22Професійна деформація слідчого

Професійна деформація особистості - це зміни якостей особистості (стереотипів сприйняття, ціннісних орієнтацій, характеру, способів спілкування і поведінки), які з'являються під впливом виконання професійної ролі ^1. Про професійної деформації особистості слід говорити в тому випадку, коли під впливом професійної діяльності у особистості проявляються девіантні відхилення як в її професійній реалізації, так і в особистому житті ^2.

Професійна діяльність - це соціально-значуща діяльність, виконання якої вимагає спеціальних знань, умінь і навичок, а також професійно обумовлених якостей особистості ^3. Професійна діяльність людини - одне з провідних проявів активної особистості. Вона тягне за собою професійний розвиток працівника, що обумовлює формування професійного типу особистості. Позитивне, виховує вплив професійної діяльності виявляється в досвіді, навичках і вміннях, інтересах і потребах, у сумлінному ставленні до праці, дисциплінованості та інших позитивних рисах характеру. Негативний вплив професійної діяльності проявляється в негативних сторонах характеру, установках і т.п. Професійна деформація особистості може носити епізодичний або стійкий, поверхневий чи глобальний характер; виявляється в професійному жаргоні, в манерах поведінки, навіть у фізичному вигляді. У психологічних дослідженнях частіше розглядають небажані зміни в особистості фахівця, що негативно впливають на його роботу та життя ^4.

Деформація одних особових особливостей може компенсуватися розвитком інших. Так у працівників виправно-трудових установ під впливом професії формуються такі специфічні особові особливості, як ригідність поведінки і пізнавальної сфери, звуження круга інтересів і спілкування. Деформація вказаних характеристик супроводжується високим рівнем вираженості таких особових рис, як акуратність, пунктуальність, сумлінність. Крім того, різні психологічні структури різною мірою схильні до деформації. Згідно з нашими даними, емоційно-мотиваційна сфера деформується більшою мірою, чим блок особових характеристик. Загальні для юридичних професій прояви професійної деформації: 1. Правовий нігілізм. Нігілізм - це заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, форм суспільного життя. Правовий нігілізм юристів проявляється в неповажному ставленні до права і підштовхує вирішувати проблеми довірителя не на правовому рівні. Правовий нігілізм зустрічається і у представників таких юридичних спеціальностей: адвокатів, слідчих, оперативних працівників і т.п. 2. Емоційна холодність, цинізм, який доходить до байдужості до долі довірителя. Часто людина, змушена вдатися до допомоги юристів (слідчих, адвокатів і т.п.), знаходиться в складній життєвій ситуації і негативному емоційному стані. Вона відчуває тривогу, страх, переживає депресію, може бути надто збудженою або, навпаки, загальмованою. Нерідко обставини, в яких знаходиться довіритель, викликають у нього сльози. Стикаючись з людським горем, деякі адвокати залишаються черствими, не здатними проявити просте людське співчуття. У професійному спілкуванні це призводить до знеособлення клієнта, коли він сприймається як об'єкт впливу, а його проблеми - як поломка, яку потрібно усунути. У повсякденному спілкуванні це може проявлятися як емоційна холодність, зниження емпатії у ставленні до близьких людей, родичів. 3. Зниження рівня культури спілкування. Подібні прояви спостерігаються у адвокатів, що спеціалізуються на захисті у кримінальних справах, і юристів, які мають справу з певною категорією клієнтів. У процесі бесід, переходячи на мову, зрозумілу клієнту, ці юристи засвоюють кримінальний жаргон і починають використовувати його в повсякденному спілкуванні. З такими проявами деформації можна зіткнутися і при спілкуванні зі слідчими, оперативниками, співробітниками пенітенціарної служби. Це може позначитися і в спілкуванні з друзями, родичами. 4. Формалізм, стереотипний підхід до вирішення професійних завдань. Нерідко робота у справах одних і тих самих категорій (хуліганство, крадіжки, ДТП і т.д.) сприяє тому, що в адвоката виробляються однотипні прийоми і методи захисту, що блокують здатність творчо реагувати на появу нових обставин, пропадає індивідуальний підхід у роботі з довірителями . В особистісному спілкуванні це може виразитися в прагненні підвести будь-яку життєву ситуацію під якийсь стандарт і використовувати формальний підхід до сімейних проблем. У працях, присвячених юридичній психології, особлива увага приділяється професійній деформації слідчих і працівників прокуратури. З боку представників інших професій можна почути, що юристи виглядають зануреними в себе, зайво підозрілими, критично налаштованими, цинічними, а також продовжують у повсякденному житті ретельно аналізувати навіть самі незначні події, оцінюють їх і прогнозують подальший розвиток. У зв'язку з тим, що у своїй професійній діяльності слідчий часто стикається з обманом, підступом, лицемірством, у нього може виробитися підвищена критичність і зайва пильність. Односторонній вплив негативного досвіду деколи приводить до того, що він значною мірою втрачає віру в людей, готовий підозрювати всіх і кожного в скоєнні непорядних дій, в будь-якому упущенні бачить умисел, в кожному запідозреним - злочинця. Підозрілість - один з найбільш небезпечних ознак професійної деформації слідчого, бо вона призводить до тенденційності, яка може негативно позначатися і на його роботі. Служба в органах прокуратури, внутрішніх справ, СБУ відноситься до тих видів професійної праці, умови і характер яких можуть надати травмуючий вплив на психіку (психічна напруженість праці, можливість отримання фізичної травми чи загибелі, велика відповідальність). У зовнішньому середовищі діяльності можна розглянути наступні прояви професійної деформації працівників органів правопорядку: 1. Впевненість і самовпевненість у власній непогрішності при вирішенні професійних завдань, надмірна зарозумілість і завищена самооцінка; 2. Наявність установки на "обвинувальний ухил" по відношенню до інших людей, надмірна підозрілість, грубі помилки в сприйнятті та оцінці інших людей, їх дій і вчинків; 3. Правовий ригоризм, що представляє собою виражену установку на жорсткість покарання, застосування до правопорушника більш жорстких мір покарання безвідносно до особливостей його особистості, до ситуації вчиненого правопорушення; 4. Стереотип закритості, прагнення до зайвої секретності, надання своїй роботі уявної значущості, тенденція до понад контролю; 5. Перенесення своєї службової ролі, фахових навичок і установок під позаслужбові відносини; 6. Засвоєння елементів кримінальної субкультури (кримінального жаргону, норм поведінки, звернення до іншої людини і т.д.) та їх використання у своїй діяльності; 7. Спрощення ділового спілкування, що виражається в зниженні культури та етики спілкування з громадянами, звернення на "ти", застосуванні виразів, образливих для інших людей, тощо; 8. Наявність установки на застосування тільки владних методів впливу на правопорушників та інших громадян, нехтування методами психологічного впливу, досягнення згоди, вирішення конфлікту на основі вербального впливу і т.д. 9. Педантичність, зайвий формалізм в роботі і затягування питань про прийняття конкретних рішень у рамках своєї компетенції. 10. Втрата ініціативи в роботі, що виражається в орієнтації лише на виконання наказів і розпоряджень керівників, вищих ланок управління і забутті своїх особистих посадових обов'язків і відповідальності; 11. Установка на пріоритетність поточного процесу діяльності, виконання поточних завдань поза зв'язку з досягненням кінцевих результатів діяльності, імітація активної діяльності; 12. Переоцінка старих, звичних методів роботи і недооцінка необхідності впровадження нових методів діяльності, інновацій; 13. Установка на вчинення формалізованих, документально оформлених професійних дій при недостатній увазі до людини; 14. Професійний егоїзм (егоцентризм), часто блокуючий ефективну взаємодію працівників різних служб органу правопорядку і знижує результати спільної діяльності. Часто прояви професійної деформації є наслідком звернення працівника до неадекватних захисних механізмів у своїй діяльності: раціоналізації (пояснення своїх незаконних дій інтересами розкриття та розслідування злочину тощо); зганяння (наприклад, словесної образи затриманих і т.п.); заміщення ( наприклад, досягнення помилкового відчуття своєї професійної значущості за рахунок зовнішньої атрибутики діяльності тощо); ізоляції (скорочення контактів з іншими людьми поза межами своєї правоохоронної системи, звуження комунікативних зв'язків) та ін. Також найбільш типовими недоліками юридичної практики є наступні: - Зловживання владою (службовим становищем); - Гонитва за відсотком розкриття правопорушень. Заради відсотка не реєструються всі заяви про злочини, відбувається їх розподіл на "важливі" і "неважливі", пошук формальних приводів для припинення справ "за згодою потерпілого", "за малозначністю" і т.п. Нерідко в розряд "серйозних" потрапляють такі справи, які можна швидше "оформити" як розкриті. Прагнення схитрувати, перш ніж почати працювати з розкриття правопорушення, поступово стає другою натурою юриста; - Прагнення зробити будь-якою ціною кар'єру, включаючи використання "обвинувального ухилу". Бажання піднятися по службових сходах не шляхом наполегливої професійної праці, а більш полегшеним, обхідним шляхом штовхає юриста до звинувачення невинних людей у правопорушеннях з метою дати високі показники розкриття злочинів. Замість того, щоб виходити з принципу "презумпції невинності", закріпленому в Конституції, юрист виявляє поспішність, порушує послідовність дій з метою звинувачення підозрюваного у вчиненні правопорушення. При цьому дозвільний 1 принцип "дозволено тільки те, що не заборонено законом", який характеризує діяльність державних органів та їх посадових осіб, переноситься на громадян та їх об'єднання; - Схильність до кон'юнктури, тобто прагнення йти в ногу з часом будь- що-будь. Проявляється в порушенні принципів законності з міркувань "бути на рівні" вимог часу; - Міркування корпоративної солідарності чи сліпої віри в службовий "мундир". Це виражається в безоглядній вірі в дії колег-юристів; - Втручання в розгляд юридичних справ посадових осіб, наділених владними повноваженнями, але не мають до них службового відношення. Це знаходить прояв у телефонних дзвінках, особистих переговорах і має відношення, як правило, до діяльності слідчого або судді. Професійна деформація виражається в: неприпиненні несумлінності при розгляді справи; неправильному уявленні про сенс своєї роботи; використанні застарілих стереотипних підходів до складання робочого плану та до його здійснення; застосуванні однотипних способів спілкування з клієнтами без урахування специфіки справи та індивідуальності особи, яка потребує допомоги юриста; свідомому порушенні закону, його обході; некритичному ставленні до висновків колег-учасників розслідування справи; порушенні точного і скрупульозного дотримання всіх прав підслідного і підсудного (відсутність адвоката); ігноруванні принципу презумпції невинуватості, що є наслідком надмірної самовпевненості, підозрілості та інших негативних психологічних якостей. 2. Різноманітність наукових підходів щодо причин професійної деформації. Сучасні економічні, політичні, соціально-культурні перетворення, переоцінка цінностей, соціальна напруженість в Україні зумовлюють необхідність нового підходу до розуміння специфіки, місця та ролі професійної діяльності державних службовців. У цьому контексті професійна діяльність службовців органів державної влади виступає найважливішою складовою розвитку державної служби, яка відіграє значну роль у процесі формування довіри громадян до владних інститутів. Органічною та необхідною компонентою цього процесу є підвищення ефективності професійної діяльності держслужбовців. Не менш важливим елементом ефективності державної служби є попередження професійної деформації державних службовців, що відбувається під впливом сучасних економічних, соціальних, психологічних, ергономічних тощо умов праці державних службовців. Крім цього, деформаційні процеси пов’язані з низкою особливостей професійної діяльності, у межах яких формуються високі вимоги до індивідуально-психологічних якостей і психічних функцій індивіда. Професійна деформація державних службовців проявляється в негативних змінах стереотипів поведінки, професійних звичок, стилю спілкування, навичок, зниженні ефективності виконання службової діяльності; нездатності самостійно приймати рішення, відсутності зацікавленості у підвищенні власної кваліфікації; формальне ставлення до виконання службових та функціональних обов’язків, через що ускладнюється успішна реалізація професійної діяльності. Професійна деформація породжує у службовця почуття розчарування, яке, поступово поширюючись на інші сфери його життя, веде до зниження загальної активності, до розвитку психологічних розладів, негативних психічних станів, байдужості не лише до професійної діяльності, а й до життєдіяльності в цілому. З огляду на вищевикладене, важливого теоретичного і практичного значення набуває дослідження професійної деформації державних службовців в Україні, зокрема одного з найбільш поширених її різновидів – професійного “вигоряння”. У межах цієї тематики особливої уваги заслуговують наукові доробки вітчизняних учених у галузі державного управління, в яких ґрунтовно досліджені питання теоретичних, організаційних, психологічних, соціальних та правових засад державного управління та державної служби в Україні. Серед них: В.Авер’янов, В.Бакуменко, М.Білинська, В.Голубь, В.Князєв, Ю.Ковбасюк, Ю.Кальниш, О.Лебединська, Н.Липовська, Т.Мотренко, Н.Нижник, І.Нинюк, О.Оболенський, В.Олуйко, Т.Пахомова, Л.Пашко, Я.Радиш, В.Рижих, Е.Ромат, С.Серьогін, А.Сіцінський, С.Сьомін, Ю.Сурмін, В.Трощинський, С.Хаджирадєва, Л.Шкляр та ін. У працях цих науковців удосконалено понятійний апарат, створено наукове підґрунтя подальших досліджень за напрямами модернізації інституту державної служби, кадрової політики, соціально-психологічного супроводу й системного комплексного аналізу розвитку управлінської діяльності. Проблемні питання, пов’язані з вивченням впливу професійної діяльності на людину та її стан, розглядали у своїх працях такі дослідники, як: Л.Аболін, О.Бандурка, Б.Бовін, В.Воловіч, О.Леонтьєв, В.Медведєв, С.Рябов, О.Тімченко, Т.Форманюк, З.Шайхлисламов та ін. Аналіз науково-теоретичних джерел свідчить, що проблеми професійної деформації та синдрому професійного “вигоряння” знайшли своє відображення в роботах зарубіжних і вітчизняних учених таких як Ю.Александров, С.Безносов, В.Бойко, М.Буриш, Н.Водоп’янова, С.Джексон, Э.Зеер, Л.Карамушка, Е.Кин, Н.Левицька, Г.Ложкін, М.Лейтер, С.Максименко, К.Маслач, Л.Малець, Е.Махер, М.Мельник, В.Орел, М.Смульсон, П.Сорокін, Т.Форманюк, Х.Фрейденбергер, У.Шуфелі та ін. Однак, незважаючи на широкий діапазон наукових напрацювань, у працях наведених учених лише фрагментарно висвітлюються соціально-психологічні аспекти професійної деформації державних службовців. Зокрема, вивчення впливу “вигоряння” на професійну діяльність державних службовців в органах державної влади на сучасному етапі ще не здійснювалось. Відсутні дослідження динаміки розвитку й особливостей протікання професійного “вигоряння”, факторів, що впливають на його появу. Все це вимагає більш глибокого розгляду соціально-психологічних аспектів професійної деформації, що визначає успішність професійної діяльності державних службовців, а також розробку способів та методів захисту державних службовців від морально-психологічного впливу психогенних факторів державно-управлінської діяльності. Для дослідження даної тематики ученими було використано комплекс як загальнонаукових, так і спеціальних методів дослідження, що дозволило розглядати проблему в певних конкретних ракурсах. Методи історичного і логічного аналізу було застосовано для дослідження й узагальнення вивчення соціально-психологічних аспектів професійної деформації у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі; структурно-функціонального аналізу – для відстеження причинно-наслідкового зв’язку виникнення та розвитку професійної деформації державних службовців. Аналітико-синтетичний метод знайшов своє відображення при дослідженні сутнісного співвідношення категорій “професійна деформація” та “професійне вигоряння” державних службовців. За допомогою методів соціологічного і психологічного аналізу розглянуто процес професійної діяльності державних службовців, спроектовано методику попередження професійного “вигоряння” державних службовців. Зокрема, на базі Хмельницького центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій проведено соціологічне дослідження “Рівень професійного “вигоряння” державних службовців”, за допомогою якого проаналізовано чинники виникнення та напрями попередження професійної деформації у сфері державної служби. Формально-логічний метод використано при діагностуванні соціально-психологічних аспектів професійної деформації та формуванні перспективи створення психологічної служби в органах державної влади України. 3. Класифікація чинників професійної деформації юриста. Слідча діяльність сприяє розвитку і закріпленню визначених професійно важливих якостей фахівця. Разом з тим вона має такі психологічні особливості, які можуть привести до небажаних змін в особі фахівця, що негативно впливає на його роботу. У цих випадках говорять про професійну деформацію. Появі деформації сприяють різні передумови: об'єктивні (певні особливості тієї або іншої професії) і суб'єктивні (особиста психологічна схильність працівника до появи і розвитку у нього негативних професійних якостей). Такі особливості слідчої діяльності, як ненормований робочий день, наявність стрес-факторов (дефіцит часу, фізичні і інформаційні перевантаження і ін., відсутність ритмічності в роботі) можуть привести до появи поспіху і квапливості, неакуратності і розхлябаності, недисциплінованості, тяганини в розслідуванні кримінальних справ. Відмічені вище особливості (стрес-фактори і ін.) можуть привести і до так званого «правового нігілізму», який має місце тоді, коли деякі працівники починають ігнорувати карно-процесуальні норми, закон: затримують без достатньої підстави осіб за підозрою в скоєнні злочину; здобувають речові докази без їх належного процесуального оформлення (закріплення); незаконно обмежують права підозрюваного, обвинуваченого (наприклад, не пред'являють йому висновок експертизи, вважаючи, що він ознайомиться з ним після закінчення слідства і при пред'явленні всіх матеріалів кримінальної справи) і так далі Постійне спілкування з правопорушниками може привести до появи і розвитку у слідчого підозрілості, огульної недовіри до цих осіб. Будучи антиподом такої важливої професійної межі, як пильність, підозрілість (так само як і недовір'я) є вельми небезпечним видом професійної деформації, оскільки неминуче приводить до упередженості, тенденційності, необ'єктивності і, кінець кінцем, до звинувачувального ухилу процесу розслідування, що у свою чергу може привести до грубих помилок, таких, як притягання до відповідальності невинних. Слідчий наділений владними повноваженнями, які необхідні йому для швидкого припинення злочинної діяльності, для подолання неправомірних дій, для відшукання і вилучення речових доказів і так далі Проте неправильне розуміння своїх повноважень і невміння користуватися ними у разі безконтрольності і безвідповідальності може породити зловживання владою, що також серйозними наслідками - порушенням закону. Слідча діяльність характеризується правовою регламентацією, ретельне дотримання якої сприяє виробленню у працівника таких якостей, як вдумливе відношення до кожної дії, до ухвалення рішення, акуратності, дисциплінованості і так далі Разом з тим «нормативний» характер цієї діяльності може привести і до звички міркувати і діяти за шаблоном, посилаючись при цьому на статтю КПК, інструкцію, розпорядження начальства. Надмірне сповідування букви закону може сприяти появі такої небезпечної межі, як формалізм, внаслідок чого слідчий стає байдужим до людей, їх долі. Серед суб'єктивних передумов, що породжують професійну деформацію особи співробітника органів внутрішніх справ, важливе місце займає низький рівень його етичного розвитку. Вже наголошувалося, що комунікативна діяльність слідчого протікає в конфліктних ситуаціях, йому доводиться спілкуватися з виключно важкими «співбесідниками» - підозрюваним, обвинуваченим, недобросовісними свідками. Зрозуміло, що спілкування з такими особами само по собі може приводити до появи грубості, дратівливості, емоційних зривів і так далі. Високий розвиток морально-політичних якостей допомагає успішно боротися з цими проявами деформації. Наявність же низького етичного і культурного рівня створює психологічну схильність до породження і закріплення названих деформаційних якостей. В ході виконання професійної діяльності у слідчого накопичується досвід, росте майстерність, розвивається рішучість і упевненість в своїх діях. Проте за відсутності самокритичності і зниженні самоконтролю це може породжувати у нього надмірну віру в себе, переоцінку свого професійного досвіду, переконаність у власній непогрішності. В результаті у нього розвиваються зарозумілість, небажання вчитися у інших, що різко гальмує зростання професійної майстерності. Величезну шкоду розкриттю злочинів приносить така мета, як кар'єризм. Бажаючи вислужитися за всяку ціну, такий працівник може без достатніх підстав затримати кого-небудь по щонайменшій підозрі, будь-якими засобами добитися у затриманого визнання, проводити поспішно, квапливо оперативно-слідчі дії і так далі Все це може привести до грубих порушень законності. Кар'єризм призводить до появи і розвитку формалізму, черствості і байдужості до людей, суб'єктивізму, підлабузництва і інших деформаційних якостей. Спеціальний перелік проявів спецдеформацій існує і по відношенню до діяльності співробітників міліції. Наприклад, в дореволюційній Росії в поширеному «Букварі сучасного городового» містилася спеціальна стаття 40. «Провини службовця в поліції», куди входили: 1) пияцтво на службі, так і поза службою; 2) непокора старшим; 3) невиконання буденних правил і статутів; 4) неповага до старшого; 5) непотрібне втручання; 6) зайва грубість до заарештованого; 7) неввічливість і лайливі слова; 8) повідомлення приватної особи про отриманий наказ, подію і положення справи; 9) дача відомостей, що можуть вплинути на справу на шкоду службі. Крім того, і в інших статтях і положеннях різних статутів були окремі вказівки на неприпустиму, але таку, що зустрічаються провину або злочини. Зокрема, в «Статуті благочинності, або Поліцейському» (1782 р.) наказувалось «утримуватися від хабарів, бо вони засліплюють очі і розбещують розум і серце, вустам же накладають узду». Порушення, що допускаються співробітниками МВС, можуть бути як загальними для багатьох професій (скажімо, невчасний відхід з робочого місця), так і специфічними, властивими тільки для цієї професії (неадекватне поводження із заарештованим, зокрема). Серйозна небезпека етично «дефектної» поведінки співробітників ОВС криється в тому, що зневага нормами має рацію, що не привело на певному етапі до шкідливих наслідків, навпаки, що дало суб'єктові якийсь виграш (у часі, в ефективності дій, комфортності і т. п.), «здатне з часом ставати «шаблоном поведінки» і сприйматися надалі автоматично, навіть в ситуації, що загрожує збитком самому суб'єктові», - пише С.Е. Раїнкин. Багато адвокатів і прокурори так звикли до своєї ролі в справі, до певної точки зору, що виявляються нездібними подолати перцептивний, розумовий і оцінний бар'єр і подивитися на судову справу з протилежної позиції. Значний вплив на рівень професійної деформації надає тривалість виконання службових обов'язків (стаж). Останніми роками намітилася стійка тенденція зростання кількості правопорушень, здійснюваних співробітниками органів внутрішніх справ в ході використання своєї службової діяльності, які неминуче зачіпають права і свободи громадян, залучених в сферу її здійснення. Вельми поширені на практиці образи затриманих, таких, що знищують їх честь і гідність, випадки застосування насильства до громадян, затриманих і доставлених в органи внутрішніх справ. Неправомірного використання зброї і спеціальних засобів. При виконання співробітниками своїх службових обов'язків нерідко допускаються бюрократизм і тяганина, несумлінне, недбале відношення при виконанні поставлених оперативно-службових завдань. Все це, як правило, є проявом професійної деформації. В.Ф. Робозеров описує як одна з ознак професійної деформації співробітників ОВС призводить до феномену соціально-психологічної суб'єктивної переоцінки співробітниками своєї соціальної ролі. Він пише: «Це приводить до того, що працівник міліції вважає свою службу «найважливішою», свої службові функції «найважливішими», діяльність інших служб зазвичай недооцінюється». Це може також служити причиною деформації особи, її спрямованості і тому подібне. А.Н. Роша називає це явище, властиве багатьом фахівцям, «професійним егоїзмом»: «багато людей мають кращу думку про власну роботу, чим про професії інших». Він спеціально вивчав престижність окремих міліційних спеціальностей серед співробітників ОВС і прийшов до висновку, що «велика частина опитаних працівників вважає найцікавішою і привабливішою саме свою службу, свою спеціальність. Іноді це відбувається і тому, що сам працівник не хоче признатися, що його робота йому особисто нецікава, неприваблива, неперспективна». Слід відмітити, що подібне особисте відношення до власної, вже освоєної людиною професії властиве і для представників багатьох інших спеціалізацій. Це теж є деякою загальною ознакою професійної деформації. Відомий фахівець з боротьби з організованою злочинністю А. І. Гуров відзначає наступну стереотипну звичку сприйняття, характерну для співробітників правоохоронних органів: «На жаль, небезпека організованої злочинності деколи не завжди реально оцінюється навіть нами, хто покликаний з нею боротися. Адже ми звикли будь-який вид злочинності співвідносити тільки з конкретними і видимими наслідками - крадіжками, розбоями або грабежами». Таким чином, ця корисна установка на оцінку і співвідношення злочинних діянь тільки з нормами, що кодифікують, закріпленими в законі, Кримінальному кодексі, в певних аспектах стає бар'єром. В даному прикладі наочно показані роль і функції стереотипів і інших пізнавальних бар'єрів, які виробляються під впливом професійної ролі. Будь-який стереотип, пізнавально-розумовий бар'єр корисний в тому сенсі, що він дозволяє суб'єктові фокусувати увагу тільки на професійно важливих моментах. Негативний вплив цих психологічних механізмів є продовженням їх достоїнств. При концентрації уваги суб'єкта на одному моменті цей шаблон затушовує, затінює інші характеристики об'єкту, не пускаючи їх в зону ясного сприйняття і уваги. По відношенню до правозастосовчої діяльності це виявляється в тому, що співробітник, сприймаючи і оцінюючи людину, концентрує свою увагу тільки на правових аспектах поведінки, зводячи живу, цілісну людину до ролі фігуранта правовідносин. При цьому вільно або мимоволі залишаються осторонь всі інші характеристики особи: морально-етичні, естетичні, психологічні і тому подібне Вся повнота конкретики людини зводиться в абстракції тільки до взаємодій. Подібний стиль «розсуду» життєвих ситуацій спеціально прививається в професійних учбових закладах, стає звичним для фахівця і схвалюється керівництвом і колегами. Отже, короткий огляд ознак професійної деформації співробітників правоохоронних органів (міліції, прокуратури, слідства, адвокатури, внутрішніх військ, пенітенціарної служби) дозволив переконатися, наскільки різноманітний і широкий діапазон негативних проявів особи в професійній діяльності. Можливо, він далеко не повний. Але ясно видно, як позиції дослідників впливають на вибір тих або інших ознак, показників професійної деформації працівників правоохоронних органів. Головне, що попереджає і створює умови для успішного подолання будь-яких проявів професійної деформації особи працівника правоохоронних органів - це його постійна робота по вдосконаленню своїх перш за все морально-етичних якостей, постійне самовиховання. Велику роль в цьому відіграєграє і процесуальна регламентація діяльності слідчого. Ретельне дотримання вимог закону, статей КПК і інших нормативних актів виробляє старанність, акуратність і чіткість при складанні процесуальних документів, дисциплінованість, організованість, попереджає розвиток недбалості, розпущеності, неохайності, «правового нігілізму» і інших деформаційних якостей. Професійна деформація може розвиватися за відсутності або недостатньому розвитку соціального контролю. Тому процесуальна регламентація повинна забезпечувати таку систему контролю, яка повністю б попереджала можливість розвитку таких властивостей, як неакуратність, пасивність і так далі. 4. Юридичний, економічний, організаційно-технічний, інтелектуальний та інші фактори професійної деформації юриста. Говорячи про фактори деформації правової свідомості, слід зазначити, що вони є загальними для всіх громадян, в тому числі осіб, працівників юридичних професій, зокрема до них відносять: • економічні фактори; • соціальні фактори; • невпорядкованість законодавства, його нестабільність та наявність суперечностей; • низьку правову культуру в суспільстві; • слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін. Певні особливості мають причини саме деформації моральної свідомості працівників юридичних професій, тому на них хотілося б детальніше зупинитися. Напівзакритий чи закритий характер діяльності органів МВС, СБУ, прокуратури, специфіка морально-психологічного становища, негативний емоційний фон, підвищене нервове напруження, примусовий, конфронтаційний характер спілкування й інше так чи інакше відбивається на особистій свідомості юристів, що в них працюють. Застосування заходів правового примусу не завжди позитивно впливає на свідомість цієї групи працівників. У деяких з них може сформуватись настанова на допустимість застосування будь-якого примусу, втручання в особисте і громадське життя громадян, може відбуватись зниження цінності людської свободи, звичка до «зворотнього» боку життя. Через повторюваність і схожість службових ситуацій, стереотипи поведінки в таких обставинах стають самодостатніми, норови замінюють собою свідомий моральний вибір, стирають основи індивідуальної відповідальності працівників, паралізується їх моральна самостійність. За таких умов можуть статись деформації моральної і правової свідомості і змінитись моральні чи особистісні якості працівника. Професійна трансформація моральних вимог, а точніше їх деформація, може бути передумовою виникнення і створення корпоративної «моралі», замкненої на власних інтересах професійної когорти (оперативно-розшукового апарату, чи слідчого підрозділу, чи ін.) які, як правило, не відповідають, а то й суперечать інтересам суспільства, професійної групи юристів. Головні причини виникнення корпоративної моралі лежать у підміні за певних обставин морального бачення проблеми «професійним» («юридичним»), у захисті «честі мундира», у переважанні інструментального підходу до вирішення «делікатних» завдань (непідконтрольність цілої групи професійних рішень і дій у рамках використання конфіденційного сприяння громадян), орієнтованого на конкретний результат. Це відбувається тоді, коли у виборі способу, засобів, прийомів розв'язання завдань раціональність бере гору над моральністю, коли інтереси професії беруть верх над тими інтересами суспільства і держави, заради яких передбачено проведення оперативно-розшукових чи інших заходів. У цих випадках механізм моральної регуляції може бути відкинутий, ним можуть знехтувати. Незважаючи на те, що діяльність слідчого детально і чітко урегульована і регламентована законом, закон залишає за слідчим вибір між тією чи іншою нормою, між тим чи іншим процесуальним засобом, прийомом. У стадії досудового слідства виникає багато ситуацій, які ставлять слідчого і перед правовим, і перед моральним вибором. І тут залишається чимало спокус. Які методи, прийоми, засоби застосувати для швидкого і повного розкриття злочину і викриття винних? Піддаватись спокусі застосування методів конфронтації, боротьби, засобів шантажу, загроз, психічного і фізичного насильства методами кримінального світу й ін. чи стояти на принципах гуманізму, справедливості, законності? Питання про відповідність засобів меті залишається для слідчого завжди актуальним. Нерозвинута моральна культура слідчого може підштовхувати на деформацію його моральної і правової свідомості. Так, формальне ставлення до людей (підлеглих чи підозрюваних), до справи, схильність діяти за буквою закону, а не за його духом, байдужість, черствість, грубість, упередженість, підозрілість, корисливість, зверхнє ставлення, приниження людської гідності, втрата почуття гуманності та інше — це деформації моральної свідомості, які стоять на заваді ефективної професійної діяльності слідчого чи оперативного уповноваженого карного розшуку. Людина за таких умов перетворюється у бездушну машину. Інтелект, воля, що не занурені у моральність, — це стихійне лихо, соціальне і моральне зло. Тому тільки кращі люди здатні на таку працю, не заражаючись нею, писав відомий російський філософ І. Ільїн. Посадовий статус судді, виконання суддівських функцій, як відомо, передбачає певну відчуженість, а остання сприяє виникненню авторитарних схильностей. Частині суддів властиві комплекси непогрішності та привілею на істину в останній (вищій) інстанції, що сформувались під впливом абсолютного володарювання у судовому процесі, у результаті чого поступово відбувається певна деформація характеру і формування негативних особливостей у правосвідомості. Суддівська непогрішність, якщо вона не збалансована здатністю «приборкувати» себе, умінням користуватись власною «гальмовою системою», якщо вона тяжіє до келійності і корпоративності, неминуче призводить до волюнтаристських рішень і дій. Деформації моральної свідомості юристів мають різне обличчя, але вони схожі майже у всіх професійних когорт на пострадянському просторі: некомпетентність (невисокий або низький рівень професіоналізму); зловживання владою, службовим становищем у особистих цілях; перевищення своїх повноважень; упередженість, тенденційність, невиправдана жорстокість, тяганина й інші, що наведені вище. Гусарєв С. Д. та Тихомиров О. Д. вважають, що деформація моральної свідомості юриста має три основні напрями: емоційний, функціональний, комунікативний. Слід зазначити, що на деформація моральної свідомості юриста впливають фактори як зовнішнього, що породжуються визначеними умовами громадського життя, так і внутрішнього походження, що породжуються специфічним характером професійної праці. До зовнішніх причин моральної деформації юриста відносять недоліки системи політичної та економічної організації суспільства, а саме: • політична нестабільність; • соціальна нестабільність; • криза соціальних, ідейних та моральних ідеалів; • корумпованість владних структур; • низький рівень якості нормативно-правових актів, протиріччя в офіційному тлумаченні законів, невиконання законів; • низький рівень соціальної та правової захищеності діяльності правоохоронних органів; • переважність негативних оцінок у висвітленні діяльності правоохоронних органів; • низький соціальний престиж правоохоронних структур; • виконання співробітниками не властивих їм функцій. До внутрішніх причин моральної деформації юристів, на думку С.Д. Гусарєва, О.Д.Тихомирова, В.О.Лозового відносять: • формальний підхід до підбору кадрів; • негативний морально-психологічний клімат у деяких колективах, формально-бюрократичний стиль керівництва колективами; • перевантаження роботою та відсутність контролю за її виконанням; • вплив негативних моральних факторів, з якими доводиться мати справу юристові в процесі службової діяльності; • зловживання владою в корисних егоїстичних цілях; • незадоволеність рівнем матеріального забезпечення, іншими умовами праці; • кар’єризм. Проявом негативної дії професії на особу є феномен психічного (емоційного) вигорання, широко відомий на Заході і практично не досліджений у вітчизняній науці. На відміну від професійної деформації психічне вигорання можна більшою мірою віднести до випадку повного регресу професійного розвитку, оскільки воно зачіпає особу в цілому, руйнуючи її і роблячи негативний вплив на ефективність трудової діяльності. Вперше цей феномен був описаний X. Фреденбергером, який спостерігав велику кількість працівників, що випробовують поступове емоційне виснаження, втрату мотивації і працездатності. Дослідник назвав цей феномен терміном burnout: (вигорання), що уживався в розмовній мові для позначення ефекту хронічної залежності від наркотиків. Одночасно із спостереженнями X. Фреденбергера соціальний психолог До. Маслач, займаючись вивченням когнітивних стратегій людей, використовуваних для боротьби з емоційним збудженням, встановила, що досліджувані феномени роблять вплив на професійну ідентифікацію і поведінку працівників. Вона виявила, що юристи також називають це явище вигоранням. На сьогоднішній день розрізняють три підходи до створення пояснювальних моделей виникнення емоційного вигорання, що доповнюють один одного: - індивідуально-психологічний. У нім підкреслюється характерна для деяких людей невідповідність між їх дуже високими очікуваннями від роботи і дійсністю, з якою їм доводиться стикатися щодня; - соціально-психологічний. У нім причиною феномена вигорання вважається специфіка самої роботи в соціальній сфері, що відрізняється великою кількістю неглибоких контактів, що навантажують психіку, з різними людьми - організаційно-психологічний. Причина емоційного вигорання зв'язується з типовими проблемами особи в організаційній структурі: недоліками автономії і підтримки, ролевими конфліктами, неадекватним або недостатнім зворотним зв'язком від керівництва відносно окремого працівника і так далі. Основна причина синдрому вигорання - це невідповідність між особою і роботою. У практиці консультування фірм і організацій ми спостерігали декілька варіантів невідповідності, яка приводить до виникнення синдрому «вигорання». Перш за все, це невідповідність між вимогами, що пред'являються до працівника, і його реальними можливостями, коли керівники пред'являють підвищені вимоги до особи. Якщо для працівника виконувати розпорядження начальника є справою честі, але він об'єктивно не в змозі це зробити, то виникає стрес, відбувається погіршення якості роботи, може відбутися розрив взаємин з колегами. Часто синдром викликається невідповідністю між прагненням працівників мати великий ступінь самостійності в своїй роботі, визначати способи і методи досягнення тих результатів, за які вони несуть відповідальність, і жорсткою, нераціональною політикою адміністрації в організації робочої активності і контролю за нею. Результат такого тотального контролю - виникнення відчуття даремності своєї діяльності і відсутність відповідальності. Відсутність відповідної винагороди за роботу переживається працівником, як невизнання його праці, що теж може привести до емоційної апатії, зниження емоційного приєднання до справ колективу, виникненню відчуття несправедливості і, відповідно, до вигорання. У 1981 р. Э. Moppoy (A. Morrow) запропонував яскравий емоційний образ, що відображає, на його думку, внутрішній стан працівника, випробовуючого дистресс професійного вигорання: «Запах психологічної проводки, що горить». Симптоми, складові синдром професійного вигорання, умовно можна розділити на три основні групи: психофізичні, соціально-психологічні і поведінкові. До психофізичних симптомів професійного вигорання відносяться такі, як: відчуття постійної втоми, що не проходить, не тільки вечорами, але і вранці, відразу після сну (симптом хронічної втоми); відчуття емоційного і фізичного виснаження; зниження сприйнятливості і реактивності на зміни зовнішнього середовища (відсутність реакції цікавості на чинник новизни або реакції страху на небезпечну ситуацію); загальна астенизация (слабкість, зниження активності і енергії, погіршення біохімії крові і гормональних показників); часті безпричинні головні болі; постійні розлади шлунково-кишкового тракту; різка втрата або різке збільшення ваги; повне або часткове безсоння (швидке засипання і відсутність сну рано вранці, починаючи з 4 годин ранку або, навпаки, нездатність заснути увечері до 2-3 години ночі і «важкого» пробудження вранці, коли потрібно вставати на роботу); постійний загальмований, сонливий стан і бажання спати протягом всього дня; задишка або порушення дихання при фізичному або емоційному навантаженні; помітне зниження зовнішньої і внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів; Так, серед всіх померлих чоловіків в Росії за останні 5 років чоловіки працездатного віку від 15 до 59 років складають більше 80%. Правда, в 1965 році смертність чоловіків працездатного віку в СРСР була ще вищою - 98%. І якщо раніше лікарі називали такі причини високої смертності серед чоловіків, як нещасні випадки, отруєння і насильницькі смерті, то останніми роками вони говорять саме про стрес і вигорання як провідні чинники. До соціально-психологічних симптомів професійного вигорання відносяться такі неприємні відчуття і реакції, як: байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості); підвищена дратівливість на незначні, дрібні події; часті нервові «зриви» (спалахи невмотивованого гніву або відмови від спілкування, «відхід в себе»); постійне переживання негативних емоцій, для яких в зовнішній ситуації причин немає (відчуття провини, образи, підозрілості, сорому, скутості); відчуття неусвідомленого неспокою і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так, як треба»); відчуття гіпервідповідальності і постійне відчуття страху, що «не вийде» або людина «не справиться»; загальна негативна установка на життєві і професійні перспективи (за типом «Як не старайся, все одно нічого не вийде»). До поведінкових симптомів професійного вигорання відносяться наступні вчинки і форми поведінки працівника: відчуття, що робота стає все важчою і важчою, а виконувати її - все важче і важче; співробітник помітно міняє свій робочий режим дня (рано приходить на роботу і пізно йде або, навпаки, пізно приходить на роботу і рано йде); незалежно від об'єктивної необхідності працівник постійно бере роботу додому, але удома її не робить; керівник відмовляється від ухвалення рішень, формулюючи різні причини для пояснень собі і іншим; відчуття даремності, невіра в поліпшення, зниження ентузіазму по відношенню до роботи, байдужість до результатів; невиконання важливих, пріоритетних завдань і «застрявання» на дрібних деталях, не відповідна службовим вимогам витрата більшої частини робочого часу на мало усвідомлюване або не усвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій; дистанційованість від співробітників і клієнтів, підвищення неадекватної критичності; зловживання алкоголем, різке зростання викурених за день сигарет, застосування наркотичних засобів. Вивчаючи «вигорання» у професіоналів, психологи з'ясували, що дане явище «інфекційно»: ті, хто схильний до синдрому емоційного згорання, стають циніками, негативістами і песимістами; взаємодіючи на роботі з іншими людьми, які знаходяться під впливом такого ж стресу, вони можуть швидко перетворити цілу групу в збори тих, що «вигоряють». Розглядаючи поведінкові прояви, тобто симптоми «вигорання», можна підкреслити очевидний зв'язок цього феномена із стресом. При «емоційному згоранні» в наявності всі три фази стресу: 1) Нервова напруга, яку створюють: негативна психоемоційна атмосфера, відчуття підвищеної відповідальності, важкі клієнти. Все це супроводжується наступними симптомами: «переживання психотравмуючих обставин»; «незадоволеності собою»; «загнаності в клітку»; «тривоги і депресії». 2) Опір, під час якого людина намагається більш менш успішно захистити себе від неприємних вражень. У даний період виявляються наступні симптоми: «неадекватного виборчого емоційного реагування», «емоційно-етичної дезорієнтації», «розширення сфери економії емоцій», «редукції професійних обов'язків», тобто вибіркового виконання професійних функцій. 3) Виснаження, що характеризується зубожінням психічних ресурсів, зниженням емоційного тонусу, яке наступає унаслідок того, що проявлений опір виявився неефективним. У цій фазі формуються наступні симптоми: «емоційного дефіциту», «емоційної і особової усунутості», «психосоматичних порушень». Стрес - це стан напруги, що виникає у людини під впливом сильних дій; Стрес - це неспецифічна захисна реакція організму у відповідь на несприятливі зміни навколишнього середовища. Стрес і емоційне згорання тісно пов'язані з поняттям депресії. Але, слід розрізняти дані терміни. Яким чином? Стрес є однією з причин депресії. Чума двадцять першого століття - так називають депресію ЗМІ, і порівняння з найстрашнішим захворюванням середньовіччя виникло зовсім не випадково: по прогнозах до 2020 року депресія вийде на перше місце серед інших захворювань, обігнавши сьогоднішніх лідерів - інфекційні і серцево-судинні захворювання; у двадцять першому столітті саме депресія стане вбивцею №1. Вже сьогодні більше 50% всіх самогубств на планеті здійснюють люди, що знаходяться в депресії. «У мене депресія». Часто ми вимовляємо ці слова, не замислюючись над їх сенсом. А що таке депресія? Ну, по-перше, депресія - це не просто поганий, пригнічений настрій. Людині властиво переживати почуття і емоції, які ми називаємо негативними, - смуток, пригніченість, печаль. Життя не стоїть на місці - ми сумуємо і радіємо, плачемо і сміємося, іншими словами - живемо. І, як завжди, «після радості неприємності по теорії вірогідності». В цілому ж, не дивлячись на коливання настрою в ту або іншу сторону, його середній рівень як правило тримається у відмітки, яку ми називаємо «нормальне». При депресії стан пригніченості може продовжуватися від кількох тижнів до кількох місяців. Втім, при затяжній депресії цей термін може розтягнутися на роки. Одна з ознак депресії - це відсутність надії. Так, іноді людині через обставини, може бути погано, але він знає, що це тимчасове явище. Він знає, що коли-небудь вийде сонце і просушить сльози. Він зможе посміхатися і радіти життю. Але під час депресії здається, що це назавжди, а майбутнє малюється в украй похмурих фарбах. По суті його і немає зовсім. Майбутнього. Здається, що так продовжуватиметься завжди. Депресія не є ознакою слабкості характеру - це справжнісінька хвороба, яка нерідко вимагає медичного втручання. При депресії порушуються біохімічні процеси в організмі людини - зокрема зменшується рівень хімічних речовин (медіаторів), які і передають інформацію між нервовими клітинами мозку (нейронами). З депресією потрібно боротися. З нею можна боротися. З цієї боротьби можна вийти переможцем. Для того, щоб жити. Для того, щоб здійснити те, ради чого ми прийшли на цю землю. Для того, щоб повернути природну, властиву кожній людині здатність радіти життю і творити. Таким чином, можна зробити наступні висновки: професійна деформація розвивається під впливом чинників, що відносяться до зовнішнього середовища діяльності (спілкування з правопорушниками, вирішення завдань, застосування до них заходів профілактики і припинення і так далі), а також чинників внутрісистемної взаємодії (відносини з керівником і товаришами по службі, сумісне виконання службових завдань і так далі). Стрес, втома, депресія і емоційне вигорання можуть бути самою початковою стадією професійної деформації. Існує наступний ланцюжок: початковою стадією, зазвичай, є втома. Саме воно може привести до стресу. Стрес, розтягнутий в часі перетворюється на депресію. Наслідок - емоційне вигорання. Людина, що знаходиться в такому стані, - поганий працівник. Звідси і з'являється професійна деформація. Питання професійної деформації юристів - це питання їх правового виховання, моральної свідомості та культури. І проблеми, які постають в цьому руслі перед кадровим апаратом, керівництвом правоохоронних органів, є проблемами єдиного походження. Однак, слід зазначити, що на деформацію правової свідомості в процесі їх професійної діяльності, а також на формування системи професійно-моральних якостей в процесі правового навчання впливають ряд факторів внутрішнього та зовнішнього походження. Зовнішні фактори - це недоліки системи політичної та економічної організації суспільства. Вони виступають як середовище, в якому має функціонувати право, а також в ролі визначальних факторів соціального життя, які врешті-решт впливають на всі види соціальних відносин, в тому числі і на правові відносини в правоохоронній сфері. Застій виробництва, безробіття, затримки із зарплатою тягнуть руйнування бюджетних сфер (правоохоронна, освіта, медицина), негаразди в політичній системі приводять до чергових чисток або реформ правоохоронних структур, що також негативно впливає на ставлення співробітників до своїх обов'язків, до професії в цілому. Так, серед зовнішніх факторів соціального життя, що можуть бути причинами деформації моральної свідомості, слід назвати: Источник: http://5fan.info/bewujgmerqasatymer.html

23.ПСИХОЛОГІЯ ОЧНОЇ СТАВКИ

Роль психології в діагностиці особи допитуваного. Допит —

слідча (судова) дія, яка є регламентованим кримінально-процесуальними

нормами інформаційно-психологічним процесом спілкування осіб, що

беруть у ньому участь, спрямованим на одержання інформації про

відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення іс-

тини у справі. Допит — це процес передавання слідчому допитуваним

інформації про розслідувану подію чи пов’язані з нею обставини та

осіб. У цьому процесі слідчий має зберігати ініціативу.

Тут функції психології пов’язані з трьома процесами, що зумовлю-

ють зрештою обсяг і рівень пізнання при допиті. До них належать: а) діа-

гностика особи допитуваного; б) система психологічних прийомів, що

сприяють одержанню інформації; в) оцінка інформації, одержаної під

час допиту, з позицій її вірогідності та доказового значення.

Важливість діагностики психологічного статусу допитуваного ви-

значається тим, що одержання та оцінка інформації багато в чому за-

лежать від знання психічних особливостей допитуваного, що сприяють

встановленню з ним психологічного контакту і визначенню системи

прийомів, яка може бути найбільш ефективною для одержання пока-

зань.

Психологічні прийоми, що сприяють діагностиці психічного ста-

тусу людини, запозичено юридичною психологією із загальної психо-

логії і трансформовані в ній відповідно до цілей та завдань слідчих дій,

що проводяться. Зокрема, при проведенні допиту, аби діагностувати

психічний статус допитуваного, можна використовувати певну кіль-

кість методів, обрання яких диктується цілями і часовим режимом

проведення цієї дії. Основними методами, що сприяють психологічній

діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, не-

залежних характеристик. Вони застосовуються не в повному обсязі,

а відповідно до тієї схеми, що є для слідчого найбільш прийнятною

в даній ситуації. Наприклад, спостереження, що використовується для

діагностики психологічного статусу особистості (типу темперамен-

ту — реакції на подразник, рис характеру індивіда), охоплює лише

такі показники, що визначають поведінку особи на початку допиту.

Оскільки матеріал для спостереження, що виражається в зовнішніх

проявах особи, надзвичайно обмежений, то і його результати завжди

мають попередній, орієнтовний характер. У подальшому в процесі

допиту вони можуть доповнюватися і коректуватися. Залежно від сту-

97

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

пеня прояву якостей особистості метод спостереження може дати ва-

гомі результати.

Метод спостереження спрямовано на виявлення певних рис ха-

рактеру та ознак темпераменту, що свідчать про психологічні особли-

вості допитуваного. До сфери спостереження входять: манери допи-

туваного, його комунікабельність (на початку допиту), реакція на по-

дразник (поставлені запитання), психічний стан, викликаний проце-

суальним становищем і необхідністю спілкування. При оцінці резуль-

татів спостереження не слід забувати, що особа, за якою спостерігають,

перебуває у незвичній обстановці і мікросередовищі, в яких вона за-

звичай поводиться вільно та невимушено. У новій обстановці, де до-

питуваний не завжди знає свою роль і майбутнє процесуальне стано-

вище (свідок, підозрюваний, обвинувачений), він стримує свої прояви,

нерідко надає своїй поведінці заздалегідь обрану ним форму. Ця об-

ставина багато в чому спотворює враження слідчого, істинне вражен-

ня можна одержати від допитуваного в процесі спостереження, і це

слід ураховувати у процесі допиту.

Для діагностики особи допитуваного може використовуватися і ме-

тод бесіди, трансформований для цієї мети. Відомо, що допит і бесіда

розрізняються за своєю процесуальною сутністю і завданнями. Крім

того, бесіда не передбачає регламентованого процесуального режиму.

Однак у процесі допиту, предмет якого чітко обмежено, може мати міс-

це і бесіда, яка переслідує мету абстрактного вільного обміну інформа-

цією для встановлення психологічного контакту з допитуваним.

Бесіда передбачає взаємне передавання інформації, що не стосуєть-

ся предмета допиту, а спрямована лише на встановлення психологічно-

го контакту, визначення типу темпераменту і рис характеру допитува-

ного. Метод бесіди може поєднуватися з власне допитом, оскільки

в процесі останнього можливі відхилення від предмета, зумовлені об-

ранням тактичних прийомів, з’ясуванням деяких обставин, що мають

допоміжне значення для проведення допиту. Метод бесіди зазвичай най-

більш активно використовується на початку допиту, коли з’ясовуються

демографічні дані про особу та обставини, що передують власне допиту

по суті. У процесі бесіди встановлюються й інші дані про особу, напри-

клад, стан органів чуття, психічний стан під час спостереження чи

здійснення події (залежно від того, яку процесуальну роль відіграє до-

питуваний), тип пам’яті і вид відтворення, тобто дані, що істотно впли-

вають на оцінку показань і обрання тактичних прийомів допиту. Залеж-

но від категорії допитуваного (неповнолітній, потерпілий, обвинУВАЧЕний) характер з’ясування наведених питань та його спрямованість будуть

різні. Так, діагностика особи неповнолітнього передбачає встановлення

його темпераменту, здатності до конкретного сприйняття, наявності

елементів фантазування та їхньої ролі у формуванні показань.

Метод незалежних характеристик, трансформований для завдань,

поставлених перед допитуваним, має на меті збирання відомостей про

нього серед осіб, які контактували з ним і мали різні зв’язки (родич,

друг, товариш по службі, сусід тощо). Зазначимо, що збирання відо-

мостей про особу допитуваного, здійснюване відповідно до рекомен-

дацій криміналістики, передбачає з’ясування комплексу даних, що

широко використовуються і для встановлення психологічного контак-

ту, і для обрання тактичних прийомів допиту, і для оцінки інформації,

що буде одержана від цієї особи.

Метод незалежних характеристик може виявлятися в трьох формах,

ефективність яких визначається конкретною ситуацією: а) одержання

відомостей про особу шляхом відповідних запитів щодо її характерис-

тики; б) одержання відомостей про особу з матеріалів справи (показань

інших осіб); в) одержання відомостей про особу шляхом доручення

оперативно-розшуковим органам зібрати такі відомості таємним шля-

хом. Обрання слідчим тієї чи іншої форми залежить від складності

майбутнього допиту, важливості інформації, яка може бути одержана

в процесі його проведення.

Застосування зазначених методів ізольовано чи у взаємозв’язку дає

змогу діагностувати психологічні характеристики особи і використо-

вувати їх у різних напрямах організації допиту: 1) встановлення пси-

хологічного контакту; 2) визначення системи тактичних прийомів

допиту; 3) визначення характеру і виду можливого та найбільш ефек-

тивного психологічного впливу; 4) оцінка одержаної інформації.

Психологічна діагностика особи не тільки передбачає цілеспрямо-

ване дослідження компонентів її характеристики за допомогою таких

методів, а й включає оцінку динаміки психологічних процесів, які ви-

являються при проведенні самого допиту на всіх його етапах. При

допиті залежно від його психічної напруженості (актуалізація забуто-

го, виявлення неправдивих показань, викриття у вчиненні злочину)

характер психічних проявів особи може бути різним. Тому, оцінюючи

психологічну діагностику, надзвичайно важливо встановлювати, які

з подразників є найбільш ефективними, стимулюють особу до давання

показань, а які, навпаки, діють негативно або є байдужими з погляду

одержання інформації у справі.

У процесі спілкування необхідно спостерігати за невербальними

засобами комунікації і правильно розпізнавати їхнє значення. Так,

жести можуть бути засобом передавання інформації. У природних

умовах спілкування вони виникають нібито самі собою з огляду на

зміст діяльності, її емоційне напруження. Ритмічно узгоджені з інто-

нацією, наголосами і паузами, жести допомагають зосередити увагу

слухачів на тих чи інших «ударних» частинах висловлювання, вирази-

ти емоційне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних думок.

Допит передбачає проведення діагностики особи допитуваного

(типу темпераменту, характеру, психологічного стану, рівня інтелекту,

соціального статусу, схильності до алкоголізму та ін.). Така діагности-

ка може здійснюватися за зовнішнім виглядом людини, манерами по-

ведінки, одягом, акуратністю або неохайністю, тремтінням рук, по-

червонінням обличчя тощо. Причому ці ознаки повинні розглядатися

в комплексі і мати лише орієнтуюче значення. Неприпустимо гіпербо-

лізувати зовнішні дані людини з метою діагностики особи допитува-

ного. Зокрема, ознаки зовнішності не можуть категорично свідчити

про риси характеру особи чи тип темпераменту.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють одержанню ін-

формації в процесі допиту, класифікуються на декілька типів відпо-

відно до тих завдань, що ставляться перед ними: а) такі, що усувають

конфліктні ситуації і сприяють встановленню психологічного контак-

ту; б) спрямовані на встановлення мотивації показань; в) такі, що

сприяють викриттю винного; г) такі, що сприяють виявленню неправ-

ди; ґ) такі, що актуалізують у пам’яті забуте.

