Билет №

1. Філософський зміст трагедії Фауст: джерела сюжету, проблематика , композиція, система образів.

Вершинним злетом письменницьких пошуків Гете стала філософська трагедія «Фауст», над якою він працював більшу частину свого життя і яка стала своєрідним підсумком його болючих роздумів над проблемами сенсу людського життя, його моральних цінностей і духовних запитів. Гетевський «Фауст» — це і своєрідний підсумок ідейних пошуків усієї доби Просвітництва, і водночас один з найвидатніших творів світової літератури, який, за словами Олександра Пушкіна, «є найвеличнішим творінням поетичного духу, представником новітньої поезії, як "Іліада" є пам'яткою класичної давнини».

Сюжеттвору наповнюється складною філософською проблематикою, в якій знаходять свій відгук основні ідеї Просвітництва, а головний герой, Фауст, з алхіміка і чародія народних легенд, який запродав душу дияволові, перетворюється на допитливого вченого-експериментатора, що сміливо повстає проти інертного схоластичного мислення середньовічної епохи і, подібно до титанів Відродження, прагне не лише осягнути думкою складні закони світобудови, а й підпорядкувати їх практичним потребам суспільного розвитку людства.

Коло проблем, що їх порушує у своєму творі Гете, надзвичайно широке. Це і вічні філософські питання життя та смерті, знання та моралі, суспільного та духовного призначення людини, і роздуми над таємницями всесвіту та можливістю їх пізнання, над сенсом буття та силою розуму людини. Зважаючи на майже 60-літній відрізок часу, впродовж якого писалася трагедія, її проблематика досить суттєво змінювалась під впливом еволюції поглядів її автора. Якщо в першій частині «Фауста» яскраво виявили себе «штюрмерські» просвітницькі уподобання (наприклад, популярний серед штюрмерів сюжет про зваблену і покинуту дівчину), то в другій частині виразно виявляються поетика та естетика класицизму (широке звернення до мотивів та образів античної міфології), а в заключній сцені «Фауста»

 Композиційно твір ділиться на дві великі за обсягом частини (перша — 25 сцен, друга — 5 дій). Події першої частини твору відбуваються в середньовічній Німеччині, а в другій частині часові та просторові межі сюжету розширюються і розгортаються паралельно в середньовіччі й античності, між якими вільно пересуваються головні герої твору. Наскрізним мотивом, що поєднує в композиційну цілісність усі окремі сцени твору, є мотив мандрів Фауста, супроводжуваного Мефістофелем. Яскрава особливість композиційної побудови «Фауста» — його вступна частина, яка складається з трьох окремих сцен, що є зав'язкою всіх подальших сюжетних ліній твору.

Образів , які структуруют ідейну тканину всього твору , лише два - це Фауст і Рафаель ;інші образи тільки доповнюють головні і символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.

Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як суперечливість процесу пізнання , так і неоднозначність поглядів самого Гете. В образі доктора Фауста автор зображує людину, яка прагне до усвідомлення глобальних проблем буття.

Образ Рафаеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з легенд.Рафаель - це втілення нещадної критичної думки . Він добре знає всі недоліки людей і дотепно сміється над ними , бо не визнає жодної високої цінності в людському житті.

2. Постмодернізм як напрям світової літератури: витоки, філософська основа, особливості текстів, категорія «гри». Вияви постмодернізма у творчості Мілана Кундери , Умберто Еко, Мілорада Павича, Патріка Зюскінда.

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва, представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями життя, але фрагментами реального життєвого процесу

Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Дата Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), інші — попередній Джойсів роман «Улісс», треті — американську «нову поезію» 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм — це не «фіксоване хронологічне явище», а духовний стан, а «у будь-якій добі є власний постмодернізм» (У. Еко), п´яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю. Андрухович). Проте більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-і він став домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція – такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.

