19 Мотивація корисливих злочинів

Корислива злочинність — найпоширеніший кримінальний феномен у світі, нерідко частка якої в країнах із розвиненою економікою перевищує 90 %, а в тих, які розвиваються, — 60 % загального обсягу всієї зареєстрованої злочинності.

Згідно зі статистичними даними сучасна злочинність в Україні також переважно корислива. Її частка у структурі злочинності становить 65—70 %, не враховуючи латентних, а також інших, немайнових, злочинів, які нерідко мають корисливу мету. Будь-яка індивідуальна необхідність може стати джерелом користолюбства. Але не потреби самі по собі пояснюють поширеність і живучість корисливих спонукань, як стверджує професор А.Ф. Зелінський. “Лавиноподібне збільшення кримінального користолюбства викликане глибокою економічною і духовною кризою суспільства. Вплинула на національний менталітет і наша трагічна історія. Міжусобиці удільних князів, татаро-монгольська навала, щедре роздавання земель і кріпосних селян монархами, націоналізація (“відібрати і розділити!”), колективізація, реквізиції та конфіскації, “підкорення природи” і непосильні витрати — все це дощенту зруйнувало у людей шану до чужих майнових прав”.

Незважаючи на поширеність корисливої мотивації, наукове визначення корисливого мотиву не розроблено. Навряд чи можна вважати визначенням вислів, що корисливий мотив — це прагнення одержати вигоду матеріального характеру, оскільки користь і матеріальна вигода в усіх словниках ототожнюються. Якщо користь означає лише прагнення накопичення, то її важко виявити у бездумному марнотратстві чужих, довірених винній особі цінностей. Водночас така, досить поширена серед чиновників, поведінка завжди вважалася розтратою, тобто розкраданням — суто корисливим злочином. В одній кримінальній справі було встановлено, що громадянка М. із ревнощів таємно викрала у сусідки шубу, принесла додому і спалила в печі. Яка тут “вигода матеріального характеру”? Але вчинене цілком обґрунтовано було визнано судом крадіжкою, тобто корисливим злочином.

У подібних випадках, деякі криміналісти і кримінологи доходять висновку, що розкрадання та інші корисливі посягання на чужу власність можуть здійснюватись і безкорисливо (К.Є. Ігошев, А.П. Тузов, А.І. Долгова та ін.). Але це суперечить установленому розумінню розкрадань. Поняття користі тут розуміється досить вузько і відкриває можливість широкого тлумачення мотивів майнової злочинності.

Ще більше непорозумінь викликає широке тлумачення користі, відображене у визначеннях розкрадання як “звернення на свою користь або на користь інших осіб чужого майна” або “розпорядження ним як своїм власним” (С.А. Тарарухін, О.А. Пінаєв та ін.). У підручнику з кримінології, виданому в Москві у 1988 p., вводиться поняття “службової користі”, у зв’язку з якою посадовці порушують правові норми не “для себе особисто, а для свого власного підприємства”. Але якщо не для себе, а для “власного підприємства”, то де тут користь — спонукання суто егоїстичне?

Скільки ініціативних, спритних господарників були засуджені на тривалі строки позбавлення волі за розкрадання, які вони не вчиняли, ґрунтуючись на довільних тлумачень користі! Адже ще апостол Петро розумів, “що заслуговує поблажливості той, хто діє не для огидної користі, а зі старанності”.

Відомо, що мотив виникає на основі актуальної потреби. Корисливий мотив утворюється з індивідуальної необхідності. Таке твердження випливає з естетичного значення користі — вона завжди “огидна”. Тому не може вважатися корисливим прагнення надати допомогу ближньому, у долі якого суб’єкт особисто не зацікавлений, а також усі інші випадки незаконного розпорядження чужим майном, які здійснюються із загальнолюдських і колективних потреб.

Водночас будь-яка індивідуальна необхідність може породити корисливі мотиви: не лише органічні (в їжі, одязі, житлі, безпеці тощо), а і родові (сексуальний, турбота про сім’ю і родичів і т. ін.), пізнавальні і трудові, а також так звані соціогенні або соціабельні потреби у свободі, престижі, самовираженні, владі. Тому користь може поєднуватись і з ревнощами, і з жаданням влади, і з так званими хуліганськими спонуканнями, якщо відповідні індивідуальні потреби задовольняються за допомогою незаконного й аморального заволодіння чужим майном або майновими правами чи шляхом звільнення від майнових обов’язків і скорочення особистих витрат.

