Не одлюби свою тривогу ранню

Не одлюби свою тривогу ранню,

— той край, де обрію хвиляста каламуть,

де в надвечір'ї вітровії тчуть

єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,

ще сизуваті в прохолодній млі.

Нам є де йти — на хвилі, на землі —

шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.

Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,

поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить —

ми віддані життю, і нам віддасться в славі!

1958

Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші «Не одлюби свою тривогу ранню».

Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.

Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса «виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

Поет розуміє, що:

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь.

У ряді віршів В.Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.

Пам'яті А. Г.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай - червону тінь калини

на чорних водах - тінь її шукай,

де жменька нас. Малесенька шопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров - така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

* Вірш пам'яті художниці Алли Горської, по-звірячому вбитої за загадкових обставин 1970 р.