Тактико-психологічні прийоми, що усувають конфліктні ситуації

і спрямовані на встановлення психологічного контакту, мають на меті

одержання інформації в процесі допиту. Цьому сприяє певне емоційне

тло — важливий компонент психологічного контакту, який має бути

створений слідчим. Таке тло створюється насамперед прагненням

об’єктивно, неупереджено з’ясувати всі обставини у справі; інтересом

до одержуваної інформації, доброзичливим ставленням до допитуваної

особи; орієнтацією останньої на систему цінностей, що становлять

суспільну значущість (боротьба зі злочинністю, викриття обвинуваче-

ного, каяття як усвідомлення та засудження скоєного). Перелічені

орієнтири є й основою для встановлення психологічного контакту.

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна

атмосфера допиту, що позитивно впливає на взаємодію та стосунки

між учасниками, певне налаштування на спілкування. Психологічний

контакт при допиті передбачає можливість виникнення двох його рів-

нів: 1) коли допитуваний бажає давати показання; 2) коли допитувано-

го примушують до цього. Такий контакт може йти з наростанням,

а може згасати, раптово виникнути і також раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його

встановлення і підтримання залежать як від слідчого (судді), так і від

допитуваного, хоча ініціатива має належати слідчому. Існує двосторон-

ній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слід-

чого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань

психології допитуваного. Він повинен ураховувати його індивідуально-

психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на мо-

мент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення психо-

логічного контакту з допитуваним, ґрунтуються на використанні даних

психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес

становлять способи привертати увагу людей, які запропонував Д. Карне-

гі. Він рекомендує шість способів: 1) виявляти щирий інтерес до інших

людей; 2) усміхатись; 3) пам’ятати, що для людини звук її імені — найсо-

лодший і найважливіший звук людської мови; 4) бути хорошим слухачем,

заохочувати інших розповідати вам про себе; 5) вести розмову в колі інте-

ресів вашого співрозмовника; 6) давати людям відчути їх значущість

і робити це щиро1. Банальність деяких прийомів є очевидною, однак це

не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

До тактико-психологічних прийомів, що сприяють актуалізації

в пам’яті забутого, належать прийоми, спрямовані на збудження у до-

питуваного асоціативних зв’язків, які викликають спогад.

Допитуваний може зробити заяву на зразок «я вже нічого не

пам’ятаю», «був п’яний і не пам’ятаю того, що відбувалося». При такій

«непрямій відмові» від показань допитуваний зазвичай повідомляє про

повне випадання з пам’яті подій, що цікавлять слідчого, і не докладає

зусиль до пригадування «забутого». Встановити, чи має місце «непря-

ме відмовлення» від показань або допитуваний дійсно забув обстави-

ни, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз

таких даних, як час, що минув із моменту сприйняття певних фактів,

характер події, подальша діяльність допитуваного, його стан у момент

сприйняття, індивідуальні особливості пам’яті. Це насамперед постановка допитуваному нагадувальних запитань, психологічною основою

яких є прагнення пригадати обставини, аби збудити асоціативні зв’язки

в усьому їхньому різноманітті. Дані для запитань, що нагадують подію,

слідчий чи суддя одержує з матеріалів справи, показань інших осіб,

оперативно-розшукових органів. Нагадування не повинно включати

елементи навіювання, тобто передавання інформації, яка містить у со-

бі твердження щодо відомостей, про які очікуються свідчення. Пози-

тивний ефект у пригадуванні забутого дає постановка запитань у хро-

нологічній чи логічній послідовності про обставини, що передували

події злочину або настали за нею.

Прийомами, що актуалізують у пам’яті забуте, незалежно від того,

який характер має запам’ятовування (довільний чи мимовільний),

є пред’явлення речових і оголошення письмових доказів, що сприяють

збудженню асоціативних зв’язків і оживляють у пам’яті допитуваного

запам’ятоване. У цьому аспекті слід продумати, як наявні відомості

або речові докази пов’язані з подією, що спостерігалася особою, і чи

можуть вони виконувати необхідну для них функцію пожвавлення

асоціативних зв’язків.

До способів психологічного впливу, що використовуються для

актуалізації забутого, слід віднести і допит на місці події, що пере-

слідує мету активізації спогадів у зв’язку з повторним сприйняттям

обстановки, в якій спостерігалася подія. Відомо, що в цьому випадку

полегшується завдання встановлення таких чинників, що збуджують

який-небудь з видів асоціативних зв’язків. Передбачається, що їхній

комплекс, стимульований обстановкою допиту, може дати певний ефект

у будь-якій ситуації.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення моти-

вації показань, передбачають постановку серії запитань, що дають

змогу визначити мотиви, якими керується особа при даванні показань.

Визначення мотивів показань тісно пов’язане з процесуальним стано-

вищем допитуваного. У цьому аспекті мотиви показань свідка, обви-

нуваченого чи потерпілого можуть істотно відрізнятися і зумовлюва-

тися їхньою роллю в процесі, зацікавленістю, власними прагненнями.

Якщо у зв’язку із з’ясуванням таких залежностей звернутися до до-

питу обвинуваченого, то поряд із визначенням його ролі в процесі

можливо виділити декілька мотивів показань, що даються ним і є ти-

повими. Так, до їхнього числа можна віднести мотиви каяття, обмови,

неправди, приховування певних обставин, пов’язаних із особою обви-

нуваченого.

102

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють викриттю винного,

полягають у застосуванні комплексу різноманітних способів оперуван-

ня інформацією, яка є у розпорядженні слідчого і містить дані про вин-

ність особи у вчиненому злочині. Інформація про винність особи може

бути різною за обсягом і доказовою цінністю. Вона, як правило, включає

показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів, пока-

зання інших осіб, притягнутих як обвинувачені у даній справі. У таких

джерелах може міститися інформація, що викриває обвинуваченого

в учиненні злочину. Тому, збираючись використовувати її, слідчий по-

винен не тільки досконало її знати, а й оголосити або пред’явити обви-

нуваченому в той момент, який може виявитися найбільш ефективним.

Час і послідовність оголошення чи пред’явлення викриваючої інформа-

ції слід планувати з огляду на її характер і можливий психологічний

вплив. Таке планування оперування викриваючою інформацією не може

бути жорстким, оскільки одержувана в процесі допиту інформація іс-

тотно впливає на реалізацію наміченого плану.

Важливе значення в психологічному впливі, що спричиняє викрит-

тя винного, має і форма, в якій здійснюється оперування викриваючою

інформацією. Найбільш поширеними формами оперування такою ін-

формацією є оголошення показань, ознайомлення з висновком екс-

перта, пред’явлення речового доказу (показ із відповідними пояснен-

нями), ознайомлення з документами, що мають викривальний характер.

Слідчий повинен певною мірою прогнозувати можливий ефект від

пред’явлення обвинуваченому викриваючої інформації і бути готовим

до того, що вона не завжди може дати бажаний результат. У цих ви-

падках необхідно використовувати інші прийоми.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють виявленню неправди

в показаннях свідка або обвинуваченого, трансформуються в систему

тактичних прийомів допиту, пов’язаних із постановкою уточнюючих,

деталізуючих та контрольних запитань. Виявлення неправди в пока-

заннях зазвичай відбувається при зіставленні останніх із версією роз-

слідування і системою доказів, зібраних у справі. Рідко неправда

охоплює всі пункти предмета допиту. Зазвичай неправдиві повідомлен-

ня звернені до окремих фактів і обставин і, як правило, пов’язані з по-

зицією допитуваного, його ставленням до осіб, притягнутих як обви-

нувачені, до свого становища в справі, результату розгляду справи

у суді. Тому неправду можна виявити у тому разі, коли слідчий до-

статньо підготовлений до допиту, орієнтується у доказах, зібраних

у справі. Важливо зазначити, що при неправдивому висловлюванні порушується його послідовність, а самі порушення характеризуються появою

пауз. Ця вказівка має істотне значення для діагностики неправди слідчим, оскільки неправда, як уже зазначалося, найчастіше трапляється

при повідомленні окремих обставин. Ось чому при одержанні показань

необхідно відразу зіставляти інформацію, що подається, з тією, що вже

існує. У цьому разі постановка запитань, спрямованих на деталізацію

повідомленого, є одним із ефективних засобів виявлення неправди, що

може мати місце в самому процесі допиту, а також при подальшій

перевірці повідомлених даних.

У виявленні неправди одну з головних ролей відіграє постановка

контрольних запитань, підставою для формулювання яких є дані,

зібрані у справі, а також обставини, відносно яких слідчий має точні

відомості. Постановка таких запитань порушує систему викладання,

продуману допитуваним, який повідомляє неправду, і дає змогу вияви-

ти її під час допиту, ґрунтуючись на суперечностях у показаннях, які

не може пояснити допитуваний. Контрольні запитання за своїм харак-

тером спрямовані головним чином на встановлення відповідно сті

дійсності показань, що даються в процесі допиту. Тому їхньою голов-

ною функцією є виявлення неправдивої інформації. Постановка конт-

рольних запитань, пов’язаних із уже зібраними у справі даними, спрос-

товує неправду, оскільки спричиняє оголошення додаткової інформації,

яка об’єктивно відображає відомості щодо встановлюваних фактів або

обставин. Важливе значення в процесі виявлення неправди в показан-

нях має пред’явлення речової інформації. Як така речова інформація

руйнує продуману допитуваним логіку неправди і змушує його шука-

ти нові пояснення чи відмовлятися від повідомленого через його оче-

видну необґрунтованість.

Неправда, пов’язана з наміром допитуваного уникнути відповідаль-

ності або пом’якшити власну долю, має свою психологію, що перед-

бачає викладення або умовчання про ті чи інші обставини в такому

плані, який створює певне психологічне налаштування у слідчого (ві-

ру в щирість показань, каяття, неможливість вчинення певних дій

конкретною особою з етичних міркувань, обмову допитуваного з боку

інших осіб — свідків або обвинувачених). Продумана позиція того,

хто повідомляє неправду, котрий намагається справити на слідчого

психологічний вплив, на тлі якого розвивається викладення, іноді до-

сягає мети. У цьому разі залишаються нез’ясованими деякі обставини,

спотворюється перспектива встановлення істини у справі, піддається сумніву доведеність певних фактів. Тому встановлення неправди в по-

казаннях і подолання можливих наслідків — одне із завдань слідчого

в процесі допиту.

В установленні психологічного контакту в конфліктній ситуації

велике значення має рефлексивне управління, мета якого охоплює най-

ближчий (власне встановлення контакту) і перспективний (одержання

інформації від допитуваного) плани. Залежно від процесуального ста-

новища допитуваної особи і мотивів, що визначають спрямованість

інформації, яку вона повідомляє, встановлення психологічного контак-

ту нерідко відбувається в різні періоди допиту (на початку допиту при

встановленні особи допитуваного, у процесі одержання від неї інфор-

мації). Ключем до встановлення психологічного контакту є визначен-

ня мотиву показань, що даються допитуваним. Це дозволяє слідчому

у багатьох випадках зрозуміти його психологічну налаштованість

і спрямувати її в необхідне русло шляхом роз’яснення важливості

одержуваної від нього інформації, етичних вимог, що ставляться до

допитуваного в зв’язку з його роллю у відправленні правосуддя, роз-

критті та попередженні злочинів.

Процес формування показань. Знання психологічних закономір-

ностей формування показань сприяє ефективній тактиці допиту та

оцінці одержаної інформації. Розуміння складного механізму форму-

вання показань визначає можливість виявлення та усунення в них

помилок (перекручень).

Процес формування показань традиційно поділяється на три стадії:

сприйняття, запам’ятовування та відтворення. Існують й інші думки

щодо стадійності цього процесу (про наявність п’яти, шести чи два-

надцяти стадій). Аналіз таких підходів свідчить про їх більш деталізо-

ваний характер.

Сприйняття є першою стадією формування показань. У психоло-

гії сприйняття розглядають як відображення людиною предмета чи

явища в цілому при його безпосередньому впливі на органи чуттів.

Розрізняють зорове, слухове, смакове, нюхове сприйняття та сприй-

няття дотику. Сприйняття відрізняється від відчуттів (створюється

цілісний образ) як більш високий ступінь пізнання.

На процес сприйняття допитуваного впливають дві групи чинників:

1) об’єктивні (зовнішні умови сприйняття та особливості власне

об’єктів, що сприймаються); 2) суб’єктивні (особливості особи, яка

сприймає). Об’єктивні чинники — освітленість об’єкта, що сприймається,

відстань, на якій сприймається об’єкт чи подія; швидкість події; по-

годні умови (дощ, сніг та ін.). Такі чинники впливають на сприйняття

і весь процес формування показань.

Суб’єктивні чинники охоплюють: стан органів чуттів (глухота,

дальтонізм тощо), психічний стан особи, спрямованість уваги, схильність до фантазування та ін.

Існує емоційний чинник сприйняття. Сприймає не ізольоване око,

не вухо саме по собі, а конкретна людина (з урахуванням її потреб,

інтересів, бажань та ін.). Емоції надають виразності, яскравості подіям

чи об’єктам, що сприймаються (С. Рубінштейн). Різним буде сприй-

няття у людини залежно від того, є вона учасником чи жертвою зло-

чину, стороннім спостерігачем (очевидцем) або родичем потерпілого.

З цим пов’язана інтерпретація сприйнятого.

Емоції можуть справляти як позитивний, так і негативний вплив.

Так, почуття нового, сумнів, цікавість можуть поліпшити якість сприй-

няття. І навпаки, страх, переляк, тривога зумовлюють виникнення

своєрідних перекручень. Зокрема, страх породжує гіперболізацію

(перебільшення) сприйнятого.

У процесі сприйняття важливе значення має його спрямованість

(умисність чи неумисність сприйняття). Під час вчинення злочинів

у більшості випадків мають справу з неумисним (мимовільним) сприй-

няттям. Хоча більш повним і точним є умисне (довільне) сприйняття.

Ще більш чітким є професійне сприйняття. У психології професійне

сприйняття пов’язують з аперцепцією (від лат. ad: до і perceptio: сприй-

маю — властивість психіки людини, що полягає у залежності сприй-

мання предметів та явищ навколишнього середовища від попередньо-

го досвіду).

У процесі сприйняття можуть виникати помилки. Прогалини сприй-

няття заповнюються нашаруваннями (фантастичного характеру). Іс-

нують також ілюзії сприйняття (рис. 7). Ілюзія (від лат. illusio — по-

милка, омана) — це неадекватне відображення об’єкта, який сприйма-

ється.

На процес сприйняття впливають установки (при поставленні за-

вдання). Так, було проведено експеримент, коли двом різним групам

студентів-психологів запропонували один і той самий портрет людини.

У першому випадку була дана установка про те, що це відомий вчений,

і пропонувалося за зовнішніми даними його обличчя скласти соціально-

психологічний портрет. У другому випадку при тому самому завданні загальна установка

стосувалася того, що це особливо небезпечний рецидивіст. Результати

показали, що студенти називали психологічні якості згідно з одержаною установкою1.

Схожий психологічний експеримент провів О. Бодальов. Групі дорос-

лих випробуваних були по черзі показані фотографії молодої людини

і літнього чоловіка. Особам, щодо яких проводився експеримент, запро-

понували переглянути кожну з фотографій протягом п’яти секунд, а потім

вони повинні були словесно відтворити вигляд людини, яку вони щойно

бачили. Показ фотографій супроводжувався установкою-характеристикою

зображених на них осіб. Установками, що передували показу фотографії,

були: «злочинець», «герой», «письменник», «учений». Пропонувалися

різні словесні портрети тих самих осіб, що свідчать про значний вплив

установки на сприйняття осіб, щодо яких проводився експеримент:

«Цей звірюга щось хоче зрозуміти. Розумно дивиться, не відводячи

погляду. Стандартне бандитське підборіддя, мішки під очима, фігура

масивна, старіюча, відкинута уперед» (автор «портрета» — І. Установ-

ка — злочинець).

«Людина морально занепала, дуже озлоблена. Неохайно одягнена,

незачесана. Можна думати, що чоловік, до того як стати злочинцем,

був службовцем чи інтелігентом. Дуже злий погляд» (автор «портре-

та» — К. Установка — злочинець).

«Молода людина років 25–30. Обличчя вольове, мужнє, з правиль-

ними рисами. Погляд дуже виразний. Волосся скуйовджене, чоловік

неголений; комір сорочки розстібнутий. Мабуть, це «герой» якоїсь

сутички, хоча в нього і не військова форма (одягнений у картату со-

рочку)» (автор «портрета» — Г. Установка — герой).

1 Цей експеримент було показано у науковому фільмі «Я та інші».

107

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

«Дуже вольове обличчя. Очі, які «нічого не бояться», погляд з-під

лоба. Губи стиснуті, відчуваються душевна сила і стійкість. Вираз об-

личчя гордий» (автор «портрета» — М. Установка — герой).

«Портрет чоловіка близько 50–53 років. Відкрите обличчя, крупні

риси. Сиве, вірніше, сивіюче, волосся; чоло опукле, з горизонтальними

зморшками. Дуже виразні очі, які зазвичай бувають у розумних, про-

никливих людей. Навколо очей безліч дрібних зморшок, що надають

обличчю дещо лукавого виразу. Здається, що ця людина при зустрічі

обов’язково почне з жарту. Нижню частину обличчя не пам’ятаю.

Запам’яталися руки — невеликі, неробочі, вкриті волоссям. Портрет

письменника... Мені здається, що це обличчя людини, яка любить дітей

і пише для них. Судячи з невимушеного вигляду, він звик позувати,

напевно, це відомий письменник. Ще раз хочеться підкреслити, що

найбільше запам’ятовуються в портреті очі. Людина з такими очима,

мабуть, добре знає і любить життя, людей... » (автор «портрета» —

В. Установка — письменник).

«Чоловік років шістдесяти, лисий, з цигаркою в руці. Риси облич-

чя крупні, правильні. Голова велика, чоло високе і широке, справжнє

чоло вченого. Погляд і вираз обличчя вченого говорять про те, що він

напружено і болісно вирішує якусь проблему» (автор «портрета» — Д.

Установка — учений)1.

Ще один приклад. Австралійський психолог Пауль Р. Уїлсон довів,

що зріст людини в очах сторонніх не завжди дорівнює фактичному.

Уїлсон представив п’ятьом різним групам студентів Мельбурнського

університету одного і того самого чоловіка, щораз привласнюючи

йому нові звання і титули, а потім просив студентів визначати на око

його зріст. Результати виявилися вражаючими. Коли людину представ-

ляли як студента, зріст незнайомця досягав у середньому 171 см, але

тільки-но його назвали асистентом кафедри психології, його зріст під-

нявся до 178 см. При званні «старший лектор» зріст перевищив

180 см. А зріст «професора» дорівнював 184 см2.

Існують особливості сприйняття зовнішніх ознак людини залежно

від віку особи, яка сприймає. Тенденції зміни обсягу і якості інформа-

ції про зовнішність людини було досліджено в таких вікових групах:

7–8, 10–11, 11–12, 13–14, 14–15, 17–18 років і у віці від 21 до 26 років

(дослідження О. Бодальова). Встановлено три основні закономірності:

1) з віком при словесному відтворенні вигляду людини, яка сприймається, у створюваний портрет дедалі частіше включаються як істотні

ознаки компоненти, що створюють фізичний вигляд. До 21–26 років

відсоток фіксувань цієї сторони зовнішності порівняно з відсотком

фіксувань і відображень дітьми 7–8 років зростає майже в 2,2 раза;

2) відсоток фіксувань особливостей експресії до 21–26 років порівня-

но з відсотком фіксувань цієї сторони учнем першого класу збільшу-

ється майже в 3,6 раза; 3) з віком неухильно зменшується включення

в «портрет» людини, яка сприймається, опису елементів, що становлять

оформлення зовнішності людини. Відсоток фіксувань цієї сторони зо-

внішності в описах людини, яка сприймається, порівняно з відсотком

фіксувань її дітьми 7–8 років зменшується до 21–26 років у 14,9 раза.

У даному психологічному дослідженні розглядається питання

оцінки віку іншої людини. Зокрема, було встановлено, що більшість

помилок зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини

не відповідали її віку.

Наступною стадією формування показань є запам’ятовування. Слід

зазначити, що надзвичайно важливим чинником, який впливає на

об’єктивність показань, є пам’ять. У психології пам’ять розглядається

як слідове відображення минулого, що полягає в запам’ятовуванні,

збереженні та подальшому відтворенні або впізнаванні раніше сприй-

нятого. Пам’ять — це здатність утворювати умовні зв’язки, зберігати

та актуалізувати сліди цих умовних зв’язків.

Запам’ятовування і відтворення ґрунтуються на створенні та акту-

алізації тимчасових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку

під впливом як безпосередніх, так і словесних подразників, і форму-

ються залежно від змісту і характеру діяльності об’єкта. Цим людська

пам’ять глибоко відрізняється від так званої машинної пам’яті, що

моделює лише окремий її механізм — механізм утворення слідів, здат-

них відтворюватися.

Пам’ять людини, як і сприйняття, має вибірковий характер: люди-

на запам’ятовує не все, що вона сприймає. Запам’ятовується лише те

зі сприйнятого, що викликає глибокі переживання або має істотне зна-

чення. Ця обставина своєрідно позначається на показаннях свідків,

потерпілих, обвинувачених.

З часом пам’ять викривлює сприйняті події. Запам’ятовування, яке

у часі недалеко відстає від події злочину, дає змогу краще, детальніше,

повніше відтворити сприйняття. Повне і яскраве оповідання про спо-

стережене можна одержати в тому разі, якщо особа допитується через

короткий проміжок часу після того, як спостерігалася подія. Залежно від того, що сприймається, пам’ять людини поділяється на

декілька видів. Сприйняттю дії, рухів відповідає моторна (рухова

пам’ять); сприйняттю зоровому — зорова пам’ять; слуховому — слухова; дотику разом із зоровим і слуховим — наочно-образна пам’ять;

запам’ятовуванню логічних зв’язків — словесно-логічна; переживанням,

почуттям — емоційна пам’ять. Усі перелічені види пам’яті рідко зустрічаються в людини у чистому вигляді. Є люди, які запам’ятовують краще

на слух, ніж за допомогою органів зору. Часто запам’ятовування є результатом лише зорового сприйняття, причому деталізація досягає такого рівня, що людина може, наприклад, автоматично назвати сторінку

і рядок книги, де викладене те чи інше положення. Відома спеціальна

пам’ять людей у якій-небудь галузі: феноменальне запам’ятовування

чисел, кольорів тощо. В психології таке явище називається ейдетизмом

(від грец. είδος — форма, вигляд: здатність відтворювати надзвичайно

яскравий наочний образ предмета через тривалий час після припинення

його сприйняття), а пам’ять — ейдетичною.

Запам’ятовування передбачає встановлення відповідних нервових

зв’язків чи асоціацій. У психології розрізняють декілька видів асоціа-

тивних зв’язків (асоціацій): асоціації за суміжністю, подібністю, конт-

растом; однозначні та багатозначні.

Асоціації за суміжністю передбачають запам’ятовування подій, що

відбуваються послідовно, або дій, між якими існує зв’язок. Завдяки

цьому нервові процеси, пов’язані з одним із них, викликають дії нер-

вових процесів, пов’язаних із іншими. Так, нагадування про подію,

що передує ДТП, викликає у пам’яті деталі обставин, пов’язаних

з нею.

Асоціації за подібністю мають місце тоді, коли сприйняття якого-

небудь об’єкта викликає в пам’яті спогад про подібний до нього об’єкт,

навіть якщо він ніколи не сприймався з ним разом або в якому-небудь

часовому зв’язку.

Асоціації за контрастом за своєю природою близькі до асоціацій за

подібністю, однак їх сутність полягає в тому, що сприйняття якого-

небудь об’єкта викликає в пам’яті спогад про інший об’єкт, що від-

різняється прямо протилежними ознаками.

Певну роль у процесі запам’ятовування відіграють й інші види

асоціативних зв’язків, а саме: однозначні та багатозначні. Однозначна

асоціація при запам’ятовуванні пов’язує певну обставину з яким-небудь

одним фактом чи дією, багатозначна — передбачає зв’язок з декілько-

ма фактами. Асоціації мають рефлекторну природу. Асоціація — це звичайний

послідовний ряд рефлексів, у якому кінець кожного попереднього

зливається з початком наступного в часі. Асоціація є безупинним

рядом доторкувань кінця попереднього рефлексу з початком наступ-

ного (І. Сєченов).

Запам’ятовування може мати довільний і мимовільний характери

залежно від наявності чи відсутності мети запам’ятовування. У прак-

тиці розслідування злочинів слідчому рідко трапляються показання,

засновані на умисному запам’ятовуванні фактів із метою викладу їх

згодом на допиті. Найбільш частими є показання, що не є результатом

умисного запам’ятовування того, що спостерігається. Цією обставиною

і пояснюються уривчастість, неповнота відомостей, що повідомляють-

ся, забування одних деталей і яскраве відтворення інших тощо.

Для продуктивності мимовільного запам’ятовування важливим є те

місце, що посідає в діяльності даний матеріал. Краще запам’ятовується

матеріал, який викликає активну розумову роботу і зацікавленість, що

має певну значущість.

З часом відбуваються процеси забування (поступове зменшення

можливості в пригадуванні матеріалу). Тут важливе значення має по-

дальша діяльність індивіда.

Існують загальні правила, згідно з якими у зв’язку з процесом за-

бування допит необхідно проводити якнайшвидше після події. Проте

слід пам’ятати і про явище ремінісценції — поліпшення відтворення

запам’ятовуваного матеріалу через деякий проміжок часу після його

заучування. Треба також пам’ятати і про різні порушення пам’яті, що

виникають при різних локальних ураженнях головного мозку — ам-

незії (ретроградній і антероградній).

Заключною стадією формування показань є відтворення. У психо-

логії відтворення визначається як процес пам’яті, що полягає в актуа-

лізації раніше сприйнятого матеріалу шляхом «діставання» його з дов-

гострокової пам’яті та переведення її в оперативну. Розрізняють від-

творення у вигляді узнавання або спогаду, мимовільного і довільного,

безпосереднього чи відстроченого.

Матеріал, що міститься в пам’яті, реконструюється (перетворюєть-

ся). У психологічній літературі виділяють два види реконструкції: 1)

така, що не порушує адекватності відтворення сприйнятого; 2) така,

що порушує адекватність відтворення сприйнятого.

Давання показань у процесі допиту — своєрідна форма відтворен-

ня подій минулого. При відтворенні, на відміну від попередніх стадій

111

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

формування показань, беруть участь як допитуваний, так і слідчий.

Причому на допитувану особу слідчий справляє керуючий вплив.

Процес відтворення на допиті чітко проявляється у висловленні

думок допитуваного. Вміння висловлювати свої думки (усно чи пись-

мово) у кожної людини є індивідуальним (мають значення рівень ін-

телекту, освітній і культурний рівні, мовна підготовка тощо).

На формування показань у стадії відтворення впливають: емоцій-

ний стан допитуваного, темперамент і характер, сугестивність, схиль-

ність до фантазування. Так, у процесі відтворення події допитуваний

перебуває у певному психічному стані (емоційна напруженість, страх,

фрустрація тощо), який необхідно враховувати слідчому в процесі до-

питу. У деяких випадках такі стани сприяють обранню допитуваним

відповідної позиції на допиті: відмова від показань, повідомлення не-

правдивих відомостей, зміна раніше даних показань.

При відтворенні можливе виникнення помилок, що зумовлено за-

лежністю відповідей допитуваного (за формою) від характеру запитань

слідчого. Це виражається в явищі персеверації (прагненні повторити

у відповіді слова і конструкції, що вжиті слідчим у запитанні) і вер-

бальній ригідності (допитуваний продовжує мислити в напрямі,

нав’язаному йому слідчим).

