ФІЛОСОФІЯ

ФІЛОСОФІЯ

Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів (профільний рівень)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України

Київ

«Грамота»

2012

УДК 1(075.3) ББК 87я721 К79

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України (наказ МОНмолодьспорту України № 235 від 16.03. 2011 р.)

Наукову експертизу проводив Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України

Психолого-педагогічну експертизу проводив

Інститут педагогіки НАПН України

Кремень В. Г., Ільїн В. В.

К79 Філософія : підручн. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. (профільний рівень). — К.: Грамота, 2012. — 248 с.: іл.

15ВЫ 978-966-349-370-1

У підручнику втілено не лише процес пізнання, а й роль людини в розмаїтті суперечностей сучасності, обґрунтована необхідність форму­вання творчого мислення на основі філософського знання.

Підручник призначений для учнів 11 класу загальноосвітніх на­вчальних закладів, які вивчають філософію на профільному рівні, сту­дентів філософських факультетів, учителів, методистів.

УДК 1(075.3) ББК 87я721

ISBN 978-966-349-370-1

© Кремень В. Г., Ільїн В. В., 2012 © Видавництво «Грамота», 2012

Перед вами підручник з філософії, який ставить завдання осяг­нута буття в його складності. Він допоможе проникнути в таємниці природи й соціальної реальності, зрозуміти глибину й нескін­ченність людини в її стосунках із Богом і світом. Крім того, над­звичайно важливо осмислити актуальні проблеми філософії в кон­тексті сучасності.

Життя людини розгортається в трьох основних формах індиві­дуальної активності: діяльності, поведінці та спілкуванні. Вони забезпечують відтворення й розвиток усіх компонентів світу осо­бистості, складної системи суспільних відносин, соціальних інсти­тутів, створеного предметного середовища й духовного життя.

Насамперед потрібно усвідомити характерну рису філософії — її парадоксальність: під теоретичний сумнів ставляться найбільш очевидні істини. Як найвище розумове зусилля, філософія запе­речує вузькоутилітарний підхід в оцінці практичної корисності, необхідність якої начебто відносна й існує лише в ідеальному світі. «Однак істинна ж необхідність — це необхідність для кожної істоти бути собою: для птаха — літати, для риби — плавати, для ро­зуму — філософувати», — говорив видатний іспанський мислитель V. Ортега-і-Гассет. Останнє — найсуттєвіше для життя людини. І допомогти в цьому зможе лише філософія.

Філософування означає пошук цілісної картини світу, надання їм-завершеності та повноти. Вивчення філософії переборює на- півосвіченість, що імітує процес мислення, «кружляє» серед закам’янілих у догматизмі понять і уявлень. Справжня філософія

Кожна молода людина повинна займатися філософією, бо вона відкриває шлях до істини і свободи.

Епікур

Унікальність буття людини обумовлена багатством її духовної культури, основна роль у формуванні якої належить філософії. Саме вона концентрує проблеми та питання, знахідки й сумніви, великі прозріння й усталені істини, які завжди мають неперехідний характер. За своїм походженням філософські проблеми, трансфор- муючись в ідеї, є конкретно історичними, а за змістом — глибоко людськими, оскільки в усі часи та епохи мають властивість бути зрозумілими й необхідними для людини будь-якої країни, етносу, часу. Вічні питання філософії актуалізують буття людини, про- буджують зацікавленість і любов до знання, до світу природи і світу соціального буття. Засвоєння тисячолітньої філософської мудрості в контексті теорій, гіпотез, питань, аргументів, дискусій, пристрастей, сумнівів тощо є кристалізацією грандіозних інтелектуальних зусиль епохи. З них народжуються, формуються і отримують розвиток філо- софські ідеї. Завдяки ним здійснюється грандіозна «одіссея людського духу», у якій відбувається становлення особистості.

§ 1. Від історії філософії до загальної філософії

Вивчення історії філософії розкриває зміст філософії як склад- ного, суперечливого та неоднозначного процесу. Краса і велич думки

видатних мислителів минулого виявляє потребу й необхідність подальшого вивчення філософії. Адже історичний розвиток філо- софії в єдності якісно різноманітних проце- сів'свідчить про те, що подібні між собою, світоглядно протилежні філософські вчення є різними сторонами єдиного духовно-твор- чого процесу освоєння дійсності. Вони по- казують перехід від незнання до знання, від хибної думки до істини, до розуміння світу й людини.

Розвиток філософії є органічним процесом на власній теоретичній основі. Він передба- чає збагачення наявного змісту новими поло- женнями, заперечує висновки, які виявилися

О. Роден. Мислитель

ФІЛОСОФСЬКА МУДРІСТЬ

Наш досвід свідчить: філосо­фію неможливо визначити обхідним шляхом і як щось інше, ніж вона є. Вона сама є тільки тоді, коли ми філо­софуємо. Філософія є філо­софування.

М. Гайдеггер

ш кірними, односторонніми, замінюючи їх і цчасними й досконалими. Існування бага- томанітності філософських учень, шкіл, гсчій та напрямів характеризує історико- філософський процес щодо його внутріш- ні.* >ї диференціації й поляризації. Розвиток філософії — це суперечливість підходів, боротьба ідей, принципів і особистостей.

() і же, розуміння того, що є філософією, передбачає усвідомлення того, як реально існували й існують різні вчення, школи, те- чії і напрями, які в чомусь подібні, а в чо- мусь заперечують одні одних. При цьому

і розвитком історико-філософського процесу змінюється предмет філософських роздумів, спосіб вирішення філософських проблем. Щодо цього нерідко роблять необгрунтовані висновки: у філософії немає єдиної систематизуючої основи, і тому неможлива її само­достатність. Оскільки філософи обґрунтовують діаметрально проти- іежпі положення, то філософія нездатна відшукати істину. Звідси висновок про обмеженість (і недостатність) будь-яких філо­софських поглядів і прагнення створити єдину істинну філософію.

Цей процес, у якому відмінності в рамках початкової спільності поглядів стають визначальними філософськими характеристиками, можна назвати розходженням — дивергенцією. Це багатогранний процес, зв’язок із попередніми теоріями і водночас взаємодія з не- залежними вченнями, які формуються в спільних історичних умо­вах, але по-різному вирішують загальні спрямування епохи.

Результатом історично-прогресуючого процесу розходження є думка про поляризацію філософії — існування принципово несуміс­них філософій. Вона — заперечення всієї системи основоположень і доведених висновків. Тенденція до поляризації прослідковується н кожній філософській системі. Відомо, як видатний німецький мислитель Г. Гегель зневажливо ставився до матеріалістично-сен- еуалістичної думки філософії ХУІІ-ХУПІ ст. У свою чергу Ф. Ніцше :і;іявляв, що «його філософія — не для всіх». Разом із тим радикальна поляризація веде до збіднення історико-філософського процесу, абсолютизує, а отже, і догматизує той чи інший напрям у філософії. Гак було з марксистсько-ленінською філософією, у якій радикально поляризувалася протилежність між матеріалізмом та ідеалізмом, великого значення надавалося соціально-класовій обумовленості розвитку філософських учень, абсолютизувалася ідеологічна функція філософії.

7

ливіші ідеї своєї епохи, свого народу, а виражає і захищає інтереси тих чи інших соціальних класів або прошарків суспільства.

Не можна оминути ще однієї проблеми, яка суттєво впливає на філософський процес, — проблеми національної філософії в рамках всесвітньої. Кожна філософія національна вже мовою її творів (хоча це не єдина ознака), вона є відображенням ментальності того чи іншого народу.

Щоправда, не всі народи мали свою філософію, не завжди світо- гляд був на рівні системно-раціоналізованого узагальнення. Напри- клад, давні шумери так і не створили своєї філософії. Однак і «філо- софські народи» не всі відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Наприклад, в епоху Відродження попереду йшли італійці, а в Новий час — англійці й французи, потім — німці та ін. Тому національні історії філософії не завжди і не в усіх части- нах збігаються з всесвітньою історією філософії. Проте це не озна- чає, що національні історії філософії не мають наукового значення. Оскільки філософія — вид світогляду, то історія філософії — вид історії світогляду. Це стосується як всесвітньої історії філософії, так і національної. Розглянута в контексті світогляду, у взаємовідно- шенні з мудрістю, кожна національна філософія, якою б бідною вона не була, також має значення. При цьому не варто підміняти філософію міфологією, видавати за філософію художній світогляд або різні суспільно-політичні вчення.

