Билет №

1. Барокко як художній напрям європейської літератури: синтез античного і християнського світоглядів. Течії барокової поезії: гонгоризм (Іспанія), маринізм (Італія), «метафізична школа»(Англія). Преціозна література у Франції (Мадлен де Скюдері, Оноре д Юрфе).

Слід зазначити, що бароко — багатозначний термін. Ним позначають добу  в історії культури (XVII століття), напрям у мистецтві та літературі і домінуючий  стиль однойменної культури. Слід пам’ятати, що бароко — це перший художній на-прям, який охоплює всі європейські літератури. 

Серед популярних тем епо-хи — фізичні та моральні страждання людини, найжахливіші моменти її існуван-ня. Найулюбленіші персонажі цієї доби — екзальтовані мученики, помираючі герої.  Поширеними були також сюжети із світського життя. На відмінну від епохи Відрод-ження, яка захоплювалася людиною та її життям, митці бароко сумніваються у цін-ності самого існування, сприймають людське життя як театр. У світовідчутті бароко  знаходять місце віра і скепсис, розсудливість і містика, індивідуалізм і мотиви со -ціального єднання, естетична рівноправність піднесеного та низького, прекрасного  та жахливого, трагічного та комічного, довільне злиття античної міфології та хри-стиянської символіки.  Література бароко характеризується універсалізмом, динамізмом, багато -значністю, складною метафоричністю, алегоричністю, прагненням уразити читача  пишним барвистим стилем, незвичайними формами. У поетиці бароко поєдналися  різні контрасти, релігійні та світські мотиви, античні та християнські образи,  традиції Середньовіччя (готика) та Відродження. Вагому роль у бароковому мистецтві  відігравали прийоми поєднання «несхожого», контрасту, іносказання тощо. 

Для бароко як стилю, народженого перехідними епохами, характерним є руйнування антропоцентричных уявлень епохи Відродження, домінування божественного початку у його художній системі. У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, «покинутості» людини в поєднанні з постійним пошуком «втраченого раю». У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. Характерними ознаками цього напряму були також відродження античної культури і спроба об'єднання її з християнською релігією. Одним із панівних принципів естетики бароко стала ілюзорність. Художник своїми творами повинен був створювати ілюзію, читача потрібно буквально приголомшити, змусити його дивуватися за допомогою введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадження образів, красномовства героїв. Поетика бароко характеризується поєднанням релігійності та світськості у межах одного твору, наявністю християнських і античних персонажів, продовженням і запереченням традицій Відродження. Однією з основних рис барокової культури є також синтез різних видів і жанрів творчості.

Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя. Д. Чижевський писав, що "культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви і держави".

Бароко як стиль дав декілька різновидів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італія, Іспанія), метафізична школа та евфуїзм (Англія)

Маринизм (італ. marinismo, також сечентизм італ. secentismo) — барокове літературний напрям в Італії (по імені поета Джамбаттіста Маріно). Химерність, словесна гра, орнаментализм, тяжіння до пасторальним міфологічних сюжетів, притаманні ще придворних поетів кінця XV і XVI ст. (петраркисты, Якопо Саннадзаро, Тассо, Гварини, Тебальдео, Серафіно Аквилано), знайшли своє завершення у творчості Марино і його продовжувачів, звели в культ манерную вишуканість образів, барвистість метафор, жонглерство віршованою формою.

Гонгоризм виник на противагу реалистичній ренесансній поезії, що спиралася на гуманистичні національні і народні традиції; він багато в чому аналогічний маринізмом в італійській і преціозності у французькій поезії (див. преціозна література). Гонгоризм відмовлявся від ренесансного принципу доступності поезії і орієнтував її на «аристократію духу» («gente culta»), стверджуючи разом з тим «культ чистої форми», принципову безсюжетність і навмисну ​​ускладненість поетичної мови. З цією метою поети-гонтористи порушували правильні синтаксичні конструкції і звичайні грамматичні зв'язки слів у фразах; впроваджували неологізми, переважно вченого походження, в тому числі латинізми; широко застосовували метафори та інші тропи на основі суб'єктивних асоціацій, що затемнюють зміст зображуваного;навмисно зіштовхували несумісні поняття, замінюючи конкретні визначення перифрастична.

