2.2 Спадкування за заповітом

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Правове значення заповіту полягає в тому, що це є єдиним для фізичної особи способом розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Заповіт - особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов’язують із фактом смерті особи. Одночасно заповіт виступає юридичним фактом, який поряд з іншими елементами юридичного складу породжує виникнення спадкового правовідношення. До того ж заповіт не може бути підставою виникнення обов’язків спадкоємців перед спадкодавцем за життя останнього [12, c. 77].

Складаючи заповіт, особа має право охопити заповітом як права та обов’язки, які їй належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть належати цій особі у майбутньому. Невипадково у пункті 1.5 глави 3 розділу П Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

В юридичній літературі термін «заповіт» застосовується у двох значеннях: заповітом називається як сам документ, в якому знаходить вираження воля заповідача, так і безпосередньо акт вираження цієї волі.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, оскільки дії однієї особи (заповідача) породжують певні правові наслідки у майбутньому і не передбачають будь-якого зустрічного волевиявлення іншої особи. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Водночас, односторонній характер заповіту не спростовується встановленим ст. 1243 ЦК України заповітом подружжя, оскільки у разі складення спільного заповіту подружжя виступає як одна сторона у правочині.

З огляду на те, що заповіт є правочином, він має відповідати загальним умовам дійсності правочину, встановленим ст. 203 ЦК України, а саме: зміст заповіту не повинен суперечити закону; заповідач має бути дієздатним на момент вчинення заповіту; волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; заповіт має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, законом визначені певні особливості заповіту як одностороннього правочину. Так, по-перше, тлумачення заповіту здійснюється лише після відкриття спадщини (ст. 1256 ЦК України). Також у порядку п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7 право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

Функціонально заповіт в сукупності з іншими юридичними фактами забезпечує перехід прав та обов’язків заповідача до інших осіб - спадкоємців, тобто несе в майновому обігу транзитивне значення. Слід звернути увагу, що законодавець відмежував, тобто зробив самостійними, норми про заповіт від правил про договори та правочини. Це означає, що як сам заповіт, так і окремі заповідальні розпорядження не можуть бути частиною інших правочинів і договорів (наприклад, договору дарування, шлюбного договору і т. ін.). Розпорядження на випадок смерті не можуть включатися як окремі положення в цивільно-правові договори (за винятком спадкового договору).

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК України), тобто мова йде про особу, яка досягла повноліття, а також про особу, яка до повноліття набула повну дієздатність, чи якій така дієздатність була надана на підставі ст. 35 ЦК України. Вказана стаття містить вичерпний перелік таких підстав: повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Крім цього, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому випадку фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації як підприємця.

Згідно зі ст. 44 Закону України «Про нотаріат» під час посвідчення правочинів визначається обсяг дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь. Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії. У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою (пункт 2 глави 3 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) [13, c. 58].

Нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо є сумніви в тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства.