Билет №

1. Формуваня жанру роману в добу середьовіччя. Лицарський роман: джерела сюжетів, цикли жанрові ознаки.

Виник у друг.Пол.Хіі ст. Лицарський роман описував пригоди і почуття шляхетно закоханого лицаря, з яким пов’язані всі події роману.

Лицарський роман описував пригоди і почуття шляхетного закоханого лицаря, з яким пов’язані всі події роману. У сюжеті значне місце посідали подвиги героя на честь Прекрасної Дами або заради захисту скривджених. Провідну роль відігравав мотив кохання. Лицарський роман перейняв від героїчного класичного епосу риси борця, захисника держави в боротьбі проти завойовників, безмежну відданість спільній справі, вірність сюзерену. Однак, на відміну від епосу, в лицарському романі з’явилися мотиви особистісних інтересів, увага зосередилася на особистості героя, поглибленому розкритті його характеру.

Джерелом лицарського роману була усна творчість європейських народів і народів Сходу, а також антична література.

Основні ознаки лицарського роману: піднесена героїка, тема кохання, казкова фантастика, екзотика, національний та історичний маскарад, авантюрний характер сюжету, винятковий герой, який діє у виняткових обставинах заради досягнення свого власного, особистого щастя, а не загальнонаціонального добробуту.

Лицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли:античний, бретонський, візантійський.

АНТИЧНИЙ ЦИКЛ Початковий період у розвитку середньовічного роману припадає приблизно на 50-і роки ХІІ ст.В цей час проявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами давньогрецьких та римських письменників. Найбільш відомими пам»ятками цього періоду є «Роман про Александра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», а також «Роман про Енея».

Сюжети творів бретонського циклу пов»язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки колоритною фантастикою,а й любовними мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. 

2. Модернізм в англо-американській поезії. Апокаліптичні мотиви поем Томаса Стерна Еліота «Порожні люди» і «Спустошена земля». Образ Орфея в ліриці Райнера Марія Рільке («Сонети до Орфея»).

Початок ХХ ст. в історії американської літератури був ознаменований новою творчою хвилею, яку прийнято називати «поетичним ренесансом». Більшість американських критиків пов’язують досягнення амер. Поезії першого періоду з іменами Езри Паунда й Томаса Стернза Еліота. Із претензією на своєрідність відображення реальної дійсності виступили і модерністи. Із усього калейдоскопа модерністських шкіл, груп, течій п.ХХст. імажизм виявився найбільш впливовою школою в англомовній поезії. Творцем був Т. Хьюм, а духівником – Езра Паунд. Імажисти почали з бунту проти романтичної традиції, звернулися за зразками вільного вірша в давнину, не зіпсовану вадами буржуазної цивілізації. Світоглядною основою імажизму була філософія інтуїтивізму. Маніфест Паунда «Кілька заборон імажиста» («A Few Don’t by an Imagist»):

§ Мова без прикрас, прямота викладу та лаконізм (економія мови)

§ Різномаїття тем;

§ Вільне використання образів, чіткість і ясність вражень;

§ Культивували білий вірш

§ Експеримент - ціною модерністського експерименту стало подальше звуження кола читачів і свідома “герметичність”, домінування форми над змістом;

§ Найкраще виразити враження можна через використання одного домінуючого образу.

§ «Не використовуйте жодного зайвого слова, особливо прикметника, яке не виявляло б чого-небудь нового». Він відкрив можливості японських танка та хоку, які завбачали максимальну концентрацію думки, точність вираження при мінімумі художніх засобів.

Еліот Томас Стернз (1888-1965) –людини, безглуздість життя, яке виявляється нудним повторенням однакових англо-американський поет, літературний критик, новатор поезії ХХст., яскравий представник європейського модернізму. Філософською глибиною сповнена уся лірика Еліота, саме тому вона заставляє нас осмислити життя в найтонших нюансах, зробити рятівні висновки, щоб і наше життя не закінчилося “всхлипом”. Основними його темами є трагізм існування рухів, індивід як об’єкт своєї свідомості, усвідомлення себе як сутності та духовна деградація, породжена антигуманною цивілізацією, хаос сучасного життя, апокаліптичність світу.

