4. Вимоги безпеки після закінчення роботи

4.1. Привести в порядок своє робоче місце. 4.2. Вимкнути освітлення, відключити працюючі апарати, обладнання, устаткування від  електромережі. 4.3. Перевірити, чи усі учні покинули учбове приміщення, замкнути приміщення і здати його в установленому порядку.

Методична робота – це робота, яка сприяє поліпшенню фахової підготовки педагогічних кадрів у школах, спонукає кожного вчителя до підвищення свого фахового рівня; сприяє взаємному збагаченню членів педагогічного колективу педагогічними знахідками, дає змогу молодим учителям вчитися педагогічної майстерності у старших і досвідченіших колег, забезпечує підтримання в педагогічному колективі духу творчості, прагнення до пошуку.

Билет №

1. Романтизм як напрям європейської літератури, його філософські та естетичні засади. Гротеск і фантастика у прозі Ернста Теодора Амадея Гофмана («Крихітка Цахес», «Золотий горщик»). Романтична новелла Е. По.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині,Великій Британії й Франції, поширився на початку 19 століття в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення «життя духу»; наявність провідних мотивів самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності; історизму та захоплення фольклором.

 Ідеологія романтизму спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу до людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього «Я». Філософським підґрунтям цієї ідеології стала німецька ідеалістична філософія (праці Іммануїла Канта, Августа Вільгельма Шлегеля, Фрідріха Вільгельма Шел-лінга) і особливо суб'єктивний ідеалізм Йоганна Готліба Фіхте, який проголошував людське «Я» єдиною реальністю, декларував почуття глибокої поваги до сильно вираженої індивідуальності, закликав до необмеженої особистої свободи, часто навіть до нестримуваного свавілля. Концепція особистості, висунута романтиками, була принципово новою позицією, яка не стільки протиставлялася попереднім, скільки просто їх перекреслювала. Індивідуальне «Я» людини було цінним для Просвітництва в тій мірі, в якій воно було корисним для суспільства. Воно цікавило просвітителів не саме по собі, а як засіб, інструмент, використовуючи який можна досягти певних цілей — позитивних і потрібних, але зовнішніх до самого «Я» людини. Навпаки, для романтиків критерій суспільної вартості не визначав справжньої ціни людського «Я», яке було для них самоцінним, тобто цікавило саме по собі і саме в собі, а не в зв'язку з чимось; цікавило, інакше кажучи, не як засіб чи інструмент, а як та кінцева мета, на яку і має спрямовуватись увага митця. В центрі уваги поетів-романтиків не просто людське «Я», його індивідуалізована суть, а особистість, яка протиставляє себе за ознакою своєї осібності всьому іншому світові, особистість, яка в своїй неповторній, яскравій осібності немовби підноситься над сірою массою

Пріоритет почуття, почуттєвої сфери перед розумом, раціональною природою людини дещо зближує романтиків з їхніми попередниками — сентименталістами, але сентименталісти в чуттєвості і чуттєвій сфері намагалися знайти те, що об'єднує всіх людей, наприклад здатність людини до співчуття ближньому, а романтики, навпаки, шукали в чуттєвому світі людини її особистісно єдине і неповторне, не «ми», а «Я». Загальні естетичні принципи романтизму: • містичне відчуття (багато моментів безпосереднього спілкування з божествен- ним світом); • кохання — шлях пізнання таємниці буття; • ствердження самостійності, неповторності кожної людини; • центр уваги перенесений із зовнішнього світу у внутрішній; • заперечення канонів у творчості; • поет — вільний творець, який має право висловлювати у своїх творах власне «я». Він ставить себе високо над натовпом; • фантазії відводиться головне місце; розуму — другорядне; • незвичайний герой у незвичайних обставинах (розчарований, самотній — спу- стошений життям, пасивний; з другого боку — бунтар, протестант); • любов до неясних сюжетів минулого часу, віддалених країв (особливо Індії); • пошуки ідеалу; • відкриття краси народного мистецтва — казок, пісень, легенд та переказів; • незадоволення суспільним ладом.

