Билет №

1. Становлення жанру роману в добу античності. Жанрово-тематична самобутність античного роману (Лонг, «Дафніс і Хлоя», Апулей «Метаморфози, або Золотий віслюк» ).

В античній літературі на початку нашої ери зародився такий жанр, як грецький роман. Він включав в себе пригоди закоханих. Куди б не закидала доля двох закоханих, і що б з ними не відбувалося (від викрадень, продажу в рабство і до уявної смерті), закохані продовжували стійко любити один одного. До сьогодення дійшли романи Харитона «Повість про кохання Херея і Каллірої«, Ахілла Татия «Левкіппа і Клитофонт«, Гелиодора «Эфиопика» (3 століття н. е..), Лонга «Дафніс і Хлоя» (3 століття н. е..).

За тематикою античні романи зазвичай групують таким чином: 1) історичні; 2) міфологічні; 3) шляхові; 4) утопічні; 5) любовні та пригодницькі; 6) християнські; 7) біографічні; 8) комічні і сатиричні

Написані по одній і тій же моделі грецькі романи - це не збірники банальностей, як може здатися з першого погляду. Вони мають позитивне значення не тільки як твори, що зробили, за словами М. Бахтіна, вплив на європейський роман аж до XIX ст. [26, 184], але і як твори, що проповідують вічні цінності. У цих романах багаторазово змінюється становище головних героїв: вони стають бранцями, рабами, їм загрожує смерть, якій вдається уникнути тільки в останнюмить, однак, не встигнувши порадіти, вони знову потрапляють в яку-небудь небезпечну ситуацію. Так триває до самого кінця твору

Грецький роман може бути віднесений до типу романів випробувань [26, 258]. Це випробування вірності і любові героїв. Крім того випробовується їх благородство, сміливість, сила, іноді - розум

Кілька слів про роман Лонга «Дафніс і Хлоя». Твір оповідає про роман пастушки і пастуха. За дивним збігом долі Дафніс ще немовлям був знайдений пастухом. Та ж доля була уготована Хлое. У підлітковому віці Дафніс і Хлоя зустрічаються і закохуються одне в одного. Кілька разів доля з розлучає. То Дафніса забирають в полон, то Хлою викрадають. Але схоже самі Боги піклуються про закоханих. Нарешті вони вирішуються вступити в шлюбний союз.

У 2 столітті починається занепад античного світу. У Римі з'являються різні релігійні секти, нові вчення і серед них християнство. Нові духовні течії та цінності — це найважливіша тема в літературі пізньої античності. В якості прикладу можна навести творчість і життя Луція Апулея, який будучи з багатою знатної родини, все своє майно витратив на пошуки нових ідей і нового сенсу життя. Він їздив по світу і проходив різні обряди посвячення та культи. Особливим філософським змістом відрізняється його відомий роман «Метаморфози» (тобто «Золотий осел»). Роман знайомить читача з пригодами юнаки Луція, якого чаклунка перетворила на віслюка. У ослячої шкури Луцій, не втративши людського розуму, спостерігає за людьми різних станів. То він серед розбійників, то у селянина, то потрапляє у цирк і т. д. І тільки в кінці роману Луцій перетворюється на людину, завдяки чарам богині Ісіди. Але не дарма Луцій побував у ослячої шкури. До перетворення в тваринного він жив лише низинними потребами і по суті своїй був ослом.

32. Модернізація в західноєвропейській поезії в першій половині 20 століття. Течії французької поезії: символізм, (Поль Валері), неокласицизм (Поль Клодель). Авангардистські течії: дадаїзм, сюрреалізм їх розрив с традицією, експерименти в галузі форми. Кубофутуризм у творчості Гійома Аполінера («Алкоголі», «Каліграми»).

Якщо у середині XIX ст. поезія перебувала у тіні могутнього розвитку прози й особливо класичного роману, що представляв цілісну картину суспільного й особистого життя, то вже на межі ХІХ-ХХ ст. криза раціоналістичної системи уявлень привела до поширення ліричного начала (зокрема - і у прозі), яке наголошувало на специфіці світосприйняття відокремленого від соціуму індивіда, на його безпосередніх контактах з природою, іншою особистістю, культурою тощо. На початку XX ст. поетична творчість як один із найпотужніших засобів мистецького самовиявлення розквітає у небувалому розмаїтті форм, перетворюється на експериментальний майданчик для апробації усіляких ідей щодо докорінного оновлення мистецтва. Мабуть, ніколи раніше в історії літератури не існувало такого багатства найрізноманітніших поетичних течій, шкіл, творчих програм, що співіснували у межах однієї доби. Ця доба подарувала світовій культурі плеяду яскравих майстрів слова.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можливо розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін.

Неокласицизм (від грец. пеоз - новий і класицизм) - умовна назва для позначення тенденцій у поезії межі ХІХ-ХХ ст., що спиралися на «класичну норму», яка передбачала досконалість форми та ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Неокласичні тенденції простежуються в ліриці таких модерністів, як Т.С. Еліот, П. Валері, P.M. Рільке, О. Мандельштам та ін. Неокласична модерністська поезія стала вершинним явищем елітарної літератури XX ст.