Важливе значення має розгляд питання про вплив сугестії (навіюван-

ня) на процес формування показань. Навіювання в психології визнача-

ється як процес однобічного, активного та персоніфікованого впливу

одного на іншого чи групу людей, який здійснюється за допомогою

мовного повідомлення і характеризується неусвідомленим сприйняттям

того, що навіюється (Б. Паригін). Навіювання спричиняє виникнення

помилок у показаннях. Розрізняють три види навіювання: 1) доперцеп-

тивне (навіювання, що передує сприйняттю події); 2) навіювання пер-

цептивне (навіювання в процесі сприйняття події); 3) постперцептивне

(навіювання, спрямоване на подію, що вже відбулася).

На стадії відтворення навіювання може виникнути як результат

впливу з боку слідчого, тому заборонені навідні запитання, що містять

елементи сугестії.

У процесі відтворення можуть бути сформовані неправдиві пока-

зання. Допитуваний завжди свідомо формує неправду. Неправда поді-

ляється на повну і часткову (у більшості випадків має місце часткова

неправда).

24.ПСИХОЛОГІЯ ДОПИТУ СВІДКА І ПОТЕРПІЛОГО

Показання свідків відіграють велику роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. Вони спри­яють установленню обставин підготовки і скоєння злочину, виявлен­ню осіб, які скоїли злочин, мотивів їхніх злочинних дій, визначенню соціально-психологічних даних, які характеризують особистість обвинуваченого (потерпілого), інших очевидців події.

У психологічному плані показання свідків — це відтворення рані­ше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є про­цес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконст-рукції1 сформованих образів в його пам'яті.

У зв'язку з цим юридичному працівникові слід орієнтуватися на закономірності функціонування пам'яті:

найміцніше в пам'яті утримується те, що викликає підвищену реакцію людини (крики, спалах світла, постріли і т. п.);

найсильніше зберігається початок або кінець якогось процесу чи дії ("закон краю");

найкраще запам'ятовується незакінчена, перервана дія ("ефект Зейчарнік");

процес забування найбільш інтенсивний протягом перших трьох - п'яти діб після сприйняття події.

Показання свідків поділяються на:

прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);

непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

Реконструкція образів відбувається під дією таких впливів. Наприклад, обговорення подій, навіювання, що виникають під впливом чуток або повідомлень засобів масової інформації, можуть викликати деформації в показаннях за рахунок реконструкції (зміни) раніше сформованих вражень і образів.

При цьому змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціночні судження.

Досвід показує, що в усіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Її основна мета — зняти у свідка психічне напруження, усунути можливу недовіру, викликати в нього готов­ність дати правдиві свідчення.

Після невимушеної короткої бесіди і пояснення свідку, у зв'яз­ку з чим він викликаний на допит, слідчий вислуховує його вільну розповідь. Причому слідчий повинен виявляти повагу і довіру до показань свідка, з його боку недопустимі глузування, неуважність, поспіх, грубість і т. п. Отримуючи опис будь-яких деталей, він мо­же поцікавитися, чим викликана така підвищена увага до цих об­ставин. Вислуховуючи свідка, юрист може зробити деякі висновки про розвиненість чи нерозвиненість у людини окремих видів па­м'яті, про схильність до навіювання, про вибірковість його уваги тощо.

Окрім повідомленого свідком, у нього в пам'яті може бути і ба­гато іншого, нерідко дуже суттєвого для слідчого. Це пояснюється тим, що свідок не дає точне відображення побаченого, а розповідає про свої враження, про те, що, на його думку, важливо і потрібно розповісти юристові. Він може ненавмисно не розповісти слідчому про ключові деталі, вважаючи їх неважливими, дещо забути з того, що хотів розповісти (особливо якщо його перебивають). Є й інфор­мація, що не дуже запам'яталася, яка може бути "витягнута з гли­бин" пам'яті лише за допомогою певних механізмів упізнання. Ожи­вити пам'ять і виявити все, що збереглося в ній, можливо постанов­кою певних запитань, виїздом на місце злочину, опитуванням на місці злочину, відтворенням обстановки свідком і порівнянням з тим, що залишилося.

Тому після закінчення вільної розповіді, слідчий формує додатко­ві, уточнювальні, контрольні запитання. Те, що згадує свідок, знач­ною мірою залежить від формулювання запитань слідчим. Вони по­винні стосуватися суті справи, бути вибудувані в логічний ланцюжок, співвіднесений із загальною логікою розслідування. За формою запи­тання мають бути образно нейтральними, тобто в них не повинно бу­ти образів, які можуть включатися у відповідь. Якщо запитання по­в'язане з відповіддю, несприятливою для свідка, його доцільно ста­вити на завершальній стадії допиту. Формулюючи запитання і вислуховуючи відповіді, слідчому необхідно уважно стежити за сво­єю інтонацією, контролювати міміку і жести, адже все це може справляти навіювальний вплив на свідка.

Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'яв­ленні схем, зображень, макетів, пропозиції графічно показати об'єкт, карту огляду та ін. Активізації репродуктивної1 і розповідної діяль­ності свідка допомагають такі прийоми, як пропозиція описати по­дію у хронологічному порядку, нагадувальні запитання.

У ході допиту слідчий повинен відокремлювати факти, які описа­ні впевнено, від тих, що повідомляються з певним сумнівом. Важли­во з'ясувати, чим зумовлені впевненість чи сумнів свідка, а також умови сприйняття ним цього факту.

Будь-яке повідомлення свідка вимагає ретельного аналізу тих фа­кторів, які могли вплинути на його зміст (рис. 21). Насамперед те, що вказано в повідомленнях свідка, багато в чому залежить від об'єкта і предмета сприйняття (наприклад, матеріального об'єкта і людини чи групи людей), фону спостереження, погодних умов, освітленості тощо. Наприклад, більшість насильницьких злочинів (вбивства, зґвалтування, розбійні напади і т. п.) скоюється в темну частину доби, при поганій видимості. У цих умовах, безсумнівно, відбиваються ін­дивідуальні особливості свідка — ступінь його адаптації до темряви, зміни у сприйнятті кольору, форми, розмірів предметів, відстаней та ін. Слідчий повинен враховувати й ту позицію, яку займав свідок під час події: місце, відстань до об'єкта сприйняття, об'єкти між ними, кут зору і т. п. Існує закономірна залежність сприйняття від життєво­го досвіду, статі, віку, рівня інтелекту, особливості професії та ін. Так, чоловіки в середньому краще запам'ятовують місцевість, дорогу, по­дії, а жінки — обстановку, людей, їхній одяг, психічний стан. Для слідчого сказане означає: характер сприйняття події, виражений у по­казаннях свідка з певною своєрідністю.

Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, не­точності та ін.) — звичайне, а не виняткове явище. Помилковість у повідомленні стосується найчастіше не свідчень у цілому, а певних їх фрагментів. Це можуть бути помилки в мовній комунікації (неправи­льне розуміння смислу слів, термінів, помилкова їхня інтерпретація), викривлення форми, розміру і структури описаного об'єкта, часу проходження подій та ін. Зокрема, при розслідуванні злочинів часто

 

Репродукція (від ре... і лат. produce — виробляю) — відтворення утриманого в пам'яті.

промсанітарії", в якій є розділ щодо зберігання і знешкодження силь­них отруйних речовин, які застосовуються на виробництві.

М. не заперечував, що читав ці "Правила ", однак стверджував, що перед відрядженням до Харкова його цікавили відомості з іншого роз­ділу. Документально було встановлено, що М. знаходився у відряджен­ні з 13 по 15 жовтня. Знайти докази, які спростовують показання пі­дозрюваного М., на попередньому слідстві не вдалося.

У суді була зроблена спроба уточнити у свідка Ф., коли М. ознайом­лювався з "Правилами": до чи після відрядження. Якщо після, то, на­віть з точки зору М., не було ніякого резону займатися вивченням "Правил".

Ф. попросили уточнити, який приблизно період він мав на увазі, ко­ли казав про "середину жовтня". Свідок заявив, що серединою місяця у них на підприємстві вважається період з 15 по 20, і саме цей відрі­зок часу він мав на увазі. На запитання, чи мав він на увазі календар­ний тиждень, коли казав, що М. просив у нього "Правила", Ф. відпо­вів, що мова йде саме про календарний тиждень, тому що він працює позмінно: тиждень — зранку, тиждень — ввечері, а книжку М. про­сив уранці. Потім Ф. був переданий календар і запропоновано назва­ти календарний тиждень, коли М. взяв у нього книжку. Він впевнено назвав тиждень з 19 по 23 жовтня і категорично відкинув можли­вість приходу до нього М. в період з 5 по 9 жовтня. Оскільки М. з 13 по 15 жовтня був у відрядженні, то він не міг прийти до Ф. протя­гом тижня 12-16 жовтня.

Отже, знайдена точка відліку в показаннях свідків дозволила вста­новити, що М. користувався "Правилами" після повернення з відря­дження. Розслідування було доведене до логічного завершення.

У ході з'ясування зовнішнього образу розшукуваної особи як пси­хологічна допомога свідку можуть бути використані фотографії різ­них осіб, малюнки, графічні зображення обличчя. Слід враховувати, що краще запам'ятовуються такі ознаки людського обличчя, як ви­раз очей, їхній колір, зачіска, а найбільш стійкими пізнавальними ознаками є риси обличчя, силует тіла, характерний вираз обличчя (похмурий, веселий, нахабний, сором'язливий, злий, добрий і т. д.), а також хода, жести, елементи одягу.

Найскладнішим психологічним завданням допиту свідка є вста­новлення достовірності його свідчень. Які психологічні прийоми мо­же використати юрист для перевірки достовірності показань свідка?

Одним із таких прийомів є детальний допит щодо обставин, зна­чення яких слідчому відоме. При цьому непрямі свідчення можуть ма­ти таку ж суттєву вагу, як і прямі докази.

Ефективним прийомом є виявлення суперечностей у словах, виразах і невербальних зовнішніх проявах. Коли свідок каже неправду, то за­звичай він втрачає холоднокровність, очі починають бігати, змінюється міміка, поза і т. п. Помітивши ці деталі, слідчий може сказати про це свідку, показавши, що наявна достовірна ознака фальші.

Які мотиви обманних показань свідка? Практика показує, що ни­ми можуть бути:

а)         родинні обов'язки, неправильно зрозуміле почуття дружби;

б)         особиста зацікавленість свідка (заздрість, ненависть, мстивість, користь та ін.);

в)         почуття співчуття до обвинуваченого чи потерпілого;

г)         погрози з боку зацікавлених осіб та ін.

У трактуванні О. Ратінова1 психологія обману характеризуєть­ся роздвоєністю і великими внутрішніми труднощами. У свідомо­сті людини, що говорить неправду, співіснують два паралельних варіанти події: один — те, що дійсно сталося, і це вона хоче при­ховати, а другим — видуманий, про який має намір розповісти. Перед її уявним поглядом весь час постають істинні події, свідком яких вона була, і їх уявлення досить яскраві і стійкі. Обманщик змушений їх весь час приглушувати і заміняти вигаданими обра­зами, незрівнянно більш блідими і слабкими. Йому доводиться весь час лавірувати між правдою і неправдою, яка повинна замі­щати приховувану, але таку, що постійно "лізе в голову", правду. Обманщик завжди ризикує проговоритися, йому потрібно постій­но напружуватися, щоб не забути того, що він казав раніше, по­вторювати точно, в усіх подробицях свої вигадки. Звідси завче-ність, непластичність обманних показань. Якщо в правдивих по­казаннях трапляються неточності, певні незрозумілості, то в ретельно продуманих обманних показаннях зазвичай все добре підтасовано в міру інтелектуального розвитку свідка. Однак досвід­чений слідчий може виявити, що гладкі, завчені, інформативно об­межені показання "шиті білими нитками".

Із слідчої практики відомо, що здебільшого неправдиві показан­ня дають свідки, пов'язані з обвинуваченими і потерпілими. Часто це родичі або знайомі обвинуваченого. При цьому неправдиві показан­ня можуть мати або обвинувальну, або виправдувальну спрямова­ність залежно від описаних вище мотивів давання явно неправдивих свідчень.

В юридичній практиці доводиться мати справу зі свідками, які перебувають у момент скоєння злочину у стані алкогольного сп'я­ніння, через що вони погано орієнтуються в події, що сталася. Тому такі свідки можуть відстоювати те, чого в дійсності не ба­чили, допускати довільні, зовсім не обґрунтовані твердження. У розповіді вони змішують ознаки об'єктів, демонструють явні провали в пам'яті, виникає ймовірність обмови. Ці та інші особ­ливості свідчень в стані алкогольного сп'яніння необхідно врахо­вувати слідчому.

Психологічні аспекти підготовки до допиту свідків і потерпілих складаються з таких основних компонентів: 1) аналіз матеріалів справи і кола питань, що підлягають з'ясуванню; 2) вивчення особистості допитуваного; 3) забезпечення необхідних умов для успішного допиту; 4) поведінка самого слідчого. Яким би нескладним не здавався на перший погляд майбутній допит свідка чи потерпілого, він все одно вимагає серйозної підготовки. Основою допиту є план, в якому визначається коло питань, які потребують з'ясування, їх зміст і послідовність. Перед допитом необхідно вивчити матеріали справи, проаналізувати докази, пов'язані з колом питань, що підлягають встановленню при допиті свідка, потерпілого. Якщо слідчий погано підготувався до допиту, то майже напевно він проведе його невпевнено і нецелеустремленно. Непідготовленість слідчого до допиту навряд чи залишиться непоміченою допитуваним, посилить його хвилювання, ускладнить процес пригадування необхідних даних, що негативно відіб'ється на результатах допиту. А якщо це буде стосуватися свідків і потерпілих, дають завідомо неправдиві показання, непідготовленість слідчого лише посилить їх позиції. Задовго до допиту необхідно починати вивчення особистості свідків і потерпілих. Сюди відносяться дані біографічного характеру, про професію, освіту, умови роботи, спосіб життя, рівні, інтересах, найбільш значущих особистісних психологічних якостях, умови сприйняття події злочину, ставлення до факту злочинного діяння, до злочинця. У безпосередньому спілкуванні, попередньому офіційної частини допиту, слідчий шляхом спостереження отримує інформацію про зовнішньому вигляді свідка, потерпілого, рівні їх культури, особливостях мови, міміки, жестів, видимих ??психофізіологічних реакціях і станах (розгубленість, хвилювання , страх, спокій, байдужість, ворожість і т. д.), бажанні надати допомогу слідству або, навпаки, прагненні обмежитися мінімумом несуттєвих відомостей. Дані про особу свідка, потерпілого нададуть слідчому велику допомогу при встановленні психологічного контакту, виборі найбільш раціональної тактики допиту. Психологічне значення мають час і спосіб виклику свідків і потерпілих, а також обстановка і місце проведення слідчої дії. За загальним правилом, свідки і потерпілі повинні бути допитані як можна швидше. Однак і тут є винятки. Якщо потерпілий, а часом і свідки в результаті вчиненого злочину знаходяться в стані душевного хвилювання, напруженості, розгубленості, допит слід відкласти. Розслідуючи справи про хуліганство, розбійний напад, згвалтування, після отримання при невідкладному допиті необхідних для розшуку і затримання злочинця відомостей доцільно повторно докладно допитати потерпілих та свідків. З психологічної точки зору, визначаючи час виклику свідка, потерпілого, потрібно намагатися поєднувати інтереси справи з можливостями та інтересами викликаються. Виклик не повинен завдавати допитуваним зайвих труднощів і неприємних переживань, які можуть ускладнити відносини зі слідчим. Не слід, наприклад, викликати так, щоб викликається не в змозі був спланувати свій час, не слід примушувати довго чекати в приймальні, переносити допит на інший час і т. д *. Свідка, потерпілого краще допитати в неробочий час, а учнів до або після занять. _____________________________________________________________________________ * Васильєв О.М., Корнєєва Л.М. Тактика допиту. М., 1970. с. 72. Якщо показання викликаних осіб дуже значимі для справи, то для виклику їх краще скористатися телефоном. Телефонний дзвінок сприятиме встановленню психологічного контакту, дозволить зняти зайве хвилювання, властиве людям, що викликається на допит, і перешкоджає пригадування потрібних фактів. До виклику телефоном слідчий може вдатися і для приховування факту запрошення свідка чи потерпілого в міліцію від родичів, сусідів, сторонніх осіб. Можна їх на допит викликати і повістками, які доцільно направляти за домашньою адресою потерпілих, свідків, обов'язково в запечатаному конверті, щоб виключити ознайомлення з ними сторонніх осіб. У психологічному плані важливо вирішити питання про місце допиту свідка, потерпілого. І хоча це питання законом, де говориться, що свідок допитується в місці провадження слідства, до нього слід підійти диференційовано. Якщо, наприклад, свідки, потерпілі забули важливі для справи обставини події злочину, не можуть пригадати їх механізм, послідовність, окремі деталі, є підстави допитати їх на місці пригоди. Психологічно виправданий також допит в домоуправління, в громадському пункті охорони порядку і т. п., коли по оперативно-тактичних міркувань небажана передчасна розголос факту виклику потерпілого, свідка. Не можна забувати і морально-етичних міркуваннях при виборі місця допиту. Викликати до слідчого людей похилого віку або хворих не рекомендується. Він сам в цьому випадку повинен виїхати до місця перебування цих осіб і допитати їх. Якщо ж зробити це неможливо, необхідно направити окреме доручення відповідному слідчому або органу дізнання про виробництво допиту цієї особи за місцем проживання *. Хворого потерпілого, свідка можна допитати тільки з дозволу лікаря і в тому місці, де хворий перебуває (квартира або лікарня). _____________________________________________________________________________ * Див: Порубов Н.І. Допит у радянському кримінальному судочинстві. Мінськ, 1973. с. 101 Значною мірою успішність допиту залежить і від обстановки його проведення. Психологічні основи порядку допиту свідків закладені в нормі закону, зокрема, «свідки, викликані по одній і тій же справі, допитуються порізно і у відсутності інших свідків. При цьому слідчий вживає заходів до того, щоб свідки по одному й тому справі не могли спілкуватися між собою »*. _____________________________________________________________________________ * Див: ст. 158 КПК РРФСР. Найважливішим психологічним правилом є допит «віч-на-віч», без сторонніх осіб. Як правило, допит свідків, потерпілих проходить у службовому кабінеті слідчого. Обстановка кабінету тут має значення: від простого, ділового і суворого стилю здебільшого залежить довірчий і серйозна розмова. Важливо, щоб протягом усього допиту ніщо не відволікало уваги слідчого, потерпілого, свідка, щоб слідчому не заважали телефонні дзвінки, бесіди з заходять в кабінет співробітниками. Допит - це тривале, змістовне, безпосереднє спілкування слідчого з допитуваним. Це діалог, у процесі якого відбуваються пошуки і встановлення істини. На допиті стикаються два різних світогляди, дві волі, дві тактики боротьби, різні інтереси. На допиті нерідко вирішуються доля допитуваного і долі багатьох людей. Перемогти в цій боротьбі слідчому допомагають спеціальні наукові знання в галузі психології та тактики допиту і майстерність, що виявляється в професійних навичках ведення діалогу. Тому результат допиту в значній мірі буде залежати від особистісних якостей його учасників, а вирішальною мірою - від професійно необхідних психологічних якостей слідчого. Принциповий, справедливий, чесний, доброзичливий слідчий викликає повагу у допитуваного, бажання дати правдиві свідчення, допомогти слідству. Ефективність допиту забезпечують і інші соціально-психологічні якості слідчого, такі, як витримка, самовладання, емоційна стійкість, життєвий досвід, професійні знання, здатність логічно правильно вести допит. Уміння знайти потрібний індивідуально-психологічний підхід до допитуваного - одне з основних завдань слідчого. Цей підхід передбачає врахування віку, статі, освіти, професії, життєвого досвіду допитуваного, рівня культури, інтересів, поглядів, випробовуваних в момент допиту психічних станів. До зовнішніх комунікативних якостей слідчого відносяться зовнішній вигляд, фізичні дані, манера поведінки, стиль одягу і т. п. Підтягнутість, акуратність, простота, товариськість слідчого, скромний, діловий стиль одягу, уважність, доброзичливість - все це сприяє появі довіри, готовності до спілкування з боку допитуваних, Необхідно враховувати і психологічний стан свідка, що прийшов на допит, оскільки для більшості людей виклик до слідчого є незвичайним подією, що викликає хвилювання і розгубленість. На заваді на шляху встановлення належної психологічної обстановки допиту стають і окремі психологічні якості свідка, зокрема недовірливість, замкнутість, надмірна сором'язливість, нетовариськість *. * Див: Соловйов О.Б. Допит свідка і потерпілого. М., 1974, с. 44. У всіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Бесіда з урахуванням його поглядів, інтересів, настрої, психологічних особливостей сприяє зняттю психічної напруги, усунення недовіри, появі готовності дати правдиві свідчення. Ще більшої психологічної підготовки вимагає допит потерпілих, про що викладено нами у розділі 7 даної роботи. Досвідчений слідчий на допиті, цілеспрямовано впливаючи на особистість допитуваного в рамках закону, вміє вибрати той єдиний каталізатор, який відкриває інтимний світ людини, його душу. Однією з провідних характеристик цього процесу є закономірність його динаміки, встановлення послідовних етапів, розкриття психологічних факторів, які визначають особливості кожного з етапів. Перша, зовнішня сторона - це вступна частина допиту, в ході якої слідчий отримує від допитуваного анкетні дані: прізвище, ім'я, по батькові, рік народження сімейний стан і т. д. Її внутрішнім змістом є визначення обома співрозмовниками шляху своєї подальшої поведінки по відношенню один до одного. Друга стадія допиту - стадія переходу до психологічного контакту, під яким розуміється готовність допитуваного до спілкування зі слідчим, до дачі правдивих показань. На цій стадії визначаються такі загальні параметри бесіди, як її темп, ритм, рівень напруженості, основні стану співрозмовників і головні аргументи, якими вони будуть переконувати один одного у своїй правоті. Способи встановлення психологічного контакту дуже різноманітні і численні. Їх вибір залежить від сформованої слідчої ситуації, особливостей особистості, психологічного стану допитуваного і самого слідчого. Психологічний контакт може бути встановлений шляхом впливу на соціально-психологічні якості потерпілих, свідків. Іноді слідчий домагається психологічного контакту, пробуджуючи довіру до себе, інтерес у потерпілих, свідків до спілкування прагненням знайти схильності, захоплення. Пояснивши свідку, потерпілому, у зв'язку з чим вони викликані на допит, слідчий повинен вислухати їх вільну розповідь, що дає допитуваному можливість зосередитися, згадати обставини, а слідчому - уникнути постановки навідних питань, вселяє впливу. Поважність і до показань свідків і потерпілих повинні бути обов'язковими для слідчого. З його боку неприпустимі грубість, глузування, підкреслена недовірливість, неуважність, квапливість і т. п *. _____________________________________________________________________________ * Див: Проблеми судової етики. Под ред. Строгович М.С. М., 1974, с. 134. У ході вільної розповіді чи після його закінчення, якщо слідчий побачить, що допрашіваеммий значно відхиляється від цікавлять слідство обставин, може ставити що доповнюють, уточнюючі, контрольні питання. Слідчий повинен при цьому уважно стежити за формою їх постановки, за своєю інтонацією, контролювати свою міміку і жести, так як і вони можуть надавати вселяє вплив. Встановивши мотиви дачі неправдивих свідчень, слідчий повинен намагатися переконати несумлінного потерпілого, свідка у необхідності змінити позицію. При розслідуванні злочинів дуже часто виникає необхідність, допитуючи свідків, потерпілих, встановити точний час сприйманого ними події. Зокрема, це дозволяє, визначити момент вчинення злочину, час перебування підозрюваного в певному місці, інші істотні для справи обставини. При розслідуванні злочинів, для яких характерна швидкоплинність злочинного події та короткочасність сприйняття, потрібно прагнути до встановлення можливо більшого числа свідків, потерпілих, ретельно зіставляти їх показання з іншими зібраними у справі доказами. Слідчий може надати допомогу допитуваному в пригадуванні часу події. З цією метою можливе застосування методу хронометражу. В якості точки відліку обирається яке-небудь пам'ятне потерпілому, свідку подія, час якого відомо. Потім слідчий пропонує допитуваному згадати, що він ще робив у цей день, послідовність його дій, їх тривалість і тим самим хронометрує день до даного слідство моменту.   У ході заключної частини допиту слідчий різними способами (рукопис, машинопис, магнітофонний запис) фіксує отриману в результаті допиту інформації і представляє цю інформацію вже в письмовому вигляді допитуваному, який, підтвердивши правильність записаного в протокол, його підписує.   У ході допиту між слідчим і допитуваним відбувається обмін інформацією, в якій виділяються два аспекти: це словесний обмін інформацією між допитуваним і допитує і отримання інформації про стан допитуваного і навіть напрямок його думок шляхом спостереження за його поведінкою (жести, міміка, колір шкірних покривів і т. д.).   У ході допиту завжди повинно бути забезпечено ретельне спостереження за допитуваним для встановлення його стану, який визначається за його зовнішнім виглядом, поведінці, реакцію передану інформацію, на підставі аналізу його мови (темп, зв'язність, повторення, уривчастість і т. д.) . Так, наприклад, несподівані спазми, зміни швидкості і ритму звуку чи регіт, швидке або поверхневе дихання і постійне переривання інших ... розглядаються як симптоми напруги *.   _____________________________________________________________________________ * Шибутані Т. Соціальна психологія. М., 1969, с. 134.   Допит потерпілих, свідків вимагає глибокого вивчення їх особистості, її психологічного змісту, що дозволить надати виховний вплив на потерпілих і свідків з антигромадськими поглядами, частнособственической психологією, які ведуть паразитичний спосіб життя, жадібних, жорстоких, боягузливих, грубо порушують норми моралі, тим більше якщо ці соціально-психологічні відхилення увійшли до числа причин, умов, що сприяли вчиненню злочину.

25.ПСИХОЛОГІЯ ДОПИТУ ОБВИНУВАЧЕНОГО І ПІДОЗРЮВАНОГО

оретичні дослідження і практика слідчої діяльності переконливо підтверджують, що притягнення особи як підозрюваного чи обвинуваченого пов'язане з різкою зміною в його житті, зі зрушеннями у психіці, які посилюються в умовах ізоляції. Прагнучи ухилитися від відповідальності та приховати свою участь у злочині, винний намагається приховати від оточуючих пов'язані з цим переживання. Така тенденція значною мірою дезорганізує його психічні процеси. Адже підозрюваний і обвинувачений зовсім не обов'язково можуть бути злочинцями. Тому притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи призводить до ще серйозніших психічних наслідків. Нещастя, що несподівано звалилося на неї, породжує неадекватні вчинки, які можуть сприйматися і пояснюватися малодосвідченими слідчими як "докази поведінки". Прагнучи покласти кінець болісному стану, невинний може застосувати навіть самообмову.

Процесуальна ситуація підозрюваного і обвинуваченого має суттєві відмінності, тому доцільно розглядати допит підозрюваного і обвинуваченого окремо.

Допит підозрюваного. Одна з характерних особливостей допиту підозрюваного - обмеженість інформації і дефіцит часу на його підготовку. Відсутність достатніх викривальних доказів зобов'язує слідчого у процесі допиту підозрюваного використовувати багатоваріа- тивну тактику. Водночас допит підозрюваного зразу після його затримання чи арешту має і позитивний бік, адже підозрювана особа не встигає детально продумати, всебічно обґрунтувати неправдиву версію; як правило, її показання містять явні суперечності.

Основне завдання слідчого при допиті підозрюваного полягає в тому, щоб отримати відомості, які дають змогу перевірити його при- четність до злочину, що розслідується. Тому необхідно виділяти такі обставини, які можуть бути відомі лише особі, яка скоїла злочин. І якщо підозрюваний мовчить про факти, які вже виявлені слідством, то це повинно насторожити слідчого.

Під час допиту підозрюваному ставляться насамперед ті запитання, відповіді на які вже відомі юристу. Мета постановки таких запитань - виявити позиції підозрюваного щодо правосуддя. Позитивні результати дає метод непрямих запитань. Він полягає в тому, що запитання, суттєві для розслідування, маскуються серед зовні "безпечних" запитань, які нібито не стосуються події, яка цікавить слідчого. Таким чином можна аналізувати обізнаність підозрюваного про учасників злочину, про час, місце і способи його здійснення, знаряддя, які застосовувалися, та інші обставини. Крім того, непрямі запитання доречні і як засіб маскування мети слідчого, бо підвищений інтерес допитуваного до окремих епізодів злочину може свідчити про те, що у слідчого відсутня необхідна сукупність доводів.

Для підозрюваного на попередньому слідстві характерні психологічні стани тривоги, невизначеності, неможливості правильного передбачення ситуації, що склалася. Часто він не знає, якими доводами володіє слідчий, які запобіжні заходи будуть вибрані, які слідчі дії будуть проведені і т. п. Такий психологічний стан підозрюваного повинен враховуватися слідчим при розробці й застосуванні різних тактичних і психологічних прийомів (табл. 5).

Таблиця 5

Тактичні і психологічні прийоми допиту підозрюваного Попередня стадія допиту Стадія вільної розповіді Запитально-відповідна стадія допиту 1 2 3 Тактичні і психологічні прийоми 1) бесіда; 2)

зняття емоційного і смислового бар'єра; 3)

зменшення психічного напруження; 4)

прояв розуміння; 5)

зацікавлене вислуховування; 6)

тактовність у поведінці 1) нагадування; 2)

деталізація; 3)

уточнення; 4)

припинення брехні; 5)

порівняння 1) фактор несподіваності; 2)

тимчасове маскування мети допиту; 3)

приховання обізнаності слідчого; 4)

створення у підозрюваного уявлення про те, що слідчий "все знає", та ін.

Закінчення таблиці 5

1 2 3 Мета і використання вказаних прийомів а) вивчення особистості а) отримання нових а) деталізація і підозрюваного; доказових фактів; конкретизація б) встановлення з ним б) надання показань, які психологічного контакту; допомоги отримуються; в)визначення його ставлення підозрюваному в) представлення наявних до предмета допиту; у відновленні в доказів; г) вибір тактики допиту пам'яті г) викриття брехні призабутого Складним є питання про пред'явлення підозрюваному доказів. Річ у тім, що поспішне і невміле пред'явлення доказів зменшує їхню викривальну спрямованість, дає можливість підозрюваному висунути неправдиві пояснення. Тому слідчий повинен передбачити всі нюанси, які можуть знизити викривальну силу доказів, по можливості попередньо нейтралізувати контраргументи допитуваної особи. Докази слід пред'являти з урахуванням їхнього взаємозв'язку, при цьому психологічний вплив на підозрюваного в міру пред'явлення доказів повинен зростати.

Якщо скоєно груповий злочин, то при індивідуальному допиті підозрюваних слідчому доцільно використати соціально-психологічні особливості міжособистісної взаємодії людей в злочинних групах.

До них відносяться різноспрямовані інтереси членів групи, суперництво, антагонізм, егоцентризм140, прагнення "урвати собі шматок побільше від спільного пирога" і т. п. У ході допиту окремі члени групи намагаються зменшити свою роль у скоєнні злочину, перекладаючи вину на інших.

Останнім часом в юридичній психології виявляється інтерес до дослідження захисної домінанти141 правопорушника. Домінанта, як правило, виникає в людини у зв'язку з більш-менш серйозними подіями в житті, за наслідки яких вона переживає, у зв'язку з якими вона відчуває почуття страху, невпевненості і т. п. Людина, котра скоїла тяжкий злочин, зазнає сильне психічне напруження. Під впливом домінанти злочинець намагається поводитися так, щоб гарантувати собі безпечність, уникнути викриття, а отже, покарання. Інакше кажучи, поведінка злочинця на допиті носить своєрідний захисний характер. Його прагнення приховати причетність до злочину, необхідність маскуватися, виглядати спокійним і впевненим посилює гальмуючі процеси у клітинах головного мозку. Після цього починає переважати процес збудження, який проявляється в активності людини, прагненні виговоритися і т. д. Виявлення таких станів у ході допиту сприяє отриманню правдивих показань і розкриттю злочину.

Велику роль у процесі допиту відіграє правильна адекватна інтерпретація невербальних сигналів (міміка, жести, поза та ін.), які розкривають емоційно-вольовий стан підозрюваного. Зовнішні ознаки прояву страху, неспокою, задоволення, брехні тощо не мають доказового значення. Але ці сигнали можуть дати слідчому орієнтовну інформацію. Наприклад, уникання зорового контакту, потирання долонь, прикриття рота долонею тощо повинні спонукати слідчого до більш ретельного аналізу причин такої поведінки.

Сильним психологічним станом, який формує мотиви поведінки підозрюваного, є страх позбавитися волі, звичного способу життя, "перспективи" опинитися серед злочинців. Такий стан особливо притаманний особам, які вперше скоїли злочин і притягнені до кримінальної відповідальності. В такій ситуації підозрюваний думає, що уникнути затримання, арешту, вироку, пов'язаного з позбавленням волі, можна лише, заперечуючи свою вину, брехливими показаннями. Такий психологічний стан формує позицію підозрюваного, яку слідчому необхідно подолати. Для цього треба пояснити підозрюваному, що доказування вини мало в чому залежить від його визнання, а вирішальною мірою визначається сукупністю доказів довести йому, що щиросердне каяття, а також активне сприяння розкриттю злочину є для суду обставиною, яка пом'якшує відповідальність.

Вище зазначалося, що під впливом домінанти дії злочинця носять захисний характер. Але саме ці дії і вчинки повинні привертати увагу слідчого, бо дають підставу для припущення про причетність підозрюваного до скоєного злочину (такі дії мають назву "докази поведінки"). Можна виділити найпоширеніші докази поведінки злочинця142: -

створення обманного алібі; -

немотивований і несподіваний від'їзд; -

спроба спрямувати слідство на обманний шлях; -

вияв підвищеної зацікавленості до процесу розслідування злочину; -

розповсюдження вигаданих чуток про особистість злочинця і мотиви його дій; -

спроби переговорити, підкупити потерпілих, свідків; -

демонстративність поведінки, яка покликана переконати оточуючих у повній непричетності до злочину, заперечення навіть точно встановлених фактів ("не бачив", "не чув" і т. п.); -

зміна звичних стереотипів після скоєння злочину; -

обізнаність щодо таких деталей, про які міг знати лише винний; -

повернення, часом неодноразове, на місце події тощо.

У різних слідчих ситуаціях докази поведінки виявляються по-різному.

У кущах біля невеликої річки був виявлений труп молодої жінки з численними різаними ранами. На місці події знайшли знаряддя вбивства - косу і надто характерні сліди, які дали змогу в загальних рисах відтворити картину злочину. Очевидців не виявилося.

Серед осіб, можливо причетних до злочину, увагу слідчого привернув двоюрідний брат вбитої К. Він виявляв у зв'язку з розслідуванням помітне хвилювання, розпитував двох інших підозрюваних про те, чого їх викликали на допит, цікавився, чи оглядають їхній одяг, чи можна по слідах рук виявити злочинця. Саме К. і виявився вбивцею.

Що стосується обманного алібі, то детальний допит підозрюваного допомагає виявити, наскільки його твердження істинні. Наприклад, підозрюваний каже, що в цей час "був у театрі", але на запитання про назву і зміст вистави, виконавців ролей відповісти не може. Окрім того, певні деталі висловлених ним "казок" також демонструють фальшивість алібі - в психології відомо, що деталі другорядних обставин люди зазвичай забувають. Разом з тим, не слід поспішати з викриттям усіх суперечностей і неправдивих тверджень підозрюваного, бо це може насторожити його, підвищити самоконтроль за мовою і зовнішніми ознаками поведінки, а також відмовитися давати показання.

Психологічно найскладнішою ситуацією допиту підозрюваного є його відмова давати показання. Мотиви закритості при допиті різні: -

страх перед покаранням; -

побоювання помсти співучасників; -

сором за скоєне, докори сумління; -

бажання приховати інтимні подробиці; -

антипатія до слідчого; -

самоствердження тощо.

Які б не були мотиви відмови давати показання, завдання слідчого - пояснити підозрюваному, що такою поведінкою він позбавляється можливості самозахисту, і як наслідок - можливості з'ясувати пом'якшуючі його відповідальність обставини.

У слідчій практиці трапляються випадки самообмовлення підозрюваного. Які причини і цілі самообмовлення? Це може бути пов'язано з винятковим психічним перенапруженням у результаті довготривалих допитів, з грубими порушеннями прав особистості (згадаємо часи сталінських репресій, коли багато підозрюваних не витримували катувань за стінами Луб'янки і зовсім невинні брали вину на себе, щоб скоріше покінчити зі свавіллям і насиллям щодо своєї особистості), з тактичними прорахунками слідчого, з бажанням приховати інший, більш тяжкий злочин.

Розслідуючи справу про мотоцикл на автобусній зупинці, слідчий отримав оперативні дані про причетність до події двох молодих вантажників лісоскладу Р. і Н. Якихось доказів, що дозволили б їх затримати, слідчий не мав. Викликавши по черзі Р. і Н. на допит, він все більше переконувався, що крадіжку мотоцикла здійснив Н. Але при другому допиті Р. "зізнався"у скоєному. З'ясувалося, що самообмовлення було викликане бажанням приховати крадіжку і продаж машини ГАЗ-69, які він скоїв вісім місяців тому, і отримати менше покарання.

Слідчий може зробити припущення, що підозрюваний обмовляє себе, якщо він часто і наполегливо переконує його в "чесності" зізнання, дає завчені показання, нездатний повідомити факти, що повинні бути відомі тому, хто скоїв злочин. З метою викриття самооб- мови використовуються: -

детальний повторний допит; -

перевірка показань на місці події; -

очна ставка; -

слідчий експеримент тощо.

Допит обвинуваченого. Цілком обґрунтовано вважається, що обвинувачений є найбільш поінформованим і найбільш психологічно складним джерелом доказів. Правдивість його показань певною мірою можна стимулювати шляхом роз'яснення значення щиросердного зізнання, яке слугуватиме як обставина, що пом'якшує відповідальність за скоєний злочин. Важливо зазначити: акцент повинен робитися не на визнанні вини, а на каятті і сприянні слідству в розслідуванні злочину.

Якщо обвинувачений визнає свою вину, то завдання слідчого - отримати вичерпні показання щодо всіх обставин, які він вважає суттєвими для розслідування справи. Важливо при цьому виявити ті обставини, достовірність яких може бути перевірена, а також з'ясувати причини, які призвели обвинуваченого до злочину, основні соціально- демографічні дані про його особистість і відомості про спільників.

Допит обвинуваченого проводиться за всіма пунктами пред'явленого обвинувачення. У зв'язку з цим на початку допиту обвинуваченому пояснюються суть пред'явленого обвинувачення, санкції відповідної норми Кримінального кодексу, його право на захист. На цій же стадії допиту слідчому необхідно вжити заходів, які полегшили б обвинуваченому вибір правильної лінії поведінки (наприклад, пояснити, що обманна позиція може нашкодити йому і його близьким, що від його правдивості в показаннях залежить доля невинних людей та ін.).

Під час допиту обвинуваченого слідчий обов'язково повинен враховувати можливі зміни його показань, тому всі суттєві деталі фіксуються. Ці зміни можуть виникнути через прагнення обвинуваченого зменшити свою вину, убезпечити від відповідальності близьких, через розуміння ним того, що проти деяких доказів можна придумати спростування і т. д.

Позиція закритості обвинуваченого, яка досить часто трапляється на початковій стадії допиту, не повинна переростати в конфлікт між ним і слідчим. Досвідчений юрист не конфліктує з обвинуваченим, а викриває його, використовуючи наявні докази, прийоми правомірного психічного впливу, ефективну тактику розслідування злочину.

Ставлення обвинуваченого до скоєного злочину, пред'явленого обвинувачення і можливого покарання залежить від мотивів, якими він керується в ході розслідування кримінальної справи. Тому одне із завдань слідчого в процесі допиту - вивчення і аналіз мотивів, які сформувалися в обвинуваченого упродовж його життя.

У психологічному аспекті відмінності в становищі обвинуваченого і підозрюваного менш суттєві, ніж в процесуальному, тому при допиті обвинуваченого можна використати розглянуті вище тактичні психологічні прийоми і засоби впливу.

26.ПСИХОЛОГІЯ ОЧНОЇ СТАВКИ

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний

допит раніше допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані іс-

тотно суперечливі показання. Очна ставка може бути проведена між

двома допитаними раніше свідками, між двома обвинуваченими чи

підозрюваними. Вона може бути проведена також у суді.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий пропонує кожно-

му з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено іс-

тотні суперечності. Під час проведення очної ставки допитуваним

може бути дозволено ставити запитання один одному.

Відомо, що очна ставка проводиться для усунення істотних супе-

речностей у показаннях. Однак вивчення психологічних особливостей

очної ставки показує, що вона дає змогу вирішити й інші завдання: до-

лати добросовісні помилки допитуваного; перевіряти правдивість по-

казань раніше допитаних осіб; з’ясовувати причини походження істотних

суперечностей; перевіряти та оцінювати криміналістичні версії; викри-

вати неправду в показаннях допитуваних (неправдиве алібі, обмова,

самообмова та ін.); перевіряти зібрані раніше у справі докази; підсилю-

вати позицію тих чи інших осіб, які дали правдиві показання.

У літературних джерелах (В. Комарков) розрізняють характери-

стики очної ставки: єдність предмета (особи допитуються з тих самих

обставин); єдність об’єкта (очна ставка є процесом безперервного по-

рівняння показань двох одночасно (поперемінно) допитуваних осіб);

єдність часу (допит двох осіб здійснюється в їх присутності протягом

слідчої дії); єдність місця (особи допитуються в одному місці); допи-

тувані особи повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запи-

тань слідчого і показань один одного; єдність документування (про-

цедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності» (або со-

ціальної інгібіції), коли обвинуваченому необхідно давати показання

у присутності іншої особи, яка знає дійсні обставини події, що відбу-

лася. У психології це явище іменується інгібіцією соціальною — по-

гіршення продуктивності виконання діяльності в присутності інших

людей. У цьому разі людина орієнтується на поведінку іншої особи,

якій відомі реальні обставини події. Злочинцю набагато легше давати

неправдиві показання слідчому, який не був присутній при вчиненні

злочину і не знає всіх його обставин, ніж у присутності особи, обізна-

ній (яка безпосередньо сприймала подію) про злочин.

117

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

Під час очної ставки відбувається спілкування між трьома особами:

слідчим і двома раніше допитаними особами. Тому процес взаємного

рефлексування відрізняється складністю. Допитувані впливають один

на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом.

Передання інформації між індивідами, які спілкуються, може здійсню-

ватися не лише вербальними засобами, а й конклюдентними діями,

жестами, мімікою та ін. Вплив у процесі очної ставки може бути й не-

гативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати

злочинний характер) впливає на добросовісного. Зокрема, складні

психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого

і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну

ставку проводити недоцільно.

При проведенні очної ставки регулятором процесу спілкування

є слідчий, який повинен ураховувати характер стосунків між допитува-

ними, їхні соціально-психологічні особливості (тип темпераменту, риси

характеру, вольові якості та ін.), злочинний «досвід» тощо. У процесі

очної ставки відбувається «психологічне» протиборство. Усунення іс-

тотних суперечностей передбачає зміну конфлікту стосунків. Повідо-

млення правдивої інформації є засобом психологічного впливу.

Існують психологічні рекомендації щодо проведення очної ставки,

які стосуються черговості допиту тих чи інших осіб, формулювання

запитань допитуваним. Тут необхідно враховувати можливість допи-

туваних осіб впливати один на одного (з урахуванням позитивних

і негативних якостей, «слабких місць», підвищеної сугестивності,

конформності, нестійкості психіки та ін.). Треба прогнозувати можли-

вість зміни показань. Доцільно спочатку вислухати думку осіб із більш

«слабкою» психікою або осіб, які дають правдиві показання.

Тактико-психологічні особливості очної ставки визначаються: роз-

ширеним складом її учасників, ускладненим інформаційним обміном;

сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного;

зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підви-

щеним ступенем тактичного ризику. При проведенні очної ставки реко-

мендуються такі прийоми: супровід спілкування пред’явленням доказів,

маскування цілей очної ставки, раптовість її проведення, приховування

поінформованості слідчого про ті чи інші обставини. Як психологічний

вплив пропонується проведення декількох очних ставок підряд із несум-

лінним учасником чи проведення очної ставки у поєднанні з допитом.

Існують рекомендації щодо проведення очних ставок із наростаючою

силою. Тут важливо визначити черговість очних ставок. З кожною очною

ставкою з’ясовуються дедалі істотніші спірні обставини.

27.ПСИХОЛОГІЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ЗЛОЧИНУ

Місце події як джерело пізнавальної інформації. Серед слідчих

дій, у процесі здійснення яких слідчий одержує доказову інформацію,

необхідну для розслідування злочину, особливе місце посідає огляд

місця події. Сутність огляду місця події полягає в безпосередньому

вивченні (сприйнятті) слідчим приміщення чи місцевості, де вчинено

злочин або виявлені його сліди. Метою кожної слідчої дії є одержання

доказів, які сприяють розслідуванню злочинного діяння і встановлен-

ню об’єктивної істини. У цьому аспекті огляд місця події має певну

специфіку, що виділяє його з-поміж інших слідчих дій. Ця специфіка

полягає в такому: 1) кримінальна ситуація характеризується невизна-

ченістю; 2) огляд місця події спрямовано на виявлення доказів, харак-

тер яких диктується особливостями події злочину, способом його

вчинення і приховування; 3) при одержанні тієї чи іншої інформації

слідчий повинен вирішити питання про її відношення до розслідува-

ного злочину і доказове значення.

Такі обставини дають змогу віднести огляд місця події до най-

складніших слідчих дій, оскільки в процесі його проведення вирішу-

ється велике коло питань, що вимагають інтелектуального напруження,

аналітичного підходу до осмислення і визначення комплексу даних,

що стосуються події і можуть згодом відіграти роль доказів у справі.

Саме тому необхідно з’ясувати роль і функції психології, що можуть

мати значення для вирішення конкретних завдань проведення огляду

місця події і сприяти здійсненню його пізнавальних цілей. При цьому

місце події слід розглядати як комплекс даних, що дають можливість

виявити різну за обсягом і цінністю інформацію про подію злочину.

Місце події є фрагментом об’єктивно існуючої події, де відображе-

ні її окремі сторони, моменти. Більшою чи меншою мірою воно містить

об’єктивну інформацію про подію злочину, виражену в зміні обстанов-

88

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

ки, слідах перебування злочинця, слідах його дій, їх наслідків, намірів

злочинця та інших даних, що дають змогу побудувати уявну або част-

ково матеріальну модель злочину, його обставин. Саме тому, що місце

злочину зазвичай містить найбільш повну і різнобічну інформацію про

подію злочину, теорія криміналістичної тактики, зокрема тактики

огляду місця події, визначає перелік питань, що можуть бути вирішені

в процесі огляду місця події: відомості про особу злочинця, час його

перебування на місці події, мотиви і мету вчинення злочину тощо.

Інформація, що є на місці події, має різнобічний характер і різну

доказову значущість. В її комплексі важливо знайти саме те, що сто-

сується події злочину. Для цього необхідно розв’язати розумові за-

вдання, пов’язані з відносністю виявленого до розслідуваної події.

У складному формуванні даного процесу психологія постає в декількох

аспектах, а саме: а) сприйнятті обстановки місця події; б) уявному

аналізі виявлених слідів і речових доказів; в) установленні причинно-

го відношення виявленого до події злочину; г) створенні уявної моде-

лі події, що сталася. Проаналізуємо кожний із названих аспектів.

Сприйняття обстановки місця події, здійснюване слідчим, залежить

від загальних закономірностей сприйняття, проте водночас має специ-

фіку, зумовлену професійними особливостями, спрямованістю в сприй-

нятті, підпорядкуванням останнього уявній моделі події, що формуєть-

ся або вже узята як вихідна. Якщо розглядати сприйняття, здійснюване

слідчим, із погляду його особливостей, зумовлених обраною ним про-

фесією, можна побачити, що воно має специфічні риси. До них можна

віднести зумовлену колишнім досвідом вибірковість, спрямовану на

сприйняття слідів і речових доказів, пов’язаних із подією злочину, точну

і швидку оцінку сприйнятого, здатність виявляти в сприйнятому таку

інформацію, яка дає можливість знайти інші докази у справі.

Важливу роль у спрямованості сприйняття відіграє та уявна модель,

що виникає у слідчого до огляду місця події, у час повідомлення йому

про подію злочину. У виняткових випадках слідчий, виїжджаючи на

місце події, не має жодного уявлення про подію злочину. Це уявлення

може бути уривчастим, неправильним, неточним, але воно існує, тому

що увага слідчого зосереджується на певній події, він, природно, об-

мірковує різні варіанти її можливого вчинення. Тобто виникає певна

модель події, можливі варіанти якої слідчий уявно програє. Ця модель

є уявною позначкою поведінки слідчого під час огляду місця події,

зосередження його уваги на певних об’єктах, які є ключовими при

розслідуванні в аналогічних ситуаціях. Пізнавальне значення такої

89

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

моделі полягає в активізації мислення слідчого в заданому напрямі

(зумовленому повідомленням про факт злочину).

Дія такої моделі обмежена початковими етапами огляду місця події.

Наприклад, при зіставленні уявної моделі з реальною обстановкою

події вона втрачає своє значення у разі, якщо суперечить останній або,

навпаки, більш активно виконує пізнавальну функцію при збігу її ро-

зумової схеми з дійсною обстановкою події злочину. Уявна модель,

побудована на основі абстрактних відомостей про типові ситуації по-

дії та окремих відомостей про дану подію, впливає на спрямованість

сприйняття слідчого, і коли вона достатньо опанувала його мисленням,

може в початкові періоди огляду місця події нав’язувати йому схему,

що суперечить дійсності. У даному випадку слідчому не завжди вда-

ється відразу звільнитися від моделі, що тяжіє над ним, яка іноді вже

стала звичною, і він переборює її шляхом сприйняття та аналізу об-

ставин, слідів, що суперечать його колишнім уявленням. Частими

є ситуації, коли передчасна і недосконала модель тримає слідчого у по-

лоні можливого припущення і, більше того, визначає його сприйняття

в заданому нею напрямі. У цих випадках слідчий акцентує увагу на

тому, що підтверджує модель, яка формується, і ігнорує дані, що супе-

речать їй. У цьому може проявитися негативна роль названих моделей,

які стримують вільне сприйняття слідчим об’єктивної дійсності, місця

події. Тут вирішального значення набуває додержання тактичного

правила об’єктивного підходу до сприйняття і оцінки всіх даних, відо-

бражених в обстановці місця події, що гарантує найбільш повне зби-

рання доказів у процесі огляду. Психологічна дія вимоги додержува-

тися об’єктивності при огляді місця події така, що слідчий під її впли-

вом відкидає, ігнорує або відволікається від побудованих раніше мо-

делей можливого здійснення події чи її розвитку, зосереджуючи увагу

на аналізі обстановки і доказах, що виявляються, або визначенні місць

їхнього можливого перебування.

При огляді місця події вже в процесі сприйняття спостерігаються

елементи уявного аналізу, що дають змогу відносити сприйняте до

об’єктів, які мають значення для справи і містять доказову інформацію,

або байдужих у плані пізнання події, відображеної у цьому місці. Такий

уявний аналіз поширюється на всю обстановку місця події та окремі

сліди, на предмети, що знаходяться на місці події і часто дають мож-

ливість правильно її оцінити.

Оскільки для аналітичної діяльності, дійсної чи уявної, характерні

вичленовування об’єктів аналізу з їхньої сукупності і спочатку ізольо-

90

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

ваний їх розгляд, то при огляді місця події застосування цієї функції

аналізу має такі самі характеристики. Об’єкт, що виявляється в про-

цесі огляду місця події, спочатку розглядається та аналізується з по-

гляду його звичайної (в людському розумінні) субстанції і призначен-

ня. Після цього аналітичне сходження думки спрямоване на встанов-

лення у виявленому об’єкті таких ознак, що свідчать про його вико-

ристання в події злочину. Подальший аналіз передбачає наявність

в аналізованому об’єкті деяких інших даних, що дають змогу визна-

чити роль і призначення цього об’єкта, місце його використання, спо-

соби його застосування тощо. Таким чином, цей етап аналізу дозволяє

установити зв’язки певного об’єкта з подією злочину і тим самим

з’ясувати коло обставин, що мають значення у розслідуванні справи.

Сприйняття обстановки місця події та аналіз її об’єктів — один зі

ступенів пізнання, що здійснюється в процесі розслідування. Дані,

одержані в результаті аналізу, в ізольованому та абстрактному вигляді

не дають змоги одержати достатню інформацію про подію, простежи-

ти її розвиток і виникнення.

Інструментом, що здійснює логічний зв’язок виявленого з діями

осіб та іншими доказами, є причинно-наслідкове відношення, яке від-

новлює, нібито з мозаїчних фрагментів, картину події, де пояснені усі

взаємозв’язки. Встановлення причинних відносин між виявленим і дією,

що стала основою для його утворення, підпорядковується загальним

закономірностям діалектики, а саме: категорії причини і наслідку як

одному зі ступенів пізнання взагалі і здійснення пізнання щодо окремої

галузі. Якщо в цьому аспекті розглядати обстановку події та її складо-

ві об’єкти, взаємопов’язані з подією злочину, можна простежити, що

усі вони є наслідками певних причин. Як такий аналіз виявлених

наслідків є підставою до уявного сходження до причини, що його зу-

мовила, а відтак, і до встановлення шуканого. Ретельність #^__P櫁ﾝ_Hі глибина

аналізу в усіх випадках забезпечують правильне встановлення при-

чинних відносин об’єкта.

Сходження від аналізу до встановлення причинних зв’язків вияв-

леного з подією злочину відбувається в процесі оцінки результатів

цього аналізу і встановлення їхньої чіткої причинної залежності від

дії, що мала певні наслідки. Тут дослідження, що здійснюється в про-

цесі огляду місця події, піднімається на більш високий рівень і сприяє

формуванню окремих і загальних версій, а в деяких випадках — і без-

посередньому встановленню тих обставин, які проявилися в слідах або

їхній сукупності, що складає обстановку події злочину.

91

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

Проте у деяких випадках аналіз і його результати не дають можли-

вості відразу зробити висновок про причинне відношення слідів чи

предметів, виявлених на місці події, обмежуючи можливості слідчого

лише висуненням версій, перевірка яких здійснюється проведенням

тих чи інших слідчих дій. Так, сліди знарядь злому не дають змоги

відразу встановити конкретне знаряддя, що залишило їх, але є можли-

вість для певного припущення, що орієнтує слідчого на розшук цього

знаряддя. Його подальше причинне відношення до події злочину

з’ясовується експертним дослідженням, що виявляє ознаки, які свідчать

про те, що тільки цим, а не іншим знаряддям може бути залишений

даний слід.