Розглянуті особливості філософського розвитку є формами, які необхідно відрізняти від змісту, пов’язаного з ними, але все ж відмін-

ного від них. Ці форми специфічно харак- теризують розвиток філософії, тим самим відрізняють процес від розвитку в інших сферах знання, стверджуючи загальну фі- лософію. Вона традиційно визначається як вчення про світ і його буття, про суспіль- ство, людину та її мислення. У чому ж її особливості?

Кожна людина, яка йде по тернистому шляху пізнання, прагне досягти найвищого ідеалу — мудрості. Як поняття та ідеал, мудрість традиційно асоціюється з таємни- чим і разом з тим привабливим словом «філософія». Кожний має своє власне уяв- лення про те, що таке філософія. Це слово, як не дивно, сучасне й модне — ми постійно

М. Нестеров. Філософи (портрет П. Флоренського і С. Булгакова). 1917р.

8

чуємо: «філософська позиція», «життєва філософія», «філософія діяльності», «фі- лософія бізнесу» тощо. У повсякденному житті слово «філософія» використовується часто і по-різному, але в основному вона асоціюється з чимось розумним, якимось иажкодоступним заняттям, на яке здатний не кожний.

І Іоняття «філософія» (з давньогрец. рМ- Ісо — люблю і зоріпа — мудрість) увів Піфа- гор (др. пол. VI ст. — поч. V ст. до н. е.), який називав філософією прагнення до мудрості (любомудрість). До нього обдарованих, ви- датних людей називали «софосами» (мудре- цями). Власне проти них і виступив Піфа- іор, мотивуючи свою позицію тим, що людина через слабкість своєї натури не- здатна володіти такою властивістю розуму, як мудрість. Критицизм щодо реальних можливостей людини виявився в Піфагора н розмежуванні понять «софія» і «філософія».

Софія (мудрість) — прерогатива богів, філософ — не мудрець, а любомудр — той,

хто прагне мудрості. лише прагнути до неї.

У повсякденному розумінні мудрість Піфагор

часто замінює поняття «філософія». Дійсно,

нона має непересічне значення, оскільки дає можливість приймати практичні рішення, слугує засобом керування людською поведінкою, способом життя. Мудрість визначає міру в усіх справах, оскільки будь-яка крайність веде до непередбачених рішень. Вона дає можли­вість усвідомити власні помилки, робить людину обережною, обачли­вою. Проте ці позитивні якості можуть перетворитися й на недоліки.

Мудрість притаманна не всім людям, хоча потенційно властива кожному. Вона набувається різними шляхами, виявляється в різ­номанітних сферах знань і діяльності, закріплюється в прислів’ях і притчах.

Мудрість — не наука, оскільки наука є системою понять, значення яких органічно пов’язане з її предметом. Вона не є системою понять, дослідженням, хоча є розумінням, ґрунтується не на даних науки, а на повсякденному досвіді. Мудрість не може стати наукою, як і наука — мудрістю. Філософія, як би високо не оцінювала мудрість, не повинна ототожнюватися з нею.

Л ФІЛОСОФСЬКА 0* і МУДРІСТЬ

Людське життя можна порів­няти з ринком та Олімпій­ськими іграми. На ринку є продавці й покупці, які шука­ють вигоду. На іграх спорт­смени турбуються про славу і популярність. Але є ще гля­дачі, які спостерігають затим, що відбувається. Так і в житті людей: більшість турбується про багатство й славу, тільки деякі споглядають, досліджу­ють природу речей і пізнання істини люблять більше за все. Вони називаються філософа­ми — тими, хто любить муд­рість, а не софосами — муд­рецями, тому що тільки один Бог може володіти об’ємною мудрістю, а людині властиво

9

Парфенон. Сучасне фото

• Символ давньогрецької фіно софії і культури, з якого поча лася європейська цивілізація.

Філософія — раціонально-теоретич- на форма світогляду, яка, виступаючи осмисленням помежових основ усіх типів історичної практики людини: а) підсумовує, синтезує її досягнення, формує світорозуміння; б) визначає світовідношення, обґрунтовує вектори індивідуальної та соціальної творчості. Виконання традиційних функцій філо- софії забезпечується її теоретико- практичною сутністю.

Теоретичний аспект філософії — це усвідомлення природної та соціальної реальності, яка відкривається людині в

процесі її духовного й практичного засвоєння; визначення досягну- того в кожну епоху з метою її перетворення; вироблення нормативно- ціннісних основ переконань людей. У цьому плані створюється картина світу: онтологічні припущення, гіпотези існування; прин- ципи, шляхи пізнання; місце людини в межах природного й суспіль- ного цілого; смисли, цінності, пріоритети, життєві установки; ідеали; цілепокладання, доцільність тощо.

Практичний аспект філософії — діяльна проекція картини світу. Вона визначає настрій емоційно-вольової сфери, належність до зада- них видів самостворення. Усвідомлюються програми самореаліза- ції, громадянська позиція, реальний сенс, призначення життя тощо.

Філософія, пов’язана з багатьма науками та

мистецтвом, отримує ґрунт для порівнянь і уза- гальнень. Горизонт її ширший, а висновки більш глибокі: те ж саме ремесло філософ розуміє значно тонше, ніж вузький спеціаліст. Прагнення до знання, але не надуманого, а істинного, бажання постійно осягати божественну істину, а не вважати себе муд- рецем — у цьому й полягає мудрість Сократа як філософа.

Світ, історія, культура мають сенс завдяки висо- кому, піднесеному, мета якого перетворювати зло на добро. Смисл понять філософії залежить від цінніс- них горизонтів. Виходячи з абсолютного, з того, що повинно бути, філософія вводить ціннісно високі рівні, відкидає нагромадження непотрібного, оманли- вого; вона не сіє ілюзій, а руйнує їх, показуючи шлях до істини.

і •*%,

Сократ

• Відомий давньо­грецький філософ, один із засновників методу пошуку іс-

10

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ

Світ суперечливий. Лише сон і смерть, нічого не обіцяючи, усе вирішують. У дійс- ності прагнення до кращого перетворює (пруту на ліки, зіштовхує людину й су- спільство, реформи і владу, природу і куль- туру, пізнання і практику, робить їх внут- рнііньоконфліктними. Знання зумовлює кризу пізнання. Поки що нікому в соціумі не вдалося досягнути оптимуму зміни й стабільності, теорії і життя, долі та діяль- ності, культури і цивілізації. Сократ зро- зумів, що нові, духозвеличувальні прояви

філософії на практиці виходять із здатності здійснювати роботу, яка примушує жити, існувати те, що не існує. Не претендуючи на вироблення якихось конкретних рецептів, інструкцій, на відміну під спеціальних наук філософія генерує здатність «бачити» взага- лі. Пафос казки-притчі про голого короля не у фіксації відсутності одягу, а в розвінчанні міфу про його наявність.

Незалежно від тлумачення природи філософського знання й творчості представниками різних шкіл і напрямів неперехідний смисл уведеного Піфагором (і закріпленого Платаном) поняття у творив ядро його наступних різноманітних трактувань.

Потрібно пам’ятати ще одну важливу особливість філософії. У грецьких текстах є три слова, які означають любов. Перше — це «ерос». У платонівській філософії ерос є виразом туги по-божест- венному. Цим словом сьогодні визначається естетична й романтична (платонічна) любов. Коли ми говоримо про любов до свого супро­тивника або чужої людини, то використовуємо слово «агапе». Воно означає розуміння, добру волю стосовно до всіх людей. Це любов, яка ллється через край, — спонтанна, невмотивована, безпричинна, вона виникає незалежно від будь-яких функцій або якостей об’єкта. І ],я любов — у серці людини, вона безкорисна. Третє — «філіа», душев­на близькість друзів, взаємна любов: людина любить, бо її люблять.