Література постмодернізму-це інтелектуальна гра з читачем, сенс якої зумовлений законами Тексту, до розгадки якого веде Знак. Це мистецтво не відтворення, а моделювання дійсності за певним кодом. В основі коду перебуває одна з міфологем мистецтва: Сміх, Запах, Метаморфоза, Музика

У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування над усім. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне співставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Так, іронія перемагає серйозний модерністський трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф. Кафки.

Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б. Морріссетт назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою». Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції.

Серед інших характеристик постмодернізму — невизначеність, деканонізація, карнавалізація, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача, насиченість культурними реаліями, «розчинення характеру» (повна деструкція персонажа як психологічно й соціально детермінованого характеру), ставлення до літератури як до «першої реальності» (текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної). А найпоширенішими образамиметафорами постмодернізму є кентавр, карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля.

Визначальні риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.^[8]

.

Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.

Важливим для постмодернізму є принцип гри. Класичні морально-етичні цінності переводяться в ігрову площину. Як зауважує М. Ігнатенко, «учорашня класична Культура, її духовні цінності живуть у Постмодерні мертвими — його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає: вона їх знедійснює».

Мілан Кундера (нар. 1929 р.). Мілан Кундера вважається одним із найвизначніших прозаїків чеської еміграції і водночас одним з найбільш значних сучасних європейських письменників. Основну заслугу Кундери вбачають у тому, що він створив новий, оригінальний тип роману, який якнайкраще синтезував зміст європейської філософії ХХ ст. з художніми здобутками сучасної постмодерністської літератури.

Роман “Ім’я троянди” Умберто Еко  (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

На мою думку, роман є зразком постмодерної літератури, оскільки тут можна виділити характерні риси постмодернізму,

В основу твору фактично покладена історія розслідування низки загадкових убивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість убивств за сім днів, упродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідування вбивства покладено на колишнього інквізитора, філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервільського, котрого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Отже, тут ми можемо відмітити рису постмодернізму: присутність образу оповідача

• Ознаки постмодернізму: іронічність та пародійність; сюжети творів - це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) викликають відразу ж асоціації з детективною парою Конан Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма

Роман дійсно має ознаки не лише детективного, а й історичного та філософського твору, оскільки достатньо скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи і ставить перед читачем низку серйозних запитань філософського звучання.

Ознака постмодернізму: суміш багатьох традиційних жанрових різновидів

Риси постмодернізму у романі «Запахи» П. Зюскінд

Інтертекстуальність

Складна різнобічна характеристика героя доповнилася іншими складовими. Інтертекстуальні посилання то до Ч. Діккенса (герой-байстрюк-сирота, дитинство в притулку, знущання в підмайстрах тощо), то до французького реалізму О. де Бальзака й Е. Золя (в отій парфумерній крамниці Бальдіні чи паризького Цвинтаря невинних); в'їдлива пародія на Д. Дідро й Ж.Ж. Руссо (образ маркіза де ла Таяд-Еспінасс), а водночас і на сучасні "теорії вітальності", пародія (через натяки на Г. Флобера - "Спокуса святого Антонія" та Т. Манна - "Самітник") високих тем "затворництва" і "єднання з природою", натяк на Ф. Достоєвського

Можна згадати і Е.Т.А. Гофмана. Герой "Запахів" - це новий "Малюк Цахес", людина, хоч зовні й не така казково потворна, але морально теж огидна і нікчемна. У П. Зюскінда це не так однозначно, як у його попередника:

Поза сумнівом, мотив чи "схема Цахеса" стала вирішальною в постмодерністській системі "Запахів".

Злиття жанрів

Уже читаючи заголовок роману «Запахи. Або історія одного вбивці» поволі ловиш себе на думці, що попереду - загадкове перечитування якоїсь детективної історії. Однак не варто забувати, що це – постмодернізм. Цей твір не про злочин, адже у ньому не було ні детективної інтриги, ні традиційних для цього жанру пошуків злочинця (він відомий читачеві), та й фінал твору аж ніяк не детективний.

