не розумом, а прихильністю. Обов’язок — взаємний поклик душі.

Якщо рабство — стан безтурботності, то свобо- да — завжди турбота. У феноменальному світі, де людина підневільна, залежна, де вона пов’язана умовами, заборонами, обов’язком, обмежена рішен- нями, свободи не існує. Людина як біосоціальна

істота підлегла і законам природи, і законам суспільства. Свобода, або відсутність пут, кордонів, наявність безмежної, довільної іні- ціативи, є духовна творчість і духовне існування.

Добро і зло не поза людиною, вона сама — їх зосередженість. Наділена свободою волі, людина самостійно, за покликом вершить суд правий і неправий. Звідси постає проблема свободи й відпо­відальності. Як носій відповідальності, суб’єкт повинен бути самостійним і вільним, передбачити наслідки своїх дій, а це можли­во лише тоді, коли він діє самостійно, а не як «гвинтик у колесі». Нарешті, суб’єкт дії повинен нести відповідальність перед кимось: судом, керівником, Богом або власного совістю.

Смерть і безсмертя. Померти, зникнути — доля незавидна, пов’я­зана із забуттям. Забути — означає «відкинути» людину; забуваючи людей, ми тим самим засвідчуємо для себе їхню нікчемність. Міра значимості прожитого кожним життя — ґрунтовність людської пам’яті.

З ГЛИБИНИ • ••••••••••

СТОЛІТЬ

На запитання Александра Македонського: «Що сильніше: життя чи смерть?» — індійський муд- рець відповів: «Життя, тільки воно приносить такі страждання». На запитання: «Кого існує більше — живих або мертвих?» — відповів: «Живих, мертвих не існує».

74