Отже, філософом, любомудром, може бути не кожний, а лише той, на кого звернула увагу й наділила своєю симпатією Софія — божест­венна мудрість. Філософ — обранець мудрості.

Софія (грецьк. мудрість, знання, майстерність) — уособлена мудрість Бога. У своєму ставленні до Бога є його продуктивною волею, яка будує, творить світ, подібно до архітектора, який проек­тує дім як образ обжитого й упорядкованого світу. Завдяки Софії- премудрості формується культура мислення й виникає в кінцевому підсумку філософія.

Софійський собор, м. Київ

11

Філософське пізнання світу має величезний спектр обсягу, його завдання — зведення всього до думки, яка вирішує суперечність між знанням і предметом. Філософія — це така універсальна діяльність, такий роздум, коли природні, моральні, естетичні й соціальні пробле- ми розглядаються під кутом зору «остаточної історії світу». Кінцевий сенс світу (історії) є частиною людського покликання, яке робить людину Людиною. Адже людина не є викінченим витвором природи, а невпинно, знову і знову створюється в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль.

Крім загального способу освоєння дійсності, філософії прита- манний пошук основи, субстанції (від латин, substantia — сутність, що лежить в основі). Субстанція дає можливість зводити чуттєву багатоманітність речей та змінність їх властивостей до чогось постій- ного, такого, що самостійно існує. Це виявляється в прагненні з’ясу- вати внутрішнє влаштування і розвиток світу через єдине начало. Наприклад, у Платона роль субстанції виконує ідея¹.

Специфіка філософії виявляється в особливій настанові, напрямі мислення, яке починається із сумніву, тобто переосмис- лення звичних поглядів, традицій та концепцій. Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель та ін.) ставили питання:

Що таке буття? Що означає «бути»? Твер- дження кожного з них водночас було запере- ченням думки попередника. Усі видатні філо- софські вчення заперечують одне одне. Таке заперечення може бути абстрактним, догма- тичним або конкретним, творчим.

Відносність власних знань про світ і про самого себе — найважливіший мотив культур- ного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому полягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислен- ня. Учитися означає насамперед мислити, ставати творчою людиною, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислення, філософія навчає вміння не дивитися, а бачити. Адже по- шук істИни — це розкриття внутрішнього світу

Платон

• Давньогрецький філософ, учення якого — перша кла­сична форма об’єк­тивного ідеалізму.

І. Крамськой. Христос в пустелі. 1872 р.

• Картина символізує тра­гедію людини високої духов­ності, яка завжди самотня.

людини, випробування, напруження Інтелектуальних і моральних сил. Тому бачить той, хто може побачити сутність гніту, людини, життя.

На відміну від повсякденної унітар- ності й догматизму філософське мислен- мя є принципово плюралістичним, поліфо- нічним, діалогічним. Філософія передусім навчає мислити, навчає проблемного, і норчого підходу до дійсності. М. Гайдег- гер, починаючи читання курсу лекцій про мислення, звернувся до студентів з таки- ми словами: «Я буду читати вам курс лекцій про мислення... Я буду мислити перед вами, а ви уважно слухайте, дивіться.

Учіться мислити...»

Отже, мислення демонструється як творчий процес (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути людиною, здатною до творчості). Приблизно так міркував і Сократ, який завдяки нмілому формулюванню запитань демонстрував своїм співроз­мовникам невідповідність і суперечність їхніх позицій. Він був переконаний, що мудрості не можна навчити так, як учать ремеслу й майстерності (операції, схеми, навички можна запам’ятати й пе­рейняти). Досвід навчити не може, і різні люди з подібною долею роблять для себе різні висновки. Проте істинну мудрість можна передати близькій людині під час дружнього спілкування. В укра­їнській філософії діалогика Сократа називається «софійністю мислення».