Відтворення у нових художніх формах хаосу, спричиненого Першою світовою війною, визначало також поетику дадаїстської течії (її представники - Трістан Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М. Янко та ін.). Головним принципом дадаїстів була настанова на створення зразків «антимистецтва». Вони широко практикували безглузді сполучення слів і звуків, набори випадкових предметів, псевдомалюнки, використовували елементи звуконаслідування, «механічного» віршування - одне слово, все те, що викривало нісенітність буття. Одним із найважливіших художніх відкриттів дадаїстів був колаж.

Дадаїстська течія проіснувала недовго - від 1916 до 1922 р. Однак на її художні відкриття спиралися представники багатьох авангардистських течій, що виникали упродовж усього XX ст. (скажімо, хепенінг, перформанс, концептуальне мистецтво тощо). Найближчим сусідом дадаїзму в культурному просторі був сюрреалізм - одна з найпотужніших авангардистських течій першої половини XX ст. (в яку, до речі, влилися і деякі дадаїсти). Слово «сюрреалізм» буквально перекладається з французької як «надреалізм». Теоретики цієї течії трактували «надреальне» як царину «абсолютного», що є «водночас реальністю і Мнргнням, духом і світлом, поза всіма протилежностями і окремішностями...» (Г. Пікон).

Сюрреалістська течія виникла у 10-20-і роки XX ст. у Франції. її найяскравішими представниками у літературі були І А. Бретон, Л. Араґон, Ф. Супо, Поль Елюар, А. Арто, Трістан Тцара та ін., в образотворчому мистецтві - М. Ернст, Г. Лрн, С. Далі та ін., у кінематографі - Л. Бунюель та ін.

Засадничим принципом сюрреалістської поезії було «автоматичне письмо» - швидкісне, майже вільне від редагування перенесення на папір слів, уривків мовлення, асоціацій, образів, спонтанних «осяянь», нав'язливих видінь, що раптово здіймаються з глибин підсвідомого. Одним з найталановитіших представників сюрреалізму був французький поет Поль Елюар (справжнє ім'я - Ежен Еміль Поль Грендель, 1895-1952). Цей лірик, як пише сучасний український учений Д. Наливайко, «не міг погодитися з тим, що поезія сходить до "автоматичного письма", він залишався чудовим ліриком... Він використовував сюрреалістську техніку, те ж "автоматичне письмо", "несподіване зближення образів" тощо, але це не призводило до витіснення ліризму, а, навпаки, надавало йому свіжості й проникливості, індивідуальної неповторності...»

Ім'я Аполлінера дослідники пов’язують із кубізмом у літературі, іноді поєднуючи це явище з літературним футуризмом і називаючи кубофутуризмом. У творчості Аполлінера виявилися властиві кубізмові особливості, і, перш за все, симультанізм (від фр. simultaine — «одночасний») — схильність до одночасного зображення в одній площині різнорідних об'єктів, віддалених, не пов'язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень. Наслідуючи поетів кінця минулого століття, Аполлінер вважав, що магістральний шлях розвитку призводить до створення синтезу мистецтв — музики, живопису та літератури. До своєї першої великої поетичної збірки «Алкоголі. Вірші 1898—1913 pp.» (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі «рейнські». Вільні вірші тут стоять поряд із віршами з традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер зовсім відмовився від пунктуації як засобу регулювання ритму вірша. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок. Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку «Вода життя». Але зміна назви на «Алкоголі» робила поета немовби спадкоємцем теми сп'яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо. У контексті поезії Аполлінера алкоголь поєднується з вогнем і прометеївським началом («І життя наче спирт полум'яний ти п'єш»). Найвизначнішими у збірці є вірші «Зона», «Міст Мірабо», «Кортеж», «Мандрівник». Ліричність у них поєднується із прагненням до сюжетності, до широкого охоплення сучасних проблем, багатства тем.

«Каліграми» є майже останнім ступенем вивільнення вірша, експериментом, який виходить навіть за межі верлібру. У збірці багато прозаїзованих «віршів-прогулянок», «віршів-розмов», які інколи більше схожі на склад будівельних матеріалів, ніж на побудовану споруду. Поет намагався майже безпосередньо передати миттєві враження, розмови. Так, у вірші «В понеділок на вулиці Крістін» ми чуємо характерні для паризької вулиці уривки розмов. Зовні це походить на звичайний магнітофонний запис. Але в Аполлінера ці наближені до побутової прози уривки вписані в інтенсивний ліричний контекст.

3.Інтегрований урок: мета, педагогічні можливості методика підготовки та проведення.синтез різних видів мистецтв на уроках світової літератури.

інтегровані уроки, зосереджені на вивченні багатоаспектних об'єктів, інформацію про які подають різні на­вчальні дисципліни. Інколи їх називають «міжпредметними», «комплексними», «суміщеними», однак термін «інтегровані» (від лат. іnteger — повний, цільний) повні­ше відображає їх сутність.

