ЛЮДИНА ТА її БУТТЯ У СВІТІ

тлумачення співвідношення біологічного й соціального в людині, на основі якого виникають різні версії панбіологізму та пансоціологізму. Наприклад, різні соціальні негаразди пояснюються непереборними природними якостями людини, зокрема генетичним впливом. Тому тільки генетика, узявши біологічну еволюцію «у свої руки», може відвести цю загрозу.

Перебільшення генетичних факторів і селекційних можливостей є передумовою зменшення соціального начала в людині. Однак люди­на — природно-соціальна істота. Природа дає людині значно менше, ніж вимагає від неї життя в суспільстві. Абсолютизація соціальних важелів (виховання, освіта, засоби масової інформації) у зміні людської природи в «потрібний» бік не дає бажаних резуль­татів. Культурологічна й політико-ідеологічна «штурмовщина» не мають історичного й соціального смислу — вони тільки дезорієнту­ють і позбавляють дієвості соціальні важелі.

Біосоціальна єдність людини виявляється вже при народженні. Механізм спадковості, який визначає біологічну сторону людини, включає й соціальну сутність. Хоча дитина з’являється на світ як людська істота, вона лише кандидат у людину. Її вводить у світ людей суспільство, яке регулює й наповнює поведінку індивіда соціальним змістом.

Людина є цілісною єдністю біологічного (організм), і нсихосо- ціального, і соціального рівнів, які формуються з двох начал — природного й соціального, спадкового й набутого в житті. При цьому людський індивід — не проста арифметична сума біологічно­го, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка веде до виникнення нового якісного ступеня — людської особистості.

§ 3. Людина і суспільство

«Ніколи ще в історії людина не ставала такою проблематич­ною для самої себе, як сьогодні», — констатував один із засновни­ків філософської антропології М. Шелер. Це поставило ряд питань: Існує світ для людини чи людина для світу? Чи виявляє себе людс­тво знаряддям гармонії при дисгармонії? Розумна чи нерозумна людина з моменту свого виникнення? У чому джерела, передумови, критерії розумної людини?

Отже, у центрі розгляду вчення про людину знаходяться проблеми духовного та душевного в людині, основи її існування в суспільстві, гарантії виживання, доля гуманістичних цінностей. Ці теми поглинаються більш об’ємними філософськими проблемами: що є людина і яке її вище призначення. Сутність нашої епохи

5. Філософія, 11 кл.

65

вимагає жити в часі, не вичікувати, а йти в ногу з життям, бути тут і тепер. Цей перехід здійснюється в деяких фундаментальних зру­шеннях.

Від природного до культурно-духовного. Об’єктивні умови інтеграції людини з природою — це необхідність задоволення життєвих потреб людства. Вона здійснюється як безперервна акти­візація та збільшення практичної діяльності, поступово перетворю­ючись на планетарну силу. Результати практичної активності людини фактично стають інструментом перетворення природного на суспільне, біосфери на ноосферу та подальшої еволюції останньої.

Глобалізація людської практично-перетворювальної діяльності й викликана цим гуманізація природи обумовлюють формування ново­го типу реальності, яка характеризується єдністю об’єктивного та суб’єктивного, природного і культурного, природного й соціально-істо- ричного. Соціальні та власне природні процеси зливаються в один процес — соціоприродний. Дійсно, виникає людська природа, яка є передумовою й підсумком творчої діяльності людини і суспільства.

Від героїчного до буденного. Наш час — це час раціональних розрахунків, знеособлених технологій, маніпуляцій суспільною свідомістю, силових впливів — час створюваних контрольованих подій. У сформованих стереотипах масової свідомості повністю змінилося, девальвувалося «героїчне». Головними ідеалами життя стають не героїчні ідеали, а буденні стандарти. Час героїв закінчився, настав час людей. Людство прагне до стихії «доступного для мене». Йому більше не потрібні вибрані солісти, потрібен хор, у якому кожний — соліст.

Така вимога життя, яка стала правилом, розглядає процес буття як повноту персонального втілення, що дає змогу рухатися від можливого до дійсного на рівні індивідуальних потреб. Людина живе й надіється, але насамперед на себе. Фундаментальною основою виявляється передбачуваність, надійність, міцність.

Від принципів до прецедентів. У пошуках найкращого влашту­вання майбутнього немає іншого шляху, як орієнтація на ідеали. Попередні епохи програмували життя на основі ідеалів. Сучасна епоха, актуалізуючи реалістичні мотиви існування, фокусує увагу на сьогоднішньому. Головним стають не ідеали в перспективі, а за­гострене почуття навколишнього. Звідси намітилося зміщення від принципів до прецедентів ідеалу цінностей. Попередні приклади (прецеденти) реальності демонструють, як не можна і як потрібно жити і прагнути життя.

Від елітарного до масового. Поштовхом переходу від елітарного до масового були три соціальних катаклізми XX ст.: культурна,

66

ФІЛОСОФСЬКА МУДРІСТЬ

Люди вмирають, людство без­смертне: «немає нічого реа­льнішого за людство». І в той же час немає нічого більш «ідеального»: людство як істо­та, як дійсний організм не існує. Воно не становить не тільки одного тіла, а навіть од­ного солідарного суспільства. Тільки окремі люди є реальні організми, але ці «реальні іс­тоти» всі тимчасові й смертні, не володіють існуючою дійс­ністю.

С. Трубецькой

сексуальна, популістська революції.

Перестали бути загадкою любов, жінка,

( ім’я, Космос, керівництво суспільством.

Накрите відкрилося, сокровенне перестало бути таємницею.

Культурна революція зрівняла обра- них і натовп; нівелювала різницю між піднесеним і низьким, небесним і мир- ським; популістська — скасувала бар’єри між народом і вождем. У цих явищах головний момент — розмежування, що визначає спрощення, усереднення, немину- че розмиття продуктивного й репродук- тивного, таланту й пересічності.

Від індивідуалізму до усуспільнення.

Сучасність виключає вибраність, горду зосе- редженість індивіда на своїй винятковості.

І Іаш час — це час колективної тривоги, яка породжена масштабом відповідальності і іеред Природою, Історією, Богом, Майбут-

нім. Перед людством постало завдання, яке не може бути вирішене шляхом індивідуальної ініціативи, воно вимагає концентрації сил і єдності дій. Тобто потрібно відмовитися від індивідуальної ініціативи і включитися в загальний порядок щодо вирішення загальнолюдських справ — порядок колективності й товариськості.

Від технологізму до ціннісного життя. Кожна культура є поєд­нанням, симбіозом систем символів (образів) і дії. Наприклад, античність: система символів — Космос, система дії — оліс; Серед­ньовіччя'. Бог — ритуал; Новий час. людина — експансія. Сучасна культура: реабілітація символічного (ціннісного) на противагу технологічному.

Сутність символу полягає в тому, що ціннісне буття крихке, оскільки вищі цінності найбільш тонкі, духовні. Якщо наявному буттю відмовити в його ціннісному значенні, воно втратить смисл існування. Виникає проблема: для чого існує людина? В усвідом­ленні духовних орієнтацій в житті важлива не професійна спеціалі­зація, а відчуття життя і любов до життя. Мета, до якої прагне сповнене гідності соціальне життя, зводиться до гарантій загально­го блага, особистої незалежності, власності, політичних прав, громадянських свобод, духовної культури, творчості. Лише в такому випадку буття стає похідною від людської діяльності, є «буттям у часі», здобуває сенс.

S'

67