Численні нашарування натяків, ремінісценцій, відкриті і замасковані цитати, алюзійність, міфологічні образи, символи, імітація та пародіювання різних поетичних технік, потік свідомості, філософські метафори доповнюють палітру художніх прийомів Еліота. 

“Безплідна земля” є епічною мініатюрою, де лише в 440 рядках відбита панорама духовного зубожіння та безглуздого існування людства, без будь-якого співчуття звучать теми кризи буржуазного суспільства, відчуття приреченості і покинутості. Посуха й очікування дощу виступають тут основними поетичними мотивами. Світ ототожнюється зі спустошеною, виснаженою, безплідною землею. Смерть, руйнація, страждання, на думку Еліота, складають постійний зміст життя.

Поема “Порожні люди” Адже тут уже немає навіть промінчика надії на зміну, відродження; “оазис” – існування якого ще до тепер допускав Еліот – зів’яв.

Нічого святого не залишилось у людській душі, все перетворилося на пустелю. “Мертвые племена” і знамените пророцтво “не взрыв но всхлип” – символи внутрішнього розпаду, бездуховності нашого світу, який розвалюється не від якогось зовнішнього поштовху, а від дряхлості своєї основи – такий кінець світової історії. Не залишилось нічого вічного… Ці рядки відображають об’єктивну картину умонастроїв століття. Природа і людина у творах Т.С.Еліота - однаково виснажені і спустошені, ворожі одна одній. Еліот вивчав філософію Ф.Г.Бредлі, яка залишила помітний слід у творчості поета: зосередженість на ідеї часу, який найяскравіше визначає суперечливі грані існування людини, та Абсолют як гармонізуючий механізм у суспільстві. Критик закликає відмовитися від земних пристрастей заради вічного, закликає підкоритися божественному началу заради спасіння, щоб звільнитися від безкінечного блукання лабіринтами долі, вирватись на волю з урбаністичної клітки.

Образ Орфея є одним з «вічних» образів світової культури. У різні часи до нього зверталися представники різних видів мистецтва: скульптури (Канова, Роден), живопису (Тьєподо, Рубенс, Корінта), музики (Монтеверді, Глюк, Гайдн, Стравінський, Оффенбах) тощо. У літературі цей образ набув особливої популярності на рубежі ХІХ-ХХ ст. Образ легендарного співця, а також сюжетні мотиви міфу про Орфея використовували у своїх творах Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам, Ян Кокошка, Жан Кокто, Леся Українка, Андре Жид, Жан Ануй, Теннессі Уїльямс, Гійом Аполлінер. Серед митців, які у своїй літературній творчості зверталися до образу Орфея, одне з чільних місць посідає видатний австрійський поет Р. М. Рільке (1875-1926).

Давньогрецький міф про співця Орфея завжди хвилював Р. М. Рільке. Уже в ранній період творчості він звертається до давньої історії подорожі Орфея у підземне царство.

За давньогрецькою легендою, Орфей, співець і музикант, був наділений такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й дикі звірі й боги. Коли померла його кохана дружина Еврідіка, він спустився до Аїду, щоби визволити її з царства смерті. Зачарований грою Орфея, володар світу померлих Аїд пообіцяв повернути його кохану на землю, але за однієї умови: співець не повинен дивитися на Еврідіку, яка йтиме за ним, озиратися на неї, доки вони не вийдуть з підземного царства. Однак Орфей не витримав й озирнувся, через що втратив дружину назавжди. Гермес — бог-посланець, який супроводжував Орфея та Еврідіку під час виходу із царства мертвих.

давньогрецькі міфи й легенди подарували миру ображеного поета й співака Орфея, що був здатний зачаровувати своєю творчістю все живе й неживе. Цей образ надихав багатьох художників — письменників, поетів, художників, композиторів і інших

Для Рильке легенда про Орфее — символ спроби врятувати мир за допомогою краси. Він бачив у мистецтві єдиний порятунок з безвихідності суєтного й шаленого буденного життя, де люди ненавидять один одного. Образ Орфея — це ще й подолання відчуженості людини

ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ЦИКЛ Так звані візантійські романи- це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом «злигоднів». У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі,в подоланні якої головна роль належить не лицарській доблесті та вправності,а терпінню, наполегливості,а подеколи – й хитрості.Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори,які отримали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання,соціальна нерівність (або різне віросповідання),насильне розлучення закоханих, пошуки один одного,зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі негаразди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно.

