Розділ 2 розвиток українського конституціоналізму та місце конституції

Кожне суспільство, кожна цивілізація мають свою конституцію, писану чи неписану.

Україна має історію конституціоналізму. Для Київської Русі був притаманний автократично-олігархічний характер влади. "Ряди" (угоди) князя і віча мали характер договору правителя зі знаттю та багатими прошарками міського населення. Вони просто кодифікували станові привілеї, що аж ніяк не вирішувало проблем управління країною. Руська Правда теж не регламентує питань влади на Русі, зосереджуючись на кодифікації карного права та повноважень місцевої адміністрації.⁴

Русько-Литовська держава своїми шляхетськими привілеями створила прецедент обмеження влади Великого князя Литовського. Було сформовано базу для юридичного оформлення владних структур. Великокняжа (тобто шляхетсько-аристократична) Рада брала під контроль законодавчі, виконавчі та зовнішньополітичні повноваження великокнязівської влади. З іншого боку, численні Земські устави, які підтверджували старі привілеї певних категорій населення, в дещо примітивному вигляді кодифікують права осіб. Це є друга визначальна (після регламентації владних структур) частина конституції.

Українська законотворчість за часів Б. Хмельницького не створила конституційних актів. Побачили світ лише міждержавні договори (Зборівський, Білоцерківський, Переяславський).

Порівняно з ними набагато детальнішою є Гадяцька угода 1658 р. Вона докладно розглядає автономний і рівноправний статус України у складі Речі Посполитої як федерації двох держав – Польщі та Литви. На чолі української автономії перебував гетьман - перший сенатор у трьох воєводствах (Київському, Брацлавському і Чернігівському). Він призначає підвоєводів та інших урядовців. Стани України обирали чотирьох кандидатів, одному з яких король надавав гетьманську булаву. Гетьман сам формував у наймане козацьке військо, що і утримував за рахунок місцевих і свій.

Україна не мала права провадити власну зовнішню політику - вступати на власний розсуд до міжнародних союзів.

Україна мала свій незалежний суд. Створювалася вертикаль виконавчої влади і система урядових посад - канцлерів, маршалів і маршалків, підскарбіїв тощо.

По-перше, гетьманська влада спиралася на підтримку російського самодержавства і відповідно еволюціонізувала у напрямку до необмеженого правління. Підтвердження - спроба Б. Хмельницького зробити гетьманську владу такою, що її можна успадкувати.

По-друге, антимонархічне начало серед української старшини не набувало радикальних юридичних форм. Окрім того, за умов тиску російського абсолютизму українська старшина не змогла б створити щось на кштаут парламентської республіки чи навіть конституційної монархії.

Таким чином, за Галицькою угодою Україна брала рівноправну участь у загальнодержавному політичному житті Речі Посполитої як її складова. Вона мала свою напівзалежну виконавчу та судову владу. Гетьман, з одного боку, був обранцем українського народу, а з іншого - намісником польської корони. Імовірно, він сам формував уряд, розпоряджався військовою силою і мав вплив на судову владу. Більша частина податків з українського населення залишалася на місцях, частина йшла до загальнодержавної скарбниці. Україна мала право карбувати власну монету.

Усе це доводить, що за угодою Україна вступала у федеративний союз із Литвою та Польщею, отримувала право на автономне внутрішнє життя, хоча цілком незалежною не була.

Поява першої української конституції

Як уже зазначалося, за Гетьманщини політичне життя в Україні не дістало якогось юридичного оформлення.

Отже, вирішення проблеми юридичної регламентації владних структур залежало від наявності відповідної політичної сили, яка була б у цьому зацікавлена. Хто міг стати такою політичною силою в Україні?

Від часів Національно-визвольної війни почала зароджуватися нова виборна українська військова верхівка - козацька старшина. Згодом вона переросла у національну аристократію. Ці процеси відбувалися наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Природним було бажання старшини юридично закріпити за собою вплив на державне життя Української гетьманської держави.

Однак на заваді стояла гетьманська влада, яка вже набула деяких рис абсолютизму, особливо за періоду гетьманування І. Мазепи. Перешкоджали також інтриги з боку російської адміністрації, власна амбіційність української політичної еліти, корисливість її особистих інтересів, що не дозволяло старшині створити згуртований соціальний прошарок.