Абсурдність життя, абсурдність мистецтва

У своєму романі автор схиляє нас до думки, що творчий геній - з самого початку зло, бо перебував не в гармонії зі світом, а виникає всупереч світові як опозиція до нього;

ще однією важливою рисою літератури постмодернізму є її іронічність. У цьому полягає одна з принципових відмінностей постмодернізму від модернізму

Чому ж постмодерністи гак часто застосовують іронію? Одну з можливих відповідей дав У. Еко: «Постмодернізм — це відповідь модернізмові: якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення може призвести до німоти, його потрібно переосмислити без наївності, іронічно».

Ще одна важлива риса літератури постмодернізму — схильність авторів до гри з текстом і читачем. У тлумаченні своїх творів постмодерністи залюбки віддають ініціативу читачам. Тож зовсім не випадково в романі Милорада Павича «Хозарський словник» з’явилася така думка: «Не я змішую фарби, а твій погляд... я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природному порядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своєму оці, наче кашу.

 Дія багатьох постмодерністських творів часто перенесена у віддалені історичні епохи. В італійця У. Еко — це Середньовіччя («Ім’я троянди», «Маятник Фуко»); у серба М. Павича Середньовіччя, бароко й античність («Хозарський словник», «Остання любов у Царгороді», «Внутрішня сторона вітру, або Роман про Геру й Леандра»); у австрійця К. Рансмайра античність («Останній світ»); у чеха М. Кундери — Середньовіччя («Неквапливість»); у німця П. Зюскінда Просвітництво («Запахи, або Історія одного вбивці»).

3. Розвиток усного та писемого мовлення учнів середніх класів на уроках світової літератури. Методичні рекомендації зрозвитку зв’язного мовлення учнів старших класів. Основні види письмових робіт на уроках світової літератури.

Розвиток мовлення учнiв – це система роботи, спрямована на розвиток умiнь і навичок учнiв в усній та писемній формі передавати чужi думки та будувати власнi висловлювання. 

Робота над розвитком мовлення учнів послiдовно здiйснюється при вивченнi всiх шкільних дисциплiн, але особлива роль у цьому процесi вiдводиться урокам лiтератури, предметом яких є мистецтво слова. Саме на уроках лiтератури створюються винятковi можливостi для мовленнєвої практики учнів, для оволодiння рiзноманiтними видами та жанрами мовленнєвих висловлювань, у тому числi i творчих.

Усне мовлення — мовлення живе, проказуване і чутне, тобто розраховане на слухове сприйняття. Воно характеризується такими показниками, як правильність вимовлення звуків і звукосполучень, ритмомелодичний малюнок, тональність, гучність, темп, тембр, паузи, логічні наголоси, емоційне забарвлення. Усне мовлення зазвичай контактне, підкріплюється зорово — мімікою, жестами, позою мовця. Воно відрізняється великим впливом на слухачів і саме залежить від них — може змінюватися відповідно до реакції співрозмовника або аудиторії. Усне мовлення ситуативне, проминає в конкретній мовленнєвій обстановці, воно миттєве, спонтанне, тобто зазвичай непідготовлене, народжується в момент говоріння, потребує оперативності, швидкої реакції, високої мовленнєвої готовності, не дає часу на обдумування, підбір слів і конструкцій. До нього неможливо повернутися ще раз, оскільки абсолютно точно воно може бути відтворене тільки в запису. В усному мовленні необхідно утримувати в пам’яті те, що сказано, і уміти прогнозувати, передбачати ще не сказане. Т. О.Ладиженська відзначає такі особливості усного мовлення, як лаконізм (стислість висловлення) і в той же час надмірність (часті повтори), уривчастість (паузи у пошуках потрібних слів), неповноту речень, доповнювану ситуацією спілкування, наявність зайвих слів — заповнювачів пауз. З огляду на зазначені особливості в усному мовленні уживаються в основному короткі речення, багато штампів, звичних висловів, мовлення переривисте, швидко добираються потрібні слова, допускається неточне вживання слів і їх форм, іноді вони в процесі мовлення виправляються. Усне розмовне мовлення має свій специфічний словник, простіший синтаксис, свої стилістичні особливості, відрізняється особливостями сприйняття. Таким чином, усне мовлення характеризується як комунікативно-психологічними, так і мовними особливостями, які повинні враховуватися в процесі навчання цієї форми мовлення в школі.

