Билет №

1. Романтизм як напрям європейської літератури, його філософські та естетичні засади.Течії романтизму, його жанрова система. Формування жанру історичного роману у творчості Вальтера Скотта «Айвенго» і Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині,Великій Британії й Франції, поширився на початку 19 століття в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення «життя духу»; наявність провідних мотивів самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності; історизму та захоплення фольклором.

 Ідеологія романтизму спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу до людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього «Я». Філософським підґрунтям цієї ідеології стала німецька ідеалістична філософія (праці Іммануїла Канта, Августа Вільгельма Шлегеля, Фрідріха Вільгельма Шел-лінга) і особливо суб'єктивний ідеалізм Йоганна Готліба Фіхте, який проголошував людське «Я» єдиною реальністю, декларував почуття глибокої поваги до сильно вираженої індивідуальності, закликав до необмеженої особистої свободи, часто навіть до нестримуваного свавілля. Концепція особистості, висунута романтиками, була принципово новою позицією, яка не стільки протиставлялася попереднім, скільки просто їх перекреслювала. Індивідуальне «Я» людини було цінним для Просвітництва в тій мірі, в якій воно було корисним для суспільства. Воно цікавило просвітителів не саме по собі, а як засіб, інструмент, використовуючи який можна досягти певних цілей — позитивних і потрібних, але зовнішніх до самого «Я» людини. Навпаки, для романтиків критерій суспільної вартості не визначав справжньої ціни людського «Я», яке було для них самоцінним, тобто цікавило саме по собі і саме в собі, а не в зв'язку з чимось; цікавило, інакше кажучи, не як засіб чи інструмент, а як та кінцева мета, на яку і має спрямовуватись увага митця. В центрі уваги поетів-романтиків не просто людське «Я», його індивідуалізована суть, а особистість, яка протиставляє себе за ознакою своєї осібності всьому іншому світові, особистість, яка в своїй неповторній, яскравій осібності немовби підноситься над сірою массою

2. Концепція «Епічногго театру» Бертольда Брехта, інтелектуалізм та філософська проблематика п’єс «Матінка кураж та її діти», «Життя Галілея», «Добра людина з Сичуанії». Інтелектуальна драматургія у швейцарській літературі: п’єси Фрідріха Дюрренматта «Фізики», «Гостина старої дами», Макса Фріша «Санта-Крус».

Пояснюючи природу створеного ним "епічного театру", Бертольд Брехт у своїх теоретичних роботах дуже докладно розповідав про одну сторону відчуження, адресовану безпосередньо актору. Сама назва "епічний театр" має на увазі, що в цьому театрі не стільки відтворюють теперішню дію, скільки розповідають про дію, яка вже пройшла. Немов свідок давньої вуличної події розповідає про те, що колись відбулося в нього на очах. Свідок, але не учасник. Про подію, яка була, а не відбувається зараз.

Театр Брехта учить важкому “мистецтву жити”. Жити, ніколи не вступаючи в угоду зі своєю совістю, не скоряючи злу, не зваблюючи доводами “ганебної розсудливості”. Театр Брехта – це безпристрасний суд совісті, це вирок усілякої духовної капітуляції, незалежно від того, чи робить її великий Галілей чи неосвічена маркітантка Кураж.

Класична драма Брехта “Матінка Кураж і її діти” з оглушливою доказовістю малює трагічні плоди капітуляції людини перед злом світу.

За жанром — це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип парабо­ли (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає ні філософсько-епічну оцінку). Таким чином, п'єса-парабола має два пла­ни. Перший — роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п'єса "Матінка Кураж..." — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план — блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п'єси — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством

П’єса Бертольда Брехта змушує читачів замислитися над питанням, чому відкриття не завжди приносять користь. І тільки відповідальність кожного за свої ідеї та вчинки може уберегти від наслідків.

У п'єсі показано величезну роль "світла знань", яке може подолати морок реальності, змінивши життя людства. У багатьох сценах детально пока­зано наукову діяльність Галілея, його пояснення своїх досліджень (спос­тереження за рухом Сонця, відкриття телескопа, створення моделі всес­віту тощо). Ці епізоди мають не лише науковий, а й філософський зміст. Коментарі Галілея суттєво впливають на переоцінку системи цінностей

Брехт змальовує життя Галілея як постійну боротьбу: з владою, яка не здатна належно оцінити його відкриття, з церквою, що сприй­має його діяльність як "замах на святих", а насправді боїться втратити вплив на людей, з відсталістю й нерозумінням

П’єсу «Добра людина із Сичуані» (1938-1940) Брехт написав за мотивами старовинної китайської казки. Це п’єса-притча, тобто твір, що у алегоричному вигляді пропонує читачеві повчання. Тема вказує на основну проблему – проблему доброти людини. Брехт ставить своєю п’єсою питання: що таке добра людина? чи може людина бути добрим в існуючих соціальних обставинах? що потрібно зробити, щоб людина могла бути добрим?