Уявлення про подію злочину, його механізм, осіб, які його вчинили,

формується на основі результатів аналізу виявлених слідів та пред-

метів і встановлення причинних зв’язків між ними та зумовлюється

наявною інформацією. Узагальнення результатів аналізу дає змогу на-

громаджувати інформацію, синтезувати її за допомогою встановлення

причинних зв’язків і є основою для формування уявної моделі події.

Характер і обсяг доказової інформації зумовлюють повноту і обґрун-

тованість тієї уявної моделі, яка у своєму пізнавальному розвитку пере-

творюється не на мертву схему того, що відбулося, що нерухомо кон-

статує ту чи іншу подію, а на рухому версію, яка визначає спрямова-

ність подальшого пізнання.

Кожна уявна модель події, що відбулася, щодо розслідування будь-

якої категорії злочинів має більший чи менший ступінь імовірності,

зумовленої, з одного боку, наявною інформацією (її доказовою цінністю),

а з другого — кількістю обставин, які необхідно з’ясувати для встанов-

лення об’єктивної істини у справі. У тих випадках, коли обставини

першої групи виражені більш чітко, ніж обставини другої групи, об-

ґрунтованість висунутої версії щодо події злочину буде значнішою,

а його уявна модель — більш повною. Повнота моделі істотно полегшує

визначення шляхів виявлення тих подробиць, що перетворюють уявну

модель на дійсно встановлені обставини. Оскільки висування версій

є розумовим процесом, у перебігу якого здійснюється пізнання, то воно

виконує пізнавальну функцію в процесі розслідування.

Вирішення розумових завдань при проведенні огляду місця події.

Огляд місця події, що є за своїм характером дослідженням у широкому

значенні, вимагає вирішення значної кількості розумових завдань.

Різноманітні за своїм характером завдання можна згрупувати за їхніми

цілями. При цьому слід розрізняти завдання розумового плану, що

92

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

стосуються процесів збирання та оцінки доказового матеріалу на міс-

ці події, і розумові завдання, пов’язані з організацією дій, що випли-

вають з огляду місця події. До перших можна віднести завдання ви-

явлення інформації, її оцінки, висунення загальних і окремих версій,

до других — завдання щодо організації дій, пов’язаних із проведенням

огляду місця події.

Розумові завдання першого типу і насамперед такі, що пов’язані

з виявленням (відшукуванням) доказової інформації на місці події,

у своєму конкретному тлумаченні визначаються переліком питань, що

розв’язуються у процесі огляду місця події. Їхнє вирішення зумовлю-

ється рекомендаціями криміналістичної тактики. Спрямованість кри-

міналістичних рекомендацій з огляду місця події дає змогу розглядати

їх як такі, що мають пізнавальний характер і зумовлюють пізнавальну

сутність розумових завдань. Перелік питань, що розв’язуються у про-

цесі огляду, наочно ілюструється розглядом їхнього характеру. Звер-

немося хоча б до таких з них, як «де мала місце подія», «шляхи про-

никнення на місце події», «кількість осіб, які брали участь у вчиненні

злочину», «час перебування їх на місці злочину», «яких предметів

торкалися злочинці», «які могли залишитися сліди на злочинцях»,

«логіка їх поведінки на місці», «мета і мотиви вчинення злочину» тощо.

Наведений витяг з переліку питань, що розв’язуються у перебігу огля-

ду місця події, свідчить про спрямованість діяльності слідчого при

огляді місця події для встановлення обставин, пов’язаних з предметом

доказування у справі.

Другий тип розумових завдань, що вирішуються слідчим у процесі

огляду місця події, передбачає оцінку виявленої інформації в аспекті її

доказового значення. Оцінка доказів, виявлених у процесі огляду місця

події, має певну специфіку, зумовлену тією обставиною, що виявлене не

відразу може бути оцінене, а вимагає додаткового дослідження

і з’ясування інших даних. Наприклад, це стосується слідів пальців рук.

Їх виявлення не відразу дає змогу визначити належність конкретній осо-

бі, а відтак, встановити їхнє значення як доказу в справі.

Водночас оцінна діяльність слідчого має специфіку, зумовлену її

часовим характером і необхідністю використовувати доказову інфор-

мацію з метою організації оперативно-розшукових дій. Ця обставина

впливає на оцінку доказового матеріалу в плані обрання з виявлених

доказів таких, які можуть бути використані безпосередньо, і таких,

визначення ролі і значення яких може бути відкладене на більш пізній

період. Так, до доказів, орієнтуюча інформація з яких може бути одер-

93

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

жана і використана відразу в процесі огляду місця події, належать

сліди транспорту, аналіз і оцінка яких дають змогу організувати

оперативно-розшукову діяльність із виявлення транспорту; сліди взут-

тя, що дають можливість організувати переслідування по «гарячих

слідах» і виявлення злочинця; сліди крові, боротьби, збройного опору,

що дозволяють встановити особу злочинця за зареєстрованими звер-

неннями до медичних закладів, тощо.

Чільне місце в оцінці доказів посідає її певний динамізм, що перед-

бачає вибірковість у використанні доказів, які сприяють встановленню

обставин, що мають значення для справи. Найшвидше вирішення ро-

зумових завдань, пов’язаних із оцінкою виявленої інформації, дає

можливість у перебігу огляду місця події вирішувати також організа-

ційні завдання з визначення оперативно-розшукових і слідчих дій, що

випливають з огляду. Тому своєчасне вирішення розумових завдань

з оцінки інформації сприяє більш оперативній організації подальшого

розслідування. У тих випадках, коли оцінка виявленої інформації не

дає підстав для негайного вирішення питань, пов’язаних із організацією

подальшого розслідування, її слід використовувати для висунення

різноманітних версій, а згодом здійснювати їхню перевірку у визна-

чений строк і в послідовності, найбільш доцільній із погляду інтересів

розслідування.

Оцінка виявленої інформації дає змогу здійснювати пізнавальні

функції у зв’язку з висуненням на її основі слідчої версії або взаємо-

залежної і взаємозумовленої безлічі цих версій, що у своїй рухомій

(динамічній) сукупності формують уявну модель події або таку її мо-

дель, де уявні побудови поєднуються з фрагментами дійсності і ство-

рюють варіанти моделей із частково реальним змістом. Тут і починає

здійснюватися третій етап вирішення розумових завдань, у перебігу

конструювання яких і виявляється пізнавальна роль психології. Склад-

ність висування версій як побудови моделей картини події полягає

в тому, що подібні побудови не є довільними процесами творчого уяв-

лення, не обмеженого наявністю реального матеріалу. Побудова уявних

розумових моделей у процесі огляду місця події обмежена наявною

інформацією і тому не може бути цілковито вільною. Аналіз і оцінка

доказового матеріалу обмежують діяльність моделювання, акцентую-

чи мислення слідчого на низці встановлених обставин і визначенні

можливого причинного відношення.

Найбільший інтерес з погляду пізнавальної функції моделей, які

конструюються у процесі огляду місця події, становить те, що їх ви-

94

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

никнення і згасання (руйнування) відбуваються у міру виявлення та

оцінки доказової інформації. Тому вони є не тільки динамічними (ру-

хомими, такими, що розвиваються), а й такими, що виникають і руй-

нуються залежно від обґрунтованості компонентів моделі, які зумов-

люють, зрештою, і її надійність. Розумові процеси, пов’язані зі ство-

ренням моделей події або її окремих обставин, належать до поняття

психологічного пошуку («пливучий силует», за В. І. Поповим). «Пли-

вучий силует» можна розглядати як перманентну модель, точній кон-

струкції якої сприяють аналіз і оцінка виявленого в процесі огляду.

Така модель ще не є версією, а відіграє підготовчу роль на шляху до її

формування і побудови. Однак «пливучий силует» як динамічна модель

має певну реальність, оскільки його окремі фрагменти як основи для

побудови моделі або реальні частини, що виконують функцію розумо-

вої моделі, існують у дійсності і можуть щораз по-новому брати участь

у створюваній картині, залежно від їхньої оцінки і ступеня з’ясування

причинного відношення до події злочину.

Модель, створювана щодо події, яка мала місце, відрізняється

і збірним характером, поєднуючи в собі водночас дії злочинця, потер-

пілого, обставини, що передують вчиненню злочину, і його наслідки.

У цьому полягає не тільки її складність, а й її багатозначна пізнаваль-

на цінність. Така модель нібито з’єднує розрізнені сліди, речі, обста-

вини і доповнює їх типологією подій, їх логіки або інсценування,

уявленнями про вчинки людей в аналогічних ситуаціях, швидко і у

багатьох випадках остаточно дає змогу відновити уявну картину події

злочину.

Взаємозв’язок особи злочинця і відображень місця злочину.

В процесі огляду місця події можна одержати інформацію про особу

злочинця. Перебування злочинця на місці події передбачає його вплив

на навколишнє середовище і залишення відображень (слідів злочину

в широкому розумінні). Вчинення злочину пов’язане з матеріальними

змінами первинної обстановки. Такі зміни передбачають порушення

первинного положення, місцезнаходження, стану різних об’єктів, що

утворюють речове середовище, в якому вчинено злочин. Відображен-

ня, або сліди в широкому розумінні, охоплюють: комплекси елементів,

притаманних певним подіям (сліди ДТП, сліди пожежі та ін.); зміну

обстановки (поява чи зникнення предметів, зміна їхнього місця роз-

ташування); зміну виду або стану предмета.

Зміни, що виникають у перебігу вчинення злочину, містять певні

відомості про особу злочинця (відносно безперечні або такі, що мають

95

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

імовірний характер). Під час огляду можна передбачити стать злочин-

ця. У цьому аспекті важливе значення має оцінка виду злочину. Існують

специфічно чоловічі (наприклад, хуліганство, розбій, зґвалтування,

вбивство, поєднане із зґвалтуванням, та ін.) і специфічно жіночі (на-

приклад, вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини тощо) зло-

чини. Вивчення способу злочину (підготування, вчинення, прихову-

вання) також може вказувати на стать злочинця. З певним ступенем

імовірності про стать злочинця можуть свідчити і матеріально-фіксовані

та інші сліди (наприклад, сліди губної помади на посуді чи недокурках).

Водночас треба пам’ятати і про контркриміналістику (злочинці можуть

створювати фальшиві сліди з метою заплутати слідство, спрямувати

його на помилковий шлях).

У перебігу огляду місця події може бути одержана інформація про

вік злочинця (неповнолітній, дорослий чи похилого віку). Про вік зло-

чинця свідчать вид, характер і механізм злочину, предмет посягання,

знаряддя злочину, особливості слідів та ін. Так, про вчинення злочинів

неповнолітніми може свідчити предмет посягання. Зокрема, при вчи-

ненні крадіжок з магазинів неповнолітні можуть вилучити ящик з цу-

керками чи шоколадом і не торкнутися більш коштовних речей, що

становитимуть для них труднощі в збуті.

Місце події містить інформацію про анатомічні ознаки злочинця:

зріст (за слідами рук чи ніг), статура (за способом проникнення в при-

міщення) тощо. Крім цього, місце події дає інформацію про кількість

злочинців (груповий злочин чи злочин вчинено організованою зло-

чинною групою), наявність злочинного досвіду (злочинний почерк),

особливості звичок, нахили, аномалії психіки тощо.

З метою діагностики особи злочинця можливе запрошення спеці-

алістів у галузі психології для участі в огляді місця події, а також інших

спеціалістів (наприклад, психіатрів) для складання психологічного

портрета (чи психологічного профілю). Портрет (профіль) розшукува-

ного злочинця є системою відомостей про психологічні та інші ознаки

даної особи, важливі для його виявлення та ідентифікації. Ця система

охоплює не тільки психологічні, а й правові, соціально-демографічні,

криміналістичні ознаки. Головним в психологічному портреті є те, що

він відображає внутрішні, психологічні, а також поведінкові ознаки

людини. Це один із різновидів розумових моделей. Його основна функ-

ція — бути засобом розшуку, виявлення злочинця, особу якого не

встановлено._

28.ПСИХОЛОГІЯ ОБШУКУ

Психологія приховування. Обшук — слідча дія, змістом якої є при-

мусове обстеження приміщень і споруд, ділянок місцевості, окремих

осіб із метою відшукання і вилучення об’єктів, що мають значення

144

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

у справі. Проведення обшуку пов’язане з порушеннями прав громадян

на недоторканність особи, житла тощо і вимагає додержання встанов-

лених законом гарантій.

З’ясування психологічних закономірностей обшуку в плані його

пізнавальної функції має велике значення для слідчої практики. Піз-

навальна роль психології при обшуку полягає у двох основних напря-

мах: 1) установленні психологічних закономірностей, що складають

основу приховування тих чи інших об’єктів; 2) розробленні тактичних

прийомів, спрямованих на оптимальне проведення цієї слідчої дії.

Пізнавальна роль психології приховування полягає у виявленні тих

розумових побудов, що лежать в основі дій особи, яка приховує об’єкти,

що підлягають вилученню при обшуку. Для того щоб знайти шукану

річ, необхідно проникнути у психологію того, хто ховає, підпорядко-

вану певним розумовим стандартам, за допомогою яких вирішуються

завдання, пов’язані з прихованням того чи іншого об’єкта. У загально-

му комплексі завдань, які вирішує приховуючий, головна роль нале-

жить завданню щодо створення суб’єктивної недоступності речі для

особи, яка проводить обшук. Дане завдання породжує постановлення

і вирішення інших завдань, що її забезпечують і взаємозалежні з нею.

До них, зокрема, належать: а) обрання місця приховування; б) маску-

вання прихованого; в) вибір лінії поведінки, що передує обшуку і су-

проводжує його.

Завдання щодо обрання місця приховування є найбільш складними,

оскільки вимагають від приховуючого напруження інтелектуальних

сил, аби обрати таке місце приховування, що має бути суб’єктивно

недоступним для особи, яка проводить обшук. Обрання такого місця

зазвичай обмежене місцем проживання обшукуваного і територією

надвірних будівель, а отже, можливостями для приховування. У при-

міщенні також не всі предмети — меблі, підлога, стіни, стеля — можуть

бути місцем для приховування. Їхнє обрання і віднесення до об’єктів,

які можуть бути використані для приховування, залежать від розміру,

форми, виду, матеріалу приховуваного. Тому розв’язання завдання,

пов’язаного з приховуванням того чи іншого об’єкта, зазвичай суворо

обмежене і не може виходити за рамки звичайних уявлень про при-

ховування. Саме ця обставина змушує приховуючого шукати таке

розв’язання цього завдання, що випадає з ряду звичайних уявлень або

порушує їх, роблячи завдання щодо виявлення шуканого найбільш

складним для особи, яка проводить обшук. У цьому аспекті завдання

приховування може розв’язуватися шляхом створення спеціальних

145

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

тайників у місцях, що можуть бути легко пристосовані для цього, або

обрання з числа придатних об’єктів тих, які менш за все можуть при-

вертати увагу. Для приховування викраденого злочинці, як правило,

обирають місця, що не збігаються зі звичайним уявленням про місце

приховування конкретного об’єкта. Розв’язання завдання щодо обран-

ня місця приховування спрямоване на пошук нового шляху, що не

міститься в загальноприйнятих людських стандартах.

При обранні місця для приховування тих чи інших предметів пев-

ну роль відіграють суб’єктивні уявлення особи щодо можливостей

приховування, зокрема її уявлення про надійність приховування, а від-

так, відповідність приховуваного і місця приховування, що можуть

забезпечити неприступність першого.

При обранні найбільш надійного місця для приховування велике

значення мають професійні навички і знання особи. Професійні нави-

чки відкривають можливість для використання з метою приховування

тих місць, які відомі особі у зв’язку з її професією. Причому ці місця

можуть характеризуватися оригінальністю, що випливає з тонкощів

професії, про які знає лише особа, яка володіє нею. Саме тому орієн-

тація на використання професійних нахилів при відшуканні прихова-

ного часто вимагає від слідчого поглибленого уявлення про цікавлячий

його бік професії особи, а також консультацій з фахівцями щодо того,

які дані професійних навичок можуть бути використані для створення

тайників.

У даному разі не слід забувати і про цілком можливий результат

рефлексивного мислення, пов’язаного з тим, що обвинувачений може

відмовитися від використання своїх професійних навичок, особливо

таких, які можуть насамперед викликати підозру при пошуку місць

приховування. Тому орієнтація слідчого на професію особи, в якої має

бути проведено обшук, повинна завжди мати поправку на те, що таке

використання можливе, але не є твердою закономірністю, яка визначає

характер місця приховування.

Після того як обране місце для приховування шуканого, той, хто

приховує, розв’язує завдання щодо маскування такого місця. Це завдан-

ня може бути самостійним, а також пов’язаним із завданням щодо по-

шуку місця приховування. В другому випадку місце для приховування,

на думку особи, яка приховує, містить необхідні маскувальні дані і не

потребує їх додаткового створення. Маскування місця приховування

зазвичай супроводжується розміщенням в цьому місці додаткових пред-

метів. Однак у процесі приховування іноді застосовують квазімаскуван-

146

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

ня, яке полягає у відкритому виставлянні шуканих речей як таких, що

не є предметом приховування і тому не становлять інтерес для осіб, які

проводять обшук. У цьому разі предмети, що мають бути сховані, роз-

міщуються на видних місцях — на столі, підвіконні, у шафі, вазах, від-

критих сервантах та ін. Умисне виставляння шуканого містить елемент

маскування, психологічно спрямований на дезорієнтацію уваги шукаю-

чого, який внаслідок природної установки на відшукання прихованого

не припускає, що воно не заховане і, відтак, не вимагає пошуків. На-

звані елементи маскування добре відомі слідчій практиці і розглядають-

ся зазвичай як дотепне розв’язання завдання приховування. Психологіч-

но таке розв’язання створює додаткову оборонну позицію для обшуку-

ваного, оскільки шукана річ не захована, а навпаки, відкрита і доступна,

чого шукаючий може не брати до уваги. Цю обставину обшукуваний

також ураховує, коли продумує схему розв’язання завдання, пов’язаного

з приховуванням важливого для нього об’єкта.

При маскуванні місця приховування одним з інтелектуальних за-

вдань, що розв’язує особа, яка приховує, є приведення цього місця

у природний стан, що не повинен привернути увагу, а отже, викликати

підозру. Це завдання розв’язується створенням такого вигляду, місця

і положення, що існували до того, як назване місце було обране для

приховування шуканих об’єктів. Однак прагнення злочинця замаску-

вати місце приховування в психологічному аспекті нерідко гіперболі-

зується і тому спричиняє створення надмірного маскувального спо-

рудження, що через явну безглуздість, надмірність привертає увагу

і викликає підозру особи, яка проводить обшук.

Обшукуваний поряд із переліченими розв’язує завдання щодо об-

рання лінії поведінки, яка передує обшуку і супроводжує його. Об-

рання лінії поведінки, що передує можливому обшуку, зазвичай про-

диктоване тим, що особа має об’єкти, предмети, які свідчать про її

злочинну діяльність. Маскування вчиненого нею злочину має своїм

природним продовженням і обрання способу поведінки, що маскує її

ставлення до злочинної події. Так, поведінкою, що маскує ставлення

до вбивства, можуть бути підкреслена увага до близьких потерпілого,

надмірна емоційність в обуренні злочином та ін. У тих випадках, коли

особа вчинила вбивство близької їй людини, маскування її поведінки

полягатиме в підкресленій скорботі за втраченим, надмірно активній

діяльності, пов’язаній з виявленням злочинця, тощо.

Поведінка, що маскує приховування того чи іншого об’єкта, може

належати до періоду, що не тільки передує можливому наміру відшука-

147

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

ти його, а й пов’язаний з проведенням обшуку. Незважаючи на те що

обшукуваний, як правило, внутрішньо підготовлений до можливого

проведення такої дії, провадження обшуку завжди передбачає несподі-

ванки для нього. Тому заздалегідь вироблена ним манера поведінки при

обшуку коректується обставинами та умовами проваджуваного обшуку.

Складність обрання лінії поведінки обшукуваним ускладнюється й тим,

що він не знає, якого характеру набуде обшук, як поводитиметься особа,

яка проводитиме його. В усіх випадках обшукуваний керується однією,

головною установкою, спрямованою на те, аби своєю поведінкою не

видати місця приховування шуканого. Проте його поведінка може змі-

нюватися залежно від конкретної ситуації обшуку.

Маскування обшукуваним своєї поведінки може здійснюватися

у двох формах — пасивній і активній. Пасивна форма зазвичай перед-

бачає обрання обшукуваним лінії поведінки, що виключає контакти

з ним: мовчання, короткі відповіді на запитання, перебування в одному

місці, відсутність прагнення показати те, що викликає інтерес у того,

хто обшукує, наприклад уміст валізи, скриньки та ін. Активна ж фор-

ма поведінки спрямована на імітацію активного втручання і допомоги

слідчому при обшуку, створення ситуації, що свідчить про відсутність

шуканого. Така поведінка зазвичай містить елементи послужливості

та прагнення (нещирого) полегшити роботу слідчого, пов’язану з про-

веденням обшуку. Для такої поведінки характерним є створення ситу-

ацій, що відволікають увагу слідчого: абстрактні бесіди, постановка

каверзних запитань, пропозиція обшукати окремі приміщення або

предмети обстановки тощо. Нерідко ці маневри містять заздалегідь

продумані обшукуваним інсценування (непритомний стан, істерика

в кого-небудь із членів його сім’ї, раптова хвороба та ін.).

Слід зазначити й таку позицію обшукуваного, як конфліктна ситу-

ація, свідомо спрямована ним на дезорганізацію дій слідчого. У цьому

відношенні слідчому особливо важливо стимулювати такі якості, як

наполегливість, самовладання, витримка, пильність, прояв яких забез-

печує морально-етичну обстановку проведення обшуку. Слідчому74 а, який

провадить обшук, необхідно обрати правильну манеру поведінки

в конкретний період, що не порушує, зрештою, його цілеспрямованість

у проведенні обшуку.

Велике значення в маскуванні обшукуваним своєї поведінки мають

його мимовільні та довільні реакції на подразники, що зумовлюються

поведінкою слідчого. Мимовільні реакції на подразник, котрі визна-

чаються психологією як такі, що не регулюються волею людини і ззов-

148

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

ні виражаються в почервонінні або зблідненні шкіри обличчя, трем-

тінні рук, заїкуватості, хеканні, виступанні поту та ін., сховати майже

неможливо, тому способи їхнього маскування належать цілком ймо-

вірно до таких тренувань волі, що дозволяють особі, яка зазнала впли-

ву подразника, ззовні залишатися байдужою до того, що відбувається.

Що стосується довільних реакцій, які регулюються зусиллям волі

і ззовні виражаються в потиранні рук, покашлюванні, почісуванні об-

личчя, покусуванні олівця тощо, то вони можуть регулюватися, а від-

так, приховуватися від слідчого у тому разі, якщо видають хвилюван-

ня, продиктоване дією подразника. Маскування таких реакцій зазвичай

полягає у внутрішньому відволіканні уваги від факту, що відбувається,

і створенні «замороженого» стану, індиферентного до подразників.

Ззовні таке маскування можливих реакцій виявляється в зайвій зосе-

редженості, загальмованості рухів і мови, обмірковуванні відповідей

на запитання.

Реакція на той чи інший подразник не завжди є адекватною тому,

що відбувається, тобто прояв мимовільних і довільних реакцій у певних

ситуаціях не є точним покажчиком місця приховування. Реакції можуть

бути викликані іншими обставинами, що супроводжують подразник,

або асоціативними зв’язками, спричиненими ним. Тому, перевіряючи

вплив подразника на обшукуваного і оцінюючи його реакцію, слідчий

повинен ураховувати цю обставину.

Подразники, що використовуються при обшуку, мають словесне

вираження і за своїм характером можуть бути різноманітними. Одні

з них указують на знання слідчого про приховування обшукуваним

певних речей чи цінностей, інші — на впевненість слідчого у відшу-

канні прихованого, треті — містять дані, що побічно свідчать про по-

інформованість слідчого про перебування в обшукуваного того, що

шукають, четверті — містять елементи переконання щодо необхідно-

сті для обшукуваного видати приховане та ін. Отже, мета таких по-

дразників одна, але шляхи її досягнення різні. Дії слідчого, пов’язані

з проведенням обшуку, звертання уваги на окремі предмети обстанов-

ки, їхнє розташування, орієнтація в обстановці квартири також мають

характер подразника. Це слід ураховувати при оцінці впливу останньо-

го на обшукуваного і присутніх при обшуку. В одному випадку дружи-

на обшукуваного, побачивши, що слідчий увесь час дивиться на пла-

тяну шафу, не витримала і, відкривши дверцята шафи, сказала: «Беріть,

адже ви і так знаєте, що вони тут». Йшлося про пістолети, що були

викрадені зі складу військової частини.

149

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

Існують певні рекомендації щодо тих чи інших подразників у про-

цесі проведення «словесної розвідки». Тим часом визначення системи

подразників, що можуть бути використані з метою виявлення психо-

логічних показників про можливе місце приховування об’єктів, а отже,

і їхнього розшуку, поповнило б арсенал тактичних прийомів проведен-

ня обшуку. До таких подразників можна віднести подразники, що діють

у досить твердій схемі, варійовані відповідно до особи обшукуваного

і конкретних обставин проведення обшуку.

Залежно від характеру подразника його психологічна основа може

бути різною. Так, подразник, не пов’язаний зі словесним вираженням,

як в останньому прикладі, спрямований на формування в обшукува-

ного переконання у тому, що слідчий підозрює або точно знає місце

приховування того, що шукають. Його збіг із дійсним місцем впливає

на обшукуваного, який часто не витримує напруження і називає місце

приховування або своєю пасивною поведінкою, що свідчить про втра-

ту надій на безуспішність обшуку, показує правильність орієнтації

слідчого.

Відсутність реакції на подразник, що виходить від особи, яка про-

водить обшук, у якій-небудь формі, як правило, є маскуванням пове-

дінки обшукуваного, спрямованої на дезорієнтацію слідчого. Для того

щоб виключити можливість такого маскування і впливати на поведін-

ку обшукуваного, аби вона була більш адекватною діагностиці його

реакцій, потрібно розробляти комплекс подразників, що згодом набу-

вають значення тактичних прийомів обшуку.

Реакції обшукуваного реєструються слідчим на основі особистих

уявлень, що узагальнюють життєвий досвід, стосовно взаємозв’язку

внутрішнього психологічного стану особи та її поведінки ззовні. Така

реєстрація має характер суб’єктивних уявлень, і це природно, оскільки

в названих межах задовольняє вимоги обшуку.

Рефлексивне управління. Рефлексивне управління як імітація мис-

лення іншої особи і обрання індивідом у зв’язку з цим певного напря-

му власних дій трапляється в багатьох галузях діяльності людини,

у тому числі тієї, що пов’язана із вчиненням злочинів. Приховування

тих чи інших предметів, викликане припущенням чи впевненістю осо-

би у тому, що вони будуть об’єктами обшуку, є наслідком вчиненого

нею злочину. Це передбачає розумову діяльність, спрямовану на об-

рання таких місць приховування, що з найменшим ступенем імовір-

ності можуть бути виявлені особами, які проводять обшук. Таке мис-

лення передбачає врахування переховуючим не тільки власних мож-

150

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

ливостей, а й можливостей кола осіб, що проводять передбачений

у майбутньому обшук. Отже, обираючи місце для приховування певних

об’єктів, особа розв’язує розумові завдання, пов’язані з обранням та-

кого місця приховування, яке було б недоступним для обшукуючого.