“Метафізична лірика”, або “Метафізична школа” — стильова течія англійських поетів-маньєристів XVII ст. (Дж.Донн, Дж. та Е.Герберти, Г.Кінг, Дж.Клівленд та ін.), названа так прихильниками раціоналістичних нормативів класицизму, противниками творчої свободи, які в поняття “метафізика” (грецьк. meta та phisuca — по фізиці, після фізики) вкладали свій упереджений, неадекватний зміст (Дж.Драйден, С.Джонсон): “пишномовний”, “химерний”, “нісенітний”, дарма що представники “М.л.” опиралися на досвід пізнього В.Шекспіра, Дж.Чампена, С.Тьорнера та інших “лизаветинців”, розширили можливості англійської лірики. Вони, на відміну від “поетів-кавалерів”, власне, епігонів Ренесансу, прагнули єднання віршованого слова з довкіллям через людське переживання, рівновелике світопізнанню. Для них чуттєва напруга, не заперечуючи критеріїв розуму, часто пом’якшуючи їх, поривалася до безкраю відкривавчих осяянь, до сміливого поєднання віддалених асоціацій. Багато в чому “М.л.” завбачила естетику романтизму та модернізму.

Преціозна література (від фр. precieux — дорогоцінний; витончений, манірний) — аристократичний напрям у французькій літературі бароко XVII століття. Була своєрідним протестом переможеної феодальної знаті проти політики абсолютизму. Антидемократична за характером, преціозна література вимагала повної відмови від «низької» дійсності й народної мови, їй властиві алегоричність, умовність, лицарсько-пасторальні сюжети. Виникла в салоні маркізи де Рамбуйє. Найвідоміші представники: поети В. Вуатюр, А. Годо, Ж. Скюдері, Ж. Ф. Саразен, Ж. Шаплен, романісти — О. д'Юрфе, М. Л. де Гомбервіль, Мадлен Скюдері.

2. «Нова драма» як явище західноєвропейської драматургії кінця 19 початку 20 століття. Символістський «театр мовчання» Моріса Матерлінка («Непрохана», «Сліпі»). Особливості жанру і хронотопу драми-феєрії «Синій птах».

Рубіж XX сторіччя в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Вона сприйняла безліч різноманітних художніх явищ, зазнала впливу від різних ідейно-стильових течій літературних шкіл, від натуралізму до символізму.

Основна тенденція «нової драми» у прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних побутових особливостей життя персонажів навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії характерна риса й важлива умова сценічного втілення.

Без «нової драми» не можна собі представити виникнення ні експресіоністської, ні екзистенціалистської драми, ні епічного театру Брехта, ні французької «антидрами». хоча від моменту народження «нової драми» нас відокремлює вже більше століття, дотепер вона не втратила своєї актуальності, особливої глибини, художньої новизни й свіжості Риси «нової драми»: У центрі уваги душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи.

«Нова драма» з'явилася під час панування «добре зроблених», але далеких від життя п'єс із самого початку постаралася привернути увагу до найбільш пекучих, животрепетних проблем. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX в. , ознаменувала собою початок драматургії століття XX. 

Характерні риси «нової драми»:

• наближення до реального життя;

• своєрідність конфлікту (неможливість розв’язання зовнішнього конфлікту приводить до того, що внутрішній конфлікт стає центром дії);

• широке використання підтексту в мові персонажів п’єси;

• відчуття впливу різноманітних літературних шкіл і течій (особливо натуралізму та символізму);

• звернення до античності;

• усвідомлення вагомої ролі режисера;

• розробка нових жанрів (соціальна драма, психологічна драма, інтелектуальна «драма ідей»).

Новаторським явищем у західноєвропейській драматургії межі століть була творчість бельгійця Моріса Метерлінка. Теоретик і творець символістської драми Метерлінк у кра¬щих своїх п'єсах ("Принцеса Мален", "Непрохана", "Сліпі", "Синій птах") створив особливий символістський "театр мовчання". За Метерлінком, душа драми — це врочистий і безупинний діалог людини та її долі, а це спілкування може відбуватися лише у мов¬чанні. Метерлінк відмовляється від реалістичного зображення дійсності, від подієвого ряду. Створені ним символічні образи дають змогу відобразити духовне життя людини. Символістка драма – це драма, у якій діючими особами є символічні образи, що дають змогу відобразити духовне життя людини. 

