37

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Курсова робота на тему:

«Інститут спадкового права: від римського приватного до сучасного цивільного права України»

Виконав студент

Мотченко Іван Ценкович

3 групи, 3 курсу, спец. 6401

Київ 2016

«ІНСТИТУТ СПАДКОВОГО ПРАВА: ВІД РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ДО СУЧАСНОГО»

ПЛАН

ВСТУП 4

ВИСНОВОК 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 36

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблеми спадкового права з давнини й донині залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавця й дослідників, оскільки майже кожна людина неминуче стає спадкоємцем і одного разу приречена стати спадкодавцем. Українська держава є спадкоємицею всієї тієї правової спадщини, що протягом віків створювалась в українських землях.

Із прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. відбулася переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист прав громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на належному науковому рівні історії становлення й розвитку вітчизняного права. Існує ще ряд проблем, які законодавець має вирішити, щоб українська правова система повністю відповідала світовим стандартам. Саме тому нині відбувається адаптація національних особливостей, елементів (норм, принципів, інститутів) правової системи України до європейського та міжнародного права. Разом із тим, реформа української правової системи показує, що формальне запозичення західно-правових моделей без урахування культурно-історичних, національних і духовних особливостей України не тільки не дає очікуваних результатів, а навпаки, згубно позначається на стані суспільства і держави.

Теоретичну основу дослідження складають наукові розробки відомих учених у галузі цивільного і спадкового права. У вирішенні науково-дослідницьких завдань значу допомогу надали праці сучасних українських учених-теоретиків держави і права М. Кельмана, М. Козюбри, В. Котюка, О. Мурашина, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, О. Скакун та інших. Дореволюційне спадкове право викладено в підручниках Є. Васьковського, Д. Мейєра, К. Побєдоносцева, П. Цитовича, Г. Шершеневича. Проблемам радянського спадкового права були присвячені дослідження Б. Антімонова і К. Граве, М. Гордона, В. Дронікова, Т. Коваленко, П. Нікітюка й інших.

Базовий рівень пізнання проблем цивільного і спадкового права забезпечили праці сучасних українських цивілістів: І. Безклубого, Д. Бобрової, Т. Бондар, О. Дзери, А. Довгерта, Ю. Заіки, Н. Кузнецової, І. Кучеренко, В. Луця, О. Підопригори, С. Фурси, Є. Харитонова, Я. Шевченко та ін. Висновки зіставляються й коригуються відповідно до робіт сучасних істориків національного права Ю. Бисаги, В. Гончаренка, В. Кульчицького, П. Музиченка, А. Рогожина, В. Тація, О. Шевченка, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша та інших.

Та, не зважаючи на це, можна констатувати, що, на жаль, в юридичній літературі виникла певна прогалина відносно інституцій, які стосуються спадкового права. А науковці, які все ж таки працюють по даній тематиці, часто мають протилежні погляди на ті ж самі проблеми. Це, в свою чергу, не сприяє встановленню однорідної практики застосування нових спадкових норм. Більш того, деякі норми залишаються «мертвими» і майже не застосовуються, незважаючи на те, що з моменту їх прийняття пройшло вже багато часу. Тому поряд зі змінами до законодавства, які стосуються окремих норм та законодавства в цілому, які розраховані на регламентування сучасних правовідносин, повинні існувати глибокі наукові розробки, які б стосувалися правильного розуміння та використання цих норм на практиці та можливих перспективних змін. Саме зараз актуальною є тема спадкування, адже теоретичні розробки цієї проблематики допоможуть почати широко використовувати на практиці нові можливості у сфері спадкування, надані новим цивільним законодавством. Обираючи дану тему я, перш за все, намагалась висвітлити і проаналізувати не вже всебічно висвітлені теми, а й зробити аналіз таких питань, які є і будуть існувати.

Мета та завдання дослідження є з’ясування сутності та значення спадкування в Україні, його всебічний юридичний аналіз. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання дослідження:

- дослідити історію спадкового права;

– визначити особливості спадкування в римському приватному праві, Російської імперії та СРСР;

– з’ясувати місце спадкового права в цивільному праві України;

– дослідити правову природу спадкування за заповітом та за законом;

– виявити головні недоліки інституту спадкового права;

– запропонувати пропозиції вдосконалення спадкового законодавства.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з спадкуванням.