Дюрренматт зауважив одного разу, що «парадокс - феномен сьогоднішнього мислення. Сьогоднішня драматургія - драматургія парадоксів». Це визначення цілком можна застосувати і до його власних п'єс. У них парадокс- не просто дотепна гра, а засіб наблизитися до болючих проблем сучасної епохи. «У парадоксальному, - відзначав швейцарський драматург, - виявляється дійсність». Дюрренматт писав комедії. Він вважав, що лише цей драматичний жанр можливий у театрі XX сторіччя («сьогодні нам личить тільки комедія»), обґрунтовуючи неможливість створення трагедії в сучасній літературі відсутністю справді трагічного героя («розклад нашого століття, що танцює останній танець білої раси, не знає ні винних, ні відповідальних»). Але Дюрренматтові комедії трагічні, вони наближаються до жанру трагікомедії чи трагіфарсу. Недаремно він говорив, що комедія - це «своєрідна форма вираження відчаю». Гротескнi перебiльшення, балаганнi жарти та несподiванi парадокси властивi трагiкомедiї, дозволяють, на його думку, зобразити не лише справжню природу свiту та людини, але й показати механiзми несправедливостi. "Гротеск - одна з великих можливостей бути точним," - казав вiн. Отже, невипадково його найкращу п'єсу "Гостина старої дами" написано саме в такому жанрi.

Найвідомішою п'єсою Дюрренматта є «Гостина старої дами». Прикметне, що автор визначив її жанр як «трагічну комедію». Основу її змісту складає гріхопадіння мешканців вигаданого провінційного містечка Гюллен

У «Гостині старої дами» митець піддає критиці суспільство, в якому цінність грошей переважає цінність людського життя, а гуманістичні ідеали утворюють лише тонкий шар цивілізова­ності, що ледь приховує хижацькі інстинкти й варварську жорстокість. Водночас на прикладі Іля, який проходить еволюцію від «сну совісті» до усвідомлення своєї провини й потреби її спокутувати, драматург демонструє, як крізь «бруд» життя пробивається чисте джерело людяності. На пробудження у глядача співчуття до цього героя почасти спрямований і «найгірший» варіант розв'язки сюжету.

Видатним драматичним твором Ф. Дюрренматта стала п'єса "Фізики" (1961). Це гротеск, вона не була абсурдною, вона - парадоксальна. Головний герой Мебіус - найвидатніший фізик свого часу, боячись, щоб його відкриття не були використані проти людства, прикинувся божевільним. За ним полювали розвідки, довкола нього відбувалися вбивства. Він і сам, щоб зберегти свою таємницю, вбива кохану жінку, яка також його кохала. Та все було марним. Відкриттями Мебіуса заволоділа Матильда фон Цанд, директриса психіатричної клініки, єдина в п'єсі справжня божевільна, котра готова знищити земну кулю. Це і була "найгіршим із можливих варіантів", щоб за ним простежити, письменник сконструював авантюрний сюжет.

Драма М. Фріша "Санта Крус" є своєрідним жанровим утворенням, у якому поєднуються елементи драми для читання, драми-притчі, драми-абсурду, парадоксу, драми-параболи, фарсу, романсу та драматичної поеми. Сам автор назвав свою п’єсу романсом

У п’єсі романтиком є Пелегрін, який протистоїть раціональному, похмурому світові Ротмістра. Із Пелегріном (в імені якого відчитується алюзія на пілігрима) пов’язана романтика пригод, вільного життя й кохання. Цим образом автор утверджує риси романсу, що знаходимо вже на самому початку п’єси, де Пелегрін під акомпанемент гітари згадує про своє кохання

Також у драмі зіштовхуються різні сторони людського існування: романтичний світ Пелегріна та спокійний, врівноважений світ Ротмістра. Стверджується альтернативність буття: Гаваї або Замок. Проблема абсурдності існування відбита також у діях протагоністів драми, у їхній неможливості змінити своє життя, у постійному повторенні дій. Світ мрій Ротмістра й Пелегріна бачиться як світ мрій однієї людини, яка є роздвоєною особистістю, а намагання прожити два різні життя водночас і є абсурдним і парадоксальним. Навіть сам автор наголошує на абсурдності й парадоксальності мрій, бажань Пелегріна й Ротмістра, говорячи, що людина не може змінити себе, а отже, парадокс вбачається вже в самому намаганні щось змінити.