Тому, мабуть, має рацію А.Ф. Зелінський, який вважає, що “користь — це прагнення задовольнити індивідуальні життєві потреби за допомогою протиправного, передбаченого кримінальним законом заволодінням чужим майном або майновими правами, які не належать винному, чи шляхом звільнення від майнових обов’язків і скорочення витрат”.

“У найбільш загальному вигляді, — як справедливо зазначає професор С.В. Максимов, — корислива мотивація властива поведінці будь-якої людини, оскільки здійснення вчинків на ШКОДУ собі або без якоїсь користі для себе суперечить людській сутності”. Разом з тим деякі вияви користі традиційно розглядаються як такі, що суперечать інтересам суспільства (антисоціальні). У зв’язку з цим у праві (зокрема кримінальному) категорія користі вживається у вузькому значенні — як усвідомлене прагнення до отримання безоплатної протиправної майнової вигоди (корислива зацікавленість, корислива мета). Неусвідомлене прагнення до збагачення (що властиво, напевне, всім без винятку людям) законними або незаконними засобами, але з відшкодуванням збитків, не розглядається правом як користь. Тому український законодавець використовує прийом прямої вказівки у тексті статті Особливої частини КК України на корисливу мету або корисливий мотив злочину як засіб вираження підвищеної суспільної небезпеки злочину (наприклад, убивство з корисливих мотивів). Застосування цього прийому обумовлене попереднім дослідженням (зокрема кримінологією) мотиваційної природи суспільно небезпечного діяння. Разом з тим у багатьох випадках корислива мотивація прямо не зазначається у нормі кримінального закону як ознака злочину. Найбільшою мірою ця оцінка стосується злочинів у сфері економічної діяльності. Ця особливість зумовлена тим, що корислива мотивація внутрішньо властива злочинам, пов’язаним із незаконною економічною діяльністю і, насамперед, із незаконним підприємництвом.

Більшість видів корисливих злочинів стосується злочинів у сфері економічної діяльності, посягання на власність і злочинів проти інтересів державної влади, державної служби або служби в органах місцевого самоврядування.

Водночас корисливі злочини є і серед посягань на життя (вбивство з корисливих мотивів — п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України); на свободу і волю (наприклад, незаконне позбавлення волі або викрадення людини з корисливих мотивів — ч. 2 ст. 146 КК України); проти основ національної безпеки України (наприклад, державна зрада з корисливої зацікавленості — ст. 111 КК України); проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку (піратство — ст. 446 КК, участь найманця в озброєному конфлікті — ч. 2 ст. 447 КК України) та ін.

“Потреби теорії та практики боротьби зі злочинністю, а також інтереси побудови навчального курсу кримінології обумовлюють доцільність виокремлення поняття корисливої злочинності у вузькому значенні”, — справедливо помічає С.В. Максимов. Критерієм для цього, на його думку, може бути поєднання ознак корисливої мотивації й економічної сфери як найтиповішої соціальної цінності, на яку посягають корисливі злочини. Відповідно до такого подвійного критерію до корисливих слід віднести злочини проти власності (за винятком знищення або пошкодження майна умисно або з необережності), у сфері економічної діяльності і проти інтересів служби в комерційних та інших структурах. На основі цього, можна погодитися із запропонованим С.В. Максимовим визначенням корисливої злочинності, під якою він розуміє “сукупність кримінально караних діянь і осіб, які посягають на сферу економіки й обумовлені усвідомленим прагненням до отримання безоплатної протиправної майнової вигоди (користі)”.

Є підстава стверджувати, що зростання частки корисливих злочинів зумовлене насамперед амбітною мотивацією користолюбства. У суспільстві поширюється синдром користолюбства, що зумовлено не лише економічною, а й етичною кризою суспільства.