Класичним зразком символістської драми Метерлінка є п'єси "Непрошена" й "Сліпі", у яких відтворюється "трагедія кожного дня" - вторгнення Невідомого в повсякденне життя. В одній з них на сцені представлена група людей, у тривозі й надії, що очікують звісток про стан здоров'я жінки, що народила недавно, їхньої родички, що лежить у сусідній кімнаті. Зовнішній світ таїть у собі неясну, але погрозу, що відчувається гостро: раптово гасне лампа, під вікнами лунає брязкіт відточуваної коси, у саду вмовкають солов'ї й обсипаються троянди, чуються чиїсь кроки по будинку, тихо відчиняється двері, але ніхто не входить і т.п. У драмі "Сліпі" трагічний результат очевидний глядачеві з моменту підняття завіси. Священик, що вивів групу сліпих на прогулянку, раптово вмирає, а виходить, вони не зможуть знайти дорогу назад у притулок. 

П'єса М. Метерлінка «Синій птах» (1908) належить до жанру феєрії. Феєрія — це театральна або циркова ви­става з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами і трюками. Наприкінці XIX — початку XX ст. елементи феєричності проникають у драматургію. Вини­кає драма-феєрія, або драма-казка, для якої характерні виразне ліричне начало, використання міфічних та фоль­клорних образів, узагальнюючий зміст, підкреслена умовність часу й простору, символічність ситуацій. У цьо­му плані твір М. Метерлінка можна порівняти з драмами Лесі Українки, яка теж розробляла цей жанр (наприклад, «Лісова пісня»).

Жанр твору. «Синій птах» - одна з  найвідоміших п’єс М. Метерлінка - належить до жанру феєрії. Ознаками цього жанру є: химерно-казковий сюжет; фольклорні та  міфологічні образи; умовність простору і часу; символістичність ситуацій і образів; ліризм; узагальнюючий зміст; наявність яскравих сценічних ефектів. П’єса «Синій птах» цілком відповідає законам цього жанру.

3.Роль і місце теорії й критики у пізнавальному процесі під час вивчення світової літератури в школі. Вивченння літературно-критичних матеріалів на уроках світової літератури.

 До літературно-критичних матеріалів звертаємося на різних етапах вивчення монографічної теми, а саме: під час вивчення біографії письменника, у процесі аналізу твору, на підсумкових заняттях. Робота над літературно-критичними творами дає взірець літературознавчого аналізу твору, визначення ознак індивідуального стилю письменника, встановлення його зв’язків із історичною епохою та з літературними традиціями.

Мета уроку, присвяченого вивченню критичних джерел, полягає не в простому ознайомленні з ними. Це, по-перше, розширення знань учнів про творчість письменника; по – друге, поглиблення відомостей про літературну критику як невід’ємну частину художнього процессу; по- третє, спроба за допомогою критики дати правильнее тлумачення питань, що хвилюють читачів.

Методика роботи зі статтею вимагає чіткості і послідовності в організації навчальних ситуацій. Передусім учнів необхідно підготувати до сприймання статті Але цей етап роботи відрізняється від підготовки до сприймання художнього твору, коли налаштовуємо учнів психологічно тощо. Готуючи до сприймання наукової статті, необхідно налатувати інтелектуально: учитель ставить проблему, яку учні самотужки розв’язати не можуть, натомість окреслене питання повинно викликати інтерес у дітей. У такій навчальній ситуації звертаємося до наукової розвідки, у якій думки сформульовані чітко, влучно, лаконічно. Важливо показати учням, що критика - невід’ємна складова літературного процесу, її завдання – оцінювати художні явища. Учителю необхідно ознайомити учнів із жанровими різновидами літературної критики, а саме: статтею (теоретична, ювілейна, полемічна, есе, оглядова, нотатки критика тощо), літературним портретом, рецензією, есе, монографією тощо На етапі підготовки учнів необхідно розповісти, чим була викликана поява статті, як критик відгукнувся на певні події? Якщо в науковому тесті зустрічаються терміни, незнайомі учням, доцільно провести підготовчу словникову роботу.