Абсурд і парадокс закладені в самому змісті "Санта Круса". Автор спеціально показує ті ж самі епізоди через певний проміжок часу, тобто твір складається з переживання колись пережитого. Вдумливо прочитавши драму, приходиш до висновку, що в ній дійсно наявні елементи абсурду й парадоксу. Через це можна назвати драму драмою-абсурдом, драмою-парадоксом, але із зауваженням, що елементи абсурдності у творі не є головними й виконують допоміжну роль у формуванні підтексту.

Пріоритет почуття, почуттєвої сфери перед розумом, раціональною природою людини дещо зближує романтиків з їхніми попередниками — сентименталістами, але сентименталісти в чуттєвості і чуттєвій сфері намагалися знайти те, що об'єднує всіх людей, наприклад здатність людини до співчуття ближньому, а романтики, навпаки, шукали в чуттєвому світі людини її особистісно єдине і неповторне, не «ми», а «Я». Загальні естетичні принципи романтизму: • містичне відчуття (багато моментів безпосереднього спілкування з божествен- ним світом); • кохання — шлях пізнання таємниці буття; • ствердження самостійності, неповторності кожної людини; • центр уваги перенесений із зовнішнього світу у внутрішній; • заперечення канонів у творчості; • поет — вільний творець, який має право висловлювати у своїх творах власне «я». Він ставить себе високо над натовпом; • фантазії відводиться головне місце; розуму — другорядне; • незвичайний герой у незвичайних обставинах (розчарований, самотній — спу- стошений життям, пасивний; з другого боку — бунтар, протестант); • любов до неясних сюжетів минулого часу, віддалених країв (особливо Індії); • пошуки ідеалу; • відкриття краси народного мистецтва — казок, пісень, легенд та переказів; • незадоволення суспільним ладом.

Течії романтизму

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості:

o не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення;

o їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії;

o не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

"Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості:

-серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення";

-розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів;

-культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість;

-гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності;

-контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманіеською", за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей".

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.

Особливості:

o перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя;

o проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи;

o виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви;

o вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди;

o широке використання риторичних засобів.

-> "Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

Жанрова  система

Роман – це  жанровий різновид, якому надавали перевагу велика кількість романтиків; він  надавав їм свободу у структурі, формі та технічних прийомах. Під романом Ф.Шлегель  розумів сукупність розповідей, пісень та інших форм. На його думку, найкращий  роман вміщує у собі приховані самовикриття самого автора, його досвід,  квінтесенцію своєрідності. У цілому німецький роман доби романтизму  визначається хиткістю структури, відсутністю цілісності, множинністю епізодів  та мінливістю. Роман насичений великою кількістю пригод. Тут можна знайти  різноманітність настроїв, які найчастіше виражаються у ліричних уривках.

Новела,  зображення помітних подій, обставин, людей зазнала великого розквіту. Г.Шлегель  вважав новелу належною до непрямого та символічного відображення суб’єктивного  настрою та думки (найбільш прихованим способом).

Жанр драми  найменше підходив до доби Романтизму, яка відхиляла формальні обмеження. Таким  чином, можна спостерігати очевидні її слабкі сторони: поверховість,  непереконлива мотивація, невідповідність описів, відсутність цілісності та  загальна хиткість структури. Особливої уваги привертають трагедії та казки; де  у казці світ мрій розглядають як світ дійсності.

Одним із  найгарніших жанрів доби Романтизму була казка. Казка справляла на романтиків  велике враження, так як вона, завдяки своїй нереальності, фантастичності,  надприродності могла бути носієм правди. Казка у романтиків втілює здійснення  їхніх бажань; дух романтизму тут найбільш вільний та творчий, тому що у цих  межах не діють закони досвіду, часу, простору, причинності. Брати Грімм збирали  та опубліковували народні казки, які до того часу усно переказувалися.  Поштовхом до написання казок стали народні перекази.

Істори́чний рома́н  — роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

ВАЛЬТЕР СКОТТ (1771-1832) - один із англійських письменників-романістів, який справив величезний вплив на розвиток світової літератури, зокрема на розвиток жанру історичного роману.

