Розділ 3 характеристика конституції

Конституція мала нову, не властиву тогочасним українським документам форму суспільного договору між представниками влади і народом (козацтвом).

Ґрунтовно текст Конституції Пилипа Орлика аналізують у науковій і навчальній літературі, тому варто зупинитися лише на її ознаках та виокремити певні особливості цієї пам'ятки права України.

Конституція складається зі вступу (преамбули) та 16 розділів (пактів). На відміну від сучасних, вона не має поділу на статті. Документ є більш подібним до літературного твору, умовно поділеного на розділи. Текстуально конституція містить дві різні за функціями частини: декларативну; суспільний договір.

Декларативна частина. У преамбулі і перших трьох пактах подано концепцію етнічно-державної історії української нації. Зокрема, тут викладено теорію українського сарматизму (хозаризму), прибічники якої ведуть родовід української нації від хозар. Вони вважають, що український народ раніше називався еври, мав велику територію і утворював незалежне князівство. Назву "козак" вони виводять від етноніму "хозари".

У Конституції висловлено ідею авторів про право кожної нації на самовизначення.

Тут має місце суто політичний міф про хрещення Русі не Володимиром Великим, а хозарсько-татарськими каганами. На підставі цього доходили висновку про підпорядкування церкви в Україні не Москві, а Константинопольському патріархату.

Конституція визначає православ'я як єдиноприйнятну державну релігію і наділяє гетьмана повноваженнями щодо заборони поширювати та проповідувати будь-яку релігію, крім православної. Релігійна нетерпимість авторів Основного закону сягає повноважень гетьмана встановлювати заборони на проживання в межах України послідовників інших релігій, а особливо "облудного іудаїзму". Можна зрозуміти, що такі віро нетерпимі тези спричинено переслідуваннями православної віри з боку панівних релігій у державах, до складу яких входила Україна, але ж автори Конституції роблять те саме в Україні, перевертаючи все з ніг на голову. А заборона на проживання представників інших релігій співзвучна з ідеєю так званих зон осілості, що її успішно впроваджували імперські уряди стосовно певних національних меншин.

Таким же міфом політичного спрямування видається згадувана в Конституції теорія походження козаків-хозарів від готів, що мали на меті довести спільне коріння українців зі шведами.

Другий розділ проголошував вічність і недоторканність кордонів України, встановлених українсько-польськими угодами, а також договорами України з Туреччиною та Московським царством. Територіальна цілісність України не могла бути порушена ні внаслідок нападів іноземних держав, ні через непродумані рішення її правителів. Запорукою цьому мали бути гарантії, що їх П. Орлик отримав від шведського короля.

Третій розділ присвячено "побратимським стосункам" із Кримом. Це було зумовлене не лише військовою безпекою, а й можливістю жвавої торгівлі та отримання прибутків, у чому безпосередньо була зацікавлена козацька старшина, а також дрібні та середні верстви українського суспільства.

Власне суспільний договір стосувався перш за все політичної системи держави. Уже в преамбулі зазначено, що Конституцію складено для запобігання самодержавним замахам гетьманів, які багато чого запозичили в цьому плані від московської держави. Говорячи сучасною мовою, Конституція встановлювала в Україні парламентську республіку, в основу якої було покладено загальне виборче право; виборність усіх цивільних і військових посад; принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчу владу уособлював український парламент - Гетьманська військова рада у складі: а) генеральної старшини; б) полковників з урядниками та сотниками; в) генеральних радників від полків; г) послів від Низового Війська Запорозького. Рада мала збиратися "в резиденції гетьманській" (столиці) тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову. Питання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман. Парламент вирішував найважливіші проблеми життя держави.

Конституція закріплювала давню козацьку традицію - присягати на вірність народу та батьківщині. Таку присягу повинні були складати парламентарії та новообраний гетьман. Парламент мав право вимагати звіту гетьмана і притягати його до відповідальності, "докоряти йому за порушення вольностей батьківщини".

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман із генеральною старшиною (урядом). До її складу відтепер входив державний скарбник зі своїм апаратом. Це робилося задля того, щоб вивести фінансові питання з-під підпорядкування гетьмана і взагалі розділити державну скарбниці і гетьманську.

Гетьман рекомендував кандидатури генеральних старшин на затвердження парламентом. Генеральна старшина мала подвійну підзвітність - перед гетьманом і Гетьманською військовою радою. Уряд працював на постійній основі й перебував у столиці держави.

У період між сесіями Гетьманської військової ради глава держави мав повноваження вирішувати певні законодавчі питання разом із радою генеральної старшини.

У Конституції про порядок обрання гетьмана, але очевидно, за традицією, його обирала традиційно “ Козацька Рада”.

Місцеву адміністрацію уособлювали полковники з полковими старшинськими радами, полковими і міськими підскарбіями та нижчою, сотенною адміністрацією. Як і гетьмана, полковників на службу наділяли ранговими маєтностями, що ставали головним джерелом їхніх прибутків.

Щодо судової влади, то в Конституції їй приділено найменше уваги. Встановлювався найвищий у державі Генеральний суд, який мав повноваження розглядати справи державної ваги. Гетьману заборонялося самочинно карати за образу чи навіть змову проти власної особи, слід було віддавати справи до Генерального суду. Найвищий державний суд також мав розглядати справи щодо скарг на гетьмана, генеральну старшину, полковників, генеральних радників, знатних товаришів та інших урядовців, "а понад то рядових козаків".

Отже, Конституція Пилипа Орлика визначала Україну на чолі з вибраним гетьманом. Конституція стала важливою підвалиною подальшого розвитку української державницької думки, символом боротьби за створення незалежної Української держави.⁶