Тема 2 людина та її буття у світі у житті немає іншого смислу, окрім того, який людина сама надає, розкриваючи свої сили, живучи творчо й продуктивно. Е. Фромм

Проблема людини — одна з основних у світовій філософії. Що ж таке людина? У чому полягає її природа? Якими б питаннями не був зайнятий людський розум, усі його міркування завжди су­проводжуються прихованою думкою про їх зв’язок із людиною, її внутрішньою сутністю або її потребами. Якщо вилучити з усього розмаїття людської діяльності її орієнтацію на людину, то зникає й мета будь-якої діяльності, її імпульсивні стимули.

Силу суспільства, що розвивається, становить людина — у твор­чості, праці, боротьбі за свої ідеали. Сутність людини як суб’єкта всіх видів діяльності — економічної, соціальної, політичної, куль­турно-духовної — виявляється завдяки взаємодії як з іншими суб’єк­тами, так і з власним середовищем проживання — суспільством. Вона досліджується в системі: людина-світ, людина-суспільство, люди­на-людина. У соціально-культурному існуванні відбувається процес формування і становлення людської особистості — її свободи, духовності, відносної автономності від суспільства, вибір мети життєдіяльності, світоглядних орієнтацій.

§ 1. Загальне розуміння людини

Людство завжди прагнуло до побудови цілісного образу людини. Філософський підхід до людини передбачає вияви її сутності, розкриття різних конкретно-історичних форм її життя та актив­ності. Філософія визначає місце людини у світі та її ставлення до нього, аналізує питання про те, ким вона може стати, використову­ючи свої можливості, яке в ній співвідношення природного та соціа­льного, що таке людина як особистість, у чому сутність соціально- психологічних типів особистості та їх структура тощо. У кожну історичну епоху цю проблему вирішували по-різному, постійно змі­нювалися пріоритети та аспекти її осмислення. Філософська думка то «розчиняла» людину в природі (Космосі) і суспільстві, то вважала її істотою самодостатньою, протиставляючи природному й соціаль­ному світу. Незважаючи на це, основні філософські напрями пов’язували свій розвиток саме з людською проблематикою.

Мислителі епохи античності тривалий час розглядали людину як образ Космосу, як «малий світ» — мікрокосм. Знання про людське

Протагор

• Видатний давньо­грецький філософ, засновник учення про людину.

2. природне було досить фрагментарним, постійно «мі и < їжі і ювалося. Однак уже Платон робить суттє- іііііі крок уперед щодо розуміння людини, розгля- і .іиіч 11 її я к комбінацію душі та тіла. Душа належить ю безтілесного, до світу ідей. Людина виступає носі» м нозаособистісного духу. Арістотель напо- мнит на єдності душі та тіла — душа належить тілу. Тобто природа людини складається із двох частин — душі та тіла. Суб’єктивно-духовний світ можливостей людини знаходився в центрі уваги філософських роздумів Сократа. Проте одним із головних світоглядних принципів філософії того часу відносно людської проблематики стала теза проголошена мислителем Протагором: «Люди- на міра всіх речей, існуючих в їхньому бутті і не існуючих в їхньому небутті».

У системі християнського світогляду Середньовіччя людина розглядається як образ Бога. Душа є «подих» самого Бога, а люди­на оцінюється з позицій не розуму, а серця (у Старому Заповіті серце згадується 851 раз). Внутрішній світ людини складається з тріади: розуму, серця і волі. Проте головне розмежування всереди-

2. християнства проходить не стільки між душею і тілом, скільки між «плотською» і «духовною» людиною. Людська плоть — арена ницих пристрастей і бажань. Тому людина повинна постійно праг­ну ти до осягнення божественного світла та істини, що звільняє її и ід диявольських пут. Ця ситуація обумовлює специфіку люд­ського ставлення до світу: потрібно не тільки пізнати власну сутність, а й приєднатися до вищої сутності — Бога.

Філософія епохи Відродження, один із головних принципів якої — антропоцентризм (від грецьк. anthrcppos — людина і латин. centrum — центр), — переносить увагу Бога на людину. Вона розглядається як автономна істота, як жива цілісність. Єдність душі та тіла — це перевага людини перед іншими створіннями. Вона є відчуваюче тіло з властивими для нього духовними та естетичними достоїнствами.

З ГЛИБИНИ

******** * * * СТОЛІТЬ

Арістотеля запитали: «Що таке людина?» — «Двонога істота», — відповів філософ. Йому при- несли й показали курку. «Людина — це двонога істота без пір’я», — додав мислитель. Тоді курку обскубли. «Людина — це суспільна істота», — уточнив філософ.

61

Людина створена, щоб мислити. У цьому вся її гід­ність і вся її цінність. Увесь її обов’язок полягає в тому, щоб мислити як потрібно. Тому порядок мислення вимагає починати із себе, зі свого творця і своєї мети.

Б. Паскаль

Філософія Нового часу акцентує увагу насамперед на розумній сутності людини. Зокрема, Р. Декарт розглядає здатність до розумного мислення як єдину достовір- ність людського існування («Я мислю, отже, існую»). Специфіка людини вбача- ється в розумі, мисленні, що панує над при- страстями. Людина передусім розумна істота, тому тіло і душа, хоча і перебувають в єдності, не мають нічого спільного. Душа мислить, тому зміст душі — це розум, свідо- мість. Головна заслуга цього часу — визнання автономії людського розуму в пізнанні власної сутності.

У класичній німецькій філософії в людині абсолютизується духовне начало, акцентується увага на перевазі розуму над мисленням. Щоправда, для І. Канта людина дуалістична: вона належить як до світу взагалі, де панує природна необхідність, так і до світу свободи. Специфіка людини визначається її свободою моральної поведінки. Заслугою Г. В. Ф. Гегеля є розроблення ідеї істо­ричності людини. Вона є носієм світового духу, суб’єктом духотої діяльності, який створює світ культури.

Німецький мислитель Л. Фейєрбах розробив антропологічний принцип у філософії, тим самим повертаючи людину в центр філо­софських досліджень. Вона розглядається насамперед як чуттєва істота, на основі тілесності якої вибудовується «храм розуму».

Представники філософії життя вбачають специфіку людини у фе­номені життя, яке або занадто зближується з природним, біологічним, або витлумачується в культурно-історичному сенсі. У філософії жит­тя на перший план висуваються ірраціональні (внутрішні) здібності людини: почуття (І. Гаман, Ф. Якобі), воля (А. Шопенгауер, Ф. Ніциіе), інтуїція (А. Бергсон). 3. Фрейд (і фрейдизм) підносить несвідоме — інстинкти — над свідомістю. Джерела релігії, культури, мистецтва, усього людського він убачає в інстинктивному, несвідомому.

Феноменологія Е. Гуссерля прагне перебороти замкненість особистості, а тому все, що вона переживає, є із самого початку спря­мованим на зовнішній світ. Людина не просто існує, а існує у світі. Це існування людини у світі Е. Кассірер розумів як її маніфестацію, само­виявлення в мові, праці, релігії. Людина — істота, яка створює символи або культуру. Культура — світ символів, у яких живе людина.

Розвиваючи тенденції попередньої філософії, у 1928 р. завдяки працям М. Шелера і Г. Плеснера виникає філософська антропологія.

62