Дидактична мета інтегрованого уроку: дати глибокі різнобічні знання про об'єкт вивчення, залучаючи відо­мості з різних навчальних дисциплін. Вона реалізуєть­ся об'єднаними зусиллями викладачів різних предме­тів. Як правило, інтегровані уроки проводять два вчи­телі: зарубіжної та української літератури, іноземної мови, історії, географії, музики, образотворчого мисте­цтва тощо.

Ідея інтеграції співзвучна з вимогами формування ці­лісного погляду на світ як єдину, взаємопов'язану систе­му, а також уміння бачити глобальні проблеми сучасності і способи їх вирішення.

Завдяки своїм педагогічним можливостям інтегровані уроки сприяють:

-повнішому осмисленню учнями навчального мате­ріалу, окремі аспекти якого не можна розкрити засобами одного навчального предмета;

-формуванню уміння застосовувати відомості однієї галузі знань, вивчаючи іншу;

-стимулюванню аналітико-синтетичної діяльності уч­нів, розвитку системного підходу до об'єкта пізнання, ана­лізу та порівняння процесів та явищ;

-осмисленню набутків національної культурної спадщини в контексті інших культур, що дає змогу через на­ціональне збагнути загальнолюдське;

-розкриттю думок, настроїв, вражень, філософських та релігійних вчень історичної епохи, у контексті якої належить сприймати й розуміти творчість письменника;

-знайомству учнів з історією, культурою, побутом, традиціями, звичаями, природними умовами країни, з якою пов'язане життя митця;

-посиленню естетичного впливу художніх образів на особистість школярів, розширенню меж художньо-образних уявлень, поглибленню розуміння й емоційного переживання твору літератури та пов'язаних з ним творів інших видів мистецтва;

-розвитку творчих здібностей учнів: уяви, фантазії, образного мислення, інтелекту та емоційної сфери.

На етапі підго­товки вони повинні вивчити літературознавчі, історичні та культурознавчі джерела, пов'язані з темою уроку, спі­льно скласти його план, обравши методи, форми і прийо­ми навчальної діяльності відповідно до матеріалу та психолого-вікових особливостей школярів, їхніх читацьких інтересів та особистих нахилів, а також з урахуванням власних уподобань та здібностей педагогів.

Інтегрований урок найчастіше триває 2 академічні го­дини, за рахунок програми кожного з навчальних пред­метів. Труднощі в організації такого навчального заняття полягають в тому, що його проводять одночасно два вчи­телі, кожен з яких має власний стиль викладання і спіл­кування з учнями. Однак інтегрований урок не повинен втратити цілісності й перетворитися на окремі фрагменти у виконанні кожного педагога. Він не повинен стати уро­ком за сценарієм, коли наперед поділені ролі й визначені репліки. Педагоги повинні координувати свої дії й вести діалог між собою та учнями.

Сьогодні чимало викладачів зарубіжної літератури до­статньо володіють знаннями іноземних мов, мають спеці­альну освіту з української мови та літератури, тому здатні проводити інтегровані уроки самостійно, без участі дру­гого вчителя-предметника.

Синтез мистецтв — органічна єдність, взаємозв'язок різних видів мистецтв, що сприяє естетичній організації матеріального і духовного середовища людини (архітектурні або ландшафтно-монументальні ансамблі) або створенню якісно нового художнього явища в часі (театр. вистави, кіно-і телефільми, вокальні й вокально-інструментальні твори та ін.). Синтез мистецтва досягається гармонійним поєднанням окремих його складових на основі ідейно-художнього задуму, композиційної узгодженості стилів, жанрів, пропорцій, ритмів тощо.

Вчитель повинен навчити школярів сприймати літературний твір як мистецьке явище, розуміти його художню своєрідність, особливості індивідуального стилю автора, розглядати його в контексті розвитку світової художньої культури.Виховання особистості, здатної мислити творчо, самостійно орієнтуватись у сучасному ринковому середовищі – завдання школи. Література як навчальний предмет відіграє тут важливу роль. Уроки світової літератури – це напружена, науково організована й результативна праця всіх учнів у співтворчості з учителем, яка розвиває творчі здібності учнів; сприяє здобуванню знань учнями самостійною роботою думки; диференціює та індивідуалізує процес навчання; стимулює роботу з додатковою літературою; розвиває аналітичне мислення, вміння робити узагальнення; формує в учнів навички самооцінки та самоконтролю своєї навчальної діяльності.

На уроці, побудованому на основі взаємодій мистецтва, має здійснюватися синтез наукового і художнього типів пізнання дійсності, без чого, на мій погляд, опанування літературного тексту не може бути продуктивним. Елементи інтегрованого навчання використовуються в різному об'ємі залежно від рівня класу. Це можуть бути як індивідуальні, групові завдання інтегрованого характеру, так і цикли уроків, що періодично проводяться. Специфіка інтегрованого уроку літератури зумовлена тим, що він побудований не тільки на основі взаємодії різних видів мистецтва, а й інших «немистецтвознавчих» наук. Структура уроку дуже динамічна, але практика свідчить про доцільність виокремлення таких компонентів:

• поглиблювати уміння аналізувати поетичний текст;

• розвивати навички компаративного аналізу, творчу уяву, вміння працювати з літературою;

• виховувати любов до природи.