Але незважаючи на це, в останній чверті XVII ст. станові устремління старшини вимагали обмеження гетьманської влади і підкорення її своєму впливові. Посилювалася роль Ради старшини. Але форми участі старшини у політичному житті держави ще не дістали якогось юридичного оформлення. Та й старшина не намагалася обстоювати їх юридичним шляхом.

1687р. гетьманом України обрали І. Мазепу, було укладено традиційні Статті (Коломацькі статті). Але в цьому документі вже зафіксовано нову норму - незалежність старшини від гетьмана і підлеглість її лише московському уряду. Через це стосунки української аристократії (старшини) і гетьмана стали неврегульованими і навіть дещо анархічними.

За таких умов формування нових форм державного життя та їх юридичне закріплення було вже неминучим. Очевидно, це розумів і

І. Мазепа, однак він тоді ставив на перший план іншу мету . Решта питань були для гетьмана другорядними. Доказом цього є той факт, що за правління Мазепи його перший урядовець - генеральний писар - розробляв проект конституції майбутньої держави, і гетьман не міг про це не знати.

Після поразки під Полтавою шведський король Карл ХП та український гетьман І. Мазепа з рештками своїх військ відступили на територію Туреччини, у місто Бендери (тепер - територія Республіки Молдова), де 1709р. Мазепа помер.

Отже, Конституція Пилипа Орлика була передовим у тогочасному європейському суспільстві, де панували абсолютистські монархії, державницьким актом. Він визначав Україну як станову республіку на чолі з вибраним гетьманом. Конституція стала важливою підвалиною подальшого розвитку української державницької думки, символом боротьби за створення незалежної Української держави.

Українська Конституція випередила час. Її було прийнято тоді, коли французькі та англійські просвітителі лише починали розробляти гуманістичні ідеї та загальногромадянські принципи. Вона ввібрала в себе творчі й наукові здобутки тогочасної політичної і правової думки Європи і має повне право називатися першою демократичною конституцією світу.

Вона продовжила процес конституціоналізму в козацькій Україні, започаткований українсько-польсько-російськими договорами та гетьманськими статтями. Особливе її значення полягає в тому, що тут здійснено спробу не лише визначити права й обов'язки гетьмана і старшини у майбутній Українській державі, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який склався на основі соборності, звичаєвого права і військової демократії від часів Київської Русі й до початку XVIII ст.

Автори Конституції не зробили якихось концептуальних відкриттів, не створили нових державних моделей, не проголосили невідомих до них правлінських принципів, а досить творчо підійшли до досвіду своїх пращурів; вперше у письмовій формі виклали те, що було випробувано практикою і прижилося саме в Україні. Цей внесок вони зробили, засвоївши досягнення європейської політико-правової думки - визнавши природні свободи і права людини, натуральні права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха²⁷.

Тут віддзеркалено відомі від часів Афін та Рима політичні права громадян, найголовнішими серед яких є право на службу у війську, на участь у громадському житті, на частку в загальнонародній власності, на обіймання виборних посад в державі, захист особистих і майнових прав у суді, на приватну власність, станові привілеї, право усунути від влади тирана.

Відчувається тут вплив ідей про розподіл влади, про народний суверенітет, положень англійських Великої хартії вольностей (1215 р.) та Білля про права (1689 р.) про обмеження свавілля щодо податків, про скасування надзвичайних судів, недоторканність особи та її майна.

Однак трагедія П. Орлика та його однодумців полягала в тому, що їхні погляди відображали бажання лише козацької старшини, навіть її невеликої частки з-поміж прибічників І. Мазепи. Більшість козаків, як і весь український народ, ідеї П. Орлика не сприйняли.⁵

Отже, головною причиною його фіаско стало не прагнення до справжньої незалежності України, а зафіксоване на папері намагання віддати її під черговий чужоземний протекторат. Не козацький парламент, а Карл XII затвердив і став гарантом української Конституції. А кримського хана і турецького султана - вікопомних вороги українського люду - названо "найсвітлішими їхніми милостями". Створивши 300 років тому першу

Конституцію в Європі, Україна майже три століття не мала справжньої свободи.