Новаторство В. Скотта полягало в тому, що він створив жанр історичного роману. В основу світогляду і творчості прозаїка ліг величезний політичний, соціальний і моральний досвід народу Шотландії, який протягом 4 століть боровся за свою національну незалежність проти економічно розвиненої Англії.

Роман "Айвенго" - один з кращих творів Вальтера Скотта.

У творі зображено кінець довготривалої боротьби між саксами та норманами, яскраво змальовано бурхливу картину минулого Англії за перших часів феодалізму. В основу роману покладено традиційне для В. Скотта переплетіння любовної та політичної інтриг. У центрі розповіді перебуває закохана пара - лицар Айвенго та леді Ровена, доля і благополуччя яких повністю залежать від розвитку історичних подій.

Після довгих пошуків Скотт створив універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального й вигаданого так, щоб показати, що не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника. Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провіденціалістським (від лат. Providence - Божа воля). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні "історії королів". Скотт перевів історичних особистостей у площину тла, а на авансцену подій вивів вигаданих персонажів, на долю яких впливає зміна епох. Таким чином, Скотт показав, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта. Його давнина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною; Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище Історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. 3. Формування активної читацької діяльності на уроках свытовоъ літератури як методина проблема. Урок творчого читання: мета , педагогічні можливості, , методика проведення

Проблема читання – одна з найважливіших і в навчально-виховному процесі в школі. Читацькі вміння починають і фактично закінчують формуватися в учнів на уроках читання в початкових класах.

На інших уроках в основній і старшій школах уміння читати не є об’єктом цілеспрямованого, систематичного опрацювання, тому спеціально в учнів не розвиваються (на відміну від розвинених країн світу, де роботі з текстами приділяють увагу на всіх рівнях освіти). Однак уміння, сформовані на уроках читання в початковій школі, не можуть повною мірою забезпечити необхідний рівень подальшої інформаційно-інтелектуальної діяльності сучасних учнів

Розвиток новітніх технологій потребує набагато кращого вміння читати, ніж раніше. Це пов’язано з тим, що в останні десятиріччя стрімко зростає обсяг інформації, яку необхідно засвоїти для успішної подальшої життєдіяльності. А це, своєю чергою, потребує збільшення темпу читання, швидкості розуміння і прийняття рішення. Тож читання стає основою освіти і самоосвіти, неперервною навичкою освіти людини протягом усього життя.

Як же можна вирішити цю проблему? Що, власне кажучи, ми можемо зробити, щоб залучити дітей до книги? Чи є критерії оцінки читацьких навичок? Що таке читацька культура? Спробуємо дати відповіді на ці запитання.

Вміння читати і розуміти прочитане мають загально-навчальний характер, а їх сформованість в учнів сприяє ефективній навчальній діяльності з усіх предметів.

Недостатній розвиток читацьких умінь може призвести до серйозних труднощів у навчанні й стати причиною невстигання учнів. А належний рівень сформованості читацьких умінь – запорука життєвого успіху.

Сформовані читацькі уміння означають: здатність учнів розуміти прочитаний текст, розмірковувати над його змістом; аналізувати та критично оцінювати отриману інформацію; узагальнювати інформацію, розміщену в різних частинах тексту; співвідносити текст із особистим життєвим досвідом; висловлювати власну думку, ставлення до прочитаного; формулювати гіпотези, висновки і головне – використовувати прочитане в різних навчальних та позашкільних ситуаціях.

Належний рівень сформованості читацьких умінь передбачає: здібність учнів використовувати читання як засіб здобуття нових знань для подальшого навчання, використання отриманої інформації в процесі життєдіяльності; вміння в різних ситуаціях читати тексти будь-яких жанрів: уривки з художніх творів, біографії, тексти розважального характеру, особисті листи, документи, статті із газет і журналів, інструкції, рекламні оголошення, географічні карти та ін., у яких використовуються різні форми представлення інформації: діаграми, малюнки, таблиці, графіки та схеми.

Мета школи — «поставити читання так, щоб воно розвивало мислення і збагачувало почуття, будило активне ставлення до навколишнього світу і кликало до боротьби. Нашим завданням є навчити дітей сприймати і осмислювати художній твір як факт мистецтва. А цього не можна зробити без захоплення, без радісного відчуття краси, без сердечного хвилювання, яке б передалося школярам. Читання має дати учням насолоду, радувати і хвилювати» [5, 29]. Учитель, навчаючи дітей читати, водночас вчить їх розуміти художні твори. Адже кожен твір, яким би він не був довершеним, ніколи не справить на читача відповідного враження, якщо той не розуміє його до кінця. Школярі не завжди і не все сприймають після першого читання. Дуже часто вони йдуть до розуміння через емоції, що виникли під час ознайомлення з текстом. Тому до першого ознайомлення з твором дітей потрібно готувати, налаштовувати їх на сприйняття, допомагати засвоювати невичерпне багатство ідейно-художнього змісту, моральні принципи героїв.