Романтичний гротеск Гофмана – дуже значний і впливове явище світової літератури. Певною мірою він був реакцією на ті елементи класицизму і Просвітництва, які породжували обмеженість і однобічну серйозність цих течій: на вузький розумовий раціоналізм, на державну і формально-логічну авторитарність, прагнення до готовости, завершеності і однозначності, на дидактизм і утилітаризм просвітителів, на наївний або казенний оптимізм і т. п. Відкидаючи все це, Гофман спирався на традиції епохи Відродження, особливо на Шекспіра і Сервантеса, які в цей час були заново відкриті і в світлі яких інтерпретувався і середньовічний гротеск. Також істотний вплив на романтичний гротеск взагалі надав Стерн, який у відомому сенсі може навіть вважатися його основоположником. Що стосується безпосереднього впливу живих (але вже дуже збіднених) народно-видовищних карнавальних форм, то воно, мабуть, не було значним. Переважали суто літературні традиції. Слід, однак, відзначити досить суттєвий вплив народного театру (особливо лялькового) і деяких видів балаганної коміки. На відміну від середньовічного і ренесансного гротеску, безпосередньо пов'язаного з народною культурою і носив площинною і всенародний характер, романтичний гротеск Гофмана стає камерним: це як би карнавал, переживає наодинці з гострим усвідомленням своєї отъединенности. Карнавальне світовідчуття як би перекладається на мову суб'єктивно ідеалістичної філософської думки і перестає бути тим конкретно пережитим (можна навіть сказати – тілесно пережитим) відчуттям єдності і невичерпність буття, яким воно було в середньовічному та ренесансному гротеску. Найбільш істотному перетворенню в романтичному гротеску піддалося сміхове начало. Сміх, зрозуміло, залишився: адже в умовах монолітної серйозності ніякої – навіть боязкий – гротеск неможливий. Але сміх у романтичному гротеску редуцировался і прийняв форму гумору, іронії, сарказму. Він перестає бути радісним і радісним сміхом. Позитивний відроджує момент смехового початку ослаблений до мінімуму.

Гофмановские повісті гротескні в тому сенсі, що в них буття людини визначається зв'язками його єства з різними дочеловеческими началами одухотвореною природи.

Фантастика в повісті Гофмана відбувається гротесковою образності: один з ознак предмета з допомогою гротеску збільшується до такої міри, що предмет як би перетворюється в інший, вже фантастичний.

Гротескно-фантастична течія, яку ще називали «Гофманівською», за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести у певних аспектах творчості і Е.По.

У різноманітній літературній спадщині Е.По найважливіше місце займав новелістичний жанр, неперевершеним майстром якого він був. Письменник першим в історії американської літератури намагався теоретично осмислити "коротке оповідання" як самостійний жанр. Він висловив власну теорію новелістичної композиції та ствердив, що новеліста повинен відрізняти бездоганний літературний смак, оригінальність літературної манери, правдивість ситуацій.

Новела, вважав Е.По, мала бути прочитана на одному диханні. У цій стислій розповідній формі, у концентрації кульмінації, приховувалося могутнє романтичне зачарування, емоційна сила.

сновні мотиви новелістики Е.По:

-письменник вважав, що можливості людського розуму безмежні; -митець славив людину та її моральну міць;

-боротьба розуму людини з "небезпечним" відбувалася з перемінним успіхом - то тріумфував розум, то перемогу отримували "темні сили";

-неправдоподібний сюжет, жахлива і таємнича атмосфера, яка оточувала героїв; і в той же час події, які підкріплені сотнею деталей з реальної дійсності, створювали враження, що це насправді;

-тема розпаду людських стосунків (частіше сімейних), божевілля і загибелі;

-в основі - принцип гармонії, принцип виключного, навіть аморального;

-стрижневий принцип - логічний аналіз подій.

Як новеліст, Едгар По заявив про себе твором "Рукопис, знайдений у пляшці" (1832), здобувши премію у конкурсі. Один із членів журі підмітив головну особливість хисту Е.По-прозаїка: "Логика и воображение сочетались тут в редкой соразмерности".

2. Інтелектуалізація західноєвропейської прози середини та другої половини 20 століття. Концепція віджчуженної особистості та абсурдного бунту у творчості французьких екзестенциалістів Жана-Поля Сартра («Нудота»), Альберта Камю («Чума», «Сторонній»).

Друга половина ХХ століття характеризується кардинальними змінами у світовій культурній атмосфері. Пом’якшення відношень між Сходом і Заходом, стрімкий розвиток науки і техніки, популярність прогресивних поглядів у всіх сферах суспільного життя, освоєння людиною космічного простору – все це суттєво вплинуло на літературу того часу і сприяло загальному духовному піднесенню людства. 

Разом з цим у літературі посилюється тенденція до поширення інтелектуалізму. Інтелектуалізм є умовною назвою літературної течії, пов’язаної з суттєвою перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.  Інтелектуалізація виявляється в посиленні уваги до глобальних філософських проблем, серед яких людина і світ, техніка і культура, прогрес і мораль, природа і цивілізація, а також у схильності персонажів до самоаналізу. У другій половині ХХ століття інтелектуалізм визначив розвиток, філософського роману, драми ідей, філософської лірики і притчі.

Ще одним з літературних напрямків, який відроджується у післявоєнні часи є екзистенціалізм. Екзистенціалізм – це напрям у філософії і модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, який відображає життя особистості і створює художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі.

Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів („Нудота” Жана-Поля Сартра, „Сторонній„ А.Камю, „Чужа кров” С.де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К’єркегора „Або-або” [6,432], де йдеться про „самотню, на саму себе покинуту людину”, що стоїть у „безмірному ворожому світі, який іменується

Проблема абсурду у Камю розкривається у його філософських працях, а також у художніх творах: драматургії та прозі. Самі лише філософські праці не дають достатнього розуміння цієї проблеми філософом. Лише розглянувши в комплексі усю творчість Камю, можна мати достатній матеріал для аналізу.

Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко, - зміна його філософських поглядів безпосередньо пов’язана з історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи (“Записники”, 1947р.).

Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом “Абсурду”. Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: “Калігула”, “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”.

Життєва філософія героя роману Сторонній француза Мерсо - людини абсурдного, розвиваючого на конкретній ситуації міфологічну конструкцію Сізіфа, - є філософія людини самотнього і не приймає ритуалів, яким ідуть інші люди, не приймає ні їх етики, ні їх страждань і прихильностей. Мерсо - чужий і сторонній у ставленні до життя, яка уявляється йому недоладним зборами всіляких ритуалів у цьому світі, багато в ньому і в його злочин прояснюється в ході розслідування злочину, мотивів і причин вбивства. Назва роману фіксує світовідчуття героя. Розповідь від першої особи дає можливість познайомитися з його буттям і образом думок, зрозуміти суть його "посторонности". Мерсо байдужий до життя в її звичному етичному сенсі, відкидаючи всі її вимірювання, крім єдиного - свого власного існування. Смерть як прояв абсурдності існування - ось основа звільнення героя Камю від відповідальності перед людьми. Сонце і смерть - складові прізвища Мерсо - читаються в романі як символи радості і болю, трагізму людського буття.

Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, - таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і усвідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття.

Абсурд за Камю - це розлад. Сам по собі світ не є абсурдним, і людина також. “Абсурд народжується, - стверджує Камю, - з їхнього зіткнення” (ІІІ,91). Тобто, абсурд не міститься ні в людині, ні в світі, а лише в їхній спільній присутності.

У своєму романі “Нудота” Сартр також впритул підійшов до ідей абсурду. Його Антуан Рокантен є для Сартра “героєм абсурду”, тобто людиною, яка пізнала абсурдність життя і вже не може відвернутися від усвідомлення цього. Камю визначає “людину абсурду” як людину, “яка нічого не робить задля вічності й не заперечує її”. Це людина, яка віддає перевагу здоровому глуздові. Камю зупинив свій вибір лише на тих людях, котрі ставлять собі за мету “вичерпати себе до решти”. Що ж це за люди? У Камю це Дон Жуан, Кирилов, Сізіф та актор.

Антуан Рокантен, герой роману, відчував звичайні для творчої людини сумніву - писати історичний працю або роман - і незадоволеність, яка супроводжувалася станом нудоти, яке Сартр перетворює в своєрідну метафору страху і самотності. Пошук героєм свого "я" і сенсу буття, подолання відрази до себе, до свого власного "одному з нікчемних існувань", детально описаний на прикладі взаємин персонажа з оточуючими. Спілкуючись з ними, Рокантен відчуває себе "зайвим" у цьому світі дивних, далеких і незрозумілих йому істот

3. Методика викладання світової літ-ри : об’єкт, предмет, стр-ра завдання, специфічні методи дослідження в галузі МВСЛ та їх характеристика

МВСЛ Це галузь педагогічної науки, яка досліджує зміст, форми, методи і прийоми виховання, навчання та освіти людей засобами художнього слова.

Об’єктом дослідження методики викладання зарубіжної літератури є процес професійної підготовки майбутнього вчителя до викладання зарубіжної літератури в школі.

Предметом дослідження методики викладання світової літератури є зміст, методи, прийоми, види і форми навчальної діяльності, спрямовані на реалізацію освітньо-виховних завдань шкільної дисципліни "Зарубіжна література".

Можна визначити такі специфічні методи дослідження в галузі методики викладання літератури:

1. Критичне засвоєння досвіду зарубіжної та вітчизняної методики. Використовується для узагальнення методичного досвіду минулого й сучасного, опанування його, для вмілого проведення нових самостійних творчих пошуків.

. Метод масового усного й писемного опитування учнів. Допомагає вчителю визначити рівень літературної освіти учнів - знань, умінь та навичок; особливості сприйняття перекладних художніх творів; особливості літературного розвитку в різних класах, а також загальний рівень викладання літератури в школі. Для застосуванні цього методу складаються усні та писемні питання й завдання.

. Метод цілеспрямованого спостереження. Допомагає створити умови для ґрунтовного дослідження розвитку педагогічного процесу згідно з означеною вчителем проблемою й гіпотезою. Використовуючи цей метод, учитель має можливість спостерігати за власною педагогічною діяльністю. Цей метод, на відміну від попереднього, не лише констатує науково педагогічні факти, а й виявляє причини їх виникнення та розвитку.

4. Метод педагогічного експерименту. Створювати методику неможливо лише пасивним спостереженням і фіксуванням фактів. Необхідно проводити перевірку старих методичних рекомендацій та створювати нові, розробляти наукові критерії, аналізувати науково-педагогічні та методичні явища. Для цього і застосовується метод педагогічного експерименту. Проводиться у формі експериментальних уроків.

Завдання методики викладання літератури - розкриття закономірностей виховання, навчання, освіти на матеріалі художньої літератури.