Класичним зразком такого жанру є французький анонімний роман «Флуар і Бланшефлор» 

3. Нетрадиційні типи уроків зарубіжної літератури: загальний зміст, методичні рекомендації, педагогічні можливості. Урок-семінар, урок-гра, урок-дослідження в системі вивчення зарубіжної літератури (характеристика одного з уроків за вибором).

сучасний урок літератури – це засіб формування соціально компетентної особистості учня, здатної оцінювати явища класичного та сучасного мистецтва.

Метою сучасного уроку стає вже не нагромадження знань, а пошукова діяльність, спрямована на формування умінь і навичок щодо орієнтації в інформаційному просторі. Нового звучання набуває не стільки констатація проблеми, скільки доцільність і шляхи її розв’язання. А відтак нового акценту варта співпраця на уроці вчителя і учня, що будують свою навчально-пізнавальну роботу навколо художнього твору, інформації про нього, його творця і т.д. Саме тому в полі зору педагога-словесника є, на наш погляд, вирішення проблеми, як допомогти дитині осягнути перш за все саму себе, відчути радість від свого розуму, емоцій, своєї неповторності, а відтак відповідні відчуття, що дають спілкування зі словесними шедеврами. Вдається реалізувати такі завдання лише на уроках співтворчості, побудованих на абсолютно паритетних умовах, де вчитель і учень як рівний з рівним намагаються осягнути в спільній праці вершини прекрасного, де головне місце в роботі надається учневі, що знаходиться під враженнями від спілкування з текстом. На учителя покладаються організаторські функції: як скерувати роботу, у яке русло направити думки, що необхідні для розуміння і які неможливо пропустити, і т.д.

Урок семінар

Урок-семінар

Семінар можна проводити після кількох (двох-чотирьох) уроків-лекцій або під час вивчення нового матеріалу, який відсутній у підручнику.

Завдання уроку-семінару

1. Перевірити якість засвоєння нового матеріалу.

2. Розвивати вміння самостійно працювати з додатковою історичною літературою, виявляти інтелектуальні здібності учнів, спрямовувати навчання на практичне застосування знань.

3. Навчити учнів застосовувати знання, одержані на практиці, для аналізу різних процесів.

Головна умова семінару – допомогти учням підготувати відповіді на всі питання з подальшим оформленням у вигляді виступу, тез, таблиць тощо[14, c. 71].

Основні принципи організації уроку-семінару

1. Клас наперед поділено на групи («доповідачі», «рецензенти», «хроністи», «журналісти» тощо), оголошено тему, план і літературу до семінару.

2. Кожен учасник будь-якої з груп бере участь у семінарі.

3. Група «хроністи» результати своїх та чужих виступів оформляє у вигляді письмового завдання, а група «журналісти» — у вигляді запитань.

4. Кожен член групи бере участь у виступах.

Основні правила уроку-семінару

1. Тема семінарського заняття визначається вчителем, виходячи з того, що вона, скажімо, відсутня в шкільному підручнику.

сторінка 9

2. Усі учні повинні записати тему, план та літературу майбутнього семінарського заняття.

3. Вироблення регламенту уроку є обов’язковим, адже це дає змогу виступити якомога більшій кількості учнів класу і не дає їм розслаблятися на уроці.

4. Така форма проведення уроку дозволяє уникнути пасивності всіх учнів класу, допомагає їм краще засвоїти новий навчальний матеріал.

Регламент уроку-семінару

1-й етап. Доповідач №1 виступає з повідомленням, що розкриває перше питання семінару.

2-й етап. Рецензент №1 робить рецензію відповіді Доповідача №1 і доповнює її, якщо це потрібно.

3-й етап. Хроніст №1 складає табличку на основі цих виступів.

4-й етап. Журналіст №1 на основі виступів своїх попередників придумує перше запитання і ставить його для всіх учнів класу. Все знову повторюється до тих пір, доки не вичерпаються питання плану семінарського заняття.

5-й етап. Підсумок уроку. Оцінювання учнів. Домашнє завдання.