На цьому етапі варто використовувати методи бесіди, усного малювання, їх використання має на меті ввести учнів у коло змальованих у творі образів, відчуттів і настроїв, спонукати до активної діяльності пам'ять і знання дітей, без чого неможлива дальша робота читця. Слова вчителя завжди мають спиратися на емоційно підготовлений ґрунт. Створюючи умови для активного сприймання твору учнями, педагог повинен пам'ятати, що використання будь-яких допоміжних засобів на уроках читання, літератури підпорядковується головному — художньому слову. Готуючи школярів до розуміння твору, учитель одночасно готує їх до цілеспрямованих спостережень над текстом, в подальшому розвиває у них мистецтво образного бачення [9, с. 38].

проблема формування читацьких інтересів і потреб як засобів пізнання світу та самопізнання особистості залишається в центрі уваги методичної науки та практики.

Серед причин, що спричинили розвиток негативної тенденції, можна виділити такі чинники об’єктивного та суб’єктивногохарактеру, як зниження економічного та морально-культурного рівня життя нашого суспільства; засилля мас-медійної культури; захоплення сучасної молоді комп’ютерними технологіями та Інтернетом; перевантаження навчальних програм, а звідси брак у школярів вільного часу для читання; відсутність комплексної програми розвитку читацької культури особистості.

Урок творчого читання

Урок творчого читання – це урок, який чи не найбільше відповідає специфіці уроку літератури. М.І. Кудряшов зазначав у цьому зв’язку, що творче читання полягає в „активізації художнього сприймання, художніх переживань, у формуванні засобами мистецтва художніх нахилів та здібностей школярів”. При цьому треба мати на увазі психологічні особливості цього надзвичайно складного процесу. Так, на думку психологів, процес читання можна поділити на кілька рівнів:

І рівень передбачає увагу до тексту, коли читач намагається зрозуміти текст, з яким він знайомиться шляхом читання, та осмислити сюжетний, словесний та інтонаційний (у ліриці) ряд, відношення між героями, їхню поведінку в тих чи інших ситуаціях, внаслідок чого в читача з’являється відчуття симпатії чи антипатії до них;

II рівень – це рівень співучасті, коли читач осмислює авторську позицію, висловлену в прямих судженнях письменника, оцінках, натяках, у підтексті, за допомогою езопової мови й ліричних відступів. На цьому рівні учні виявляють інтерес не тільки до гострих фабульних ситуацій, а й переймаються долями героїв, їхніми переживаннями; на цьому рівні також формується активне ставлення до прочитаного, виникає бажання зіставляти поведінку героїв із власними вчинками та почуттями;

на III рівні йдеться вже про так зване відкриття нового, яке стимулює вихід читача із стану спокою, пробуджує його почуття та волю. Учень-читач повно й адекватно осягає сутність авторської позиції, розуміє глибинний ідейний зміст твору, а також повязує ідейно-художній світ письменника зі своєю особистістю, що, у свою чергу, стимулює аналітико-критичний підхід до твору й до самого себе. Отже, урок творчого читання – це урок, організація якого має спрямовуватися на осмислене та особистісне прочитання художнього тексту, аби він перестав бути набором чужих і непотрібних літер і слів, а перетворився на осягнутий раціонально і почуттєво зміст, що змушує думати, сміятися або плакати, а найголовніше – обов’язково насолоджуватися „невимовною легкістю буття” в начебто штучному й вигаданому, але ж якому дивовижному світі літератури.

Адекватними для уроку творчого читання є такі організаційні форми, як урок коментованого читання, урок читання й художнього переказування тексту, урок-інсценізація (чи урок з елементами інсценізації), урок-конкурс на кращого читця, урок позакласного читання, урок додаткового читання, урок-діалог, урок-знайомство, урок-усний журнал, урок-літературно-музичний (як варіант – мистецький) салон, урок-портрет (поета чи письменника)! навіть урок-роздум тощо. І саме в цих формах урок творчого читання набуває своєї повноти, різнобарв’я, тобто усього того, що й дозволяє вирізняти певний тип уроку, а не форми його організації, оскільки форми – це палітра, з елементів якої і складається завершений тип.