5. Розквіт буддійської логіки. Завершення еволюції теорії індійського силогізму

Розквіт буддійської логіки пов’язаний з іменами Васунбандху (420 – 500), Дігнаги (480 – 540) та Дхармакірті (VII ст.). Васунбандху на основі логічної доктрини школи н’яя створив вчення про тричастинний силогізм. Якщо його попередники із н’яї стверджували, що доведення повинно мати п’ять частин, то Васунбандху вважав не тільки можливим, але й необхідним скоротити кількість засновків у доведенні до двох, в результаті чого воно набуло такого вигляду:

1. На пагорбі (S) є дим (M).

2. Де дим (M) – там вогонь (P).

3. Отже, на пагорбі (S) є вогонь (P).

Справжнім творцем буддійської логіки, який відокремив її від метафізики й сформував як самостійну науку, вважається учень Васунбандху – Дігнага. Йому належить праця з логіки «Про джерела пізнання», в якій він розробив вчення про три властивості логічної підстави (середнього терміна). За цим вченням логічна підстава має бути:

• пов’язаною з об’єктом силогізму, іншими словами, з меншим терміном (наприклад, «На пагорбі є дим»);

• пов’язаною з однорідними об’єктами (наприклад, «Дим є скрізь, де є вогонь»);

• непов’язаною з неоднорідними об’єктами (наприклад, «Диму немає там, де немає вогню, як у воді»).

Відповідно до цих трьох властивостей логічної підстави дається й класифікація неправильних підстав (логічних помилок), які поділяються на три види, оскільки три вказані властивості логічної підстави є й умовами правильності силогізму.

Одним з найвидатніших буддійських теоретиків логіки періоду її розквіту був Дхармакірті. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить перелік написаних ним логічних трактатів: «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки», «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв’язок», «Повчання про наукові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень».

Система логіки Дхармакірті охоплює такі розділи:

• вчення про сприйняття;

• міркування «для себе»;

• міркування «для інших»;

• вчення про логічні помилки.

Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття та міркування. Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Об’єктом сприйняття є одиничне, а об’єктом міркування – загальне. Судження Дхармакірті не вважав особливою формою мислення. На його погляд, будь-яке судження є міркуванням, і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-міркування. Так, при сприйнятті синього предмета виникає судження: «Цей предмет синій». Насправді ж це судження є міркуванням: «Цей предмет є синім, оскільки він підходить під загальне поняття про сині предмети». Міркування, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони одержать мовну чи мовленнєву оболонку, Дхармакірті називав міркуваннями «для себе».

Міркуваннями «для інших» він називав міркування, завдяки яким що-небудь повідомляється іншим. Можливі дві форми такого міркування: силогізм подібності та силогізм відмінності.

Приклад силогізму подібності:

1. Де є дим, там є вогонь. Наприклад, у домашньому вогнищі.

2. Тут є дим.

3. Отже, тут повинен бути вогонь.

Приклад силогізму відмінності:

1. Де немає вогню, там немає диму.

2. У цьому місці є дим.

3. Отже, є і вогонь.

У вченні про логічні помилки Дхармакірті зазначав, що неправильні логічні основи (логічні помилки) з’являються в силогізмах у двох випадках:

• при відсутності хоча б однієї із трьох необхідних властивостей логічної основи (наприклад, доведення тези про наявність вогню шляхом вказівки не на дим, а на туман, є неспроможним внаслідок хибності основи);

• при відсутності або сумнівності хоча б однієї із цих властивостей (наприклад, для доведення тези «Слово вічне» в якості основи наводиться аргумент «Слово створюється людською волею»; за Дхармакірті дана основа є неправильною, оскільки доводить не тезу, а протилежне їй твердження – «Слово не вічне», тому що «Людина не вічна»).

У період розквіту буддійської логіки завершилася еволюція теорії індійського силогізму. Буддійські теоретики логіки, виходячи із логічного вчення школи н’яя, вказали на можливість переходу в процесі доведення від п’ятичастинного силогізму до тричастинного.

Таким чином, індійська логіка як діалогічна система, що виникла в рамках загальнодогматичних й філософських доктрин для потреб коментаторської традиції, практики ораторського мистецтва й ведення диспутів, поступово відокремилася від них й стала самостійною дисципліною. Індійська логіка послідовно еволюціонувала шляхом скорочення кількості частин силогізму та процедури доведення. Десятичастинний силогізм ранньобуддійської логіки змінився п’ятичастинним силогізмом логіки школи н’яя, а потім – тричастинним силогізмом буддійської логіки періоду її розквіту.