З огляду на це особа, яка щось приховує, не має перед собою проти-

вника, котрий протиставив би їй власну тактику розшуку. Тому її ро-

зумова діяльність за іншого (імітація) має невизначений, часто широ-

кий характер, виходить із загальних уявлень про досвід і проникливість

особи, яка проводить обшук. Ці розумові завдання, як правило, містять

найбільш складні і дотепні варіанти їхніх розв’язань.

Складність рефлексивного мислення, а відтак, і рефлексивного

управління полягає в тому, що приховуючий, не знаючи конкретного

противника і не відчуваючи його протидії, переводить своє управління

до стану майбутнього (можливого) і тому не може вичерпно домисли-

ти все те, що може відбутися під час обшуку. Крім того, схема прихо-

вування в плані рефлексивного управління є жорсткою, статичною.

У період, що передує обшуку, шуканий предмет може бути переміще-

ний в інше місце, однак у процесі обшуку приховуючий втрачає функ-

цію управління, оскільки позбавлений можливості обрати варіанти для

приховування. В останньому випадку місце приховування вже обрано,

і рефлексивне управління може стосуватися лише моментів, спрямо-

ваних на відволікання уваги слідчого, створення умов для побудови

ним невірних розшукових версій, емоційного впливу на нього, що

перешкоджає пошуку.

Яким саме чином розробляється схема приховування? Насамперед

приховуючий визначає всі місця, які можуть, на думку обшукуючого

(імітує його можливі уявлення) слугувати для приховування. Потім

приховуючий виключає ці місця з числа тих, що можна використову-

вати для приховування, і продумує такі варіанти приховування, які

вимагають особливих інтелектуальних зусиль для виявлення. Обира-

ючи місця для приховування, приховуючий може використовувати

власні професійні знання і навички, консультуватися зі своїми знайо-

мими, застосовувати всілякі хитрощі тощо.

Що стосується психологічної напруженості, то даний етап підго-

товки до пошуку місця приховування є найскладнішим. Саме тут

розв’язуються розумові завдання, спрямовані на обрання такого опти-

мального варіанта приховування, який міг би забезпечити суб’єктивну

недоступність об’єкта. На цій стадії злочинці часто створюють тайни-

ки, купують додаткові меблі чи зводять господарські об’єкти, що не

151

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

мають особливої потреби у використанні. Іноді напружений пошук

місця для приховування підказує думку про можливість відкрито ви-

ставити шуканий об’єкт як своєрідне спростування всіх пошукових

версій і зусиль обшукуючого. У цьому разі рефлексивне управління

особи, яка приховує, спрямоване на створення особливого напруження

в обшукуючого, можливо, і позбавленого сенсу.

У процесі пошуку місця для приховування приховуючий здійснює

певні розвідувальні дії, спрямовані на встановлення тактичних особ-

ливостей обшуків, що проводяться. Він може одержати відомості від

осіб, яких раніше піддавали обшуку, читати спеціальну криміналістич-

ну літературу, узагальнювати відповідні дані переглянутих фільмів

тощо. Усе це є для приховуючого додатковою підставою для рефлек-

сивного управління невизначеною обшукуючою особою.

У процесі приховування того чи іншого об’єкта спостерігається

нібито однобічна рефлексія, здійснювана приховуючим щодо суб’єкта,

управляти мисленням якого він може лише у своїй уяві. Отже, дина-

міка рефлексії зосереджена на боці приховуючого. Відсутність у на-

званому стані рефлексії другого суб’єкта, що здійснює дію, а отже,

певною мірою оцінює зусилля «партнера», не дозволяє приховуючому

передбачати всі можливі варіанти поведінки обшукуючого, що створює

природні прогалини в його мисленні, а тому позначається на його діях

з приховування. Саме ця обставина у багатьох випадках призводить до

тих помилок у приховуванні, що можуть бути використані шукаючим.

Слідчому важливо знати, що про його можливі дії, пов’язані з відшу-

канням прихованого, приховуючий може висувати певні припущення

і з їх урахуванням обирати місця для маскування шуканого.

Психологічні основи виявлення. Розшукові версії. Запорукою

успіху обшуку є ретельна підготовка до його проведення, що охоплює

два періоди — інформаційний та інтелектуальний. Перший передбачає

збирання інформації про обшукуваного, причому інформації найшир-

шого плану; другий — висування версій, які містять у своїй основі

рефлексивне управління.

Збирання інформації, у свою чергу, охоплює: 1) інформацію щодо

приміщення, його розташування, особливостей, підступів, входу, ви-

ходу, а також вбрання, якщо завданням обшуку є обшук приміщення;

2) інформацію про особу, яка підлягає обшуку, що дозволяє слідчому

одержати уявлення про особу стосовно оцінок її професійних та інте-

лектуальних рис, які можуть бути використані нею для приховування

шуканих об’єктів.

152

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

Нерідко у практиці розслідування не приділяють значення збиранню

інформації про приміщення, вважаючи, що таке ознайомлення може

відбутися безпосередньо на місці під час обшуку. Слід застерегти від

недооцінки одержання такої інформації. Збирання інформації про при-

міщення — одна з важливих умов успішної організації обшуку, оскіль-

ки дає можливість одержати різноманітні відомості. Ці відомості не

тільки виконують функцію майбутньої орієнтації на місці проведення

обшуку, а й створюють необхідні передумови для висування розшукових

версій. Крім того, попереднє одержання інформації про приміщення

сприяє економії часу і сил слідчого, забезпечує певною мірою його го-

товність до обшуку, скорочує час, необхідний для орієнтації на місці.

Способами одержання інформації про місце майбутнього обшуку

можуть бути власні дії слідчого з одержання планів приміщень з бюро

технічної інвентаризації або житлово-експлуатаційних служб, а також

збирання необхідної інформації шляхом доручень оперативно-

розшуковим органам, що містять конкретні завдання стосовно відомо-

стей, які цікавлять слідчого. Вивчення планів приміщення, а також ма-

теріалів, одержаних від оперативно-розшукових органів, є тим першим

етапом, що дає слідчому змогу розпочати розроблення моделі майбут-

нього обшуку. Таке вивчення формує уявлення слідчого не тільки про

загальну картину місця обшуку, а й про можливий напрям пошуків, їхню

послідовність, яку він обирає як найбільш доцільну в даних умовах.

Оперативно-розшукові органи можуть зібрати фотознімки приміщення

(його зовнішнього і внутрішнього вигляду), дані про придбання меблів,

їх заміну або ремонт. Ці самі дані можуть містити відомості про ремонт

приміщення, його перебудову чи зміну планування.

Наведені дані, зрозуміло, не можуть замінити особистого вражен-

ня, яке одержує слідчий після прибуття на місце обшуку, однак вони

багато в чому полегшують проведення цієї слідчої дії.

Підготовчі дії, пов’язані з майбутнім обшуком, поширюються і на

збирання даних про особу. Орієнтація в обстановці майбутнього об-

шуку немислима без одержання даних про особу, яка приховала певні

об’єкти. Загальнолюдські уявлення та узагальнення досвіду слідчої

практики свідчать про існування залежності між професійними, етич-

ними, інтелектуальними характеристиками особи (людини) і обранням

місця приховування того чи іншого об’єкта. Тому їх вивчення, зрозу-

міло, в обмежених межах, зумовлених інтересами відшукання при-

хованого, має велике значення для успішного проведення обшуку1.

1 Такі залежності досліджував Ф. Глазирін з огляду на співвідношення характеристик

особи і обрання місць та способів приховування слідів і знарядь злочину.

153

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

З’ясування даних про особу з огляду на її характеристику, які важ-

ливі для обшуку, полягає у збиранні інформації про характер злочину,

об’єкт посягання, а також щодо таких даних: а) професії особи; б) її

звичок і нахилів; в) захоплень; г) кола друзів і родичів; ґ) антипатій

і симпатій; д) можливостей приховування у службовому та іншому

приміщеннях. Певна частина цих відомостей може бути одержана

слідчим особисто, а інша — шляхом доручень оперативно-розшуковим

працівникам. Одержана інформація має бути проаналізована і критич-

но оцінена щодо її можливого використання.

У деяких випадках виявляється нігілістичне ставлення слідчих до

підготовки до обшуку, що пояснюється браком часу, а найчастіше —

впевненістю слідчого у своєму професійному досвіді, інтуїції, швидко-

му розв’язанні розумових завдань, пов’язаних із відшуканням прихо-

ваного на місці. Тим часом узагальнення слідчої практики свідчить про

вкрай низьку результативність проведення обшуків. Порівняно із ін-

шими слідчими діями проведення обшуків дає найбільш низькі по-

казники щодо одержання доказової інформації.

Якщо розглядати проведення обшуку стосовно його психологічної

сутності, можна дійти висновку про існування певної тріади, де всі

складові елементи є взаємозалежними. Так, першим із них є збирання

інформації про об’єкт, який обшукується, що створює основу для реф-

лексивного мислення; другим — рефлексивне управління, що перед-

бачає оцінку зібраної інформації та обрання можливих місць прихову-

вання шуканого; третім — висування розшукових версій як результат

рефлексивного управління, що дає змогу висловити обґрунтоване при-

пущення.

Особливий інтерес становить аналіз другого елемента тріади, що

визначається як рефлексивне управління. Насамперед важливо зазна-

чити, що цей елемент відрізняється від інших переважно розумовою

характеристикою і відбувається за схемою імітації розумового процесу

обшукуваного, який ґрунтується на одержаній інформації про його осо-

бистісні показники. У досліджуваному сенсі рефлексивне управління

має подвійний характер; воно може бути опосередкованим і безпосеред-

нім. Уведення такої термінології пояснюється чинниками опосередко-

ваного і безпосереднього контактів слідчого з обшукуваним.

Опосередковане рефлексивне управління має місце до обшуку і по-

лягає в обранні того чи іншого напряму проведення обшуку в зв’язку

з визначенням певного комплексу можливих місць приховування шу-

каного. Слідчий у цей період візуально не знає місця майбутнього

154

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

обшуку і залежно від слідчої ситуації та особи обшукуваного може не

знати про його безпосередні прояви. Саме через це рефлексивне управ-

ління слідчого у даний період опосередковане неповною інформацією

і відсутністю особистих контактів з обшукуваним (з приводу дій,

пов’язаних із проведенням обшуку). Цим пояснюється і певна неви-

значеність рефлексії.

Однак навіть неповна інформація про об’єкт майбутнього обшуку

і особу обшукуваного дає слідчому змогу розв’язувати розумові за-

вдання, що мають характер «креативного поля» (за словами Н. Гранат),

тобто завдання творчого характеру. Підставою для таких завдань є про-

блемність ситуації, що створюється майбутнім обшуком (відсутність

точного знання про конкретний предмет обшуку, недостатня поінфор-

мованість слідчого про особу обшукуваного, невизначені уявлення про

пошук можливих місць приховування). Не завжди таке творче завдан-

ня може бути розв’язане в розглянутому періоді рефлексивного управ-

ління, але навіть та обставина, що здійснюється пошук рішення, пев-

ною мірою забезпечує успіх проведення обшуку, робить його більш

економним в організаційному аспекті.

Під час проведення обшуку можливий й інший варіант рефлексив-

ного управління, який позначається як безпосереднє рефлексивне

управління. У процесі обшуку рефлексивне управління набуває іншо-

го змісту, що доповнюється, з одного боку, наявною обстановкою

і можливістю негайно перевірити версії, що виникають, а з другого —

поведінкою обшукуваного і сукупністю реакцій його та оточення на

дії слідчого. В обстановці обшуку рефлексивне управління змінює свій

часовий режим, оскільки здійснюється надзвичайно швидко, часом

навіть стрімко. Крім того, змінюється і сам характер управління —

воно певною мірою стає однобічним. Обшукуваний зробив все, аби

сховати те, що шукають. Слідчий, імітуючи його мислення і діяльність,

прагне розв’язати завдання пошуку. Обшукуваний свою функцію

управління, яка полягає у протидії слідчому, не може більше розгор-

нути, він не може змінити місце розташування прихованого. Отже,

виконання ним функції управління відбувається лише за лінією від-

волікаючих маневрів або поведінки, що маскує ставлення до пошуко-

вих дій. У цьому значенні функція рефлексивного управління з боку

обшукуваного набуває пасивного характеру і, власне, позбавлена гнуч-

кості, оскільки вже не може змінитися.

Рефлексивне мислення підготовляє розроблення розшукової версії.

Якщо рефлексивне мислення за своєю сутністю означає пошук шляхів

155

Розділ 9. Психологічні основи проведення окремих слідчих дій

розв’язання завдання з виявлення місця приховування об’єкта, то роз-

шукова версія має більш високий результат, який узагальнює розумову

діяльність слідчого щодо виявлення шуканого і виражає сформульо-

ване припущення про місце його приховування.

Розшукова версія у цьому аспекті має конкретний і лаконічний ха-

рактер. Її конкретність залежить головним чином від обсягу знань слід-

чого про приховуваний об’єкт (пістолет, ніж, діаманти, наркотики, за-

кривавлений одяг, частини трупа тощо). Чим точніше визначено предмет

пошуку, тим лаконічнішою і конкретнішою буде розшукова версія. Ви-

значеність розшукуваного об’єкта багато в чому зумовлює і характер

рефлексивного мислення, позбавляючи слідчого непотрібних, зайвих

припущень, які заважають цілеспрямованій роботі розуму. Тому однією

з важливих, із практичного боку, рекомендацій є одержання найбільш

вичерпної інформації про характер та індивідуальні якості розшукува-

ного об’єкта. Одержання таких даних багато в чому полегшить розумо-

ву діяльність слідчого, пов’язану з побудовою розшукових версій, і тим

самим сприятиме успішному проведенню обшуку.

Розшукова версія, перевірка якої починається під час проведення

обшуку (і яка може бути побудована при обшуку), є дуже динамічною.

Її визначено наявними у розпорядженні слідчого даними та інформа-

цією, яку він одержує під час обшуку, і тому може істотно змінювати-

ся. Спростування версії внаслідок невиявлення шуканого не повинно

бентежити слідчого, психологічно він має бути готовий до цього ре-

зультату і продовжувати обшук, висуваючи нові розшукові версії.

Саме в цей момент і при негативному результаті пошуку слідчому

рекомендується спостерігати за реакцією обшукуваного. Радість, за-

доволення, подих полегшення, скептичні усмішки та інші прояви об-

шукуваних свідчать про те, що предмет пошуку знаходиться на місці

його проведення, але ретельно замаскований, і тому слідчий повинен

активізувати свої зусилля.

Велике значення при проведенні обшуку мають спостережливість

слідчого, її вибірковість. Спостережливість передбачає широку фікса-

цію в мисленні всіх обставин і обстановки проведення обшуку. Слід-

чий, прибуваючи до місця обшуку, активно сприймає його обстанов-

ку — розташування квартири, її убрання, кількість входів, виходів, час

проведення ремонту, стан стін, підлог, рівень заставлення меблями та

ін. Ця спостережливість не має пасивного характеру, тобто звичайного

безцільного сприйняття і запам’ятовування обстановки. Спостережли-

вість у даному разі підпорядкована цілеспрямованій діяльності слід-

156

Частина ІV. Психологія слідчої діяльності

чого, пов’язаній із майбутнім відшуканням прихованого, і тому харак-

теризується вибірковістю. Слідчий сприймає все навколишнє з позицій

його можливого використання для приховування об’єкта, що підлягає

розшуку, і якщо він знає ознаки того, що відшукується, то частину

предметів обстановки відразу ж виключає з числа підлягаючих пошу-

ку як такі, що не мають необхідних умов і властивостей для прихову-

вання. Інші ж предмети слідчий оцінює з погляду їхнього можливого

використання як тайника.

Спостережливість слідчого поширюється не тільки на обстановку

приміщення, а й на поведінку осіб, що перебувають у ньому. Поведін-

ка цих осіб цікавить слідчого не взагалі, а лише у зв’язку з їхніми

конкретними реакціями на його дії та слова (запитання, зауваження,

звернення). Вибірковий характер спостережливості у цьому аспекті

звернено на ті реакції обшукуваних, котрі, як припускає слідчий, є ре-

зультатом його дій. І тут відбувається не тільки фіксація реакції, а й її

оцінка з погляду можливого визначення місця приховування шуканого.

Спостережливість слідчого має бути спрямована на диференціацію

реакцій обшукуваного як адекватних подразнику або таких, що інсце-

нують той чи інший стан обшукуваного. Такі оцінки є складними і за-

звичай випливають із досвіду слідчого, його життєвих і науково-

психологічних уявлень про характер реакції на подразник, її щирості

чи фальшивості. Саме тут, як і на всіх інших етапах проведення об-

шуку, знання і використання закономірностей психологічної діяльно сті

людини багато в чому визначають успіх обшуку і високий рівень його

організації.

29.ПСИХОЛОГІЯ СЛІДЧОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Слідчий експеримент – це самостійне процесуальне дію, спрямоване на перевірку наявних й одержання нових доказів. До його виробництво різних дослідів для встановлення можливості будь-якого події, дії чи явища у певному обстановці й при відомих умовах, які мають значення задля встановлення істини у справі.Воспроизведя відповідні умови, слідчий встановлює можливість:

розрізняти і впізнавати певні предмети при відповідні умови: їх форму, колір, розміри, віддаленість та інших.;

виконувати дії при умовах;

провести таку дію певну час;

чути і розрізняти певні слова, звуки.

Слідчий експеримент є сильним засобом психологічного на його, оскільки його результати нерідко переконливо засвідчує про можливість чи неможливості певного явища, події, а спростувати їх підозрюваному, обвинувачуваному буває досить складно.

Важливий добір учасників слідчого експерименту, крім слідчого та понятих, можуть взяти обвинувачуваний, потерпілий, слідчий, спеціалістів різних галузей знання, технічний персонал, допомагає практично виконати ті чи інші досвідчені дії.

>Недоступно під час експерименту відтворювати сама подія злочину, теж не можна для підготовки слідчого експерименту, і їх проведення допускати дії, принижують честь гідність його, загрозливі їхнього життя і здоров'я.

За вмістом більшість видів слідчого експерименту представляє дослідження й оцінку тих чи інших можливостей людини: сприйняття будь-якого події за певних умов (побачити об'єкти, почути голос людини, відчути запах тощо.); вчинення тих чи інших дій (проникнення через отвір тощо.); перевіряються вміння, навички (виготовити підроблену печатку, відкрити замок певний спосіб тощо.).

Слідчим експериментом керує слідчий. Він бере рішення про проведення слідчого експерименту, висуває версії, гіпотези, визначає умови проведення, коло учасників, зміст, послідовність дослідів, оцінює отримані результати тощо. Але але це означає, що слідчий суд має приймати особисту участь у досвідчених діях, перебуває в всіх дільницях. При доборі понятих слідчий виходить із складності дослідів, у разі потреби можуть запрошуватися поняті, які мають певними фахових знань, фізичними даними.Психологического підходу вимагає вирішення питання застосуванні до участі у слідчому експерименті підозрюваного, обвинувачуваного, потерпілого,свидетеля.[1]

Головним у слідчому експерименті є проведення дослідів і правильна оцінка отриманих результатів. Завдання слідчого – організувати виробництво дослідів, здійснювати контролю над ними, фіксувати хід експерименту, оцінювати одержувані результати. Слідчий визначає кількість дослідів, їхній вміст, за необхідності повторює досліди. Досліди проводяться багаторазово. Кількаразове проведення одним і тієї ж дослідів у процесі одного слідчого експерименту дозволяє ретельніше вивчити досліджуваного явища, переконається у цьому, що отримане результати є випадковими що вонидостоверни.[2]Дублирующие дії мають бути повторені стільки раз, скільки потрібно, аби внеможливити можливість випадкових результатів, довести їх закономірність.Многократность – перший принцип слідчого експерименту.

Другий принцип – варіативність, тобто. здійснення кожного наступного досвіду на кілька змінених умовах.

Стосовнопроверяемому події отримані результати може бути позитивними (подія мало статися) чи негативними (подія могло б не статися). Розрізняють два типу експериментів:

а) перевіряльники об'єктивну можливість виконання будь-яких дій;

б) перевіряльники суб'єктивну можливість виконання цих дій цією особою.

Позитивні результати експериментів дозволяють дійти невтішного висновку у тому, сталося чипроверяемое явище насправді. Можливість бачити, чути, виконувати певні дії саме не доводить, що дана особа справді бачила, чули, зробило щось. Не доводять те й суб'єктивні можливості випробуваного, підтверджені експериментом. Висновок буде правомірним, коли він грунтується на сукупності наявних доказів, а чи не на ізольованій оцінці результатів експерименту.

Оцінка негативних результатів експериментів ще складнішим – негативний результат дозволяє: зробити достовірний категоричний висновок у тому, що гаданого явища був, він можливо. У цьому мають бути дотримані вимоги промногократности дослідів і варіативності, щоб була цілковита у тому, що це пояснити неможливо всім людей, Не тільки для обраних слідчим виконавців експериментальнихдействий.[3] Якщо експериментатором перевіряються чиїсь показання, та особа, яка затверджує про виконання ним певних дій, поряд з іншими учасниками має піддаватись відповідному випробуванню. Можливо, воно має здібностями, навичками, вміннями, вправністю, силою, що перевершують можливості іншим людям. Діагностичні експерименти є доцільним з участю, і при консультації психолога, який допоможе слідчому врахувати розмаїття явищ, здатних уплинути результати дослідів.

Експеримент відіграє одну з головних ролей у пізнанні істини в будь-якій галузі діяльності людини. Широкий діапазон пізнавальних властивостей експерименту, його універсальність, варіантність, здатність виявляти нове, яке виходить за межі гіпотези, що перевіряється, або її наслідків, дали змогу віднести експеримент до методів, що сприяють встановленню істини.

Кримінально-процесуальне пізнання при розслідуванні злочинів не є винятком. Для нього також характерне широке використання екс­периментальних методів, серед яких особливе місце посідає слідчий експеримент. Такий експеримент виконує широку пізнавальну функцію і тому належить до слідчих дій, використовуючи які слідчий одержує можливість установлювати важливі факти і обставини. Сутність слід­чого експерименту полягає у проведенні дослідів і безпосередньому сприйнятті слідчим досліджуваних явищ. Слідчий експеримент — слідча дія, яка полягає у проведенні спеціальних дослідів з метою перевірки зібраних доказів, одержання нових доказів, перевірки і оцін­ки слідчих версій про можливість існування тих чи інших фактів, що мають значення для розслідування злочину.

З'ясування ролі і значення слідчого експерименту в кримінально-процесуальному пізнанні пов'язане з дослідженням психологічної характеристики слідчого експерименту як окремої слідчої дії. До неї в першу чергу належать питання про необхідність проведення експе­рименту і прогнозування його результатів.

Необхідність проведення експерименту випливає з аналізу наявних у справі доказів, що формують певну версію. Можливість досліджен­ня припущення, що виникло, шляхом проведення слідчого експери­менту передбачає обов'язкову оцінку доказів.

Прогноз результатів як визначення найбільш імовірного розв'язання завдань, що перевіряються шляхом проведення експерименту, створюл впевненість у його необхідності. Даними для прогнозування резуль тів експерименту є докази, характер і взаємозв'язки яких створю необхідні передумови для припущень. Прогноз істотно впливає на рішення питання про доцільність та необхідність проведення експ V менту в конкретних обставинах. Так, при огляді місця події у спр' про крадіжку вовняної тканини з магазину, вчиненої шляхом пролу слідчого викликало сумнів те, що рулони без попереднього роз-СТ'НИ ання були витягнуті з пробитого отвору. Його першим рішенням М° о провести слідчий експеримент для визначення можливості витягти °УЛ°ни з пролому. Однак більш ретельний аналіз обстановки події, виння параметрів отвору в стіні, огляд рулонів вовни, що залишилися 8 магазині, привели його до висновку про те, що рулони вільно могли У ойти через пробитий отвір. Проведення слідчого експерименту за таких умов було б позбавлене необхідного для нього змісту, пов'язаного з перевіркою припущення, що викликає сумнів. Крім того, прогнозуючи можливий результат експерименту, слідчий слушно вважав, що він буде ідентичний висновкам, яких він дійшов до його проведення, а відтак, проведення експерименту є недоцільним.

До психологічної характеристики слідчого експерименту належать дані обстановки та його умови, а також можливість відтворити емо­ційний стан особи у процесі проведення експерименту.

При розгляді цих сторін слідчого експерименту пропонується мо­делювати об'єктивні і суб'єктивні чинники та експериментальні дії. З цього боку аналіз психологічної структури експерименту може бути визнано таким, що заслуговує на увагу, за винятком моделювання суб'єктивних чинників.

Відтворення обстановки події (воно рівнозначне моделюванню об'єктивних чинників події) має характер істотного наближення, що дає змогу створювати об'єктивно необхідні умови для експерименту. Психологічною основою такого відтворення є моделювання обстанов­ки, реально і психологічно (у плані її оцінки учасником) необхідної Для проведення експерименту. У даному разі компонентом, що психо­логічно спонукає суб'єкта до проявів при експерименті, є створення обстановки, наближеної до справжньої. Саме така психологічна харак­теристика обстановки і забезпечує, як правило, вірогідність результа­те проведених дослідів.

Макети, змодельовані зі значним наближенням дійсності, виконують у цьому аспекті подвійну функцію. Насампе Д° вони створюють емоційну налаштованість в особи, що може відповіде ти її стану в момент події, а також сприяють виникненню асоціативних зв'язків, що можуть бути використані для пригадування окремих об ставин, внесення корективів в обстановку експерименту, повідомлен ня нових даних як результату відновлення у пам'яті обставин, раніще обійдених увагою.

Відтворення обстановки і обставин події, а також дій певних осіб при проведенні слідчого експерименту становлять його сутність. Тому комплексне відтворення, відновлення всіх частин експерименту перед­бачають як необхідну умову відтворення психологічного стану особи дії, здатності та можливості якої перевіряються під час експерименту. Прагнення до створення умов експерименту, що забезпечують вірогід­ність його результатів, вимагає обов'язкового відтворення всіх обста­вин експерименту в його найважливіших рисах у вигляді, наближено­/му до справжнього. Це правило, природно, має поширюватися і на стан психіки особи, яка бере участь в експерименті. Однак якщо вимога, що стосується обстановки експерименту, здійснена, то питання про вимоги щодо психіки індивіда викликає сумніви у можливості і до­цільності такого відновлення.