Духовний розвиток суспільства відстає від технічного прогресу, який створює все нові спокуси. І якщо навіть припустити, що в порівняно недалекому майбутньому ми подолаємо економічну кризу, підвищиться життєвий рівень населення, то кількість корисливих злочинів не зменшиться, швидше за все вона набуде більш організованого і цинічного характеру.

А.Дж. Тойнбі у всесвітньо відомій теорії історичного розвитку, виокремлюючи як найважливіші елементи в житті суспільства політику, економіку і культуру, пріоритетне значення надавав саме культурі. “Культурний елемент, — писав він, є душею, кров’ю, лімфою, суттю цивілізації; порівняно з

ним економічний і, тим більше, політичні плани здаються штучними, несуттєвими, рядовими утвореннями природи і рушійних сил цивілізації. Як тільки цивілізація втрачає внутрішню силу культурного розвитку, вона негайно починає вбирати елементи чужої соціальної культури, з якою має контакти... А це у свою чергу веде до занепаду і розколу суспільства, яке “втратило свою душу і змінило зовнішність”.

Про це також нагадував і одночасно попереджав П.І. Новгородцев у “Лекціях з історії нової філософії права XVI— XIX ст.”: “Коли Монтеск’є, — писав він, — виступив зі своєю теорією поділу влади, заявляючи, що він відкрив таємницю політичної свободи, його вчення було прийняте з надзвичайним піднесенням. Тепер зрозуміли, що знають не лише, що слід змінити, а й як необхідно це зробити. Стали думати, що теорія поділу влади є певним філософським каменем, за допомогою якого можна поганий державний устрій перетворити на добрий”.

Наскільки сильним було враження від теорії поділу влади зрозуміло, між іншим, з того, що французьке суспільство не помітило її головної думки. ПІ. Монтеск’є ніколи не видавав теорію поділу влади за той чудодійний принцип, яким його сприйняли. Він вбачав основу всіх законів у народних звичаях і в тій сукупності умов — природних, політичних і побутових, які визначають їх характер і те, що він називав “духом законів”. Ця історична думка ПІ. Монтеск’є не була засвоєна його сучасниками: її оцінили пізніше, в XIX ст. ...

Таким чином, найосвіченіші особи попереджали і попереджають, що неможливо розв’язати соціальні питання, коли ігноруються етичні ідеали.