Усне мовлення існує в двох різновидах — діалогічному і монологічному. Діалог — розмова двох осіб, монолог — значне за тривалістю висловлення однієї людини; виділяють ще полілог — розмову декількох осіб.

Писемне мовлення, на відміну від усного, частіше є підготовленим. Воно більш нормативне. Для нього характерний суворий відбір мовних засобів, складні синтаксичні конструкції, повні речення.

Навичка викладу своїх думок у писемній формі — складніша мовленнєва навичка, яка потребує спеціального навчання. Перевагою писемного мовлення як об’єкта навчання є його статичність, фіксованість, що дає можливість повторно звертатися до нього для аналізу, перетворення, запам’ятовування з метою відтворення. Писемне мовлення може бути того або іншого функціонально-семантичного типу (розповідь, опис або міркування), які можуть виділятися і в усному монологічному мовленні того або іншого жанру (оповідь, лист, замітка в газету) і того або іншого стилю (розмовний, публіцистичний, діловий, стиль художньої літератури). Співвідношення різних типів, жанрів і стилів мовлення різноманітне і неоднозначне.

Дослiдники цієї проблеми вiдзначають, що робота з розвитку мовлення учнiв усiх класiв у процесi вивчення лiтератури ведеться комплексно за такими напрямами:

— словниково-фразеологiчна робота, що нацiлена на збагачення лексичного запасу учнiв та активiзацiю його використання у мовленнєвий практицi;

— навчання зв’язного монологiчного мовлення у рiзноманiтних жанрах усних та письмових висловлювань;

— навчання грамотного дiалогiчного мовлення;

— пiдсилення виразностi, емоцiйностi, образностi мови.

Серед видів робіт з розвитку мовлення, які мають готувати учні із світової літератури, зазначимо такі:  • виразне читання текстів (уривків) та читання напам‘ять;  • оповідь про життя письменника, поета;  • підготовка проекту (з можливим використанням мультимедійних технологій) – індивідуального чи колективного – з метою представлення життєвого і творчого шляху, естетичних уподобань письменника тощо;  • переказ зі зміною особи оповідача, переказ з докладним цитуванням авторського тексту;  • оповідь про життя героя твору(персонажа) за колективно (самостійно) складеним простим (складним) планом;  • усний (письмовий) відгук на прочитану книгу;  • усна (письмова) (за планом) характеристика персонажа;  • написання простого (складного) плану твору (уривку);  • складання усної (письмової) оповіді за малюнком, ілюстрацією;  • складанняоповідання (казки) за прислів’ям;  • добір прислів’їв, крилатих виразів, фразеологічних зворотів, що виражають головну ідею твору;  • введення власних описів в інтер’єр, портрет, пейзаж у вже існуючому творі;  • докладна зв’язна відповідь на поставлене запитання;  • перекази (докладний, вибірковий, стислий) невеликих за обсягом  епічних творів чи фрагментів з них;  • реферати на літературну тему (за одним та декількома джерелами);  • письмові творчі роботи, різні за обсягом, характером і жанром;  • план та конспект літературно-критичної статті. 

Основний вид письмових висловлювань на уроках лiтератури – це творчi роботи рiзних жанрiв. Творчі роботи розподіляються на дві основні групи: твори на літературні теми та твори на основі життєвих вражень( за М.В. Колокольцевим). Під час оцінювання творчих робіт учитель зазвичай орієнтується на ступінь самостійності у підготовці такого виду робіт, на висловлені у них власні судження та враження від прочитаного твору.  Отже, готуючи різноманітні письмові висловлювання у процесі вивчення літератури, школярі набувають необхідних умінь та навичок, що мають практичний характер, сприяють розвитку їхньої читацької культури.