Дійсно, психічний стан особи, пов'язаний із тією чи іншою подією, відтворити у цілому неможливо, оскільки він зумовлений низкою об­ставин, продиктованих конкретною обстановкою події. Більше того, ця подія має особливий емоційний вплив, тому що це подія злочину. Залежно від ролі осіб, які брали участь у події (особа, яка вчинила злочин, особа, яка за ним спостерігала, особа потерпілого при його вчиненні), їхній психічний стан буде різним. Відтворення в експери­менті психічного стану, рівного або подібного наявному в момент події, означало б повторення самої події, що практично неможливо. В експерименті повторюються лише обстановка і обставини, пов язані з подією. Отже, підґрунтя, необхідне для створення ідентичного пси хінного стану, відсутнє, і в цьому плані його відтворення у колишнь" му вигляді не настає. Певні передумови для формування схоЖ психічного стану моделюються відновленням обстановки поди, ПР буттям на місце події, проведенням дослідів, пов'язаних із цією поД Л Наведені обставини сприяють виникненню психічних станів, ш° жуть наближатися, підсилюватися або відповідно послаблюв осмисленням і переживанням того, що відбулося, його оцінкою134 ИИ^Н

*3Важливе значення у цьому аспекті має такий момент, як повідомлен-особи, котра бере участь в експерименті, про те, що саме відбувати-НЯ   ся яка програма експерименту, яка сутність і послідовність обраних ліді'вОсобу, яка бере участь в експерименті, обов'язково сповіщають його мету, інакше неможливо визначити процесуальну роль цієї особи. Крім того, збереження у таємниці мети експерименту в загально­му вигляді неможливе, оскільки будь-який його учасник, аналізуючи характер здійснюваних дій, рано чи пізно зрозуміє сутність того, що відбувається. Але психологічні явища, пов'язані з проведенням будь-якого експерименту, в тому числі такого, де виявляються суб'єктивні якості особи, можуть вплинути на його перебіг і результати. Наприклад, очікування явища, що спостерігається в експерименті, психологічно готує особу до його сприйняття, тому тут можуть мати місце ілюзії, пов'язані зі спостереженням того, чого немає насправді, а також із перед­часною (неправдивою) реєстрацією очікуваного та ін.

Такі чинники змусили криміналістів шукати шляхи створення умов, які б певною мірою усували або пом'якшували дію названих психоло­гічних явищ. З метою забезпечення більшої об'єктивності результатів експерименту деякі автори пропонують не доводити до відома про його програму осіб, показання яких перевіряються. Вважаємо, що ця рекомендація має сенс лише щодо сутності кожного досліду та їх по­слідовності. Що стосується загального повідомлення про цілі експе­рименту, то воно має бути певним продовженням гарантії процесуаль­них прав особи, показання якої перевіряються в експерименті.

Заслуговує на увагу питання про оцінну діяльність слідчого, здій­снювану щодо експерименту. Вона складається з трьох етапів, що відповідають етапам проведення експерименту. Першим етапом є оцін­ка можливостей експерименту, другим — оцінка його перебігу, сутно­сті та варіантності дослідів, третім — оцінка його результатів

Результати слідчого експерименту традиційно розглядаються позитивні і негативні. Такий характер результатів слідчого експерл менту співвідноситься з версією слідчого або з тими наслідками щ0 з неї випливали і перевірялися шляхом проведення експерименту. Так у випадках, коли перевіряється можливість особи бачити у певних умовах ті чи інші об'єкти, сигнальні вогні тощо у зв'язку з версією слідчого стосовно того, що цей факт неможливий, результат експери­менту може бути позитивним (особа в процесі експерименту бачить) чи негативним (у процесі експерименту встановлюється, що особа за даних умов бачити не може). Доказова цінність позитивних і негатив­них результатів є різною: перші встановлюють, що даний факт мож­ливий, другі означають його неможливість, виключаючи тим самим всі інші рішення. Позитивний результат, установлюючи можливість того чи іншого факту, ще не вказує на його дійсність, обов'язковість у конкретних умовах, тобто він не виключає одержання в даному разі інших результатів. Негативний же результат, наприклад неможливість бачити у певних умовах, дає однозначне рішення — суб'єкт не міг бачити — із усіма наслідками, що звідси випливають, у визначенні його доказового значення. Разом з тим і негативний результат, щоправ­да, у значно меншому ступені, ніж позитивний, не виключає інших оцінок, в яких важлива роль належить суб'єктивним якостям особи, що проявились у конкретній ситуації.

Нерідко прояв суб'єктивних якостей у конкретній ситуації такий, що дає суб'єкту змогу вийти за межі його звичайного сприйняття, за межі людських можливостей. Психічне напруження, яке створюється умовами конкретної ситуації, спричиняє порушення звичайного режи­му психічних процесів, унаслідок чого може настати притуплення або загострення сприйняття. Особливе місце в такому «незвичайному» сприйнятті належить спрямованості уваги в особи, яка сприймає, ефекту очікування, який створює ілюзію того, що спостерігається, та ін. Наслідком цих обставин, що належать до характеристики суб'єктивних якостей особи, може бути сприйняття нею можливості здійснення певних дій, які через відсутність такої суб'єктивної ситуа ції не можуть бути повторені при проведенні експерименту. Зазначені обставини часто знімають абсолютний характер висновків експерт менту, що мають негативне значення.

Наприклад, особа під час розслідування розбійного нападу заявл ; що точно бачила його учасників, які знаходилися від неї на від л 15 м у ніч вчинення злочину, і називає їх. Вірогідність і правди»

заяви слідчий вирішує перевірити шляхом проведення слідчого таспЄрименту. В перебігу його здійснення після декількох дослідів 6 яновлюється, що свідок за таких умов і обстановці сприйняття не може розрізнити фігури, кількість, характер одягу осіб, за якими спо­стерігають. Таким чином, результати експерименту мають негативний характер. Здавалося б, одержані висновки спростовують можливість особи бачити, а відтак, і зроблену ним заяву. Однак більш ретельний аналіз суб'єктивного стану особи в момент спостереження, часу спо­стереження (він чекав дівчину і був на цьому місці протягом години), спрямованості його уваги, зіставлення повідомлених ним даних з ін­шими доказами у справі дають підставу розглядати як більш перекон­ливу заяву свідка, ніж результати слідчого експерименту, що спросто­вують його показання.

Саме тому жорсткий поділ результатів слідчого експерименту на негативні і позитивні та визначення їхньої доказової цінності не можуть бути прийняті беззастережно. Але, приймаючи як загальне положення, що ступінь імовірності висновків при негативному результаті експе­рименту є вищим, ніж при позитивному, їхню доказову цінність і зна­чення слід розглядати на основі аналізу всіх доказів у справі, з ураху­ванням неможливості точно відтворити суб'єктивний стан особи, зу­мовлений ситуацією спостереження.

До питання про оцінку результатів слідчого експерименту належить також питання про значення обстановки, в якій відбувалася подія, що перевіряється. Відновлення обстановки події, яка називається в кри­міналістиці реконструкцією, тісно пов'язане з перебігом проведення, а відтак, і з результатами експерименту. Точність реконструкції перед­бачає вірогідність обстановки події. Саме вірогідність обстановки забезпечує значною мірою вірогідність висновків. Зрозуміло, при від­новленні обстановки події слідчий не може повторити її в усіх елемен­тах через об'єктивні зміни, що відбулися на цьому місці. Крім того, на

лиження характеру відновлюваної обстановки до дійсності впли­вають і суб'єктивні враження осіб, з показань яких можна зробити

новок про характер обстановки. Отже, існує певна невідповідність ановки експерименту обстановці дійсності, і тому головним у ви­нні цього питання є максимальне наближення обстановки до її Равжнього стану в момент події. Ва     Конструкція так чи інакше пов'язана зі спрощеннями. Щодо про­тур,,    НяСлідчого експерименту стосовно такого елемента його струк-'я к в1дтворення, відновлення обстановки, це означає не обов'язкову ідентичність обстановки, але таке її наближення до дійсної, яке збе і гає її істотні риси та їхній взаємозв'язок із подією, яка перевіряється за допомогою даної слідчої дії.

Психологічні основи перевірки показань на місці. Перевірка по казань на місці — слідча дія, що полягає у зіставленні показань про пов'язані з певним місцем обставини злочину з фактичною обстанов кою на цьому місці, показаною слідчому в присутності понятих осо­бою, яка дала показання, з метою з'ясування їхньої достовірності Перевірка показань на місці має на меті одержання нових фактів, а та­кож перевірку, уточнення фактів, вже встановлених під час розсліду­вання.

Перевірка показань на місці як окрема слідча дія має певні психо­логічні закономірності, що визначають її пізнавальну цінність. До таких закономірностей належать: 1) здатність особи сприймати і запам'ятовувати обстановку, в якій відбувається та чи інша подія; 2) просторова орієнтація особи при відтворенні обстановки в загальному або фрагментарному вигляді, природному або видозміненому; 3) психіч­ний вплив обстановки події на особу, яка повторно перебуває на цьому місці.

30 ПСИХОЛОГІЯ ПРОВЕДЕННЯ ВПІЗНАННЯ

Серед різних слідчих (судових) дій пізнавального характеру особливе місце в психологічному відношенні займає пред'явлення для впізнання (ст. 193, 289 КПК).

У психології під упізнанням розуміється процес уявного зіставлення пред'являється об'єкта, що грає роль сенсорного стимулу, з раніше відображеним у свідомості свідка чином шуканого об'єкта або навіть з цілим класом таких однорідних об'єктів. Для слідчої (судової) практики найбільший інтерес представляє перший варіант розпізнавального процесу, який отримав назву ідентифікації (встановлення тотожності) об'єкта-стимулу з допомогою образу, відбитого у свідомості людини, що пізнає пред'являється йому об'єкт в групі інших однорідних об'єктів. У другому випадку ми маємо справу з так званим родовим (категоріальним) пізнаванням, оскільки з його допомогою встановлюється лише подібність (або відмінність) пред'явленого об'єкта з певним класом подібних до нього об'єктів.

Відображення в пам'яті образу людини в значній мірі визначається можливостями його перцептивних органів (зору, слуху тощо), які брали участь у сприйнятті об'єкта. Пред'явлення для впізнання досить широко застосовується при розслідуванні злочинів проти особи, у тому числі майнового характеру. Об'єктами впізнання, або, як ще кажуть, идентифицируемыми об'єктами, можуть бути люди, тварини, різні предмети живої і неживої природи, а також трупи.

Пізнавальний процес з точки зору психічної діяльності людини умовно можна розбити на наступні етапи.

1. Сприйняття об'єкта майбутнім суб'єктом впізнання. Даний етап, що передує власне пред'явленню для впізнання, складає вельми важливий у психологічному відношенні процес сприйняття об'єкта, засвоєння свідком (потерпілим і т. д.) значущих (релевантних) ознак сприйманого об'єкта, інакше кажучи, процес перцептивного вивчення об'єкта і на цій основі формування його образу у свідомості.

Під ознакою сприйманого об'єкта розуміється доступне сприйняттю властивість, яка використовується в пізнавальних цілях. Ознака об'єкта може містити один або кілька пізнавальних орієнтирів, які сприймаються кожен окремо або як єдине ціле, не піддається детальному опису на вербальному рівні. Наприклад, свідок, затрудняющийся вказати конкретні ознаки розшукуваного особи у вигляді якихось чітких пізнавальних орієнтирів, тим не менш стверджує, що може його впізнати по зовнішності, характерною для осіб певного етнічного типу. Таке засвоєння способу без докладного опису його ознак ще не свідчить про те, що свідок не зможе впізнати розшукувана особа (аналогічне може мати місце і при пред'явленні для впізнання предметів).

На формування перцептивного образу сприйманого об'єкта можуть впливати різні об'єктивні та суб'єктивні фактори, які необхідно враховувати, прогнозуючи хід і результати пред'явлення для впізнання:

- фізичні умови сприйняття (недостатня освітленість об'єкта, наявність перешкод під час сприйняття, велика відстань до об'єкта, певний ракурс, в якому він сприймався);

- тривалість і частота сприйняття об'єкта;

- стан, поріг чутливості перцептивних органів, особливо зору, за допомогою якої сприймається найбільший обсяг інформації; різні закономірності сприйняття, про яких говорилося вище;

- психофізіологічний стан пізнає, зокрема стан підвищеної психічної напруженості, афекту страху, обумовлені кримінальною ситуацією, в якій він піддавався насильницьких дій, що нерідко призводить до спотворення, гіперболізації образу нападника;

- рівень мотивації сприйняття тих чи інших об'єктів, в основі якої лежать пізнавальні інтереси, психологічна установка, що впливають на якість перцептивних процесів, активність уваги суб'єкта.

2. Збереження сприйнятого образу чи його окремих ознак. Відомо, що образ спочатку сприйнятого об'єкта найкраще зберігається в пам'яті протягом першого тижня з моменту сприйняття. Ось чому зазвичай найкращі результати впізнання досягаються в зазначений відрізок часу і виявляються особливо високими на шостий-сьомий день. Потім результативність впізнання може дещо знижуватися.

3. Відтворення (опис) сприйнятого об'єкта і ознак, за якими впізнає може його впізнати. Після порушення кримінальної справи слідчий вправі пред'явити для впізнання той чи інший об'єкт свідкові, потерпілому і т. д. Пізнає попередньо допитується про обставини, за яких він спостерігав відповідну особу або предмет, про прикмети і особливості, за якими він може впізнати (ч. 2 ст. 193 КПК).

Дане положення закону хоча і має виконуватися, але не завжди досягає мети, оскільки свідки нерідко бувають не в змозі описати прикмети і особливості, так як в їх пам'яті закарбувався цілісний образ предмета, а не його окремі ознаки у вигляді пізнавальних орієнтирів. Відомі численні випадки, коли свідки у відповідь на питання про прикмети не можуть їх чітко назвати, не втрачаючи, однак, впевненості в тому, що можуть впізнати цікавить слідчого об'єкт. Нездатність описати ознаки предмета не виключає можливості безпомилкового його впізнання, рівним чином і опис його ознак далеко не завжди гарантує успіх у пізнанні. Однак передує впізнанню допит про ознаки об'єкта, який передбачається надати свідку, дозволяє слідчому більш критично поставитися до прийняття рішення про пред'явлення для впізнання, особливо в тих випадках, коли необхідно пізнати людину, запідозреного у скоєному злочині, і оцінити отримані результати.

Тактичні прийоми такого допиту докладно описані в криміналістичній літературі. Додатково до них можна рекомендувати слідчому, щоб він крім з'ясування питань, що належать до ознак об'єкта, уважно оцінив об'єктивні та суб'єктивні фактори, що зробили вплив на сприйняття об'єкта, інтелектуальні, мнемічні здібності свидетеля1.

Під час спілкування зі свідком у ході допиту важливо пробудити у нього пізнавальний інтерес до майбутнього слідчій дії, відповідну моги До наці), бажання надати допомогу слідчим органам у розслідуванні злочину.

4. Звірення (зіставлення) пропонованих об'єктів з образом, відбитим у свідомості пізнає особи. Таке звірення завершується вибором (пізнаванням) одного з об'єктів. Процесуальний порядок та умови пред'явлення для впізнання різних об'єктів перераховані в законі (ст. 193 КПК).

У психологічному відношенні ситуація пред'явлення для впізнання будь-яких об'єктів (особливо людей) при розслідуванні злочинів є досить складною, оскільки пізнає впливає велика кількість різноманітних зовнішніх факторів. Крім того, всіма учасниками даної слідчої дії, і в першу чергу самим пізнає, усвідомлюється, що результати впізнання можуть мати різні кримінально-правові, моральні наслідки, і це накладає на учасників даної слідчої дії особливу відповідальність, викликає стан підвищеної психічної напруженості. З прийняттям нового КПК слідчий в ім'я безпеки пізнає, відчуває, наприклад, страх перед пізнається, пред'явлення для впізнання останнього може проводити в умовах, що виключають візуальне спостереження пізнає пізнається, у спеціально обладнаному для цього приміщенні (ч. 8 ст. 193 КПК).

У ході уявного звірення зберігся в свідомості образу з пред'явленими об'єктами-стимулами відбувається взаємодія між слідами пам'яті і вступниками перцептивними сигналами від пред'явлених об'єктів. Таке звірення далеко не обов'язково вчиняється як розгорнуте усвідомленого дію з оцінкою і фіксацією сприйманих ознак. Найчастіше відбувається одномоментне впізнавання. Це пояснюється тим, що багатовимірні стимули у вигляді пізнавальних орієнтирів пізнає окремо не усвідомлюються. Більш того, вони злиті і представлені у свідомості як один (одновимірний) образ-стимул конкретної людини чи якогось предмета. Ось чому у деяких випадках свідки нерідко можуть детально називати прикмети і особливості об'єкта, що пізнається, особливо коли він не наділений характерними ознаками. В подібних випадках відбувається одномоментне впізнавання об'єкта, під час якого пізнає просто не в змозі помітити послідовність фіксації розпізнавальних ознак-орієнтирів. Наприклад, середня величина порогу впізнавання людського обличчя знаходиться в межах 0,05-0,8 с, а поріг впізнання особи по фотографії дорівнює 0,03 с1. Таке, по суті, моментальне, або одномоментне, впізнавання в психології отримало назву симультанного (миттєвого) впізнавання.

Іншим за психологічним характером є сукцессивное (послідовне) впізнання, при якому пізнає, перш ніж прийняти рішення про тотожність пред'явленого об'єкта, подумки здійснює своєрідний перебір збереглися в його пам'яті розпізнавальних ознак-орієнтирів (іноді їх називають опорними ознаками), зіставляючи їх з ознаками пред'явлених йому об'єктів. В даному випадку до перцептивної діяльності людини активно підключаються процеси мислення, з допомогою яких в сприйнятому об'єкті виділяються найбільш інформативні місця (опорні ознаки). Цей процес проявляється в рухах зіниць очей. Одні рухи - простежують - являють собою згладжені, плавні рухи; інші - саккадические проявляються у вигляді ледь помітних стрибків, перемежованих короткочасними фиксациями па окремих опорних точках.

Встановлено, що при розгляданні людського обличчя найбільше увага зосереджується на очах, губах і носі.

Таким чином, якщо симультанное впізнавання займає соті частки секунди, то на сукцессивное витрачається значно більше часу, хоча результативність його може бути набагато нижче. Навіть зовні, фіксуючи микродвижение зіниць ока, можна відрізнити симультанное впізнавання від сукцессивного. При симультанном впізнаванні мікрорухи зіниць очей практично непомітні, чого не можна сказати про сукцессивном впізнаванні.

Слід також мати на увазі, що нерідко симультанное і сукцессивное впізнавання відбувається в одному опознавательном акті, ці способи пізнавання як би доповнюють один одного. Симультанное впізнавання змінюється сукцессивным, виконують своєрідну контрольну функцію в опознавательном процесі.

Для правильної оцінки результатів впізнання велике значення має кількість пропонованих об'єктів. Вважається, що в умовах середньої складності, до яких може бути віднесена сама обстановка пред'явлення для впізнання, людиною візуально може розпізнаватися не більше трьох об'єктів. Цим багато в чому пояснюються періодично повторювані невдачі в розслідуванні, коли деякі слідчі, ігноруючи дані психології, і навіть всупереч вимогам закону намагаються в цілях уявної економії часу пред'являти для впізнання свідкам, потерпілим великі групи людей, запідозрених осіб, не завжди схожих по зовнішності, різнорідних предметів, що категорично забороняється робити, йдучи але суті шляхом отримання неприпустимих доказів (ст. 75 КПК).

На даній стадії після уявного порівняння пред'явленого об'єкта з наявними у свідомості чином досягається перцептивний результат у вигляді збігу (розбіжності) пред'явленого сенсорного стимулу і збереженого в пам'яті образу, тобто відбувається ідентифікація (встановлення тотожності) об'єкта, що пізнається. Коли ж цього зробити не вдається, пізнає може заявити про часткову схожість одного з пред'явлених йому об'єктів з тим, який він раніше бачив, або про те, що серед пред'явлених йому об'єктів немає того, який їм раніше сприймався.

5. Оцінка результатів впізнання слідчим (судом). Цей етап є логічним завершенням усього розпізнавального процесу. Оскільки цей процес не піддається сторонньому спостереження і тільки його результат стає очевидним для слідчого (суду), який в силу цього не володіє якимись досить чіткими критеріями його достовірності, велике значення набуває оцінка досягнутого результату в контексті з усіма факторами, що відносяться до опознавательному процесу.

31.СУДОВО-ПСИХОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

При розслідуванні злочинів і розгляді справ у суді виникає потреба

у ви ко ристанні спеціальних психологічних знань. Кримінально-

процесуаль ний за конус тановлює дві основні форми використання спеці-

альних знань: 1) участь спеціаліста у слідчих діях (наприклад, участь

психолога при проведенні допи ту не по в нолітнього); 2) призначення і про-

вадження судових експертиз. Ці фор ми ма ють певну подібність; відрізня-

ються ж вони процесуальними особливостями, по в новаженнями і стату-

сом особи, запрошеної до участі як спеціаліст чи експерт.

Судово-психологічна експертиза — це експертне дослідження,

предметом якого є факти, що належать до психічної діяльності люди-

ни і мають значення для органів правосуддя1.

Об’єктом дослідження судово-психологічної експертизи є психічні

прояви людини, які не виходять за межі норми, тобто не викликають

сумнівів у її психічній повноцінності. Судово-психологічна експерти-

за спрямована на дослідження змісту і структури індивідуальної сві-

домості і поведінки людей у процесі здійснення тих чи інших дій або

відображення явищ навколишньої дійсності. За допомогою судово-

психологічної експертизи можна одержати дані, які дозволяють зрозу-

міти і правильно оцінити особливості психічної діяльності та проявів

Нині існують широкі можливості у проведенні судово-психологічної

експертизи. До компетенції (основних напрямів) судово-психологічної

експертизи можуть належати: 1) встановлення індивідуально-

психологічних особливостей підекспертної особи, які істотно вплину-

ли на її поведінку під час вчинення нею протиправних дій; 2) встанов-

лення принципової здатності підекспертної особи (з урахуванням

індивідуально-психологічних і вікових особливостей, рівня психічно-

го розвитку) правильно сприймати обставини, що мають значення для

справи, і давати про них правильні показання; 3) встановлення того,

чи перебувала підекспертна особа у момент вчинення злочину в стані

фізіологічного афекту; 4) встановлення того, чи перебувала підексперт-

на особа у період, який передував учиненню злочину, або в момент

вчинення злочину, в емоційному стані, який істотно впливав на здат-

ність правильно усвідомлювати явища дійсності, зміст конкретної

ситуації (емоційні стани типу великого нервово-психічного напружен-

ня); 5) встановлення здатності підекспертної особи розуміти характер

і значення дій, які застосовано до неї, і чинити опір; 6) встановлення

принципової можливості виникнення у суб’єкта в конкретній ситуації

психічних станів, які роблять неможливим або істотно ускладнюють

виконання професійних функцій; 7) встановлення того, чи перебував

померлий у період, який передував смерті, у психічному стані, що

схилив до самогубства, і якщо перебував у цьому стані, чим він міг

бути викликаний.

Наведений перелік не вичерпує всього кола питань, що можуть

виникнути в процесі судочинства. Обставини, з’ясування яких може

мати значення для розслідування і судового розгляду, різноманітні

і нерідко диктуються конкретною ситуацією.

Так, судово-психологічна експертиза досить часто призначається для

визначення наявності чи відсутності фізіологічного афекту в момент

вчинення злочину. В кримінальному праві використовується термін

«сильне душевне хвилювання», яке викликане неправомірними або

аморальними діями потерпілого і вважається обставиною, що пом’якшує

покарання (ст. 66 КК України). Сильне душевне хвилювання вживаєть-

ся як синонім психологічного поняття фізіологічного афекту.

У психології та психіатрії розрізняють фізіологічні і патологічні

афекти. Патологічний афект визначається як емоційний вибух, при

якому людина не може керувати своїми діями і усвідомлювати власні

вчинки. Свідомістю людини опановує одна емоційно-конкретна ідея

(непоправне горе, нестерпна образа). Патологічний афект установлює

комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Фізіологічний афект — стан, що знижує здатність особи розуміти

значення своїх дій і керувати ними. Такий афект розглядається як емо-

ційний стан, що не виходить за межі норми і досліджується у ме жах

психології.

Афект — це відносно короткочасні та сильні емоційні переживання

(яскрава короткочасна емоційна реакція). Виникнення афекту — кри-

тична точка переживання. У літературних джерелах зазначається, що

афект — це надзвичайно сильне, бурхливе переживання (гнів, що пере-

ходить у лють, страх, що доходить до жаху, туга, що перетворюється

на розпач, тощо)1. Для фізіологічного афекту характерні істотне упо-

вільнення інтелектуальних і вольових процесів, порушення цілісного

сприйняття навколишнього. Розрізняють три стадії в розвитку афекту:

1) підготовчу; 2) афективний вибух; 3) післяемоційний період.

Складність установлення стану фізіологічного афекту пов’язана

з тим, що його не можна відтворити вдруге. У процесі судово-

експертного дослідження проводяться ретроспективний аналіз, психо-

логічний аналіз результатів діяльності людини.

Одним із напрямів судово-психологічної експертизи є встановлен-

ня у суб’єкта індивідуально-психологічних особливостей, здатних іс-

тотно впливати на зміст і спрямованість дій у конкретній ситуації. Так,

уночі 18 жовтня 1997 р. М., перебуваючи стані алкогольного сп’яніння,

з автостоянки, де він працював охоронцем-контролером, вчинив ви-

крадення автомобіля ВАЗ-21093, що належав гр. Ш. У процесі викра-

дення на окружній дорозі М. не впорався з керуванням автомобілем,

унаслідок чого сталася ДТП. У зв’язку з ДТП М. одержав ушкодження,

садна м’яких тканин голови. Він пояснював свою поведінку в такий

спосіб: «Вирішив під час чергування помити автомобіль, а що було далі,

не пам’ятаю». М. скаржиться на головний біль і погану пам’ять і як

причину цього пояснює, що у віці п’яти років упав і вдарився головою

об землю. Вказує на «провал» пам’яті з моменту виїзду з автостоянки.

З огляду на це було призначено судово-психологічну експертизу з метою

визначення особливостей пам’яті випробовуваного і наявності або від-

сутності порушень пам’яті на події, що становили інтерес.

Якщо відносно психічно здорових свідків, потерпілих, обвинува-

чених у слідчого чи судді виникає сумнів у їхній здатності через

індивідуально-психологічні особливості давати правильні показання,

може бути призначено судово-психологічну експертизу. Зазвичай така

судова експертиза призначається щодо неповнолітніх. Приводами до

її призначення можуть бути неадекватність поведінки неповнолітніх

щодо їх вікових характеристик, примхливість мотивації вчинених ни-

ми дій, неправильна, незвична інтерпретація звичайних обставин

і фактів, схильність до фантазування за відсутності для цього яких-

небудь реальних передумов, «дитячість» поведінки при досить висо-

кому інтелектуальному розвитку та ін. На особливу увагу заслуговують

неповнолітні віком 14–16 років, тобто у віці, коли настає кримінальна

відповідальність за вчинений злочин.

Досить складним напрямом судово-психологічної експертизи є вста-

новлення наявності чи відсутності в період, який передував смерті,

психічного стану, що призводить до самогубства. Слід зазначити, що

чинним кримінальним законодавством передбачено відповідальність за

доведення до самогубства (ст. 120 КК України). Самогубство (суїцид) —

надзвичайний, винятковий _______акт людської поведінки, який свідчить про

те, що психогенні чинники виявилися сильніші за інстинкт самозбере-

ження, інстинкт життя. У психології суїцид визначається як акт позбав-

лення життя під впливом гострих психотравмуючих ситуацій. Існують

різні причини суїциду. Психологічні стани у людини в період, що пере-

дує самогубству, характеризуються афективною реакцією, глибокою

фрустрацією чи депресією. Судово-психологічна експертиза (посмертна)

призначається з приводу поведінки психічно здорових людей. Складність

її проведення полягає в тому, що немає особи, яку слід випробувати,

дослідження здійснюється за результатами діяльності, поведінки, даних,

що зафіксовано в різних джерелах. Немає можливості досліджувати

психіку людини «безпосередньо» (наприклад, за допомогою тестових

методик або проведення бесіди), її вивчення у таких випадках завжди

передбачає опосередкований характер.

Судовій практиці відомий випадок, коли за допомогою судово-

психологічної експертизи потрібно було досліджувати питання про

можливий стан інтелектуальної перевтоми людини в момент вчинення

інкримінованого їй діяння. У Ленінграді