Предметом дослідження є положення чинного законодавства України, що визначають юридичну природу спадкування.

Методами дослідження є загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та окремі наукові методи. Зокрема застосування історичного методу дало можливість визначити основні етапи становлення і розвитку спадкового права; формально-логічний підхід дозволив з’ясувати систему принципів спадкового права та механізм їх реалізації; функціональний – встановити динаміку розвитку спадкових правовідносин і ефективність застосування норм спадкового права в нових економічних умовах розвитку. Нормативно-догматичний метод використано для аналізу змісту норм чинного спадкового законодавства, а метод системно-структурного аналізу – для визначення місця спадкового права в системі цивільного права. Компаративістський метод застосовано з метою проведення порівняльного аналізу норм ЦК України, що регулюють спадкові відносини, з нормами цивільного законодавства пострадянських держав, а також країн континентальної системи права. Метод моделювання використано при розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення цивільного законодавства і практики його застосування.

Структура курсової роботи обумовлена метою та характером дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

1. Історія спадкового права

1.1 Спадкування в римському приватному праві

Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливі тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб’єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали свого кредитора, борги - свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще не йшлося.

Становище змінюється з виникненням патріархальної сім’ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов’язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства; майно в цей час набуває характеру сімейної власності. За таких умов неприпустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім’ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна змінюється переходом його до найближчих родичів.

Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов’язання, особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців.

Зародившись на ґрунті сімейного і родового ладу, спадкування спочатку мало природний характер. Спадкоємцями були природно й обов’язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім’ю. Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування, і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом [1, c. 45].

Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності ослаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Отже, розвивається свобода заповітів.

Таким чином, багатовіковій історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи розвитку спадкового права: спадкування за jus civile; спадкування за преторським едиктом; спадкування за імператорськими законами; спадкування у «праві Юстиніана» (власне, вже «післяримське право»).

1. Hereditas (спадкування за jus civile) - регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак через сімейний характер власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави родини залишати його майно тій самій родині, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту.

У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, - nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest - не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також від Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.

2. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту [2, c. 55].

За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною - bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з’явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спад­щину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і розвивається преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.

Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців. До першої черги належали діти покійного, незалежно від того, агнати вони чи когнати (до цього ж розряду потрапили також емансиповані сини померлого, а також діти, віддані ним в усиновлення, якщо на момент смерті спадкодавця вони були звільнені від усиновителя). Емансиповані діти були зобов’язані вносити в спадкову масу усе своє майно, яке надалі підлягало розподілу між усіма спадкоємцями. Тим самим усувалася несправедливість, що могла б виникнути, якби майно померлого розподілялося між емансипованими, які володіли уже власним майном, чиї продукти праці за життя померлого спадкодавця автоматично потрапляли у його власність. Зрозуміло, що емансиповані могли відмовитися від прийняття спадщини і тим самим зберегти власне майно від перерозподілу.

Другу чергу становили всі агнати, які не потрапили до першої черги. Цікаво, що до цього розряду потрапляли усі, причому діти покликалися уже вдруге, але без емансипованих дітей, що й могло послужити побуджу вальним фактором для прийняття спадщини, яку діти не схотіли приймати - і ділити - сукупно з емансипованими дітьми. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника [3, c. 56].

До третьої черги належали всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно, в порядку близькості. З сьомого ступеня споріднення покликалися лише діти троюрідних братів і сестер. Допускаються до прийняття спадщини віддані в усиновлення діти, навіть якщо вони продовжують перебувати під владою усиновителя.

До четвертої черги належав, за відсутності (відмови) родичів попередніх розрядів, - член подружжя, що пережив іншого.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв’язки все більше враховуються при спадкуванні - агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток - або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва). Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату - іноді церкві). Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов’язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов’язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов’язкової частки. Практика суддів сформувала підстави позбавлення обов’язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус - консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.

4. Спадкування у «праві Юстиніана». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п’ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д. Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права [4, c. 44].