3. Ранньобуддійська логіка. Риторична логіка й логіка дискусії в ранній буддійський період

Ранньобуддійська логіка розвивалася в рамках риторики – теорії й практики ораторського мистецтва. Звідси риторична логіка як різновид логіки раннього буддійського періоду.

У ранньобуддійській риторичній логіці вивчалися види промов. Зверталась увага на залежність промови від місця її проголошення.

Тогочасні логіки розрізняли шість видів промов:

• промова про себе;

• красива промова чи художнє слово;

• промова диспутів;

• «дурна промова», тобто промова, яка викладає хибне вчення;

• правильна промова, тобто промова, яка знаходиться у злагоді з істинним вченням й має за мету донести до слухачів істинне знання;

• промова, яка викладає істинне знання.

Промову поділяли на види й за місцем, де вона проголошується:

• перед царем;

• перед правлячими;

• у великому зібранні;

• перед ученими;

• перед брахманами;

• перед тими, хто любить слухати істинне вчення.

Розробивши детальну типологію самої промови, її характерних ознак, буддійські логіки спробували пов’язати вивчення правил риторики із дослідженням логічної сторони мови й мистецтвом суперечки. Так виникла логіка дискусії – другий розділ ранньобуддійської логіки.

У дискусії буддійські логіки розрізняли два елементи: об’єкт доведення й саме доведення. Об’єктом доведення може бути сутність чи субстанція, або атрибут. Коли об’єктом є сутність, то результатом доведення є встановлення факту існування чого-небудь чи його неіснування. Коли ж об’єктом доведення є атрибут, властивість, то у цьому разі визначається, належить даний атрибут субстанції чи не належить.

Доведення складається із восьми частин, кожна з яких виконує певну функцію у процесі доведення й має відповідну назву: речення, підстава, приклад, однорідність, різнорідність, пряма перцепція, висновок та авторитет.

Реченням, або тезою, є положення, яке учасник дискусії добровільно приймає і яке повинно бути доведеним. Воно або ґрунтується на науковому знанні, або є результатом незалежної інтуїції, або почутим від когось. Речення має висловлюватись так, щоб бути зрозумілим іншим людям.

Підстава – це логічна основа, яка випливає із прикладу, однорідності, різнорідності, прямої перцепції, висновку, авторитету. Під логічною основою розуміють відношення, зв’язок, який полягає у визначенні наявності однієї речі залежно від наявності іншої речі. Або, іншими словами, логічною основою є відображення саме такої дії, коли істинність одного твердження спричиняє істинність іншого твердження.

Коли об’єкт, який має бути доведеним, не є очевидним, то логічна основа полягає у знаходженні таких моментів, які зроблять його пізнаваним.

Приклад – є наведенням загальновизнаних або прийнятих наукою положень. Ним може бути висловлювання про взаємозв’язок предметів і явищ, зокрема, диму та вогню.

Однорідність – складова доведення, що виявляється у встановленні подібності між сутностями чи субстанціями, між атрибутами, між причинами, між наслідками.

Однорідністю вважали й «застосування» – логічне правило, що полягало в наведенні інших фактів, які належать до того самого класу чи роду, для доведення атрибута логічного суб’єкта, наприклад, «Дим є всюди, де є вогонь».

Різнорідність – складова доведення, що полягає у взаємному розрізненні, констатації взаємовідмінності між сутностями, атрибутами, причинами, наслідками.

Пряма перцепція (від лат. perceptio – сприймання, пізнавання) – безпосереднє сприйняття предмета без домішок, які можуть випливати із психологічних, емоційних, сенсорних та інших особливостей людини.

Характерною рисою перцепції є очевидність, незалежність від уяви та помилок. Такими помилками вважали:

• приймати один предмет за інший (наприклад, міраж – за дійсність);

• вбачати в елементарному певний комплекс (так, уві сні людина може бачити два місяці замість одного);

• вважати, ніби предмет має певну форму, тоді як насправді він її не має (наприклад, бачити вогняне колесо при швидкому обертанні предмета, що горить);

• помилка сприймання (при розладі органів чуття);

• приписування невластивої дії чому-небудь (наприклад, уявний рух дерев, коли швидко повз них проїжджають).

Висновок – розпізнавання об’єкта за умови, що він безпосередньо не сприймається. Він виражає переконання людини у чомусь понад те, що випливає з безпосередньої перцепції.

При цьому називали такі види висновку:

• висновок про наявність об’єкта на підставі наявності його ознаки (наприклад, про наявність вогню на підставі наявності диму);

• висновок про існування несприйнятого з існування сприйнятого або із частини якоїсь сутності про несприйняту частину (скажімо, виводити минуле з теперішнього або існування воза з існування його частини, наприклад, колеса);

• виведення із дії її причини (наприклад, якщо предмет, який бачать здалеку, нерухомий, то роблять висновок, що це – дерево, а якщо він рухається, то це – людина);

• коли мають уявлення про взаємозв’язок багатьох речей із наявності деяких із них, то роблять висновок про існування інших (наприклад, з факту народження випливає висновок про смерть);

• виведення понять, які співвідносяться як причина та наслідок.

Авторитет – вчення мудреців, положення, викладені у священних книгах.

Такою була структура десятичастинного індійського силогізму в ранньобуддійській логіці. Вона включала в себе субстанцію, атрибут, речення, підставу, приклад, однорідність, різнорідність, пряму перцепцію, висновок та авторитет.

З усього сказаного випливає, що ранньобуддійська логіка була вплетена в догматичні доктрини й загальнофілософські концепції та залежала від їхніх засад. У риторичній логіці ранньобуддійськоо періоду елементи логіки у порівнянні із компонентами ораторського мистецтва були незначними, епізодичними вкрапленнями. Те ж саме можна віднести й до ранньобуддійської логіки дискусії, яка була викладена досить несистематично, а значна частина матеріалу, який вона містила, мала віддалене відношення до логіки.