Уміння мислити, філософувати завжди викликало підозру та недовіру в так званих освічених людей. Вони розглядають філосо­фію як занадто серйозне й «стомлювальне» заняття, щоб відвести ііому вільний час, але разом із тим і не досить серйозне, щоб присвя­тити робочий час. їм здається, що філософія їх обдурює, позбавляє бездумної впевненості в тому, що вони вважають істинним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через усю історію філософії: кожен видатний мислитель замість того, щоб будувати наступний щабель певної теорії, починає закладати повий фундамент індивідуального бачення світу. Адже немає таких уявлень, понять, істин, які б не могли викликати заперечень: ті пи­тання, що здавалися вирішеними, знову стають проблемами. Ніщо гак не стимулює активізацію мисленнєвого процесу, як вирішення проблемних ситуацій.

13

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ

Рафаель. Афінська школа. 1509 1511 рр.

Повсякденне мислення відтворює репродуктивну людську діяль­ність. Вона постійно показує певні еталони, зразки, установлені попередніми положеннями, «тиражує» досягнення цивілізації, щоб зробити їх предметами використання й споживання якомога більшої частини індивідів. Така діяльність реалізується за макси­мально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність домінує в нашому повсякденному житті, то вона породжує і відповідний епістемний (від грец. ерівіете - пізнавальний), тобто схематично-інструктивний стиль мислення. Іншими словами — не творчий, простий, примітивний.

Творча сфера, або продуктивна діяльність, відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі культури. У ній уперше

_Р

еалізуються нові проекти, задуми, цілі та сенс діяльності в цілому,

й відповідає творчо-конструктивний — діалогічний, «софійний» стиль мислення. Ядром «софійного» мислення, у якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія¹, свобода тощо), є філософія.

Продуктивна й репродуктивна діяльність взаємодоповнюють одна одну. Це стосується і стилів мислення. Проте в конкретні (критичні) моменти людської історії репродуктивність, пересічність починає переважати, торжествувати. Це веде до різкого зростання спожи­вацько-утилітарних акцентів у суспільній свідомості. Вони охоплю­ють традиційно творчі сфери — науку, мистецтво, філософію. Думку

намінює схема, параграф, а мисленнє- п,і діяльність і філософія втрачається її суєті повсякденності. У результаті втрачається і саме поняття «свобода думки», потреба в самостійному мисленні.

Людина в таких умовах жадає ли- ше «ясності» і «чіткості». Проте варто настати кризі (яка руйнує чіткість і яс- ність), і пересічний індивід в ім’я повер- нення порядку стає здатним «на все».

Такий індивід, здатний «на все» н ім’я «порядку», відомий з давніх часів.

І Це він засуджував на смерть Сократа, погодився на страту Дж. Бруно, ула- штовував варварські вогнища для

публічного спалення книжок, брав участь у погромах, був сталінською «11 ростою радянською людиною», яка на численних мітингах і демон- страціях вимагала смертної кари «найманцям світової буржуазії».

З’ясування відношень філософії і форм духовної культури, по­літики, ідеології, економіки сприяє розумінню особливостей цих компонентів.

Політика як складова суспільної свідомості формується на межі силових ліній «мислення» (філософії), «прагнення», «волі». На від­міну від філософії політика технологічна й прагматична. Отже, по­літика — практично-духовна сфера, що ґрунтується на теоретичних постулатах, але підводить під них опредмечення та узгоджений modus vivendi (від латин, спосіб життя) — баланс пристрасті й здорового глузду, творчого пориву й мудрості, імпульсу та доцільності.

Представник сфери ідей — учений, філософ, теолог, художник — ідеаліст, «запрограмований» на розумові символи. Політик, матеріа- лізуючи здатність до перетворювального впливу, — реаліст, який рухається в площині конкретних дій. Кредо теоретика: основа світу — духовна спільність людей, які консолідуються для спільного тво­рення образу світу. Кредо політика: основа світу — прагматична спільність людей, які консолідуються для загального творення кон­кретного світу.

Політика завжди пов’язана з владою. Тому роль філософії в про­цесі взаємодії з політикою полягає в спрямуванні її на забезпечення більш вільних, юридично й морально закріплених норм спільного буття людей, у наданні людині цивілізаційних прав, свобод, гарантій і можливостей брати участь у вирішенні своєї долі і долі нації, країни,

Спалення книжок у Німеччині. 1933 р.

• Мудрість і знання завжди ви­кликали злість і ненависть у не­вігласів і неуків.