Корислива злочинність - найбільш поширений кримінальний феномен у світі. Нерідко її частка в країнах з розвиненою економікою перевищує 90%, а в що розвиваються - 60% загального обсягу всієї зареєстрованої злочинності. Мабуть, та ж пропорція зберігається і у випадку, коли мова йде про злочинність у широкому значенні цього поняття, яке охоплює й латентну її частину. Основою відповідного поняття є категорії «користь» і «корислива мотивація». Під користю зазвичай розуміється вигода, матеріальна користь. Відповідно, корислива мотивація - обумовленість поведінки людини прагненням до вигоди. У найбільш загальному вигляді корислива мотивація притаманна поведінки будь-якої людини, оскільки здійснення вчинків виключно на шкоду собі або без якої б то не було користі для себе суперечить людській сутності. Разом з тим, деякі прояви користі традиційно розглядаються як суперечать інтересам суспільства (антисоціальні). У зв'язку з цим у праві (зокрема, кримінальному) категорія користі використовується в більш вузькому значенні - як усвідомлене прагнення до отримання безоплатної протиправної майнової вигоди (корислива зацікавленість, корислива мета). Неусвідомлене прагнення до збагачення (що властиво, мабуть, всім без винятку людям), прагнення збагатитися законними або незаконними засобами, але з відшкодуванням збитків не розглядається правом як корисливість. При цьому необхідно мати на увазі, що російське кримінальне законодавство нерідко пов'язує з наявністю або відсутністю корисливої ​​зацікавленості (або корисливого цілі) в аналізованому вузькому значенні якісні відмінності між злочинами. Наприклад, відсутність корисливої ​​мети при обманним заволодінні чужим майном «перетворює» шахрайство в менш небезпечний злочин - заподіяння майнової шкоди шляхом обману без ознак розкрадання. Таким чином, російський законодавець використовує прийом прямої вказівки в тексті статті Особливої ​​частини на корисливу мету або корисливий мотив злочину як засіб вираження підвищеної суспільної небезпеки злочину (наприклад, викрадення людини з корисливою метою) або відмежування зовні схожих злочинів (раніше розглянутий приклад). Застосування даного прийому обумовлено попереднім дослідженням (у тому числі кримінологічних) мотиваційної природи суспільно небезпечного діяння. Типовість, Виявлення і фіксуються звичайними оперативно-розшуковими та кримінально-процесуальними засобами корисливої ​​мотивації злочину, а також названі потреби правильної кваліфікації та оцінки його суспільної небезпеки є найбільш значущими передумовами для нормативного закріплення відповідної ознаки. Разом з тим, в багатьох випадках корислива мотивація прямо не вказується в нормі кримінального закону як ознака злочину. Найбільшою мірою ця оцінка відноситься до злочинів у сфері економічної діяльності. Дана особливість обумовлена ​​тим, що корислива мотивація внутрішньо властива злочинів, зв'язаних з незаконною економічною діяльністю і, перш за все, з незаконним підприємництвом. Корислива злочинність - це сукупність, що посягають на сферу економіки кримінально караних діянь та осіб, обумовлених усвідомленим прагненням останніх до отримання безоплатної протиправної майнової вигоди (користю). 2. Кримінологічна характеристика окремих видів корисливої ​​злочинності. У залежності від характеру економічних відносин, на які здійснюються посягання, виділяються три групи корисливих злочинів: 1) корисливі злочини проти власності (крадіжка; шахрайство; привласнення або розтрата; грабіж; розбій; вимагання; розкрадання предметів, що становлять особливу цінність; заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети розкрадання, 2) корисливі злочини у сфері економічної діяльності (реєстрація незаконних операцій із землею, незаконне підприємництво, незаконна банківська діяльність, лжепредпрінімательство та ін), 3) корисливі злочини проти інтересів служби в комерційних та інших організаціях (зловживання повноваженнями, зловживання повноваженнями приватними нотаріусами й аудиторами, перевищення повноважень службовцями приватних охоронних або детективних служб у разі вчинення даного діяння з корисливих спонукань; комерційний підкуп, за виключенням раніше зазначеного випадку). Вісім видів корисливих злочинів одночасно характеризуються і як насильницькі, що мають у якості другого типового мотиву їх вчинення усвідомлене протиправне вплив на організм іншої людини проти її волі. До числа корисливо-насильницьких відносяться: 1) серед корисливих злочинів проти власності: грабіж із застосуванням насильства, розбій, вимагання із застосуванням насильства чи погрозою його застосування; розкрадання предметів, що мають особливу цінність, шляхом насильницького грабежу чи розбою; неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети розкрадання, поєднане з застосуванням насильства, 2) серед корисливих злочинів у сфері економічної діяльності: монополістичні дії або обмеження конкуренції, вчинені з застосуванням насильства чи загрози його застосування; примус до вчинення угоди чи до відмови від її вчинення; 3) серед корисливих злочинів проти інтересів служби в комерційних та інших організаціях: перевищення повноважень службовцями приватних охоронних або детективних служб. На їх частку доводиться близько 10% загального обсягу зареєстрованих корисливих злочинів. Типова характеристику ряду видів корисливих злочинів - професіоналізм. До основних ознак кримінального професіоналізму стосовно корисливих злочинів належать: 1) наявність стабільного доходу від злочинної діяльності, який є для винного єдиним, основним або істотним додатковим (тобто заняття злочинною діяльністю у вигляді промислу), 2) систематичне вчинення злочинів; 3) відносна спеціалізація злочинної активності (найбільш характерна для здійснення кишенькових крадіжок, карткового шахрайства, організованого вимагання, фальшивомонетництва, контрабанди зброї, наркотичних засобів, антикваріату і деяких інших злочинів); 4) відносна стабільність результатів злочинної діяльності; 5) відносна невразливість від кримінального переслідування, 6 ) наявність особливої ​​мови та традицій (характерно не тільки для традиційних, але і для нових форм корисливих злочинів, наприклад шахрайства з використанням комп'ютерів, контрабанди алкогольних напоїв та ін.)